Підстави виникнення правовідносин.

Виділяють два види підстав виникнення правовідносин:

1) матеріальні (загальні): а) наявність суб'єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин; б) наявність об'єкта правовідносин - матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких (володіння ними, їх охорона та захист) суб'єкти права вступають у взаємовідносини;

2) юридичні (спеціальні): а) норма права; б) правосуб'єктність учасників правовідносин: правоздатність, дієздатність, деліктоздатність; в) юридичний факт (підстава виникнення, зміни і припинення правовідносин). Двом видам підстав виникнення правовідносин відповідають два аспекти їх змісту:

1) матеріальний (фактичний) - фактична поведінка (дія чи бездіяльність) учасників суспільних відносин, яку правомочний може, а правозобов'язаний повинен здійснити, тобто реальні дії з реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків;

2) юридичний - права й обов'язки сторін; ширше - суб'єктивне право, юридичний обов'язок, повноваження, юридична відповідальність (для посадових осіб).
Юридичний зміст свідчить, що в оболонку правовідносин втягнуто опосередковувані фактичні відносини не повністю, а тільки в тій частині, в тому складі, який передбачений правами й обов'язками.

Зауважимо, що зміст правовідносин є способом взаємного зв'язку між суб'єктами права. Структура змісту може бути простою (суб'єктивне право і юридичний обов'язок) і складною (у посадових осіб - повноваження, юридична відповідальність).

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.

Структура правовідносин - основні елементи правовідносин і доцільний спосіб зв'язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення публічних і приватних інтересів.

Термін "структура" охоплює елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами з приводу об'єкта.

 

111. Склад правовідносин

Склад (структура) правовідносин - це його внутрішня будова.

Структурні елементи правовідносин:

Утримування;

Суб'єкти;

Об'єкти.
Утримування (юридичне) правовідносини - це суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносин.
Суб'єктивне право - це вид і міра можливого (дозволеного) поводження особи (управомоченного).
Юридичний обов'язок - це вид і міра належного (необхідного) поводження особи (правообязанного).
Суб'єкти правовідносин («суб'єкти права») - це учасники (сторони) правовідносин.
Склад (структура) правовідносин- це основні елементи правовідносин (суб'єкти) і доцільний спосіб зв'язку між ними на підставі суб'єктивних юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальності з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів.
Термін «структура» є адекватнішим стану правовідносин, оскільки термін «склад» лише фіксує їх елементи без вказівки на їх логічний взаємозв'язок. Правовідносини є логічно пов'язаною конструкцією всіх елементів, де головними полюсами зв'язку є їх суб'єкти, що реалізують суб'єктивні юридичні права, суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і суб'єктивну юридичну відповідальність заради досягнення результату цього зв'язку.

Отже, термін «структура» містить елементний склад правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами.
Суб'єкти, або суб'єктний склад, — це сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах (якнайменше дві — правомочний і зобов'язаний).
112. Юридичний зміст правовідносин
Юридичний зміст правовідносин — це взаємозв’язок зафіксованих в нормах права суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників правовідносин. Кожному суб’єктивному праву, зафіксованому в нормі права, відповідає (кореспондує) певний юридичний обов’язок, і навпаки.
Розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин
Юридичний зміст значно ширший фактичного і містить невизначену кількість можливостей. На приклад, особа, що має повну загальну середню освіту, має право вступу до будь якого вищого навчального закладу, тобто перед нею великий вибір можливостей, які складають зміст її суб'єктивного права.
113. Суб’єкти права: поняття та види
Суб'єкт права — це особа, організація чи специфічні соціальні утворення(наприклад держава) за якими право визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Усі суб'єкти права можуть бути поділені на три основні групи:[3]

індивідуальні суб'єкти(фізичні особи);

колективні суб'єкти;

громадські утворення.
До індивідуальних суб'єктів належать всі громадяни (при монархічній формі правління — піддані),іноземці, особи з подвійним громадянством(біпатриди) і особи без громадянства(апатриди). У сучасному розумінні «фізична особа» як суб'єкт права ототожнюється, по суті, з людиною, що має правоздатність або неподільну правосуб’єктність. Спеціальним індивідуальним суб'єктом є посадова особа(Президент, суддя, інспектор ДАІ та ін.).
Колективні суб'єкти
Об'єднуючись, індивідуальні суб'єкти створюють колективні суб'єкти права, до яких можна віднести державні органи, спортивні організації,партії, організації, котрі можуть бути як недержавними, так і державними. Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітній. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об'єднання тощо. Діяльність державних органів пов'язана з реалізацією завдань і функцій держави. До колективних державних суб'єктів права належать державні органи, державні організації, державні підприємства.

Громадські утворення

Особливими суб'єктами права виступають такі специфічні соціальні утворення, як держава, територіальна група тощо. Хоча держава є організацією політичної влади, але стосовно неї слово «організація» вживається в іншому сенсі, ніж стосовно до колективів громадян (громадських організацій) і навіть до організаційно-відокремленим підрозділів держави (державних організацій). Тому за сутнісними ознаками держава, як і інші подібні утворення, є окремою категорією суб'єктів.
114. Правосуб’єктність: поняття, елементи.
Правосуб'єктність — це передбачена нормами права здатність виступати учасником правовідносин. Це складна юридична властивість, яка складається з правоздатності, дієздатності і деліктоздатності разом узятих. Правосуб'єктність — об'єднувальна категорія. Це поняття відображає ті ситуації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі, органічно об'єднані.
Правосуб'єктність складають такі взаємозалежні елементи:
1. Правоздатність - передбачена нормами права здатність особи мати суб'єктивні юридичні права і виконувати юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Окрім того, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2. ст. 25 ЦК України від 16.01.2003). В Американській конвенції про права людини від 22.11.1969 (вступила в дію в 1978 р.) захищається право на повагу до життя "з моменту зачаття". Конституція Словацької Республіки (01.09.1992) проголосила: "Життя людини охороняється ще до її народження" (ч. 1. ст. 15).
Правоздатність являє собою своєрідне "право на право", яке не може реалізуватися поза відповідною поведінкою його власника; слугує передумовою наділення громадянина правом; є рівною для всіх громадян, не залежить від вікових і особистісних якостей людини; є стабільною, незмінною упродовж людського життя.
2. Дієздатність - передбачена нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями (бездіяльністю) здійснювати (використовувати, виконувати, припиняти) суб'єктивні права і юридичні обов'язки. На відміну від правоздатності дієздатність є набутою властивістю, що виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять його права й обов'язки (укладати угоди (угодоздатність); вступати в інші правовідносини в межах, установлених законом). Дієздатність є тим правовим інструментом, за допомогою якого громадянин перетворює свої права на реальні. Вона залежить від віку, фізичного стану особи (стану здоров'я), інших особистісних якостей людини, які з'являються в міру ЇЇ розумового, фізичного, соціального розвитку.
Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття. Вона передбачає зрілість почуттю, розуму і волі. Формальними критеріями повноліття є такі: 1) досягнення 18-літнього віку; 2) укладання шлюбу до настання офіційного повноліття; 3) емансипація - досягнення 16 років і праця за трудовим договором або запис неповнолітньої особи як матері чи батька дитини.
У більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні. Але в деяких галузях права України встановлені різні вікові градації дієздатності: 18 років (конституційне право); 16 років (адміністративне право). У цивільному праві повна дієздатність - 18 років (повнолітня особа); неповна дієздатність -14-18 років (неповнолітня особа), іноді - 16 років (праця за трудовим договором; підприємницька діяльність зі згоди батьків, опікунів чи піклувальників); часткова дієздатність - 6-14 років (малолітня особа); повна недієздатність - до 6 років. Обмежена дієздатність установлюється за рішенням суду і стосується осіб, котрі: 1) страждають на психічний розлад, що істотно впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій і (чи) керувати ними; 2) зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, чим ставлять себе або свою сім'ю, а також інших осіб, яких вони за законом повинні утримувати, у скрутне матеріальне становище. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб - батьків, опікунів чи піклувальників.
3. Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов'язана з дієздатністю.
У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, в Україні кримінальній і адміністративній відповідальності піддягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років, а за види злочинів підвищеної соціальної небезпеки (особливо тяжкі злочини) вона настає з 14 років. Не досягнувши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.
115. Суб’єктивне право: поняття та структура.
Суб'єктивні права — це офіційно визнані можливості, якими володіє фізична чи юридична особа. Це також міра юридично можливої поведінки особи.
Суб'єктивне право - це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:
а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов'язку; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.
Інакше кажучи, суб'єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право користування.
116. Юридичний обов’язок: поняття та структура.
Юридичний обов'язок — міра необхідної поведінки особи. Це об'єктивно необхідна та можлива поведінка, котра забезпечує реальність можливостей, наданих суспільством та державою індивіду.
Структуру юридичного обов'язку складають чотири елементи:

1. необхідність здійснення певних дій або утримання від них;

2. необхідність суб'єкта відреагувати на законні вимоги, які були звернені до нього управненою стороною;

3. необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право;

4. необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог.

117. Законні інтереси: поняття, види.
Законний інтерес (інтерес, охоронюваний законом) - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб'єкта права користуватися конкретним соціальним благом, а іноді звертатися по захист до компетентних державних органів або громадських організацій - з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.
Види законних інтересів:
за суб'єктами: громадян, державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій;
комерційних об'єднань та ін.;
за галузями права: конституційні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні та ін.;
за рівнем: загальні, приватні; за характером об'єкта: майнові, немайнові.
118. Об’єкт правововідносин: поняття та види.
Об'єкт правовідносин — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення. Так, управнена особа може претендувати на надання їй іншою стороною якогось майна (грошей, речей тощо), володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.ін.

Види об'єктів правовідносин

Отже, залежно від характеру і видів правовідносин їх об'єктами виступають:

1. Матеріальні блага (речі, предмети, цінності), характерні головним чином для цивільних, майнових правовідносин (купівля-продаж, дарування, міна, заповіт тощо).

2.Нематеріальні особисті блага (життя, честь, здоров'я, гідність, свобода, безпека, право на ім'я, недоторканність людини), більшість з яких типові для кримінальних і процесуальних правовідносин.

3.Поведінка, дії суб'єктів, різного роду послуги і їх результати. (Це, головним чином, правовідносини, що складаються на основі норм адміністративного права у сфері управління, побутового обслуговування, господарської, культурної й іншої діяльності).

4.Продукти духовної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, скульптури, а також наукові відкриття, винаходи — все, що є результатом інтелектуальної праці).

5.Цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, гроші,
приватизаційні чеки, дипломи, атестати тощо). Вони можуть стати
об'єктом правовідносин, що виникають при їх втраті, поновленні,
оформленні дублікатів. У наш час в країні склався ринок цінних
паперів, акції купуються і продаються, тобто вони є об'єктами угод.

119. Фактичний та юридичний зміст правовідносин.
Юридичний зміст правовідносин — це передбачені нормами права реальна можливість суб'єктів правовідносин щодо здійс­нення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Фактичний зміст правовідносин — це фактична поведінка суб'єктів правовідносин, у межах якої реалізуються їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Юридичний і фактичний зміст нетотожні. Перший — значно ширший другого і містить невизначену кількість можливостей. На приклад, особа, що має повну загальну середню освіту, має право вступу до будь якого вищого навчального закладу, тобто перед нею великий вибір можливостей, які складають зміст її суб'єктивного права (юридичний зміст). Проте реально вона може поступити на навчан­ня в один або два вищі навчальні заклади за умови успішного складання вступних іспитів і тим самим реалізувати один із варіантів свого суб'єктивного права (фактичний зміст).
Таким чином, юридичний зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний зміст правовідно­син показує те, як вони відбулися у реальній дійсності.

 

120. Поняття та класифікація юридичних фактів.
Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.
За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі.
Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права (у даному разі — смерть спадкодавця).
Юридичні факти розподіляються на діяння та події.

Юридичні дії — це вчинки людини, акти державних органів, пов’язані з волевиявленням суб’єктів правовідносин.
Юридичні дії в свою чергу поділяються на правомірні та протиправні.
Правомірні дії відповідають приписам юридичних норм, у них виражається правомірна (відповідно до законодавства) поведінка.
У свою чергу правомірні дії поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти.
Протиправні дії суперечать правовим приписам, завдають шкоди інтересам суспільства і держави.
Юридичні події — це явища природи, виникнення і розвиток яких не залежать від волі суб'єктів права. (наприклад, досягнення особою певного віку). В той же час, по-перше, багато подій лише на початку можуть залежати від волі людини (народження людини, її смерть, пожежа тощо). По-друге, розвиток науки і техніки збільшує можливості людини впливати на природні явища і процеси. Явища, що не залежать від волі і свідомості людини, не залишаються незмінними, відповідно скорочується або збільшується й галузь юридичних подій в класичному визначенні
Юридичні факти, крім того, класифікуються за іншою ознакою:

· правотворчі — юридичні факти, з якими норми права пов'язує виникнення правовідносин (наприклад, наказ ректора про зарахування абітурієнта К. до вузу).

· правозмінні — юридичні факти, з якими норми права пов'язує зміна правовідносин (наприклад, наказ ректора про переведення студента К. з очної на заочну форму навчання);

· правоскасувальні — юридичні факти, з якими норми права пов'язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вузу).

 

121. Фактичний склад як підстава виникнення правовідносин.
Фактичний склад як підстава виникнення правових відносин щодо цивільного позову в кримінальному процесі України (далі — фактичний склад) є проявом дії права, де воно межує з життям, створюючи підставу реалізації правових норм, реаль­ного впровадження змісту правових норм у життя. В реаліях ми отримуємо не лише аналіз фактичного складу, а й правозастосовчу діяльність юрисдикційних державних органів, що спрямована на аналіз су­купності юридичних фактів як підстав виникнення правових відносин.
Однак, як би не теоретизувати фактич­ний склад, він відображає сферу «фактичної (буттєвої) сторони» правовідносин та сприяє встановленню сфери реальних жит­тєвих явищ, що знову вказує на емпірич­ний підхід правової науки.
Втім незмінним залишається те, що фак­тичний склад, передбачений змістом ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу Укра­їни, є кореневою причиною виникнення, зміни чи припинення правових відносин щодо цивільного позову в кримінальному процесі України.
Виникнення фактичного складу є результатом юридично значимого вчинку (злочину). Існує й інша сторона. Даний склад тягне за собою інші юридично значи­мі наслідки. Причому виникнення право­відносин залежить не стільки від норми права (кримінальної чи кримінально-процесуальної), скільки від фактичного юридичного складу.
122. Поняття та форми реалізації права.
Правореалізація — це втілення норм права у діяльність суб'єктів права шляхом дотримання заборон, використання суб'єктивних права і виконання юридичних обов'язків.
Реалізація права може бути пов`язаною як із здійсненням правомірних дій, так і із правомірною бездіяльністю. Результатом реалізації права є досягнення повної відповідності між вимогами норм права щодо певної поведінки суб`єктів і їх фактичними діями (бездіяльністю).
Форми реалізації норм права

Важливе значення має також виокремлення форм реалізації норм права залежно від характеру дій, необхідних для реалізації права. Даний характер у свою чергу обумовлений способом правового регулювання, використаним у тій чи іншій нормі права. Поділ правових норм на заборонні, зобов`язуючі й уповноважуючі дає можливість виділити:

 

Дотримання, яке є формою реалізації заборонних норм права. Суть цієї форми полягає в бездіяльності (пасивній поведінці), тобто утриманні від здійснення дій, що знаходяться під забороною правових норм (наприклад, утримання від паління в громадських місцях);
Виконання, яке є формою реалізації забов`язуючих норм права. Ця форма вимагає активної поведінки - дій, пов`язаних із виконанням суб`єктами обов`язків, покладенних на них нормами права (наприклад, виконання обов`язку щодо сплати податку на доходи);
Використання права, яке є формою реалізації уповноважуючих норм права. Воно спрямоване на добровільне здійснення особою своїх суб`єктивних прав і втілюється як в діях, активній поведінці (наприклад, використання права обирати народних депутатів), так і в бездіяльності, пасивній поведінці (наприклад, використання права не свідчити проти себе і своїх близьких)
123. Застосування як особлива форма реалізації права.
Застосування - це такий спосіб реалізації права, який пов'язаний з владними діями юрисдикційних органів і посадових осіб. Останні виступають від імені держави, виконуючи покладені на них спеціальні функції і повноваження. Перед нами - одна з форм державної діяльності, спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя, практику.
Застосовувати норми права - це значить застосовувати владу, а нерідко - примус, санкції, покарання. Правозастосування здійснюють тільки спеціальні суб'єкти. Саме тому пересічні громадяни не можуть застосовувати правові норми, іншими словами, вживати владу; такими прерогативами вони не наділені, хоча питання це в літературі небезперечний.
Характерні особливості застосування права полягають у наступному:

1) це владно-імперативна форма реалізації права;
2) здійснюється компетентними, уповноваженими на те органами і посадовими особами;
3) носить процесуально-процедурний характер;
4) складається з ряду послідовних стадій, тобто відрізняється стадийностью;
5) має під собою відповідні юридичні підстави;
6) пов'язане з винесенням правозастосовних актів;
7) є разовим та індивідуально-певною дією, що стосуються персоніфікованих суб'єктів;
8) направлено на врегулювання конкретних ситуацій.

124. Стадії процесу застосування норм права.
Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).
1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.
Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.
Розглянемо кожну з них.
І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) - це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення.
II. Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація -це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами.
III. Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом.
125. Вимоги до застосування права.
Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.
Основні вимоги правильного застосування норм права:
1. Правова законність - належне додержання юридичної підстави справи: а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи; б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).


2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.
3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність "духу" права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).
4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об'єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому - у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).
Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.

126. Акти застосування права: поняття та види.
Акт застосування права (або Індивідуально-правовий акт, Правозастосовний акт, Акт правозастосування, Акт індивідуальної дії) — це правовий акт компетентного органу або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов'язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб.
Акти застосування права повинні відповідати вимогам обґрунтованості, законності та доцільності.
Види
Акти застосування права поділяються за суб'єктами їх видання, за характером (регулятивні / охоронні), за значенням (основні / допоміжні), за формою (письмова / усна / у формі резолюції).
Види актів застосування норм права:
За формою зовнішнього вираження. 1) письмові (таких більшість) - акти документи, можуть бути, як мінімум, двох видів: а) окремі документи (вирок суду); б) резолюції на матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувального рішення); 2)усні - антислова (виклик понятих); 3) конклюдентні - акти-дії або фізично-діяльнісні акти (застосування працівником міліції табельної зброї); 4) знакові - актисимволи (дорожні знаки, знаки світлофора на переході вулиці, звукові та світлові сигнали на водному і залізничному транспорті). Усі вони несуть в собі конкретні владні приписи, обов'язкові для виконання.
127. Структура акта застосування права.
Структура акта застосування норм права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не дозволяє подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосування інозем­ної, архаїчної та вузькоспеціальної термінології, неблагозвучних або непоєднуваних словосполучень (наприклад, «живий громадянин», «тваринний організм»).
Структура акту застосування права:
1. Вступна частина. Складається з елементів: найменування акту; орган
(посадова особа), що видав акт; час видання; адресат (на кого спрямовано
акт).
2. Описова частина. Складається з фактичних обставин справи, доказів тощо.
3. Мотивувальна частина. Аргументація і обгрунтування прийнятого
рішення.
4. Резолютивна частина (рішення в справі).
128. Прогалини в праві: поняття та причини існування.
Прогалини у праві (прогалини в законодавстві) — це повна або часткова відсутність правових норм, якими, виходячи з принципів права, мають бути врегульовані певні суспільні відносини.
Прогалини у праві можуть усуватися у процесі правотворчості або долатися під час правозастосування.
Прогалини у праві виникають внаслідок неякісної законотворчості, у зв'язку з появою нових суспільних відносин та в результаті виникнення потреби суспільства у посиленні правового регулювання існуючих правовідносин.

У юридичній літературі виділяють об'єктивні та суб'єктивні причини існування прогалин у праві:

— неврегульованість тих суспільних відносин, які потребують правового регулювання;

— поява нових суспільних відносин;

— технічні прорахунки законодавця у процесі підготовки нормативно-правових актів.