З дисципліни «Теорія держави та права»

Питання до іспиту

Предмет теорії держави і права та методи дослідження.

Предметом теорії держави і права є питання, що мають найбільш загальне, провідне для інших правових наук значення, формулювання головних юридичних понять і їх ознак, встановлення найбільш загальних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування держави і права. Здійснюючи властиву їй узагальнюючу функцію, теорія дер­жави і права досліджує найбільш загальні питання вчення про державу і право. При цьому у своїх висновках вона абстрагується від стану і розвитку держави і права в окремих країнах, від змісту певних галузей і норм права, торкаючись лише тих проблем, вирішення яких корисне і необхідне для багатьох юридичних на­ук

Вивчення закономірностей зародження, розвитку і функціонування держави і права є предметом вивчення теорії держави і права. При цьому, маються на увазі стійкі, характерні зв'язки, які виражають сутність даних соціальних явищ, тобто держави і права.

Закономірності розвитку і функціонування держави і права розглядаються у нерозривному зв'язку з розвитком суспільства в цілому. Тому, предметом вивчення теорії держави і права будуть також загальні закони і закономірності розвитку та функціонування людського суспільства, тією мірою, якою вони є визначальними для держави і права.

методологія розуміється як теоретична основа та способи організації пізнавального процесу, що характеризують пізнання з точку зору його загальних форм, можливостей пізнавальних засобів та

механізмів, які зумовлюють логічну послідовність наукового дослідження. Методологія відображає певний кут зору на предметне поле дослідження, який висвітлює увесь процес досягнення наукового результату, передбачає використання відповідних засобів, прийомів та способів пізнання.

Структура методології складається з двох рівнів: 1) загального (філософського) підходу - концептуальних ідей і вихідних понять, які визначають сенс та зміст дослідження; 2) методів дослідження як більш формалізованих дослідницьких способів, прийомів та засобів. Метод – це спосіб пізнання, формулювання наукових гіпотез, перевірки доказовості висновків за допомогою різних конкретних засобів та прийомі. Метод характеризує, як саме, за допомогою яких

способів, засобів та прийомів це відбувається.

3.Теорії походження держави.

Теологічна теорія

Патріархальна теорія

Договірною теорією

Теорія насильства

Марксистська (класова) теорія

Органічна теорія

Психологічна теорія

 

Причини існування різноманітних теорій про виникнення держави.

Теологічна теорія (Тома Аквінський, ХІІІ ст.). Вона пояснює по­ходження держави волею Бога, відстоює її недоторканність, залежність від релігії, закликає до підкорення всіх державній владі. Теологічна теорія висувала ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від божественної волі, яка виявляється через релігійні орга­нізації

Патріархальна теорія походження держави (Платон, Аристотель, Р. Філмер) є продуктом її природного розвитку, результатом поступо­вого розростання сім'ї.

Договірною теорією походження держави (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо, О. Радіщев та ін., ХУІІ-ХУІІІ ст.) державі пе­редує «природний стан» людей («природний стан» уявляли як царство необмеженої особистої свободи, загального благоденства або «війни всіх проти всіх»). Кожна людина мала природні, невідчужувані права, але в процесі розвитку людства права одних людей вступають у супер­ечність з правами інших і порядок у суспільстві порушується, виникає насильство.

Теорія насильства - держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. У результаті розшарування общини одна з них стає переможцем, і, відповідно, пануючим класом. Примусовий апарат, який створюється переможцем для управління переможеними, перетворюється на державу. Держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Насилля і покарання володарюючими підвладних стає основою виникнення економічного панування. Представники теорії: Л. Гумплович, К. Каутський. Е. Дюринг.

Марксистська (класова) теорія походження держави. (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, ХІХ-ХХ ст. ст.). Марксистське розуміння при­роди держави було викладено Ф. Енгельсом у роботі «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884). Воно базується на вченні про суспільно-економічну формацію, засновану на конкретному спо­собі виробництва і відповідних формах власності. Саме економічні чинники (суспільний поділ праці, приватна власність, розкол суспіль­ства на класи) сприяли розкладу первіснообщинного ладу і виникнен­ню держави. Тим самим обґрунтовувалася ідея про класову природу держави, боротьбу класів між собою як основну причину її виникнен­ня, рушійну силу її існування.

Органічна теорія походження держави (Г. Спенсер, ХІХ ст.) по­рівнює суспільство з біологічним організмом. У розвитку суспільства виявляються загальні закономірності, притаманні всім живим організ­мам (зростання і ускладнення функцій організму, взаємозв'язок їх окремих частин, їх диференціація). Об'єднання людей (племена, со­юзи племен, імперії, міста-держави) Г. Спенсер називав «агрегатами», які змінюються під впливом соціально-класового розшарування сус­пільства, спеціалізації праці, утворення органів політичної влади. У державі всі її частини виконують певні функції: уряд — функції мозку; нижчі класи реалізують внутрішні функції, займаються земле­робством, скотарством, забезпечують життєдіяльність суспільства; існує спеціальна розподільча система — торгівля, транспорт, засоби зв' язку; панівні класи відповідають за зовнішні функції (забезпечення оборони). Держава виникає внаслідок наступальних і оборонних війн одних суспільств проти інших.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов' язувала витоки права з різними проявами людської психіки (інди­відуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, по­чуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосу­вання як спосіб розв'язання соціальних суперечностей та ін. Л. Петра-жицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автоном­ного права, не пов'язаного з позитивним.

Причини виникнення держави

1) три поділи праці (виокремлення скотарських племен, відокремлення ремесла від рільництва, виникнення й розвиток торгівлі);

2) поява надлишкового продукту, патріархальної сім'ї, приватної власності та майнової нерівності;

3) утворення класів як великих груп людей з різними інтересами та виникнення міжкласових конфліктів;

4) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти та виникнення держави як політичної організації публічної влади.

Плюралізм у розумінні держави.

Ознаки держави.

Держава -- суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

1) поява соціальна неоднорідного, класова розшарованого суспільства, яке має антагоністичні протиріччя; 2) поява адміністративно-територіального поділу населення (округи, області та ін.); 3) поява публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування; 4) наявність апарату примусу (придушення) —армії, поліції та ін., - на який спирається державний апарат; 5) поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади; 6) поява офіційної системи оподаткування; 7) поява писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.

Типологія держав.

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

Є два підходи до типології держав:

Формаційний

Цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави, феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. Поняття історичного типу держави пов'язується з установленням закономірної залежності класової сутності держави від економічних відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку. Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності, виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний, буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін виділяли й останній (неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних) моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації держав поняття «цивілізація»

Види державних органів.

За способом створення вони поділяються на первинні та похідні. Первинні створюються шляхом прямого волевиявлення всього або більшості населення (Верховна Рада), або виникають внаслідок спадкування (монархія), а похідні утворюються первинними органами та їм підзвітні.
За обсягом владних повноважень державні органи класифікуються на вищі (їх влада розповсюджується на територію всієї держави) та місцеві (функціонують в адміністративно-територіальних одиницях, їхні повноваження розповсюджуються лише на ці регіони).
За широтою компетенції виділяють органи загальної та спеціальної компетенції. Органи загальної компетенції уповноважені вирішувати широке коло питань, яке охоплює всі функції держави (уряд), органи спеціальної компетенції виконують одну функцію (міністерство фінансів, міністерство юстиції).
За принципом розподілу владних повноважень державні органи поділяють на законодавчі, виконавчі та судові.
За способами створення — виборні, призначувані та ті, що успадковуються.
За часом функціонування — постійні та тимчасові.
За складом — одноособові (монарх або президент) та колегіальні (парламент, уряд).

 

Монархічні форми правління

В сучасному розумінні монархія — не просто влада одного, але влада успадкована. Ця влада нерідко боготворяється. В Російській імперії вважалося, що джерелом влади є Бог (самодержав'я), а основою влади служать її моральний авторитет у суспільстві і традиція, в силу чого влада спадкова та невід'ємна. В Японії Імператор до 1945 року вважався сином богині Сонця — Аматерасу. Нині божественне походження влади монарха мало кого хвилює: з історії відомо, що феодали ставали монархами і здобували трон для себе і своїх нащадків іноді в результаті виборів (зрозуміло, не всенародних), частіше шляхом насильства, зрідка через запрошення, тобто цілком земних процедур. З цього виходить і більшість чинних конституцій монархічних держав.

Види:

Абсолютна монархія

Ця форма правління типова для пізнього феодалізму, коли в глибинах аграрного ладу виникають зачатки індустріального суспільства. Характеризується вона тим, що в руках монарха концентрується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Піддані юридично безправні, оскільки монарх не наділяв їх якимись правами і не відбирав ці права.

Проте все ж таки ця влада не безмежна: особлива роль належить правлячій сім'ї, яка на своїй раді вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не обов'язково син колишнього монарха), може примусити монарха відректися від престолу.

Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а державний режим іменується абсолютизмом.

Теократична монархія

Теократична монархія — це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідерові.

Виборна монархія

Виборна монархія - тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом.

Дуалістична монархія

Це первинна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут вже спостерігається розділення влади у зародковій формі або досить розвинуте, принаймні відділення законодавчої влади від виконавчої.

Законодавча влада належить у принципі парламенту, який обирається підданими або певною частиною їх, якщо виборче право цензове. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монарху, але може бути більш-менш незалежною.

Проте розділення влад при даній формі правління звичайно урізане. Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його згоди закон не набере сили. Крім того, монарх звичайно може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть вищу, а головне, може розпускати парламент, замінюючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 році чергові парламентські вибори відбулися лише в 1989 році.

Уряд, якщо він є, за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, але зовсім не перед парламентом. Останній може впливати на уряд тільки використовуючи своє право встановлюватибюджет держави. Важіль цей, хоча і достатньо могутній, може використовуватися лише раз на рік, а крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом або через нього — з монархом не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту.

Як і для абсолютної монархії, для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим. Державний режим може характеризуватися як обмежений дуалізм влади. Дуалістична монархія є зразкомкомпромісу між панівною феодальною верхівкою суспільства та рештою громадян, в якому перевага все ж таки залишається за монархом і його оточенням.

Парламентська монархія

Ця форма правління існує звичайно у високорозвинутих державах, де перехід від аграрного ладу до індустріального супроводився переважно не докорінним знищенням колишніх інститутів влади, а поступовим їхнім перетворенням і пристосуванням до нових умов (Великобританія, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Австралія тощо.).

Тут спостерігається розвинуте розділення влади при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим.

Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, який має таку більшість. Чим ширша партійна коаліція сформувала уряд, тим цей уряд менш стійкий, бо тим важче досягати згоди між партнерами у складних питаннях. Часом варто якійсь партії відкликати своїх представників із уряду, як він втрачає необхідну більшість у парламенті (нижній палаті) і часто вимушений піти у відставку.

Навпаки, в країнах, де існує двопартійна система (Великобританія, Канада, Австралія й ін.) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія 1955–1993 років) й уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, проте уряд, який складається з лідерів партії і володіє в парламенті більшістю, повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву системи кабінету, або міністеріалізму.

Царство позначає державний устрій, відомий також як монархія (єдиновладдя) або самодержавіє (самодержавство), заснований на владі однієї особи — самодержця абоцаря. Однак на старій Русі поняття царство мало дещо інший сенс, ніж сучасне поняття монархія. Подібно до випадків, згаданих у легендах Риму і Греції, а також текстах святого Писання, допускалось, що в деяких випадках цар на царство може обиратися.

На старій Русі відповідно до прийнятих в середньовічному світі уявлень виділяли кілька найважливіших царств за всю історію людства. До них відносили зокрема царство Єгипетське, царство Вавилонське, царство Ізраїльське, царство Римське (Римську імперію), царство Грецьке (Візантійську, Східну Римську Імперію) тощо. Київська Русь, Велике Руське князівство за поняттями тих часів царством не вважалось. Руське царство виникає лише у XV ст. — саме така самоназва використовується в державному утворенні, відомому також під назвою царство Московське.

 

Республіка змішаного типу

 

Теорії виникнення права.

Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів те­орій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і немож­ливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.

Є такі основні теорії виникнення права:

---теологічна

----примирення

---теорія природного права

---регулятивна теорія

---історична

--- класова

---психологічна

---західноєвропейська модель виникнення права.

Розглянемо більш детально дві з них:

1)Теологічна

Яскравим представником і одним з головних розробників даної теорії був найбільший ідеолог католицизму Фома Аквінський (X III в). Відповідно до його навчання, світом керує Божественний розум. Центральною ідеєю теорії є твердження, що право створене Богом для регулювання життя людей і що воно дарується людині за посередництвом вади або правителя. Зараз можна побачити таке уявлення про природу права в деяких древніх правових системах, таких, як вавілонські закони, давньоєврейські закони, закони Ману в Стародавній Індії, а також в ісламському праві.

Ф. Аквінський розрізняв право і закон. Останній являв собою «відоме встановлення розуму для загального блага, оприлюднене тими, хто має піклування про суспільство», тобто правителями. Закон оцінюється з точки зору відповідності його права як вищої справедливості, що має божественне походження. Вічний закон не доступний людському свідомості. Але людина розрізняє добро і зло, належне і неналежне поводження.

На цій основі він розробляє раціоналістичні принципи, складові Природний закон - відображення вічного закону людським розумом. До нього відносяться закони гуртожитку, прагнення до самозбереження і продовження роду. Вічний закон - це сам божественний розум, який править світом, його частина становить Божественний закон, який міститься в Біблії. Цей закон необхідний людям з двох причин. По-перше, через недосконалість людського розуму, не дає можливості людям самим прийти до єдиного поданням про правду. По-друге, Біблія повинна допомогти їм у цьому. Від нього похідні всі інші закони. Зокрема, від нього похідний природний закон, який є відображенням Вічного закону в людських відносинах. Природний закон відбивається і конкретизується в людських законах. Людський закон - це позитивне право, що виражає вимоги природного закону, підкріплені санкціями. Цей закон необхідний для того, щоб люди внаслідок гріхопадіння не перекручували закон природний. Але людські закони не досконалі, тому якщо вони суперечать природним принципам і божественному закону, то їм можна не коритися. Але будь-який виступ проти законної влади він вважав смертним гріхом.

Теологічна теорія - це відповідь на виклик свого часу. Її перевагою є те, що саме її автори вперше жорстко зв'язали разом такі поняття, як право (нехай і як вираз божественної волі) і справедливість. Разом з цим є великі труднощі в тому розумінні права, яке пропонує божественна теорія. По-перше, ця теорія вимагає віри в яке-небудь божественне начало (Христа, Аллаха, Будду). Тому вона обмежує раціональне дослідження питання про походження права в рамках віри. По-друге, не існує універсально прийнятної концепції Бога. Наприклад, семітська релігія іудаїзму, іслам і християнство розглядають Бога як особистісне, антропоморфне істота чоловічої статі. Індуїсти вважають Бога абсолютної душею, а індивідуальну душу частиною цієї душі. Оскільки людині не дано збагнути Абсолют, роздуми стають можливими за посередництвом молодших братів чи об'єктів природи.

2)Примирення

Найпопулярніша теорія на Заході. Її підтримує англійський учений Г. Берман і шведський вчений Е. Аннерс. Пристрасть до цієї теорії цілком з'ясовно: західні країни розвивалися еволюційним шляхом, причому соціальні інститути там створювалися «знизу», тобто у міру виявлення потреби люди почали думати, як дати гідну відповідь на виклик об'єктивної реальності. Створення права - один з таких відповідей.

Відповідно до даної теорії, право почало зароджуватися не для врегулювання відносин усередині роду, а для впорядкування відносин.Всередині роду обов'язок миротворчості та судової влади виконував найбільш шановний представник роду. Кожен окремий індивід роду ще не представляв собою суб'єкта. Адже рід забезпечував йому безпеку та захист. Сила роду, таким чином, була силою кожного його члена і тому в інтересах будь-якого індивіда було не протиставляти себе роду. Між родовими групами траплялися конфлікти, і їх залагодження було в інтересах племені. Плем'я було, перш за все, одиницею військової. Його сила в той далекий час визначалася перш числом, а не умінням. Ось чому було вкрай невигідно втрачати людей внаслідок внутрішніх конфліктів.

Дана теорія заснована на численних історичних фактах, і в цьому, безсумнівно, її плюс. Адже конфлікти дійсно супроводжували й супроводжують людське суспільство на всьому протязі його розвитку і є аж ніяк не винятком, а правилом. Як тільки у будь-якої соціальної структури з'являються особливі інтереси, виникає необхідність їх відстоювати, а це проходить дуже не гладко.

Відомо, що на перших порах право існувало в основному в усній формі. Письмові джерела з'являються набагато пізніше, та й, з'явившись, вони займають дуже скромне місце в загальному масиві правових норм. Примирливі договори, звичайно ж, носили усний і символічний характер. Ось ще аргумент на користь даної теорії.Однак автори примирної теорії багато недоучітивают. Перш за все, ними не приймається до уваги корінна відмінність людини від тварини: здатність людей рефлексувати, тобто оцінювати себе з боку і передбачити певні події. Сама можливість передбачати події дає можливість їх запобігати або прискорювати, встановлюючи певні правила поведінки. Отже, можливо не тільки для примирення, але і для регулювання суспільного життя створювалося право.

 

Право та держава.

Право й держава

Як вже зазначалося, поняття «держава» і «право» тісно взаємопов'язані між собою. В основі взаємозв'язку держави і права лежить інституціональний характер буття права. Співвідношення Характер і зміст держави і права розкривають принципи первинність і верховенства права.

Принцип первинності права по відношенню до держави можна розкрити через два взаємопов'язані аспекти. Перший аспект - історичний. Первинність права зумовлена його природою. Будучи атрибутом будь-якого соціального суб'єкта, воно ніким не дається і ніким не може відчужене. Право виникає одночасно з виникненням соціальної взаємодії, тобто із суспільством. Держава ж утворюється лише на певному етапі розвитку останньої. Як справедливо зауважив ще Цицерон, право виникло раніше, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована. Отже, право є первинним, оскільки воно передує державі в часі.

Другий аспект - функціональний. Вторинність держави виявляється також і в тому, що держава обумовлено, зумовлено правом, постає не просто пізніше права, а з його потреб як орган, який має надати праву загальнообов'язкову форму і забезпечити його функціонування.

Відношення первинність права по відношенню до держави в історичному і функціональному плані одночасно вказує

і на верховенство права по відношенню до держави, а отже, на залежність держави від права. Насправді ж часто має місце порушення цього принципу. Держава всупереч його об'єктивному призначенню наділяють функцією творця права. У даному випадку право і державу як б змінюються місцями: держава виступає джерелом права, а право постає як вторинний, породжений інструмент державою для обслуговування його інтересів. Звідси виникає непевне, хоча і базується на реальній дійсності думка, що надаються громадянам, соціальних груп і націй права і свободи є свого роду «дар» держави народу. А раз так, то держава може здійснювати дозування права взагалі або позбавити дарованого, що на практиці неодноразово й успішно здійснювалося.

У чому ж суть принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над державою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає таке. По-перше, кожна посадова особа, будь державний орган не повинні здійснювати дії, не передбачені правом, тобто державу не може бути вільним, незалежним від права. По-друге, держава повинна здійснювати й не може не вчиняти дій, які покладені на нього правом. Сьогодні багато законів в Росії не діють навіть за наявності необхідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеного на нього завдання щодо реалізації права, що неприпустимо. Неприпустимо також бездіяльність держави, коли воно не вживає заходів з відновлення порушених прав громадян.

Таким чином, дотримання засад первинності і верховенства права направлено на неприпустимість відділення держави за народ, а отже, свавілля по відношенню до народу. Бо, якщо держава діє в рамках права, те це означає, що воно: 1) не має будь-яких власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу в своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і стоїть на його службі; 3) підпорядковане народу і несе перед ним відповідальність.

Техніко-юридичні норми.

ТЕХНІКО-ЮРИДИЧНІ НОРМИ - - формально визначені правила взаємодії людей з об'єктами природи, засобами в-ва і тр-ту, знаряддями праці та предметами (речами) особистого користування. Є юрид. засобом гуманізації праці, техніки і технологій, сфери охорони довкілля та організації здорових умов життя людини. Встановлюються або санкціонуються д-вою, відповід. госп. структурами або ін. суб'єктами з метою забезпечення належ, умов життєдіяльності людей, охорони їхнього здоров'я, праці та природ, середовища, якості й безпеки техніки, технологій тощо. їх поява і дальший розвиток пов'язані передусім з н.-т. прогресом, що висунув численні завдання забезпечення макс. узгодження можливостей людини з характером сучас. і майбутніх тех. систем, з вимогами безпеч. життєдіяльності гр-н та благополучного екол. середовища. Т.-ю. н. включають технічні, технол., буд., протипож., сан.-гіг., агрон., зоотех., гідро-тех., екол. та ін. приписи, які дістали позит. соціальну оцінку і закріплені у відповід. нормат.-тех. док-тах (стандартах, нормативах, тех. умовах, правилах тощо). На відміну від норм права, які покликані регулювати сусп. відносини, Т.-ю. н. встановлюють вимоги щодо знарядь праці та вироб. процесів, безпеч. взаємодії людини з природними, тех., біол. та ін. об'єктами. Ці норми охоплюють пром. і сільськогосп. в-во, труд, операції, тр-т, буд-во та експлуатацію споруд, зв'язок, природокористування тощо. Значна кількість Т.-ю. н. характеризує певні параметри функціонування фіз. особи як біол. об'єкта, а також норми, пов'язані із заходами щодо забезпечення здоров'я і безпеч. умов існування людини. Переважна більшість Т.-ю. н. є основою різного роду соціальних норм і прав, актів (напр., правил дорож. руху, пож. безпеки, проведення буд. робіт, тех. безпеки на в-ві, ядер, безпеки та ін.) або тісно й органічно взаємодіє з ними.

 

Приватне і публічне право.

pозподіл права на публічне (jus publicum) і приватне (jus privatum) визнавали ще у Давньому Римі. Публічне право, за твердженням римського юриста Ульпіана, те, що належить до положення римської держави; приватне — яке належить до користі окремих осіб. Надалі критерії приналежності права до приватного чи публічного уточнювалися, однак визнання наукової і практичної цінності поділу права на публічне і приватне залишалося незмінним.
Приватне право — це право, що захищає приватні інтереси особи в її взаєминах з іншими особами. Воно регулює такі сфери життєдіяльності суспільства, безпосереднє втручання в які з боку держави є обмеженим. Для регулювання за допомогою приватного права характерним є наступне: перевага диспозитивних норм; юридична рівність суб’єктів правовідносин; вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав; самостійне визначення відповідальності за свої обов’язки і дії; широке використання договірної форми регулювання; гарантований судовий захист; переважна орієнтація на задоволення особистих та корпоративних інтересів. Приватне право охоплює такі галузі, як цивільне право, сімейне, житлове право, цивільний процес, трудове, земельне право, міжнародне приватне право, торговельне право.Інша сфера дії публічного права, в якій реалізується публічний інтерес. Для публічного права характерні наступні ознаки: орієнтація на задоволення публічних інтересів; однобічне волевиявлення суб’єктів права, що мають владні повноваження; ієрархічні відносини суб’єктів; перевага імперативних норм. Імперативність норм публічного права чітко виражає наказовий характер, коли їх обов’язковість поширюється на всіх учасників правовідносин у сфері компетенції державних органів і посадових осіб. У публічно-правових відносинах сторони виступають як юридично нерівноправні. Однією з таких сторін завжди виступає держава або її орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями. У сфері публічного права відносини регулюються винятково з єдиного центра, яким є державна влада.
Публічне право виражає державні, міждержавні і загальні суспільні інтереси. До предмета регулювання публічним правом відносять: устрій і функціонування держави та її інститутів; основи правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми й інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.
До публічного права можна віднести наступні галузі: конституційне право; адміністративне; фінансове; адміністративно-процесуальне; кримінальне; кримінально-процесуальне; виправно-трудове; арбітражний процес; міжнародне публічне право; міжнародне гуманітарне право; екологічне право.
Межі між приватним і публічним правом досить хиткі, що значно впливає на їх співвідношення.

 

Види правових норм.

Це, по суті, класифікація правових норм. Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; вияснити функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.
Класифікація норм права на види є продовженням розгляду структури системи права, але на більш вищому рівні, ніж структура норми права. Найбільш повну класифікацію норм права на види дав проф. П.М. Рабинович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1)по функціональній ролі в механізмі правового регулювання;
- первинні, відправні і вторинні (доповнюючі). Всі вони неоднорідні і серед них можна виділити: норми-начала, норми-принципи, норми-аксіоми; норми-презумпції, норми-дефініції;
- норми-правила поведінки людей. Вони вказують на права і обов'язки суб'єктів суспільних відносин, вид і міру санкції за правопорушення;
- загальні і спеціальні; вони відрізняються за ступенем загальності і об'ємом (сферою дії). Наприклад, в кожному кодексі є розділи: загальна і особлива частина і, відповідно, види норм;
2) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, екологічного процесуального права;
3) по методу правового регулювання: імперативні (владні приписи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

4) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;
5) по суб'єктах правотворчості: норми представницьких органів державної влади, глави держави (Президента), органів державного управління, громадських об'єднань органів місцевого самоврядування тощо.

Принципи правотворчості.

Правотворчість діє за такими принципами: