Роль соціальних інститутів у життєдіяльності суспільства

Однією з функцій соціальних інститутів є упорядкування діяльності різких людей шляхом зведення їх до завбачуваних зразків соціальних ролей. Роль - модель поведінки відповідно до статусу людини.

Наприклад, у сім'ї існують такі ролі: чоловік, дружила, батько, мати, син, дочка, брат, сестра тощо. Всі вони втілюють у собі різноманітні види прав і обов'язків, які завжди стосуються взаємодії людей, що утворюють даний інститут і передбачають певні стандарти цієї взаємодії. Кожний статус, звичайно, охоплює кілька ролей. Так, людина, яка у статусі викладача, по-різному поводиться зі студентами, іншими викладачами, ректором, тобто в житті існують певні ролеві набори, які має виконувати людина.

Взаємопов'язана система соціальних інститутів забезпечує задоволен­ня потреб членів суспільства, регулює їх поведінку, гарантує розвиток спільноти як цілого, надає цьому розвиткові сталості. Завдяки соціальним інститутам здійснюється соціалізація індивідів. Відбувається вона насамперед під впливом таких інститутів, як сім'я, школа, засоби масової інформації.

Соціалізація — процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих суспільству, до якого він належить.

Отже, соціальні інститути визначають орієнтацію соціальної діяльнос­ті й соціальних відносин через узгоджену систему стандартів поведінки. Кожен такий інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забезпечують й досягнення, певною кількістю соціальних ролей.

Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління та соціального контролю. Соціальний контроль дає можливість суспільству і його системам забезпечити додержання нормативних умов, порушення яких заподіює шкоди соціальній системі. Кожна соціальна спільно­та виробляє свої цінності, правові й моральні норми, адміністративні розпорядження, рішення, звички, звичаї, різні санкції, які забезпечують певний соціальний порядок, тобто упорядкованість суспільного життя, соціальних дій. Для цього використовуються різні заходи (переконання, накази, заборони, примус, тиск аж до застосування фізичного насилля, система способів вираження вдячності, визнання, нагороди), за допомогою яких за­безпечується конформізм членів суспільства. Конформістська поведінка забезпечує визнання і безпеку індивіда. Вся ця система називається систе­мою соціального контролю. Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції. Вони вини­кають та існують завдяки дії соціальних інститутів.

Соціальна цінність — значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальних груп і особистості.

Соціальні цінності існують як у формі колективних уявлень, так і суб'єктивних уподобань, переваг, будучи орієнтирами життєдіяльності лю­дини.

Ціннісні орієнтації забезпечують стійкість особистості, послідовність певного типу поведінки, діяльності, що виявляється у спрямуванні потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації є важливим чинником, який регулює, де­термінує мотивацію особистості. До них належать світоглядні, моральні, політичні, інші переконання людини, глибокі й постійні схильності, різно­манітні принципи поведінки. У будь-якому суспільстві, яке піклується про свій розвиток, ціннісні орієнтації стають об'єктом виховання, цілеспрямова­ного впливу, цю забезпечується системою соціальних інститутів.

Соціальна норма (з лат. — керівне начало, правило, зразок) — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.

Соціальні норми виконують функції інтеграції, упорядкування, підтримання функціонування суспільства як системи взаємодій індивідів і груп. За допомогою соціальних норм вимоги суспільства переводяться в еталони, моделі, стандарти поведінки цих груп і в такій формі адресуються особис­тості. Соціальна поведінка людини, реалізація й як особистості, виконання соціальних функцій тощо забезпечуються засвоєнням і втіленням у поведін­ці саме соціальних норм, які диктує їй певна соціальна група.

Соціальні норми можуть бути універсальними (стосуються кожного індивіда суспільства) й окремими (стосуються певної сфери діяльності, наприклад, професійної, або пов'язані з певною статусною позицією чи соціальною роллю). Необхідна умова дієвості соціальних норм — їх відповідність усталеним у даному суспільстві цінностям.

Важливу роль у механізмі соціального контролю відіграють звички.

Звичка — встановлений спосіб поведінки у певних ситуаціях, який не наштовхується на негативну реакцію соціальної групи.

Кожна людина може мати свої звички, наприклад, рано вставати, вітатися певним чином тощо. Існують звички, прийняті всією соціальною групою. Звички виникають на основі навичок, встановлюються традиціями, стають терпимими або шанованими. Деякі звички можуть бути пережитками давніх обрядів, колишніх професійних функцій. Загалом порушення звички

не викликає негативних санкцій, хоча поведінці, яка відповідає звичкам, прийнятим у групі, завжди гарантовано визнання.

Іншу роль відіграє звичай, який є успадкованою стереотипною формою соціальної регуляції, що відновлюється у певному суспільстві чи соціальній групі і є звичною для їх членів.

Звичай — встановлений спосіб поведінки, з яким пов'язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.

Термін «звичай» інколи ототожнюють з термінами «традиція» і «обряд» («ритуал»). Традиція (з лат. — передача) є ширшим, поняттям і охоплює об'єкти соціальної спадщини (матеріальні та духовні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, а звичай може бути і засобом практичного перетворення.

Звичай передбачає певний примус у визнанні цінностей, наприклад, вимагає допомагати безпомічним, поважати достойних людей, відповідно поводитися щодо осіб, які займають високе становище в групі тощо. Таким чином, звичаї, як і норми, звички, пов'язані знову з системою цінностей, визнаних групою, стандартами поведінки щодо них. Дані цінності мають для соціальної групи певну важливість, і неповага до звичаїв означає підрив внутрішньої єдності групи. Щодо тих, хто відхиляється від прийнятих норм, звичаїв, суспільство, спільнота можуть застосувати санкції (з лат. — непорушна постанова).

Санкція - продукт спільноти, необхідний для керівництва поведінкою своїх членів, для стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної, для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.

Санкції бувають негативними (покарання) і позитивними (заохочення), хоча звичайно в буденній мові чомусь під словом «санкція» частіше розуміють негатив.

Санкції поділяють на формальні (реакція формальних інститутів на певну поведінку) і неформальні (реакція, джерелом якої є громадська думка, коло товаришів, сусідів, неформальні інститути). З огляду на зміст тиску, який виявляють санкції, виділяють: правові санкції (система покарання і за­охочення за певні дії, передбачені законом); етичні санкції (система заохочень, доган, зауважень, які випливають із визнаних моральних принци­пів); сатиричні санкції (система насмішок, глузувань, яких зазнають люди, що поводяться інакше, ніж прийнято); релігійні санкції (нагороди і покаран­ня, передбачені системою догматів, вірувань будь-якої релігії за їх додержання чи порушення). Перелічені санкції доповнюють одна одну. Якщо між ними виникають протиріччя, ефективність їх знижується.

У цивілізованому суспільстві застосовується широкий спектр спеціа­льних видів санкцій.

Неформальні негативні санкції — висловлення подиву, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки тощо. Ці санкції передбачають важливіші соціальні наслідки у вигляді позбавлення певних вигод, виключення з певних захисних соціальних відносин. Формальні негативні санкції — покарання, передбачені законом (застереження, зауваження, штрафи, арешт, ув'язнення, позбавлення громадянських прав, конфіскація майна, смертна кара та ін.). Ці покарання діють через погрози, але водночас і як потенційне застереження, яке попереджує, що чекає за вчинення антисоціальних, асоціальних діянь. Вони є виразом самооборони соціальної трупи від агресії, порушення її інтересів, незалежно від того, чи це інтереси всього суспільства чи тільки панівного класу.

Неформальні позитивні санкції — реакція соціального середовища на позитивну поведінку, яка відповідає зразкам і системам цінностей і вигідна для групи. Вони ґрунтуються на визнанні та заохоченні (мовчазне визнання, висловлювання поваги, визнання авторитету даного індивіда у певних питаннях, похвала знайомих, у пресі, слава, пошана). Формальні позитивні санкції — публічне схвалення з боку властей, вручення почесної грамоти, грошової нагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам’ятників тощо.

Описана система санкцій ґрунтується на постійному комбінуванні правових, етичних, сатиричних, релігійних санкцій. Причому деякі з неформальних санкцій можуть бути особливо ефективними, як, наприклад, сатиричні санкції, оскільки люди бояться висміювання й презирства, що бо­лісно зачіпають особистість.

Система контролю, заснована на системі інститутів, забезпечує таке становище, коли соціальні контакти, взаємодії, соціальні відносини протіка­ють у межах, сформованих спільнотою. Вони не надто жорсткі, допускають індивідуальну «інтерпретацію» ролі. Деякі ролі та пов'язані з ними функції, обов'язки, які випливають із сутності соціальних відносин, визначені досить суворо, інші — значно м'якше, що зумовлено значенням, яке вони мають для групи як цілого. Кожен колектив надає індивідам певну сферу приватної свободи у виконанні нонконформістських дій.

Отже, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадово­лення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

Соціальні інститути весь час змінюються зі змінами певних їх функцій: одні функції відживають своє, бо в них зникає потреба у суспільства, інші функції виникають, бо саме в них виникає потреба. Але функція керування або організації певної діяльності завжди залишається за соці­альними інститутами. Це, можна сказати, незмінна функція соціальних інститутів. Отже, маючи цілу мережу соціальних інститутів, що виконують свою головну функцію і до­помагають іншим у виконанні їх функцій, кожне суспільство має чітку злагоджену структуру забезпечення будь-якого члена суспільства усім необхідним. Суспільство - це система соціальних інститутів і від того, як вона працюватиме, залежить добробут і майбутнє цього сус­пільства. Недостатньо мати велику кількість соціальних інститутів, необхідно, щоб вони сумлінно виконували свої обов'язки, і взаємодіяли один з одним. Лише тоді ця система буде працювати на благо суспільства, і лише за цієї умови настане та очікувана зрілість суспільства. Власне зрілість суспільства забезпечується зрілістю існуючих у ньому соціальних інститутів і зрілістю взаємозв'язків між ними.

Соціальні організації

Поруч із поняттям «соціальний інститут» («соціальна інституція») існує інше поняття - «соціальна організація». Щодо цього поняття, то воно різним чином тлумачиться в науковій літературі. Одні вчені вважають ці терміни си­нонімами, інші проводять між ними межу. Частково це становище викликане тим, що багато соціальних явищ можна розглядати одночасно як соціальний інститут і як соціальну організацію (наприклад, система освіти, охорони здоров'я, армія, суд, банк, магазини тощо). На думку поль­ського соціолога А. Камінського, кожний соціальний інститут можна вважати соціальною організацією, але не кожну організацію можна вважати соціальним інститутом. Дійсно, у цьому є певний сенс, але для того, щоб не плутати ці два поняття, треба їх точніше визначити для того, щоб було видно не тільки їх спільні риси, а і, головним чином, те, що їх розрізняє.

Спільним для цих двох понять є те, що вони означають певні утворення для встановлення і підтримання соціального порядку, який є урегулюванням такої поведінки членів суспільства, завдяки якій це суспільство існує як цілісність, і тому може виконувати свої функції і досягати певної мети.

Перш ніж перейти до відмінностей цих понять, слід провести межу між поняттями «організація» і «соціальна організація». Перше поняття загальніше і воно означає упорядкування певних дій, процесів у суспільстві. У цьому розумінні його можна ототожнювати з поняттям «соціальний інститут». Поняття ж «соціальна організація» конкретніше й означає групу людей, яка має певну мету діяльності і спільні інтереси. Отже, соціальна організація виникає при появі у певної групи людей потреби задовольнити свої спільні інтереси. І тут вимальовується еволюційний ланцюжок від потреб задовольнити спільні інтереси до утворення соціальних організацій, які поступово переростають або ні в соціальні інститути. Цей процес перетворення соціальних організацій у соціальні інститути називається процесом інститутоалізації. Соціальні організації можуть бути за часом свого існування короткочасними і довгочасними або тривалими. Саме останні, за наявністю певних умов, і можуть перетворитися у соціальні інститути. Виділяють соціальні організації, які виникли спонтанно і майже не усвідомлюються людьми, і такі, що створені штучно, спеціально для досягнення певної мети. Перетворитися в соціальні інститути можуть і ті, і інші. Це залежить від того, наскільки поставлена мета соціальної організації набуває популярності не тільки в межах кон­кретного суспільства, але й поза ним. Якщо мета соціальної організації, що виникла одного разу у конкретному сус­пільстві, стає типовою, тобто знаходить собі місце у со­ціальних відносинах багатьох суспільств, вона перетво­рюється у соціальний інститут. Саме так можна моделювати виникнення, наприклад, соціального інституту політичних партій: групування певної кількості людей зі спільними інтересами, що полягають у створенні опозиції існуючій владі з метою забрати владу у свої руки, стало у принаді у будь-якому суспільстві, в якому у його членів були подібні інтереси. Те ж саме можна сказати про соціальний інститут системи освіти, який, мабуть, виник десь у суспільстві шкіл як соціальних організації.

Отже, можна констатувати, що «соціальний інститут» є широким поняттям і означає узагальнення форм спільної діяльності людей у стійку довготривалу форму організації. А поняття «соціальна організація» є вираженням цих конкретних форм, які соціальний інститут і узагальнює. Політичні організації є соціальним інститутом, але кожна з окремих політичних партій є соціальною організацією. Сім'я взагалі - соціальний інститут, але кожна окрема сім'я є соціальною організацією. Система освіти є соціальним інститутом, але кожний навчальний заклад є соціальною організацією.

Тут ми підходимо ще до одного поняття, яке тісно пов'язане з вищезгаданими, це поняття «установи». Кожний соціальний інститут може мати цілу мережу установ, які виконують ті чи інші функції соціального інституту. Саме за допомогою установ і функціонують соціальні інститути. Кожний з конкретних навчальних закладів є установою соціального інституту системи освіти. Але ж цей навчаль­ний заклад, як було сказано вище, є і соціальною організа­цією? Дійсно, у даному випадку ці терміни виступають як синоніми. Але, якщо кожна установа є соціальною орга­нізацією, то не кожна соціальна організація є установою, а, з іншого боку, і не кожний соціальний інститут має установи.

Отже, певні соціальні інститути і соціальні ор­ганізації можуть мати конкретні установи, але можуть їх і не мати. Соціальні організації можуть бути складовою частиною структури соціальних інститутів або стояти окремо, але деякою мірою виконувати функції певного соціального інституту. Вони нібито доповнюють соціальні інститути і тим самим збагачують наше життя, бо соціальні організації мобільніші і швидше реагують на зміни у суспільстві, тим самим заповнюючи певні паузи в діяльності соціальних інститутів. Тобто вони беруть на себе керування і контроль над тими процесами у суспільстві, за якими не встигають впоратися соціальні інститути.

Соціальні організації, як і соціальні інститути, можна поділити на формальні і неформальні. Всі пам'ятають буремні роки перебудови у Радянському Союзі, коли виникало багато неформальних організацій. Цей рух так і називали – рух неформалів. Серед них було багато таких, які проіснували досить короткий час і зникли, а деякі існують і досі. У цьому русі неформалів є достатньо позитивних рис, вони часто брали на себе обов'язки виконання тих функцій, які з тих чи інших причин не виконували соціальні інститути. Так, наприклад, деякі неформальні соціальні організації займали вільний час школярів, які залишались за бортом виховної роботи освітніх установ і відповідно легко могли стати на шлях злочинної поведінки.

Неформальні організації передбачають особистісні сто­сунки. У них більше місця для творчості, яка виникає спонтанно. Ієрархія в цих організаціях носить ситуативний характер. Формальні ж організації, навпаки, безособистісні, вони складені не для конкретних людей, а для загалу. Саме тому формальні організації більше забюрократизовані.

Тут постає питання щодо значення бюрократії, яку ми звикли сприймати у цілому як негативне явище. Але існують і інші погляди на неї. Наприклад, М. Вебер вважав бюрократію позитивним явищем за її високу господарчо-економічну ефективність. Хоча він відмічав і певні її недоліки: ігнорування специфічності конфліктних ситуацій, шаблонність дій, відсутність необхідної гнучкості. Цю позицію дуже критикували західні соціологи, головним чином, за те, що бюрократія нібито не може керувати творчим процесом, вона діє за системою «наказ виконання», веде до конформізму, до однаковості дій і протистоїть новаціям, а значить і творчості. Бюрократ часто консерватор і мало зацікавлений у головній меті організації, його цікавить лише її існування як засіб його особистих доходів. Але попри цим негативним рисам, жодне із суспільств поки що не може обійтися без бюрократії і відповідно без формальних організацій. Таким чином, на питання, що краще: забюрократизовані формальні організації чи не забюрократизовані неформальні, можна відповісти, що потрібні обидві і необхідно лише намагатися досягти розумного, гармонійного їх співіснування.

Для соціальної організації, як і для будь-якої устано­ви, існують певні конкретні ознаки. Соціолог О. І. Пригожий, наприклад, виділяє такі характерні для соціальної організації ознаки: цільова природа; розподіл членів організації за ролями і статусами; розподіл праці та її спеціалізація на функціональній основі; побудова за вертикальним (ієрар­хічним) принципом з виділенням керуючої і підлеглої підсистем; наявність специфічних засобів регулювання і контролю за діяльністю організації; цілісність соціальної системи. Як бачимо, всі ці ознаки притаманні і для установ.

Отже, соціальні організації, виникаючи в разі потреби членів суспільства шляхом групування їх за спільними інтересами, у подальшому можуть перетворитися у соціальні інститути, які будуть виступати у ролі об'єднання або узагальнення їх основної ідеї, і в які кожна з цих конкрет­них організацій може увійти складовою частиною і діяти як у формі соціальної організації, так і у формі певних установ.

Соціальні організації, як і деякі соціальні інститути, можуть виконувати у суспільстві як позитивну, так і нега­тивну роль. Так певні злочинні організації (банди, мафії тощо) несуть багато лиха для суспільства. Деякі соціальні інститути, наприклад, інститут кровної помсти, якщо і відігра­вав певну позитивну роль для конкретного суспільства у минулому, то був негативним для інших сусідніх суспільств. Тому, мабуть, у сучасних суспільствах цей інститут вже майже зник як соціальне явище.

Соціальні інститути і соціальні організації відрізняються між собою так само, як поняття відрізняються від конкретних предметів, які вони означають. Але й ті, і інші призначені для того, щоб організовувати людську діяльність і ре­гулювати стосунки між людьми, їх соціальну взаємодію. Я. Щепанський порівнював соціальні зв'язки із шнурками. Всі вони пов'язані і рухаються, а щоб був порядок, шнурки не повинні заважати один одному, перемішуватися і утво­рювати вузлів. Тобто вони мають бути організованими, а точніше - упорядкованими. Така упорядкованість і дося­гається завдяки соціальним інститутам і соціальним орга­нізаціям.

Питання для роздумів

1. Чи може суспільство існувати без соціальних ін­ститутів?

2. Чи може у суспільстві виникнути таке становище, коли соціальні інститути не будуть поліпшувати життя людей?

3. Чи може в майбутньому відпасти потреба у такому соціальному інституті як держава?

4. Яке місце у структурі суспільства займають соціальні інститути і соціальні організації?

5. «Організація Об'єднаних Націй», «Міжнародне То­вариство Червоного Хреста», військовий блок НАТО - це соціальні інститути чи соціальні організації?

6. Чи можуть соціальні інститути й організації не збе­рігати цілісність суспільства, а навпаки руйнувати її?

 

Література

 

1. Андреев Ю.П. Категория «социальный институт» // Философские науки. - 1984.

2. Блау П.М. Исследование формальных организаций // Американская социология: Перспективи. Проблеми. Методы. -М., 1970.

3. Голднер 3. Анализ организаций // Социология сегодня. Проблеми й перспективи. - М., 1967.

4. Лейман И.И. Наука как социальный институт. - Л., 1971.

5. Осовський В. Соціальна організація та соціальна інституція // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -1998.-№3.

6. Пригожий А.И. Социология организаций. -М., 1980.

7. Сорокин П.А. Общедоступньш учебник социологии. Статьи разньїх лет. - М., 1994. — ч. 1.

8. Социология /Г.В. Осипов, Ю.П. Коваленко, Н.И. Щипанов, Р.Г.Яновський. М.: Думка, 1990.

9. Социология: курс лекций. Радугин А.А., Радугин А.,- 3-є изд, перераб. и доп.- М.: Центр, 2000.

10. Социология: наука об обществе: Учебн. пособие. -Харьков, 1996.

11. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закла­дів /За редакцією В.Г. Городяненка. - К: Видавничий центр «Академія», 1999.

12. Соціологія: Підручник /За заг. редакцією проф.. В.П. Андрущенка, проф. M.I. Горлача. Харьків. - К, 1998.

13. Тадевосян З.В. Социология: Учебн. пособие. - М., 1995.

14. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. - Львів, 1996.

15. Якуба Е. А. Социология. - Харьков, 1996.