Правове регулювання зайнятості молоді

Україна як суверенна, незалежна, демократична держава перебуває сьогодні на новому та досить складному етапі свого розвитку. Визначений законодавством Радянського Союзу обов'язок усіх громадян працювати, забезпечення державою повної зайнятості поступилися місцем вільній зайнятості та безробіттю.

Найбільш уразливою та соціально незахищеною категорією населення є молодь. Через відсутність достатнього практичного досвіду, правових та професійних знань, а часто і моральної непідготовленості до конкуренції на ринку праці, реалізувати своє право на працю молодим громадянам сьогодні складно [25, с. 3]. Але все ж таки молодь - головна рушійна сила сучасного світу. Одним з перспективних напрямків залучення молоді в суспільні процеси країни є забезпечення молоді робочими місцями.

Питання забезпечення зайнятості молоді є важливим для суспільства і держави, тому визначає особливі завдання для правового регулювання в цій сфері. Ігнорування вказаної проблеми може призвести до відсутності кваліфікаційного кадрового потенціалу в країні, підвищення рівня незайнятості, злочинності серед молоді [25, с. 3].

В Україні проводиться активна соціальна політика стосовно підготовки та зайнятості молоді, яка спрямована на входження національної освіти до єдиного європейського та світового освітнього і наукового простору, впровадження в систему вітчизняної вищої освіти основних ідей, сформульованих Болонською декларацією 1999 року.

Становлення ринку праці об'єктивно змінює традиційні та формує нові взаємозв'язки між освітою і соціальними інститутами, які займаються підготовкою, працевлаштуванням та зайнятістю молоді на ринку праці. Це сприяє взаємоадаптованості ринків освітніх послуг і праці та обумовлює вироблення нової соціальної політики відносно молоді, яка спрямована на підвищення рівня підготовки фахівців та їхньої зайнятості [20, с. 3].

Доктринальний фундамент у вирішенні окремих проблем в рамках цього питання заклали такі науковці як Т.П. Збрицька, Ю.М. Щотова, О.О. Голованова, Д.О. Карпенко, Є.О. Монастирський, Б.К. Бегичев. Дослідженню правових проблем працевлаштування молоді присвячено наукові статті В.С. Венедиктова, О.І. Зозулі, О.С. Реус, З. Колесниченко, В.П. Пастухова.

Визначення поняття "молодь" важливе не тільки для вироблення єдиного підходу до встановлення вікових меж молоді, а й для з'ясування питання про сутність молоді, її місце у соціальній структурі суспільства, соціальних показників, в яких відображається специфіка соціального статусу молоді.

Існує декілька підходів до визначення поняття "молодь". Найпростішим з них є використання вікових ознак як найголовнішого параметра, що характеризує молодь як певну соціально-демографічну групу. Поширеним є підхід, який розглядає молодь як перехідну фазу від соціальної ролі дитини до соціальної ролі дорослого. Інколи молодь розглядають як соціально-демографічну групу, головною характеристикою якої є процес соціалізації. Ця позиція передбачає, що найважливішими показниками, які дають змогу розкрити сутність молоді, є не стільки вікові параметри, скільки соціальні показники процесу соціалізації. За цим підходом до молоді відносять тих молодих людей, які ще не почали самостійне трудове життя (тобто учнів), а також працюючих, які ще не мають сім'ї.

Українські дослідники Г.Ф. Труханов, С.М. Романюк, А.І. Клименко, О.С. Цибін визначають молодь як соціальну спільноту, що посідає певне місце в соціальній структурі суспільства й набуває соціального статусу в різноманітних соціальних структурах (соціально-класові, професійно-трудові, соціально-політичні тощо), має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси, особливості життєдіяльності тощо [23].

Питання працевлаштування молоді регулюються статтею 7 Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді", відповідно до якої держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю.

Поняття працевлаштування розрізняється в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні - це процес будь-якого влаштування на роботу, у тому числі й самостійного, і за допомогою служби зайнятості. Зокрема, це й переведення працівників за умови їх вивільнення на іншу роботу на тому ж підприємстві чи в організації. У вузькому розумінні - це діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, суб'єктів підприємницької діяльності та інших посередницьких органів, яка спрямована на підшукування роботи особам, що її шукають, включаючи і процес професійної підготовки та перенавчання.

Процес працевлаштування починається з того, що особа, яка бажає працювати звертається до органів, які займаються працевлаштуванням з метою сприяння в підшукуванні роботи або починає самостійно підшукувати собі роботу [23].

Також необхідно визначити права і свободи закріплені в основному Законі України. Права та свободи громадян визнані Конституцією України від 28 червня 1996 р. найвищою цінністю, а їх реалізація є головним напрямом і змістом діяльності демократичної держави. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. У п. 2 ст. 43 Конституції України наголошено на тому, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. В Україні заборонено будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [17].

Усі перелічені гарантії повною мірою стосуються молоді, що створює для них реальну можливість користуватися всією сукупністю трудових прав. Що ж до прав у галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці, то молодь користується до­датковими пільгами.

На сьогоднішній день "молодіжне" законодавство в Україні є досить розвинутим. Воно складається з таких нормативно-правових актів, як Ззакони України "Про молодіжні та дитячі громадські організації", "Про загальну середню освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту", "Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю", Кодекс законів про працю України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України "Про затвердження Державної програми забезпечення молоді житлом на 2002-2012 роки", "Про затвердження Типового положення про молодіжний центр праці", укази і розпорядження Президента України "Про гранти Президента України для обдарованої молоді", "Про Концепцію допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді", "Про

Національну раду з питань становлення та розвитку молоді", "Про соціально-економічну підтримку становлення та розвитку студентської сім'ї" та інших нормативних документів [21].

Як вважає Е.В. Красовська, на сьогодні в Україні молоді віком від 14 до 28 років (а саме ця вікова група відповідно до Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" є молоддю) більше 10 мільйонів. А це п'ята частина населення України. Як показує статистика, лише 40 % опитаних студентів вузів України вважають, що вони зможуть отримати роботу за спеціальністю, а третина випускників профтехучилищ змінює свою професію і здобуває іншу спеціальність [22].

В Законі України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" закріплено, що "держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менший двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах...", але дія цієї статті поширюється тільки на осіб, підготовка яких здійснюється за державним замовленням. Також законодавством не передбачена відповідальність за можливість відсутності робочих місць на підприємстві, на яке направляється молодий спеціаліст. Отже, коли молодий спеціаліст направляється на роботу на певне підприємство, а там йому дають обґрунтовану відмову у прийомі на роботу у зв'язку з відсутністю робочих місць, то він не може заперечити це рішення.

Указом Президента "Про заходи щодо реформування системи підготовки та працевлаштування працівників вищих навчальних закладів" встановлено, що "...особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вузу угоду, за якою вони зобов'язані після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати у державному секторі народного господарства не менше як три роки. У разі відмови працювати у державному секторі народного господарства випускники відшкодовують повну вартість навчання. Реально такому працівникові забезпечується мінімум гарантій і умов. На практиці такі особи позбавлені можливості "тиснути" на роботодавця з метою покращення умов праці, так як у разі звільнення за власним бажанням вони несуть відповідальність у вигляді повернення коштів за їх підготовку. Тобто в даному випадку має місце порушення трудової угоди, оскільки випускник, що поступив до вузу за скеруванням від певної державної установи несе відповідальність за відмову працювати в цій установі, натомість установа за відмову працевлаштування працівника відповідальності не несе. Така ж ситуація існує, коли підготовка спеціаліста здійснюється за рахунок фізичних чи юридичних осіб. Хотілось би, щоб законодавець встановив гарантії для тих, хто вчиться не за державним замовленням [22].

Глава XIII Кодексу законів України про працю встановлює засади регулювання праці молоді. Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України [18]. Це означає, що при укладенні трудового договору з неповнолітніми існують певні особливості, які переважно зводяться до надання цій категорії осіб додаткових гарантій.

Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

На кожному підприємстві має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли вісімнадцяти років, із зазначенням дати їх народження.

Забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється також залучати осіб молодше вісімнадцяти років до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей особами молодше вісімнадцяти років затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці [19].

Також неповнолітнім забороняється працювати у нічний час, у вихідні та святкові дні. Крім того, як уже зазначалося, згідно зі ст. 24 Кодексу законів України про працю трудовий договір з неповнолітніми обов'язково укладається в письмовій формі [18].

Сінаторова Т. зазначає, що випускнику, який виявив бажання працевлаштуватися самостійно, на його письмове прохання видається довідка про можливість самостійного працевлаштування. Така ж довідка видається у випадку, якщо навчальний заклад не вирішив питання про працевлаштування випускника.

Молодий фахівець зобов'язаний прибути до місця призначення в термін, визначений у направленні на роботу. У разі невиконання угоди без поважної причини, випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку юридичній і фізичній особам, а також до державного бюджету вартість навчання і компенсувати замовнику всі витрати.

Проте положення про обов'язок випускника відшкодувати збитки накликає заперечення. Ця норма встановлена підзаконними нормативно-правовими актами, тоді як у ст. 53 Конституції України визначено, що держава забезпечує доступність і безоплатність професійно-технічного і вищого навчання в державних і комунальних навчальних закладах. Стипендіальні оплати мають характер соціальної підтримки студентів з боку держави і є по суті соціальною допомогою, яка надається на прожиття студентам.

Не можна не звернути уваги і на виняткову значущість освіти у суспільстві, адже саме освічені висококваліфіковані фахівці здатні забезпечити прогрес суспільства [24].

У своїй роботі Ю.М. Щотова висвітлила класифікацію правовідносин щодо працевлаштування молоді за різними ознаками. За послідовністю виникнення правовідносин щодо працевлаштування молоді виділено такі їх види: правовідносини між молодими особами та органами, що здійснюють їх працевлаштування; правовідносини між органами, що здійснюють працевлаштування молоді, та роботодавцями, які приймають молодь на роботу; правовідносини між молоддю та роботодавцями, які приймають молодь на роботу [25, с. 10].

В основу розмежування наступного виду правовідносин покладено такий критерій як особливості правового статусу суб'єкта, якого працевлаштовують. За цим критерієм правовідносини поділено на:

- відносини щодо працевлаштування неповнолітніх;

- відносини щодо працевлаштування молодих спеціалістів;

- відносини щодо працевлаштування випускників професійно-технічних і вищих навчальних закладів будь-якої форми власності.

Основною ознакою вказаного критерію класифікації визначено особливості правового статусу суб'єкта, якого працевлаштовують. Як відомо, особливості правового статусу будь-якого суб'єкта у трудовому праві розглядаються через сукупність особливостей трудової правосуб'єктності, прав і обов'язків, гарантій здійснення прав і відповідальності. Кожен із вищезазначених суб'єктів дійсно має свої особливості майже щодо всіх елементів правового статусу.

За особливостями правового статусу суб'єкта, який безпосередньо займається працевлаштуванням, виділено такі види правовідносин щодо працевлаштування: працевлаштування за участю Державної служби зайнятості; працевлаштування за участю недержавних центрів зайнятості; працевлаштування за участю навчальних закладів; самостійне працевлаштування [9, с. 10]. Отже, класифікувати правовідносини щодо реалізації молоді свого права на працевлаштування необхідно для полегшення визначення тих правовідносин які виникають між ними з приводу працевлаштування та можливістю керувати більш вузькими і конкретними поняттями у процесі реалізації цього права.