Етап ствердження соціології як самостійної науки

(кінець XIX – початок ХХ ст.)

Цей етап завершує період так званої класичної соціології. Все, що зародилося і розвивалося тоді в соціології, витримало іспит часом і стало основою розвитку різних шкіл і напрямів, які існують і сьогодні.

На противагу соціологічному позитивізму на другому етапі спочатку виникає напрям соціологічного психологізму. Головними його представниками були американець Д. Уорд (1841 - 1913), засновник психологічного еволюціонізму, і француз Г. Дебон (1841 - 1931), засновник психології натовпу. Основними положеннями цього напряму були:

– наповнення еволюційного розвитку людською сутністю;

– надання соціальній психології значення головного чинника у розвитку суспільства;

– визнання вирішального впливу групи людей, натовпу на окремого індивіда і ролі колективного людського інтелекту як рушійної сили історичного розвитку;

– прагнення до вміння керувати масою людей за рахунок отриманих знань про її психологію.

Для всіх представників концепції «соціологічного психологізму» притаманно зведення соціального до психологічного, що нібито є основою всіх соціальних явищ.

Крім того, Л. Уорд висловив зовсім новий погляд на еволюцію. Він вважав, що механізм еволюції змінюється з часом: спочатку існує період природної еволюції (генезис), коли розвиток іде без відчутного впливу людини. Згодом настає період свідомої, цілеспрямованої еволюції (телезис), який є унікальним за своєю природою, бо формується свідомим намаганням людей. Етапи цих періодів складаються з «космогенезиса», що охоплює весь світ, з часом його доповнює «біогенез» - новий еволюційний механізм, пов'язаний з виникненням життя, розвиток якого складає ще новіший механізм еволюції - «антропогенез» (становлення сучасної людини завдяки втіленню у ній розуму, свідомості). І нарешті, люди, організовуючись у суспільство, створили найновіший еволюційний механізм, названий «соціогенезом», який шляхом планування, передбачення, конструювання майбутнього відкриває зовсім нові можливості соціальних змін. Еволюція тепер спрямовується людським інтелектом. Необхідно відмітити, що на другому етапі розвитку соціології з'явилася і критика еволюційного прогресу. Першим, хто висловив сумнів щодо однозначного прогресу еволюційного розвитку, був Ф. Тьонніс.

Г. Лєбон першим дав визначення натовпу, трактуючи його як групу людей, охоплених спільними настроями, прагненнями й почуттями, які «заражені» спільною ідеєю, відчувають непоборність власної сили і всемогутності, втрачають почуття відповідальності, одержимі нетерпимістю, догматизмом, схильністю до навіювання і готові до імпульсивних дій та бездумного слідування за лідерами. Наслідком передування людини у натовпі є втрата нею інтелекту, індивідуальності, і це може дуже негативно позначитися на різних подіях у суспільстві. Г. Лєбон вважав, що початок XX ст. є початком нової ери - ери маси, натовпу і це знаменує початок занепаду цивілізації. У 1908 р. у своїй книзі «Психологія соціалізму» він пророкував перемогу соціалізму з усіма його негативними наслідками. Зараз дивно усвідомлювати наскільки реально відбулося його пророцтво. Він не вгадав тільки місце, де переможе соціалізм, вказуючи найбільш вірогідною країною Італію.

Отже, на початку другого етапу розвитку соціології „схрестили свої мечі» два напрями, які відстоювали дві крайні позиції щодо погляду на соціальне. Одні вважали його природним, інші - психологічним. Це протиріччя і протистояння було пізніше вирішено вченими, які зрозуміли обмеженість позитивістських і психологістичних поглядів. Одним з таких вчених був видатний французький соціолог Е. Дюркгейм (1857 -1917). Центральним пунктом його наукового соціологічного методу було визнання об'єктивної реальності соціальних фактів. Він був послідовником позитивізму, але в його теоріях вже були помітні дві нові тенденції:

- позитивістський натуралізм - соціальні факти слід розглядати як речі, суспільство - як організм, частини якого виконують певні функції. Отже, існують суспільства нормального типу і патології;

- специфічність соціальної реальності - її елементи, соціальні факти, це і є суспільство і предмет соціології. Колективні уявлення у суспільстві переважують індивідуальні, вони формують особистість. Отже, суспільство - не що інше, як Бог. На цьому будується соціологізм - принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами. Фактично це був соціальний детермінізм, бо соціальне пояснювалось соціальним, відкидаючи біологічне і психологічне.

Важливим внеском у науку є розроблена Е. Дюркгеймом концепція соціальної солідарності, яка зростає від механічної до органічної залежно від росту спеціалізації виробництва. Солідарність - вищий моральний принцип і вища універсальна цінність.

Велике значення має його розробка поняття аномії як дезінтеграції суспільства й особи. Аномія - це такий стан суспільства, коли розпадаються системи традиційних цін­ностей і норм, стає відчутною відсутність моральної ре­гуляції поведінки людини, контролю за нею. Цей стан є ненормальним відхиленням від загальноприйнятих норм і виникає у разі порушення стабільності у суспільстві.

Соціологізму Е. Дюркгейма протистояла гуманістична соціологія, представниками якої були німецькі соціологи М. Вебер, Ф. Тьонніс, Г.Зіммель.

М. Вебер (1864 - 1920) вважав, що природознавство досліджує живу і неживу природу за допомогою методу опису та пояснення, соціогуманітарні науки вивчають людину і суспільство за допомогою розуміння дій людей (звідси заснована ним «розуміюча соціологія»). Соціологія вивчає соціальні дії, поведінку людини і спільнот. Він виділив чотири типи соціальних дій: традиційну, ефективну, ціннісно-раціональну і цілераціональну (в ній визначається очікування певної реакції інших людей). Зрозумілою є тільки четверта соціальна дія, тому що лише в ній співпадають сенс діяльності і суть особистості людини. Чим менше раціональності у діях людини, тим важче її зрозуміти, тому ці види дій недоступні для соціології.

В Е. Дюркгейма людина залежить від Бога - суспільства, у М. Вебера - людина в центрі суспільного життя. Від дії індивіда залежать дії суспільства. Тобто, головними уявленнями є не колективні, а індивідуальні. М. Вебер висунув і розвинув ідею економічного, політичного та духовного раціоналізму. На його думку, суспільство - це соціум, що складається із соціальних дій індивідів, реальність, відмінна від природи, в ній діє свідома людина, у діях якої весь час зростає момент раціональності - основна тенденція розвитку людства. Завдання соціології - зрозуміти ці дії і об'єктивно, незалежно від пануючих і ідеологій, оцінити. У реальності ідеальних суспільств немає, але в теорії ідеал існує, тому, на думку М.Вебера, соціологія повинна прагнути до ідеалу, який для кожної епохи різний. На його думку, на той час ідеалом був капіталізм і протестантська етика. Отже, треба прагнути до цього ідеалу.

В історії суспільства М. Вебер виділяв три види володарювання: традиційне, харизматичне і легальне.

Традиційне базується на вірі у традиції. Відношення тут будуються на володарях і підданих, визначених традиційно (батько як патріарх сім'ї, монарх, голова клану тощо).Законом тут виступає традиція.

Харизматичне володарювання означає сліпе підкорення вождю, що базується на почутті самозбереження, замішаному на страху за власне життя. У цьому виді володарювання велике значення мають особливості особи, її природні дані, тому воно, як правило, триває до того часу, поки живе лідер.

І, нарешті, легальне володарювання базується на системі правил, законів, на вірі в закон. У правовій державі підкоряються не особі, а закону як ті, що керують, так і ті, ким керують.

М. Вебера вважають засновником формальної соціології, представниками якої були Г. Зіммель і Ф. Тьонніс.

Г. Зіммель (1858 - 1918) вважав, що суспільство - це не сукупність соціальних дій індивідів (як вважав М. Вебер), а соціальних відносин і міжособистісних взаємодій лю­дей. Людина у суспільстві розвиває свою індивідуальність разом зі збільшенням соціальних груп. Одночасно іде процес відчуження, бо розвивається грошове господарство. Гроші - єдине мірило свободи: усе продається. Таким чином гроші знищують природу речей, людини, спустошуючи її духовний світ і руйнуючи особистість.

Г. Зіммель, попередник символічного інтеракционізму, вважав, що суспільство можливе як сукупність взаємодії форм і змісту, тобто історично зумовлених цілей і мотивів людських взаємин.

Ф. Тьонніс (1855 - 1966) розробив вчення про спільноти, що існують завдяки волі людей, які бажають жити разом. Існують два типи волі: природна і розумова (раціональна). Відповідно до них утворюються два типи спільнот. Роз­виток іде від спільнот до суспільства.

Отже, представники цієї школи вважали закони природи і суспільства не тотожними, тому соціологія повинна поєднати методи цих двох напрямів науки. Вони вважали, що людські знання не об'єктивні, соціологічна теорія і реальність - різні речі, тому ми можемо пізнати лише причини подій, але не можемо прогнозувати майбутнє.

Поява згаданих нових напрямів у соціології ускладнила і значно розширила межі дії соціологічної науки, сприяючи зростанню її самостійності. Соціологія наблизилась до конкретної людини з її тривогами, бажаннями, проблемами. Крім появи нових теоретичних напрямів, на другому етапі розвитку соціології було закладено основи емпіричної соціології, її перший етап розвитку припадає на час від 1895 р. до 20-х pp. XX ст. Основоположниками цього напряму вважають двох американських соціологів В. Томаса (1863 - 1947) і Ф. Знанецького (1882 - 1958), які вивчали проблеми адаптації польських емігрантів у Америці на основі вивчення їх листів та щоденників. Але справжній бум розвитку цього напряму припадає на більш пізній час.