Організація території і модель влади Козацької держави

 

 

Переяславський договір скріпив де юре ті засади внутрішньої організації

Козацької держави, на яких вона оформилась фактично впродовж 1648-1653

рр. Модель нововитвореної державності продиктував надзвичайний стан, в

якому Україна жила від початку війни. З наближенням до сучасних категорій її

можна порівняти з

військовою

д и к т а т у р о ю, здійснюваною від

імені козацтва гетьманом і вищою старшиною, ба – навіть сама назва держави

ототожнювались з поняттям Військо Запорозьке. Отже, верховна влада в

Україні належала гетьману, який обирався пожиттєво козаками, але як

верховний правитель очолював усі стани, користуючись правом уставодавства

і вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі прямого глави,

для решти станів – як верховний арбітр. Повноправне населення, не

зобов’язане до військової служби (шляхта і міщани), лишалося при давніх

правах і вольностях, тобто зберігало традиційні форми самоврядування і

майнових та станових прерогатив.

Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам, шляхти на

козацькій території лишилося близько 300 родин, тож її представники рано чи

пізно мали змішатися з міським патриціатом або влитися до козацької

старшини, як і сталося. Бар’єр же між міщанами й козаками взагалі був дуже

еластичний: за підрахунками Івана Крип’якевича, в ході війни покозачилося

 

 

 

від 50 до 80% міського населення. Не сталося революції і в селянському

питанні: селяни–піддані мали виконувати звичну повинність на користь своїх

власників. Втім, основна селянська маса, покозачена в ході війни, отримала

свою долю козацького виграшу, звільнившись від підданської залежності і

перетворившись на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом

володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до

військової скарбниці.

Розвинуті форми міського (маґдебурзького) і шляхетського (земського)

самоврядування з традиційною виборною ротацією компенсували той

очевидний факт, що шляхта й міщани були фактично усунуті від керівництва

державою, яке віднині зосередилось в руках нового політичного народу –

козацтва,

котре

потіснило

шляхетський

політичний

народ.

Часткова

виборність старшини в козацьких владних інститутах, як і вже згадана

еластичність перегородок між станами, надавали Козацькій державі стихійно-

демократичного характеру. У ній, хоч і без відповідних юридичних

декларацій,

утвердилась

де

факто

всестанова

рівність

з

розподілом

функціональних обов’язків станів без виділення жодного з них у верству,

упривілейовану законом на шкоду решті. З часом ця нетривка гармонія буде

порушена, в козацькій старшині прокинуться смак до “благородного”

походження і власницькі апетити, розпочнеться закріпачення посполитих і

зазіхання на права міщан. Але це – справа майбутнього, тим часом як державі

Хмельницького, а почасти і його наступників вдалося поєднати два

малопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя.

Держава, створена Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з

населенням понад 3 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її

кордон

більш-менш

співпадав

з

порубіжжям

старого

Брацлавського

воєводства, на півночі дотикався до р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через

Прип’ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і

Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. Війську Запорозькому належала ще й

частина Південної Білорусі.

Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні

одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально

швидку мобілізацію військовозобов’язаного населення, тобто козацтва.

Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник

давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора,

села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний

отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін,

 

 

 

у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, а

водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував

призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною

старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними

справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами

міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи

переважно до 200-300 вояків.

Сотні об’єднувались у полки і територіально підпорядковувались

конкретному полковому місту, де знаходилась резиденція полковника,

призначеного гетьманом, та полкової старшини – осавула, обозного, судді,

писаря,

хорунжого.

Кількість

полків

не

завжди

бувала

однаковою,

коливаючись від 16 і більше, а до складу полку могло входити від 11 до 22

сотень. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами

козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування.

Полковникам належали функції начальників свого полку як бойової одиниці, а

також глав адміністрацій полкової територіальної округи з широкими

судовими, карними та фінансовими повноваженнями.

Автономною одиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра

підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з

полків і обираючи власного кошового отамана (на відміну від призначуваних

гетьманом полковників).

Верхівку владних структур складала генеральна старшина, котру

спершу називали войськовою: наказний гетьман (для командування окремими

з’єднаннями під час бойових дій), обозний, суддя, писар, два осавули,

хорунжий і бунчужний. У віданні генерального писаря знаходилася Генеральна

військова канцелярія, інакше – штат дипломатичних та адміністративних

служб. Генеральний обозний керував збройним постачанням армії і суто

військовими питаннями, Генеральні судді (їх було, як правило, двоє)

завідували гетьманським судом; у ХVІІІ ст. він переріс у спеціальний

апеляційний орган – Генеральний Суд, через який проходили справи,

розглянуті попередньо в сотенних та полкових судах. Уряди генерального

осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко

окреслених функцій, зводячись до виконання безпосередніх доручень гетьмана

(іноземці називали цих людей його генерал-ад’ютантами).

Резиденцією гетьманського апарату, а, отже, і столицею держави аж до

відділення Лівобережжя зоставалося рідне місто Хмельницького Чигирин

[нині райцентр Черкаської обл.], а точніше – Чигиринський замок на стрімкій

 

 

 

горі над р.Тясмином. За державні клейноди, що переховувалися тут, служили

гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська

Запорозького із зображенням козака з рушницею на плечі та шаблею при боці.

Що стосується організації фінансових служб держави, то під 1654 р.

вперше фіксується гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками й

видатками Військової скарбниці, однак офіційно за часів Хмельницького уряду

генерального підскарбія ще не було, і всю фінансову справу гетьман

контролював особисто. Джерелом прибутків скарбниці мусили б служити

землі колишніх королівщин, Римо-католицької церкви та шляхти, котра

емігрувала, однак запровадити регулярне оподаткування їх мешканців у

військових сум’яттях так і не вдалося. Відтак грошові надходження поступали

від прикордонного торгового мита з привозних і вивозних товарів (так звана

індукта та евекта); населення платило також натуральну данину на військо, а

грошима – поземельний чинш і податки за шинкування, тобто продаж пива,

меду й горілки, за користування млинами, оренду й влаштування рудень і

дігтярень, продаж тютюну. До фінансового життя слід віднести і ймовірні

спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та

1652 рр. (пізніше про гроші Хмельницького вже не згадується, а сама монета

нумізматам невідома).