Велено, а поступать с вами по-новому.

Конфлікт між Вельяміновим і козацькими верхами виніс на поверхню

політичного життя чернігівського полковника Павла Полуботка, з іменем

якого

пов'язаний

останній

епізод

відкритого

протистояння

України

Петербургові. Після смерті Івана Скоропадського (1722) старшина звернулася

до Петра І за дозволом обрати нового гетьмана, покладаючи тимчасові

гетьманські обов'язки на Полуботка. В той же час вступила в адміністративні

повноваження і Малоросійська колегія, яка заходилася налагоджувати облік

податкових надходжень і приймати скарги на дії Генерального суду та

старшини від осіб, невдоволених органами козацького управління. Цим самим

президент Колегії фактично поставив під власний контроль суди, фінанси й

адміністрацію, тобто ті сфери, які досі підлягали віданню гетьмана. На

кількаразові клопотання про якнайшвидше проведення гетьманських виборів

Петро І відповів, що усі гетьмани були зрадниками Російської держави, тож

тепер він розмірковує над тим, аби підшукати вельми вірного і надійного

чоловіка. Отже, про вільний вибір уже не було й мови, а Полуботок,

кандидатуру якого старшина пропонувала ще 1709 р., при обранні

Скоропадського, серед благонадійних не числився (як говорив Петро І, він

надто хитрий – з нього може вийти другий Мазепа).

Тим часом суперечки між генеральною старшиною і Вельяміновим, який

докладав енергійних зусиль до підпорядкування собі Генеральної військової

канцелярії, судів і скарбниці, розгорялися дедалі дужче. Врешті в серпні 1723

 

 

 

р. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чернишем та писарем

Семеном Савичем були викликані в Петербург для пояснень. Навздогін

клопотанню, яке вони везли з собою, прохаючи ліквідувати ненависну

Колегію, туди ж були переслані так звані Коломацькі чолобитні, складені в

таборі над р. Коломак, де восени 1723 р. стояло козацьке військо. Одна з них

містила прохання про вибори нового гетьмана, а друга – про відміну

запроваджених Малоросійською колегією податків, непідпорядкування їй

козацьких судів і звільнення України від постоїв царської армії. Під обома

стояли підписи більшості генеральної старшини і полковників, причому

останні висловлювалися не лише від свого імені, але й від товариства, тобто

рядових козаків.

Роздратований цією несподіваною активністю, Петро І наказав ув'язнити

в Петропавлівській фортеці спершу Полуботка, Черниша і Савича, а невдовзі –

й заарештованих в Україні та привезених до Петербурга інших "змовників" –

миргородського полковника Данила Апостола, генерального осавула Василя

Жураківського,

генерального

бунчужного

Якова

Лизогуба,

регента

Генеральної військової канцелярії Дмитра Володьківського та ін. Розпочалося

слідство: в'язням загрожувало заслання до Сибіру, а Полуботкові – й того

гірше, бо за доносомземляка, а нині первенствующего члена св.Синода

Феофана Прокоповича йому закидали зв'язки з Пилипом Орликом. Розв'язка

була раптовою. Наприкінці грудня 1724 р. у казематі помер Павло Полуботок

(його поховано на фортечному цвинтарі церкви Сампсонія-прочанолюбця), а

за місяць зійшов у могилу і його могутній ворог Петро І. Ще через два тижні

справа була закрита, хоча заарештовану старшину разом з родинами певний

час продовжували тримати в столиці заручниками.

18 лютого 1725 р. з приводу подій, що сталися, було оголошено

офіційний маніфест. Головна провина в ньому складалася на скверное

лакомство старшини, котра прагнула збагачення, простой народ обидя и

разоряя, тоді як захищати його була покликана Малоросійська колегія,

створена в інтересах поспольства. Коментуючи це, не можна не визнати, що

старшина й справді не гребувала прибиранням до рук чужого, утискаючи

козаків та селян. Проте ще менше роль народного благодійника пасувала

царському урядові: зусиллями Малоросійської колегії грошові збори з

населення тільки за два роки її урядування (1722-1724) збільшилися з 45 до 140

тис. рублів.

Гідна жалю смерть Павла Полуботка вже в очах сучасників витворила

довкола нього героїчний ореол жертовності в ім'я козацької вітчизни.

 

 

 

Очевидно, саме в цей час з'явилася й апокрифічна "промова" Полуботка,

буцімто звернена до Петра І, в якій наказний гетьман сміливо кидає у вічі царю

звинувачення в кривдах, заподіяних Україні, котру привернуто в неключиме

рабство,

гідне

азіатського

тирана,

а

не

християнського

монарха.

Завершується промова патетично:

Я знаю, що на нас чекають кайдани і похмурі темниці, де нас виморять

голодом і утисками за московським звичаєм, але доки я ще живий –

говорю тобі істину, о Государю! Ти воздаси неодмінний звіт перед

Царем усіх Царів, всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу!

Автор

"промови

Полуботка",

одного

з

найяскравіших

свідчень

тогочасних поглядів на долю України, невідомий. Сама вона побутувала у

кількох редакціях: одну вперше опублікував у Парижі 1789 р. у своїх "Анналах

Малої Росії" ·"Annales des la Petite-Russie"‚ колишній аташе французького

посольства в Петербурзі Жан Бенуа Шерер. Другий варіант вміщено до часто

згадуваної "Історії Русів" (фрагмент з нього власне процитований щойно); ще

одна редакція у 1822 р. знайшла місце в "Истории Малой России" Дмитра

Бантиша-Каменського.

Врешті, з іменем Полуботка пов'язується новітня легенда, яка виникла

вже на початку нашого століття і періодично бентежить український загал

донині. Йдеться про так званий "заповіт Полуботка": від'їжджаючи за

викликом царя до Петербурга, обачний гетьман нібито спакував власні та

частину скарбових коштовностей і переправив морем аж до Англії, де їх було

покладено в одному з банків з умовою повернення нащадкам, але тільки тоді,

коли вони житимуть у незалежній Українській державі. Характерно, що

після тривалої перерви легенда про Полуботкові скарби знову виринула і в

часи відлиги 1960-х – як підсвідомий символ мрій про незалежність(!?).

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Після смерті наступниці Петра Катерини І (1727) Найвища Таємна Рада,

опікунський

орган

при

імператорі-немовляті

Петрі

ІІ,

зважаючи

на

перспективу наближення російсько-турецької війни, змінила політику щодо

України з метою приласкания тамошнего народа. * Контроль за Гетьманатом

 

*

 

Російсько-турецька війна справді розпочалася 1735 р. і тривала до 1739 р., супроводжуючись безглуздими

втратами людей та коштів і мізерним військовим результатом. Лояльність козацької старшини добре придалася

 

 

355

 

 

знову передавався з відання Сенату до Колегії закордонних справ,

Малоросійську колегію скасовували, а 1 жовтня 1727 р. в Глухові, в урочистій

обстановці з дотриманням давніх церемоній був обраний на гетьманство 70-

літній миргородський полковник Данило Апостол. Невдовзі після виборів він

поїхав до Москви на коронацію юного імператора, везучи з собою петицію про

повернення давніх вольностей. Відповіддю на неї стали так звані Рішительні

статті 1728 р., котрі не повертали Україні вольностей, однак запроваджували

м'якший варіант підлеглості, ніж той, що його нав'язав Петро І через

Малоросійську колегію. Так, гетьман у військовому плані й надалі підлягав

російському командуванню, проте цивільний резидент, який мав невідлучно

перебувати при ньому, отримував функції не міністра з розпорядчими

повноваженнями, а радника. Генеральну старшину і полковників, обраних

козацькими верхами, затверджував імператор, однак у віданні гетьмана

залишалося призначення старшини нижчої ланки – він добирав її особисто.

Реорганізований Генеральний суд віднині мусив складатися з трьох українців і

трьох росіян, проте президентом його був гетьман, а юридичною підставою

діяльності

–

малоросійські

права.

Аналогічний

подвійний

контроль

запроваджувався і за скарбницею, для чого встановлювалися пости двох

генеральних підскарбіїв – українця та росіянина.

Данило Апостол, маневруючи між цими химерно роздвоєними владними

структурами, проявив себе далекоглядним і обачливим політиком. За його

недовгого гетьманування (він помер у січні 1734 р.) вдалося започаткувати (а

частково й здійснити) ряд практичних заходів по налагодженню розхитаної

реформами Петра І економіки. Зокрема, між 1729-1731 рр. було проведене

Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія поземельного фонду

Гетьманської України, яка дала змогу розібратися в цій занедбаній ділянці

господарства. Тоді ж Апостолові, першому з-поміж гетьманів, вдалося навести

порядок у фінансових справах, встановивши точний бюджет видатків

центральної адміністрації, який покривався за рахунок вивозного мита (ввізне,

згідно з Рішительними статтями, передавалося до російської казни).

З 1728 р. під головуванням генерального судді Івана Борзни почала діяти

кодифікаційна комісія з 12 осіб, що мала узгодити в єдиному зводі усі правові

нововведення (які de facto під назвою військових обичаїв увійшли в побут

України з часів Хмельниччини) зі старими юридичними кодексами карного та

цивільного права. До них належали Литовський Статут, чинна в Україні

 

 

уряду, бо територія України служила і базою розміщення, і джерелом матеріально-технічного забезпечення

усієї діючої армії.

 

 

356

 

 

редакція законів міського (маґдебурзького) права "Саксон", а також книга

коментарів до останньої Бартоломея Ґроїцького – "Порядок прав міських"

(пор. розд. ІІІ, § 1-2). Кодифікаційна комісія зобов'язувалась подбати і про

переклади статей, які б увійшли до укладеного ними зводу, з польської мови на

українську (втім, було б надто сміливо назвати мову вищих канцелярій

Гетьманату "українською": вона являла собою курйозний суржик книжної

староукраїнської з діловою російською, хоча в практиці канцелярій нижчого

рівня побутувала мова, наближена до розмовної).

Забігаючи наперед, варто додати, що кодифікаційна комісія, створена

Данилом Апостолом, пережила його самого, аж у 1744 р. передавши на

розгляд Сенату укладений нею звід з 30 розділів і 1716 артикулів, причому

1043(!) з них базувалися на Литовському Статуті*. Акт цей виявився

запізнілим: на той час Сенат уже обмірковував заходи для поширення на

Україну загальноімперського законодавства. Тож спершу малоросійські права

були заморожені в канцелярії Сенату, далі (1756 та 1766 рр.) їх пробували

використати в рамках передбачуваної загальноімперської кодифікації, а 1807

р. навіть поклали в основу нового законопроекту під назвою "Собрание

малороссийских прав" (в силу політичних обставин він теж не був

запроваджений у життя). Втім, це не перешкодило малоросійським правам

діяти de facto* навіть після ліквідації Гетьманату. Офіційна відміна місцевих

правових особливостей збіглася аж з встановленням у губерніях Лівобережної

України, згідно з імператорським указом 1843 р., загальних норм судочинства

на підставі Зводу законів Російської імперії (на Правобережжі дія Литовського

Статуту була припинена сенатським указом 1840 р.).

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Після смерті Данила Апостола (1734) вибори нового гетьмана знову були

загальмовані, а владні повноваження передано Правлінню Гетьманського

Уряду – дещо пом'якшеному варіантові Малоросійської колегії. Офіційно цей

захід оголошувався тимчасовим, а за секретною інструкцією тодішньої

імператриці Анни Іоанівни – остаточним; ще одна таємна інструкція

 

 

*

 

 

Цей звід під назвою "Права, по которим судится малороссийский народ" був опублікований 1879 р. відомим

істориком права, київським професором Олександром Кистяковським.

* Українські суди в поточній практиці спиралися на праці місцевих юристів: "Суд и росправа в делах

малороссийских" Федора Чуйкевича (1750), "Книга Статут и прочие права малороссийские" Кондратьєва

(1764) та ін.

 

 

357

 

 

рекомендувала поширювати чутки, ніби головною причиною податкових

тягарів простолюду був гетьман, тож ліквідація його влади принесе

полегшення.

Правління складалося з шістьох осіб – трьох росіян з-поміж найвищих

чинів дислокованої на території Гетьманату армії і трьох українців –

генерального судді, генерального осавула і генерального підскарбія. У

практичний

діяльності

Правлінню належало керуватися Рішительними

статтями 1728 р., а на засіданнях, згідно з імператорським розпорядженням,

сидіти довкола столу в равенстве – офіцерам навпроти старшини. На цьому,

щоправда, равенство і закінчувалося, бо реально правили Україною керівники

російської трійки – спершу кн. Шаховськой, далі кн. Борятинський та ін. Під

час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. необмеженими повноваженнями

був наділений також фельдмаршал Мініх, головнокомандувач російської армії,

дислокованої на території Гетьманату і Слобожанщини. Певний час він навіть

клопотався, щоб йому передали ці землі у спадкову власність як герцогство,

трактуючи українські автономні порядки з підкресленим презирством.

Наприклад, коли Генеральний суд розв'язав суперечку Мініха з родиною

Марковичів не на його користь, він, не добираючи дипломатичних висловів:

кричал на судей Генерального суда за решенное дело... и угрожал им

словами, что таких-де судей повесить или, бив кнутом, сослать в

Сибирь, а о правах говорил, что шельма писал, а каналия судил...

Проте, здавалось би, вже приреченому Гетьманатові судилося ще раз

пережити смугу надій. На цей раз причиною став не великодержавний

розрахунок, а романтична пригода і сентимент нової імператриці Єлизавети

Петрівни (1741-1762), таємно одруженої з простим козаком із с. Лемеші на

Чернігівщині Олексієм Розумовським (1709-1771). За красивий голос і гарну

поставу Олексій серед інших парубчаків був узятий до придворної капели

(впродовж ХVІІІ ст. мода на українських музик у Петербурзі не переводилася),

і там зійшовся з Єлизаветою, тоді ще царівною. У 1744 р. імператриця

здійснила подорож на батьківщину графа Розумовського (графський титул

родині Розумовських був пожалуваний 1744 р.), вклонилася київським

святиням і вельми прихильно сприйняла висловлені їй у Глухові прохання

старшини відновити давні вольності, у тому числі й гетьманство.

Бажаний кандидат знайшовся відразу – молодший брат Олексія

Розумовського Кирило, якому на той час виповнилося лише 16 років. Втім,

декоративне гетьманство поспіху не вимагало, тож юний граф відбув у

закордонну освітню подорож у супроводі свого наставника Григорія Теплова.

 

 

 

Тим часом на Україну щедро сипалися царські милості: її територію було

звільнено від армійських постоїв, а мешканцям дозволено вільну торгівлю

збіжжям; 1745 р. поновилася Київська митрополія (перетворена 1722 р. на

архієпископію з призначуваним з Петербурга ієрархом); врешті – у 1747 р.

оголосили царський указ "О бытии в Малороссии гетману по прежним правам

и обыкновениям". На початку березня 1750 р. в Глухові, з великою

урочистістю і дотриманням належного церемоніалу 22-річний Кирило

Розумовський був заочно "обраний" на гетьманство, а імператриця з цієї

нагоди присвоїла йому чин генерал-фельдмаршала і вручила в придворній

церкві у Петербурзі гетьманські клейноди: прапор, бунчук, військову печатку і

срібні литаври. В липні цього самого року, з численними екіпажами, верховим

супроводом, музикантами, скороходами і навіть трупою акторів гетьман

прибув до Глухова, де його зустрічала майже вся старшина, духовенство,

кілька тисяч козаків.

Втім, театральний бік імператорського лицедійства на цьому й

вичерпується, бо молодий гетьман виявився не такою вже й безпомічною

іграшкою Петербурга, як можна було сподіватися. За його правління (1750-

1764) Гетьманат пережив останню спробу пристосуватися до нових порядків,

не втрачаючи на вольностях. Напрям цих зусиль визначали риси особистості

самого Розумовського. Вихований на петербурзькому дворі і поєднаний

родинними

зв'язками з найвищою російською аристократією завдяки

одруженню з родичкою імператриці Катериною Наришкіною, гетьман бачив

Україну, звичайно ж, часткою Російської імперії, однак під контролем

місцевих влад, гарантом чого виступав би він сам. Претензії на особливу роль

в Україні виразно простежуються в заходах довкола розбудови гетьманської

столиці. Глухів належав до непоганих міст (як писав ще в 1703 р. уже

згадуваний російський паломник Іван Лук'янов, в малороссийских городах

другова вряд ли такова города сыскать; лучше Киева строением и житием).

Проте Розумовський вирішує перенести свою столицю до мазепинського

Батурина. Саме тут, на мальовничому крутому березі Сейму, петербурзький

архітектор-англієць Чарльз Камерон збудував на гетьманське замовлення

розкішний палац першокласної класицистичної архітектури (його центральний

корпус зберігся донині), а італієць Рінальді заклав довкола парк. До

проектування в Батурині національних строєній були залучені найвідоміші

придворні майстри – Квасов, Аксамитов і Старцев (у зв'язку з ліквідацією

гетьманства ця частина задуму так і залишиться на стадії підготовчих робіт).

 

 

 

 

Водночас гетьман виношував плани відкрити у своїй новій столиці

університет, а другим мала стати реформована Києво-Могилянська академія.

Намагання

зробити

з

Батурина

"маленький

Петербург"

логічно

перегукується

з

заходами

Розумовського

стосовно

законодавчого

виокремлення української аристократії, народженої з козацької старшини.

Тенденція ототожнювати себе з давньою шляхтою намітилась серед козацьких

ватажків ще в добу мазепинського правління (пор. розд. V, § 3), проте лише за

молодого гетьмана вона набула форм, законодавчо окреслених. Так, у проекті

згаданих "Прав, по которым судится малороссийский народ" передбачалося,

що носії усіх військових чинів, починаючи від сотників, а також усі знатні

військові товариші і духівництво мусили бути визнані шляхтою, на яку

поширюються права, передбачені Литовським Статутом для осіб шляхетського

стану. Реанімація, здавалось би, затертої від тривалого вжитку фразеології

Статуту мала підтекст глибший, ніж юридична казуїстика. Прагнення здобути

статус шляхти несподівано висвітлило той факт, що козацька старшина

продовжувала зберігати набагато тісніший, ніж можна було сподіватися,

зв'язок зі своєю політичною колискою – Річчю Посполитою. Уявлення про

справедливий лад, про права і функції еліти, про способи її самоорганізації, на

які можемо натрапити в тогочасних пам'ятках, живцем перенесені з

річпосполитських практик разом з поняттям шляхетства, хіба що під останнім

уже розумілася не старожитна родова, а військова старшинська знать.

Реформа судочинства, проведена Розумовським у 1760-1763 рр., так само

була спрямована на відродження тієї давнини, в якій козацькі терени жили до

Хмельниччини. Так, за реформованим Генеральним судом недвозначно

проступають апеляційні трибунали Речі Посполитої: двом традиційним

генеральним суддям асистує виборна колегія з 10 депутатів – по одному від

кожного полку. Замість полкових судів запроваджено, відповідно до приписів

Статуту, земські, гродські і підкоморські суди – для розгляду цивільних,

кримінальних і межових справ. При цьому кримінальне гродське судочинство,

подібно до старост Речі Посполитої, очолювали полковники, а земських

суддів, підсудків, писарів, підкоморіїв та їхніх помічників-коморників мав, як і

в Речі Посполитій, обирати шляхетський загал відповідної округи.

Ще одним нововведенням, яке підкреслювало тенденцію "ошляхетнити"

Гетьманську Україну за старим взірцем, стало скликання старшинських з'їздів

у Глухові для обговорення найважливіших справ, що перегукувалося з

практикою шляхетських сеймів. Наприклад, у вересні 1763 р. саме такий з'їзд,

у якому взяло участь близько ста шляхтичів -старшини середнього і вищого

 

 

 

рангу з усіх полків, апробував згадану судову реформу. Один з його учасників

у своїй промові, запис якої зберігся, прямо говорить про потребу запровадити

сейми, чи генеральні ради для відродження сили нашого шляхетства.

Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є

поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича

"Разговор Великороссии с Малороссией", датована 1762 роком. Нагадуючи

воїнські заслуги козацтва, Дівович особливо підкреслює, що козацька

старшина – це люди не без знатних рангов, які не поступаються російській

аристократії, хіба що називаються інакше. Але це річ другорядна, бо, як

наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно,

і тому її статус рівнозначний статусові Росії:

А разность наша есть в приложенных именах:

ТЫ Великая, а я Мала, живем в смежных странах...

Так мы с тобою равны и одно составляем,

Одному, не двум государям присягаем...

Пошуки

доказів,

спрямованих,

за

висловом

Зенона

Когута,

"прилаштувати Україну всередині більшої, російської ідентичності", не були

новиною (пор. розд. V, § 4). Натомість висунення на перший план

старшинської шляхти в ролі речника Гетьманату засвідчило появу доволі

чіткої політичної платформи – зіпертої на лояльність до царя, але й з

підкресленням того, що Україну і Росію єднає тільки берло спільного монарха,

тим часом як правитель, уряд, територіальні кордони, фінанси у Гетьманаті

свої. Петиція до імператриці, схвалена на Глухівській раді, в якій

наголошувалось на відновленні договірних взаємин між царем і Україною на

підставі Статей Богдана Хмельницького, цілком виразно засвідчує саме таку

спрямованість поглядів. Радикальним нововведенням глухівських дебатів став

і обговорюваний тут проект затвердження за родом Розумовських спадкового

гетьманства, підписаний полковниками та частиною генеральної старшини.

Глухівські події, про які з пильністю відрапортували імператриці

київський генерал-губернатор Федір Воєйков і Київський митрополит Арсеній

Могилянський, викликали занепокоєння в Петербурзі. Тож у січні 1764 р.

гетьман отримав наказ з'явитися до столиці для пояснень і покинув Глухів, як

виявилося – назавжди*. До всього ж якраз напередодні на стіл Катерини лягла

 

* Кирило Розумовський, далі живучи у Петербурзі або за кордоном, тільки в останні роки життя повернувся в

Україну. Помер у 1803 р. в Батурині; похований тут же, у завершеній того самого року на його кошт

Воскресенській церкві, що існує донині (прах гетьмана в пошуках коштовностей потривожили вже за

радянських часів, тож його гріб не зберігся). Місцевий переказ, пов'язуючи двох батуринських гетьманів –

 

 

361

 

 

"Записка про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами й

звичаями, підтвердженими в грамотах". Їі склав секретар імператриці,

колишній

вихователь

Розумовського

Григорій

Теплов,

котрий

після

затвердження свого підопічного на гетьманстві багато років прожив в Україні.

"Записка" трактувала козацькі терени як органічну частину російської

державної території, силоміць відірвану, а згодом законно повернуту під

скипетр російського царя. Її критичне вістря спрямоване передовсім проти

старшини,

надуживання

якої,

на

думку Теплова,

процвітають

через

недосконалість малоросійських прав, особливо – через конфузний польський

[тобто Литовський] Статут, положення якого

для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны

уже стали и неприличны малорусскому народу, в самодержавном

владении пребывающему.

Вважають, що "Записка" Теплова стала сигналом до рішучих дій. На

вимогу Катерини ІІ Кирило Розумовський, попереджений своїми впливовими

придворними друзями, що опиратися небезпечно, наприкінці лютого 1764 р.

підписав добровільне зречення гетьманства (отримавши в нагороду за

лояльність підтвердження наданих йому Єлизаветою Петрівною величезних

маєтків в Україні і чималу пожиттєву пенсію). Указом від 10 ·21 н.ст.‚

листопада 1764 р. гетьманський пост оголошувався ліквідованим, а управління

передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (її традиційно

називають Другою Малоросійською колегією). До складу Колегії мусило

увійти четверо вищих російських офіцерів і четверо представників генеральної

старшини, а президентом і одночасно генерал-губернатором краю призначався

граф Петро Рум'янцев, який з квітня 1765 р. майже на чверть століття осів у

Глухові. Характерно, що, згідно з застереженням імператриці, українці і

росіяни на засіданнях Колегії мали сидіти не одні навпроти одних (як у період

Правління

гетьманського

уряду),

а

впереміш,

аби

серед

старшини

вивітрювалося развратное мнение, по коему поставляют себя народом, от

здешнего ·тобто російського‚ совсем отличным.

Серед інших приписів Катерини ІІ варті уваги ті, в яких вказується

Рум'янцеву на потребу викорінювати внутрішню ненависть українців до

великоросів, а також ретельно відстежувати настрої простолюду з метою

привернення його на свій бік. Що ж до заходів по ліквідації особливостей

 

 

Мазепу і Розумовського, оповідає, що церкву побудовано з цегли так званого Мазепиного стовпа – башти, яка

уціліла після погрому Батурина 1708 р.

 

362

 

 

місцевого устрою, то їх рекомендовано впроваджувати з повільною

обережністю. Як писала імператриця в одній зі своїх інструкцій прокуророві

Сенату кн. Олександрові В'яземському:

Мала Росія, Ліфляндія ·Латвія‚ і Фінляндія ·Карелія‚ суть провінції, які

правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу

було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й

поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці

провінції... треба зручними способами привести до того, щоб вони

обрусіли й перестали дивитись, як вовки в ліс... Коли ж у Малоросії