Методика «Вивчення перемикання уваги»

Методика Т.Е. Рибакова

Метод коректурної проби

Експериментальне вивчення уваги базується в основному на дослідженні окремих йогохарактеристик, таких як обсяг, вибірковість, стійкість, концентрація,розподіл і переключення (обсяг - кількість об`єктів, які можуть бути чітко сприйняті за короткий час; вибірковість - швидкість здійснення вибору стимулу з безлічі інших (кількість), ступінь відповідності вибору (якість); стійкість - часові параметри тривалості збереження спрямованості і зосередженості без відхилення від вихідного якісного рівня; концентрація - за інтенсивністю перешкод; розподіл- тимчасові показники, отримані в результаті зіставлення тривалості правильного виконання однієї задачі і виконання цієї ж завдання спільноз іншими; перемикання - швидкість переходу суб`єкта від одного виду діяльності до іншого.

Стійкість, вибірковість - коректурна проба Бурдона - на бланку послідовність літер, на якому у визначений час необхідно викреслити лише певні літери, фіксується кількість проглянутих рядків і кількість помилок за кожну хвилину,.

Переключення - Таблиці Шульте

Розподіл - на чистому аркуші паперу пропонується записувати числа від 1до 20 і одночасно рахувати вголос від 20 до 1. Фіксується час і кількість помилок.

ШУЛЬТЕ Досліджує швидкість перемикання уваги, працездатність в умовах активного вибору корисної інформації. Випробовуваному дослідник дає інструкцію - працювати максимально швидко і уважно. Потім дослідник помічає час по секундоміру, а випробовуваний показує числа від 1 до 25, називаючи їх вголос. Дослідник визначає час, витрачений випробовуваним для пошуку 25 цифр по порядку спочатку в першому, а потім в 2, 3, 4 і 5 квадратах. Дослідник відмічає в протоколі час для кожного квадрата. Потім обчислюють середній час для одного квадрата (пошуку цифр в одному квадраті) і виражають графічно. Роблять висновок про перемикану уваги, працездатності.

 

БІЛЕТ№ 30

 

Операції мислення:

1. Порівняння – це встановлення схожості і відмінності між предметами і явищами(за істотними ознаками), види – однобічне або повне, поверхове або глибоке, безпосереднє або опосередковане.

2. Аналіз і синтез, аналіз – це мисленнєве розчленування на частини і виділення частин предмету, синтез – поєднання частин в ціле. 3. Абстрагування і конкретизація, абстрагування – відволікання від частин і властивостей предмета для виділення його істотних ознак, конкр. – уявлення чогось одиничного, що відп. якомусь поняттю.

4.узагальнення – це процес обєднання предметів за їх спільними ознаками. 5.класифікація – групування предметів за певними ознаками.

Мислячи, л-на розв»язує задачі. Діял-ть їз розв»яз-ня задач є полімотивов-ю. Мотиви є фактором продуктив-ті мисленнєвої діял-ті. В процесі мисл-ня виявл-ся хар-р, темпер-т, акцентуації, психофізіол.особл-ті.

. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за допомогою мислення — вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характеризується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності. Так, не можна безпосередньо побачити будову атомного ядра, хімічну реакцію, фізіологічні процеси, які відбуваються в живій клітині, ультрафіолетове проміння тощо. Щоб усі ці безпосередньо не видимі, але важливі для розуміння об’єктів властивості розкрити, людина вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів та інших опосередкованих дій. Опосередкування можуть різнитись за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та об’єкта пізнання. До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється неможливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і втому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в об’єктах відображуються не будь-які, а істотні ознаки та властивості, що грунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках,репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відносини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно-наслідкові залежності. Їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпорядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, впливати на них у власних інтересах. Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями.

Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур, принципи функціонування технічних систем, розвитку психічних явищ тощо. Перелічені ознаки мислення характеризують його як специфічну форму абстрактного пізнання дійсності, як складну пізнавальну діяльність. Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можливості, удосконалює мислення.

Розумова діяльність органічно пов’язана з практикою. Практика є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не пов’язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктивної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.

 

Пам'ять – це форма психічного відображення, що полягає у закріпленні, збереженні і наступному пригадуванні минулого досвіду.

Теорії пам'яті:

1. Асоціативна – автор Арістотель. Вважається механістичною несвідомістю.

2. Експериментальна. Еббінгауз. 20 ст. мав справу зі свідом.зап. прийшов до 4 висновків: 1. Ефект краю (зап. Краю тексту, початок і кінець); 2. Зап. цікавих подій відбув. одразу; 3. Не цікаві події зап. після багатьох повторювань; 3. Велика роль належить увазі.

3. Гештальт - зап. матеріал це цілісна структура, системна організація цілого визначення властивостей його частин.

4. Біхевіоризм – п. це частина поведінкі, зв'язок між стимулом і реакцією.

5. Психоаналіз – роль емоцій, мотивів і потреб у запамятовіванні і забуванні.

6. Смислова – А. Біне, К. Бюкер. Головне у запам. І памяті смислові зв’язки, що об’єднують матеріал у певну структуру.

7. вивчення вищих форм пам'яті – Л. С. Виготський. Вища форма пам'яті – це довільна пам'ять, довільні і свідомі форми п. за походж. Соціальні

 

Пам*ять – це психічний процес, який відображає досвід Л шляхом запам*ятовування, зберігання і відтворення.

Умови успішного запам*ятовування:

10) рівень обробки інфо – поверховий (форма предмета), глибинна (зміст);

11) організація матеріалу – одиниці пам*яті формуються на основі попереднього досвіду;

12) використання мнемічних прийомів.

Мнемічні прийоми:

25) утворення смислових фраз і початкових букв інформації, що запам*ятовується;

26) ритмізація – переведення інформації у вірші, пісеньки, у рядки, пов*язані певним ритмом чи римою;

27) запам*ятовування довгих термінів за допомогою асоціювання зі звучними словами;

28) віднаходження яскравих незвичних образів, картинок, малюнків, які за «методом зв*язування» поєднують з інформацією, яку потрібно запам*ятати;

29) метод Айвазовського – тренування зорової пам*яті – уявити предмет максимально деталізовано;

30) м-д Ціцерона – образна розстановка предметів, що потрібно запам*ятати по знайомій кімнаті;

31) м-д зачапок – заміна цифр буквами, словами і образами;

32) заучування – зубр.ДОПИСАТИ????????

 

3 .Визначення індивідуального стилю діяльності у широкому та вузькому розумінні. Які дослідники займалися цією проблемою? Її значення для диференціальної психології.

Динамічність діяльності та консервативність властивостей темпераменту особистості є причиною формування індивідуального стилю діяльності.

Індивідуальний стиль діяльності - 1) усталене поєднання особливостей виконання різних видів діяльності однією й тією ж людиною. Індивідуальний стиль дає змогу людям з різними індивідуально-типологічними особливостями нервової системи, різною структурою здібностей, темпераменту й характеру досягати однакової ефективності у виконанні тієї чи іншої діяльності різними засобами; 2) це обумовлена типологічними особливостями стійка система засобів, що складається в людини, яка намагається якнайкраще здійснити дану діяльність. Індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо чи стихійно звертається людина в цілях урівноваження своєї індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності.

Є.О. Климов зазначає,що до індивідуального стилю діяльності як стійкої системи психологічних засобів,прийомів та способів дії працівник вдається свідомо або стихійно з метою найкращого урівноваження своєї індивідуальності з предметними,зовнішніми умовами праці.Індивідуальний стиль діяльності формується як інтегральний ефект взаємодії людини з предметами та знаряддями праці,а тому розглядається як універсальна форма пристосування її до вимог діяльності.

Індивідуальний стиль діяльності -це сукупність прийомів і способів роботи,зумовлена певними властивостями с особистості і сформована як засіб її пристосування до об’єктивних вимог професії. Його формування є важливою стороною професійного навчання,розвитку професійних здібностей,професійної придатності. Цілеспрямоване формування ІСД ґрунтується на використанні наявних у людини розвинутих психофізіологічних і психічних властивостей, шо відповідають обраній професії,і компенсації негативних або недостатньо розвинутих властивостей.

У зв’язку з цим у структурі ІСД виділяють механізми адаптації і механізми компенсації.Так у багатьох випадках здібності,рівень мотивації особистості,функціональні можливості організму можуть набути провідного значення і перекрити властивості нервової системи та особливості темпераменту.

Ознаками індивідуального стилю діяльності є:

- стійка система практичних способів дії,способів і прийомів організації психічної діяльності;

- зумовленість певними особистісними якостями;

- адаптаційний характер до об’єктивних вимог роботи;

- універсальний характер,можливість застосування у різних ситуаціях і видах діяльності.

Необхідноими умовами формування ІСД є достатнє осмислення працівником вимог діяльності,позитивне ставлення до роботи,адекватна самооцінка та прагнення реалізувати свої здібності. Завдання виробничого навчання полягає в тому,щоб допомогти людині знайти найбільш доцільний і вигідний стиль роботи.

202. З чого складається структура індивідуального стилю діяльності? Охарактеризуйте складові та рівень їх взаємообумовлення.

Климов Є.О. розглядає структуру індивідуального стилю:

Ядро індивідуального стилю -це особливості,способи діяльності,які автоматично активуються за даних об’єктивних обставин на основі властивого людині комплексу типологічних властивостей нервової системи.Вони забезпечують первинний ефект пристосування та визначають подальший напрямок врівноваження із середовищем,бо не забезпечують певного пристосування. Побудова до ядра виникає протягом часу свідомо або стихійно та поділяється на дві категорії:

«А»- особливості,що сприяють успіху за даних обставин;

«Б»- особливості, що спричиняють опір успіхові.

Особливості типу «Б» поступово «обростають» компенсаторними механізмами.Особливості компенсаторного значення відностяться до категорії «Б».Особливості типу «А» викликають інші елементи побудови до ядра стиля-максимальне використання всіх позитивних пристосувальних можливостей-категорія «Г».ядра стиля-максимальне використання всіх позитивних пристосувальних можливостей-категорія «Г»

Тому індивідуальний стиль діяльності вважається ти краще сформований, чим більше особливостей типу «А» «Б» «Г»,та менше залишається некомпенсованих особливостей типу «Б».

Формування індивідуального стилю професійної діяльності дозволяє людині просуватися до вищих щаблів опанування професією.Високий професіоналізм викликає і більшу інтегрованість особистості

. 5

Ппсиходіагностика (від греч. psyche - душа і diagnosis - розпізнавання, визначення) - це галузь псих. науки, яка розробляє теорію,прийоми та інструмент оцінки і виміру індив.-псих.особливостей особистості (Бурлачук), а також це технологічний процес постановки психологічного діагнозу. Включає розробку вимог до вимірювальних інструментів, конструювання і апробацію методик, вироблення правил обстеження, обробку і інтерпретацію результатів. Шмельов у книзі основи психодіагностики (1996) визначає предмет психодіагностики як розробка та використання різноманітних методів розпізнавання індивідуальних властивостей людини.

Ананьєв став першим, хто визначив психодіагностику як напрям досліджень, який має на меті: визначення рівня розвитку психофізіологічних функцій; процесів станів та властивостей особистості; встановлення структурних особливостей кожного з них; розпізнання станів людини, при впливі різноманітних стимулів, стресорів, фрустраторів, ситуацій; визначення потенціалів людського розвитку, обдарованості, працездатності, спеціальних здібностей.

Псих. діагноз- кінцевий результат діяльності психолога, направленої на опис і з'ясування суті індивідуально-психологічних особливостей особи з метою оцінки їх актуального стану, прогнозу подальшого розвитку і розробки рекомендацій, визначуваних завданням психодіагностичного обстеження. Виготський виділяє три рівні псих. діагнозу: 1)Симптоматичний (емпіричний) – діагноз, який встановлюється на основі констатації наявності або відсутності будь-якої ознаки, певних психічний та психологічних особливостей, симптомів, на основі яких робиться практичний висновок. На цьому рівні отримані психодіагностичні дані про індивідуальні властивості психіки порівнюються з нормою або деякими заданими критеріями. 2)Етіологічний – враховує не тільки наявність певних психічних особливостей, симптомів, але і причини їх виникнення. Визначення можливих причин є важливим елементом психологічного діагнозу. 3)Типологічний – полягає у визначення місця та значення отриманих результатів у середньостатистичному ряді, а також цілісній картині особистості. Цей діагноз дозволяє знаходити місце результатів людини або групи на вісі континууму, за ступенем прояву тих чи інших якостей. Найбільш складним є урахування всіх трьох типів діагнозу.

Зв'язок психодіагностики: Психодіагностика, як психологічна дисципліна слугує з’єднувальним ланцюгом між загально психологічними дослідженнями та практикою. Теоретичні основи психодіагностики базуються на відповідних областях психологічної науки (загальна, диференційна, вікова, клінічна тощо). До методологічних засобів психодіагностики відносять конкретні прийоми вивчення індивідуально-психологічних особливостей, способи обробки та інтерпретації отриманих результатів. При цьому напрями теоретичної та методичної роботи в області психодіагностики визначаються, головним чином, запитами психологічної практики. Відповідно до цих запитів формуються специфічні комплекси засобів, що співвідносяться зі сферами роботи практичних психологів.