Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я

 

 

Першим суб’єктом писемної історії на території України, в якому

поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою владою царів,

стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення,

створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і

питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з’ясовані. За

однією з гіпотез, це виходці з глибин Азії – передгір’їв Алтаю та аральських

степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя

Амудар’ї та Сирдар’ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія,

що вони були аборигенами Північного Причорномор’я: за цією гіпотезою, їхні

пращури у середині ІІ тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина

повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу

підсилюється тим, що пам’ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля

до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом,

пов’язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними

жителями Подніпров’я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра –

Матері-Річки.

Обшари Царства Скіфів, що виникло в VІ ст. до н. е., як свідчить

Геродот, простягалися вшир на 600-700 км від Дону до Дунаю і приблизно на

стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро

Прип’яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не

збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували

скіфи-орачі

(у

межиріччі

Дніпра

й

Дністра),

скіфи-кочовики

(у

причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов’ї до р.Дону та в

степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі).

Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх

вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими, а

решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше,

лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.

 

 

 

 

Варто додати, що і царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим

скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах

України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час

євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та

матеріальну і духовну культуру населення.

Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки

античним свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у

тому числі славетних царських – в курганах Солоха, Куль-Оба, Чортомлик,

Гайманова і Товста Могили та ін. Складну соціальну структуру цього

суспільства, його військову організацію, звичаї, тип господарювання й

вірувань, витончене ювелірне та прикладне мистецтво навряд чи можна

охарактеризувати в короткому нарисі. Тож автор змушений відіслати читача до

величезної (у тому числі й науково-популярної) літератури зі скіфського

питання. Тут же варто наголосити, що чимало елементів скіфської культури

були

однаково

розповсюджені

і

в

кочовому,

і

в

осілому,

тобто

протослов’янському ареалах Скіфського царства. Припускають, що зі

скіфських взірців була запозичена й військова організація землеробського

люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за

принципом родового поділу.

Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства

супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам

належить чималий внесок у формування передслов’янської культури.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

З ІV ст. до н.е., зазнавши поразки від македонського царя Філіппа ІІ

(батька Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до

занепаду, а в ІІІ ст. до н.е. взагалі було витіснене у Крим та пониззя Дніпра

Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, –

сармати (від іранськ. саоромант – підперезаний мечем). Сарматська спільнота

об’єднувала ряд племінних угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з

них – роксолани – стане у ХVІ ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі

просуваючись з давнішого місця проживання – Степового Поволжя й

Приуралля – на захід, сармати в ІІІ ст. до н.е. утвердилися в степах Північного

Причорномор’я, а в першому столітті нової ери союз сарматських племен,

 

 

 

 

очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив

набіги на римську провінцію Мезію.

На відміну від скіфів, сармати не створили спільного “царства”, так і не

подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних

географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія,

остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі.

Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську,

визначивши за межу між ними річку Дон (у ХVІ ст. до цього поділу ще раз

звернуться

інтелектуали

Речі

Посполитої,

розбудовуючи

так

званий

сарматський міф – див. розд. ІV, § 4).

Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно

споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення

народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів

Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою,

вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту,

що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника

з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами,

пристосованими для удару з коня.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Завершуючи огляд передслов’янських культур на території України,

належить згадати грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї. Їх поява

стала

одним

з

епізодів

розселення

мешканців античної

Еллади

по

середземноморському басейну, яке проходило у VІІІ-VІ ст. до н.е. До

найдавніших колоній, заснованих тут у VІІ ст. до н.е. виходцями з іонійського

Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля

гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей [нині – у межах

м.Керчі]. Протягом VІ-V ст. до н.е. на Керченському і Таманському

півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґорґіппа [Анапа], Ґермонасса

[ст.Таманська]‚ та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес

[у межах сучасного м.Севастополя], на побережжі Дністровського лиману –

Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія.

Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву

посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія

нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних

 

 

 

набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. Географічно

торговельні зв’язки підприємливих греків простягалися далеко вглиб

довколишніх територій: знайдено чималу кількість предметів античного

імпорту, що проникав сюди з грецьких колоній в обмін на збіжжя, худобу, мед,

віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри

виготовляли коштовні ювелірні прикраси, розписні амфори, посуд із

зображенням сцен зі скіфського життя (за приклад може послужити такий

неперевершений шедевр, як знаменита золота пектораль з кургану Товста

Могила).

Аванпости античної цивілізації, без сумніву, лишили свій слід у житті

туземного населення, опосередковано прискорюючи їхній політичний та

економічний

розвиток,

а

ще

важливіше

–

започатковуючи

напрям

цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду

варварську Русь до візантійської культурної орбіти.

 

 

Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів.

Загадка Кия

 

 

Протопочатки слов'ян датуються першою половиною І тис. до н.е., а

перші

пам’ятки

безсумнівно

слов’янської

матеріальної

культури

утверджуються на великій території між річками Дніпром і Одрою лише

впродовж V-VІ ст. н.е. Тоді ж, у VІ ст., про слов’ян починають згадувати і

писемні

твори:

римського

історика

Йордана,

візантійців

Прокопія

Кесарійського, Йоана Малали, Менандра Протектора, Маврикія Стратега,

сирійця Йоана Ефеського та ін. Фрагментарні свідчення давніх авторів,

накладаючись на сітку археологічних пам’яток, дозволяють простежити у

тогочасній Центрально-Східній Європі існування чотирьох слов’янських

історико-культурних областей: дзєдзіцької * – на території Центральної і

Південної Польщі; празької – у смузі від Середнього Подніпров’я до

межиріччя Ельби й Заале на заході; пеньківської – від р.Сіверського Дінця до

Нижнього Подунав’я з північною пограничною межею в Середньому

Подніпров’ї і Середньому Подністров’ї, а південною – в районі Дніпрових

порогів; колочинської – на лівому боці Верхнього Дніпра та в Подесенні.

Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з

циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи

 

*

 

Ця й інші перераховані тут культури отримали назву за місцем першої археологічної фіксації.

 

 

20

 

 

різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході,

балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на

півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від

якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш

виразне слов’янське виокремлення, вважається зарубинецька культура. Нині

відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які

охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я;

датують зарубинецьку культуру кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Етнічна

ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його

вважають

або

балто-слов’янським,

або

передслов’янським.

Більшість

дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як

своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов’янських

племен (наприклад, Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами

лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й

германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті

відмінних локальних варіантів, об’єднаних, проте, рисами типологічної

спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній

конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо.

Кардинальні зміни в цю культурну специфіку принесла наступна за

зарубинецькою черняхівська доба (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) – одне з

найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо

близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня

географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України.

Просторове тяжіння черняхівської культури було орієнтоване на південний

захід, а інша частина цього ж культурного ареалу простягалася на територію

Молдови і Румунії*. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують

кардинальні розбіжності, однак нині переважає думка про її поліетнічність,

якою об’єднувалися гето-даки Дністро-Дунайського межиріччя, сармати

Причорномор’я і ранні слов’яни лісостепових регіонів України. Вірогідно,

один з провідних компонентів багатомовної черняхівської спільноти складали

готи. Просуваючись зі Скандинавії через Північно-Східну Польщу і Україну в

Приазов’я, вони з кінця ІІ до кінця ІV ст. н.е. суцільним масивом замешкували

нинішню Волинь та частину Східного Поділля, лишивши тут чимало пам’яток

так званої вельбарської культури. На думку частини вчених, своєрідну

“єдність” черняхівської культури якраз і належить пов’язати з фактом

 

*

 

Тут вона відома під назвою Синтана де Муреш.

 

 

21

 

 

існування так званої держави Германаріха – об’єднання міжплемінних союзів

під егідою готів, що в пік своєї могутності – у ІV ст. – розтягалося від

Приазов’я і Подніпров’я до Дунаю й Вісли, захоплюючи Крим.

Незважаючи на значний ареал поширення, черняхівські старожитності

мають яскраві схожі риси, пов’язані з технологічним прогресом ремісничого

виробництва. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується

використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво,

всебічно

розвинута

металургія

та

різноманітні

залізоробні

ремесла.

Технологічні здобутки цієї культури дозволяють дослідникам оцінювати її як

своєрідну місцеву цивілізацію типу кельтської на європейському Заході.

Збігаючись з добою активних римських впливів на околицях Середземномор’я,

черняхівська культура сформувалася у відсвітах так званої "провінційно-

римської цивілізації", перетворивши черняхівський ареал (як і кельтський) на

контактну зону між романським світом та його варварським оточенням.

У ІV ст. черняхівський ареал став ареною грандіозного потоку міграцій,

що увійшов до історії під назвою Великого переселення народів. Початок

йому поклав прихід з глибин євразійського степу у 70-х роках ІV ст. першого

конгломерату кочових племен, очолених гунами. Перейшовши Дон, гуни у

375 р. розбили тодішніх володарів Приазов’я – готів, а далі, просуваючись на

захід до Дунаю, всмоктали до свого союзу колишніх готських данників зі

степових околиць України. Відступаючи перед гунською навалою, готи 376 р.

переправились через Дунай, відкриваючи шлюз римського лімесу для потоку

варварів: з півночі – германців, а зі сходу – тюркських, ірано-сарматських та

угро-фінських племен, серед яких, найімовірніше, вже були й слов’янські

вкраплення. У першій половині V ст. на уламках римських провінцій на

короткий час витворилася строката “держава” гунського вождя Аттіли з

центром у Паннонії [на території суч. Угорщини], яка розпалась негайно після

його смерті (453), а рештки гунів та їхніх кочових спільників відступили у

причорноморські та приазовські степи.

Наприкінці V – на початку VІ ст. тут оформився новий союз племен,

об’єднаних булгарами (угро-фінським з походження, але на той час уже

тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари –

угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об’єднання у

60-х роках VІ ст. під проводом войовничого хагана на ім’я Баян виступає на

історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат.

Візантійські свідчення VІ-VІІ ст. нерідко плутають аварів та слов’ян, оскільки

останні були широко втягнуті в походи Каганату як данники чи союзники

 

 

 

аварів. Тоді ж, як уже згадувалося, вперше фіксуються три слов’янські

“народи”: венеди [ венети] – на північ від верхів’їв р.Вісли, склавіни – у

межиріччі Дністра та Дунаю до верхів’їв Вісли, анти – на північ від Чорного

моря між Дніпром і Дністром.

Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел,

засвідчують, що між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються

локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих

слов’янських племен. Їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів

пізнішого часу: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському

Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному

Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту,

дуліби – у верхів’ях Дністра та бесейні Західного Бугу, хорвати – у

карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж

Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш

алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими

народами Хозарського каганату, до якого ми ще повернемося далі.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Центрами життя племінних союзів були укріплені поселення- гради, де,

ймовірно, знаходилося культове капище і мешкав вождь. Візантійські джерела

VІ-VІІ ст. повідомляють, що слов’янами правили архонти [старійшини] та

рікси [ царі ]. Однак уже з перших слов’янських писемних пам'яток видно, що

це слово (коли воно справді вживалося у “мові варварів”) було рано витіснене

германізмом князь *, що теж фіксував уявлення про владу як військовий провід.

Сліди давніх городищ VІ-VІІІ ст. з глибокими оборонними ровами, земляними

валами та дерев’яними укріпленнями знайдені у Києві, Чернігові, Зимному [під

сучасним Володимиром-Волинським] та ін. Характерно, що населені пункти з

аналогічною системою укріплень синхронно зафіксовані також на території

Білорусі, Північно-Західної Росії [Псковщина], Чехії, Польщі. Археологічні

знахідки скупченої в таких племінних центрах зброї вказують, що разом з

князем у граді вже мешкали загони професійних воїнів, які не займались

господарською працею. Такі військові колективи, відомі з пізніших джерел під

назвою дружин, формувалися (на відміну від племінного війська-ополчення

 

*

 

Праслов’янське *kъnęgъ, *kъnędzъ від прагерманського *kuningaz [конунг].

 

 

23

 

 

усіх

 

 

боєздатних

 

 

членів

 

 

племені)

 

 

з

 

 

юнаків,

 

 

не

 

 

пов’язаних

 

 

кровною

спорідненістю, відірваних від власного дому, а то й племені, тобто людей, що

повністю присвятили себе “війні”, а точніше – набігам на сусідів.

З одним із гіпотетичних полянських ріксів – КИЄМ – літопис пов’язує

виникнення майбутньої столиці Русі. Оповідь про це нагадує широко

розповсюджені епонімні легенди, що пояснюють назви тих чи інших

місцевостей:

Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми..., то було три брати: одному

ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь... Зробили вони

городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом... А сей Кий

княжив у роду своєму і ходив до цесаря, і кажуть, що велику честь... прийняв од

цесаря, при котрім він цесарі приходив [туди].

Ці кілька рядочків літопису породили гігантську літературу, що залучила

до їх інтерпретації синхронні візантійські, вірменські, скандинавські,

хозарські, булгарські, арабські джерела. В дискусіях, що, мабуть, ніколи не

завершаться визнанням незаперечної точки зору, нині досить поширеною є

думка, згідно з якою Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь

котрогось із антських племінних об’єднань. Натомість є чимало гіпотез, які,

відштовхуючись від виразно неслов’янської топоніміки, що випливає з

легенди про Кия, заперечують провідну роль полян у заснуванні міста. Мабуть,

найдавнішою серед них можна вважати скіфо-сарматську версію, висловлену

ще польськими істориками ХVІ ст., які впевнено датували появу Києва 430 р.,

ототожнюючи місто з племенем сарматів (з тодішньої точки зору – предків

слов’ян).

Іншою поширеною гіпотезою є готська, яка ототожнює Київ зі

згадуваним у давньоскандинавських сагах орієнтовно під ІV ст. містом

Данпарстад [ Дніпровське місто ] на готській землі.

Врешті, велика дискусійна література існує довкола булгаро-хозарської

версії, що пов’язує формування Києва з хозарською добою, а саму назву міста

виводить від тюркського слова кiu – берег річки. На користь іншого варіанту

цієї ж версії промовляє хозарська назва Києва – Самватас, яку одні

інтерпретують як словосполучення Висока Фортеця, а інші пов’язують з

іменем Шамбата [ Самбата ], брата Кубрата І, хана поглинутої у VІІ ст.

Хозарією гуно-булгарської держави в Приазов’ї*.

 

* Кубрат був батьком Аспаруха, першого хана заснованої у 680-681 рр. між Дунаєм і Балканами Дунайської

Булгарії, тобто майбутньої Болгарії.

 

 

24

 

 

Отже, як бачимо, в дискусіях істориків щільно переплелися три

проблеми – заснування Києва як міста-фортеці, його функціонування у ролі

центру полянських племен і, врешті, перетворення на столицю вже більш-

менш окресленого державного об’єднання, створеного русами. З обставинами

їхньої появи на політичній арені Середнього Подніпров’я пов’язаний ще більш

заплутаний

клубок

дискусій,

оскільки

власне

загадкові

руси

дали

першопоштовх цілком зримій історії Середнього Подніпров'я, віднині

сконцентрованій довкола Києва.

 

 

§ 4. Руси і Русь у ІХ-Х століттях

 

 

Перша нині відома достовірна згадка про русів зафіксована під 839 р. у

франкській

хроніці

“Бертинські

анали”.

Оповідаючи

про

посольство

візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець

пише:

Він також послав з ними [послами] якихось людей, котрі сказали, що вони, тобто

їхній народ, зветься Рос [Rhos] і що їхній король, який зветься хакан [ chacanus],

прислав їх до нього ·візантійського імператора‚, як вони твердять, заради дружби...

При детальнішому розслідуванні, зазначає хроніст, виявилося, що роси

належали до народу свеонів [шведів] і були насправді не шукачами дружби, а

вивідниками.

Перші згадки про росів у візантійських джерелах відносяться теж до

другої чверті ІХ ст. В інформаціях про їхні напади на малоазійське місто

Амастріду (842) та Константинополь (860) вони характеризуються як народ

дикий і жорстокий, про котрий багато і часто говориться.

Дискусії вчених довкола етимології слова Русь (а, отже, і походження

самих русів) точаться з прадавніх часів: ще автор Густинського літопису,

укладеного в Києві у 20-х роках ХVІІ ст., писав: Єсть недоумініє многим,

откуду, і в кая літа, і чесо ради наш Словенский народ наречеся Русю. З

іншого боку, цілком очевидно, що ця проблема не може бути ототожнена з

проблемою становлення Давньоруської держави як політичної одиниці. На

багатьох прикладах європейської історії можна побачити, як химерно

усталювалися назви держав, коли їх витворення було підштовхнуте

прийшлими колективами, що з плином часу злилися з місцевим етносом. Так,

назва Болгарії спирається на політонім булгари, яким позначали кочовиків-

завойовників, Франції – на ім’я германського племінного союзу, очоленого

франками, що захопили Галлію, Британії – на германське плем’я бритів, котре

 

 

 

завоювало місцеве кельтське населення і т.д. Однак “патріотичне” прочитання

історії подеколи й донині дає рецидиви

у періодично відроджуваному

протистоянні “норманістів” та “антинорманістів”, що було започатковане ще

баталіями в Санкт-Петербурзькій Академії Наук середини ХVІІІ ст. між

Герхардом Фрідріхом Мюллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, як

відомо, доводив, що Київську Русь заснували нормани, точніше шведи [ руси ],

а другий вважав, що це вкриває ганьбою Росію.

Втім,

нині

“норманістами” (в

сенсі

визнання

скандинавського

походження і слова Русь, і династії київських князів Рюриковичів) є більшість

фахівців, тож з їх гіпотез про коріння етноніма руси варто розпочати побіжний

огляд точок зору на це питання. Слово русь, згідно з такою версією,

пов’язується

з

давньоскандинавським

коренем

* ро ð,

засвідченим

у

давньошведських поняттях roðеr – гребля, судноплавання, Roðslaghin [Roslagen] –

округ, що поставляє в ополчення одне весельне судно, ruði – морський похід на

весельних суднах тощо. Ймовірно, що першим передавачем самоназви

скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та

Естонії, де шведів, котрі почали з’являтися тут з середини першого

тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння

слова Русь бачить відомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його

від

кельтського

етноніма

Рут(г)ені,

який

у

німецьких

діалектах

трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz- > Russ-/Rus. Історичними носіями

назви Руззі, за Пріцаком, були фризькі купці, що Ruzzi вели трансєвропейську

торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне

об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в Державу Русів.

На противагу германській (скандинавській) етимології існує припущення

про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів

Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах

Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично похідних від іранського ruxc/roxc –

світлий. Носієм етноніма рос [ рус, русь ], як вважають прихильники цієї точки

зору, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов’янізованих,

племінних груп, що входила до антського союзу племен.

Врешті, є прибічники слов’янської етимології поняття Русь, прив’язаної

до праслов’янського кореня *rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою

Бориса Рибакова східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цих

теренах уже в VІ-VІІІ ст. Врешті, за ще одним варіантом слов’янської версії,

носіями назви Русь могли бути ругії Ruqi – слов’янське населення о.Рюген на

 

 

 

 

Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці

торгового Новгорода.

З перерахованих гіпотез скандинавська має найбільше опертя у

загальному контексті європейської історії тих часів, де ІХ – середину ХІ ст.

називають “епохою вікінгів”. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких

на заході Європи звали норманами, а на сході варягами, з кінця ІХ – початку

Х ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала

з небагатих північних угідь майбутньої Данії, Швеції і Норвегії молодших

членів родових общин, які не отримували в спадок, згідно зі звичаєм, ні землі,

ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку зброєю. На

скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових,

спорядивши

легкий

парусник

(а

всі

скандинави

були

відмінними

мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на

схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету.

Їх вабили великі ріки, які перетинали слов’янські й угро-фінські простори з

півночі на південь. Ладозьке озеро і р.Волхов служили “в’їздними ворітьми” з

Балтики: через басейн оз.Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею

досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море –

арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни

сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це –

скандинавська торгівля VІІІ-ХІ ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю.

Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов’янські,

балтські

та

угро-фінські

землі

сходу супроводжувалися

захопленням

величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч,

перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор’я, Північної

Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов’янського, угро-

фінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам

річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний

шлях рабів.

З ІХ ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий

шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз.Ільмень по

малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів’я Дніпра, а

вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом

нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо

залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху

поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв

різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги.

 

 

 

Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших

Дніпрових допливів – Прип’яті й Десни, і власне ця специфіка розташування

майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський

шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани-руси

здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних сіткою гідрографічної

мережі з Дніпром.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли

довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або

вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої

дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись

на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до

візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, нормани-

руси як політична сила з’явилися на території полянського союзу племен та

його сусідів у першій половині ІХ ст., а їхня група мала характер відносно

невеликого й мобільного військового колективу, що нав’язав місцевим

племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового

об’єднання слов’янських племен довкола київського центру розтягнувся на

значно триваліший час, завершившись аж наприкінці Х – на початку ХІ ст. За

літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р.

прибулець з Новгорода Олег [зі шведськ. Helqu] убив місцевих володарів

Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував

генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто

столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.

За правління Олега та його наступника Ігоря [Inqvar] (882-945) Держава

Русів почала набувати виразніших обрисів. До неї, зокрема, були остаточно

приєднані племена деревлян і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами

перепідкорені колишні хозарські данники – радимичі, кривичі і сіверяни.

Водночас владу київського князя в якості його федератів визнали і

північнослов’янські регіони – Новгород, де віднині сидів спадкоємець або

близький родич київського князя, Полоцьк і Смоленськ. З часів Олега та Ігоря

походять і письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр., що

стали першими політичними актами молодої держави; у них декларуються

засади мирних відносин та способи регуляції комерційних справ і конфліктів,

зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі і навпаки.

Завершує шерег князів героїчної доби постать Ігоревого сина Святослава

(962-972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції: князь

хоробрий і легкий, ходить, акр пардус [немов гепард], не возить за собою в

 

 

 

походи ні возів, ні казанів, не ховається вночі до шатра, бо спить разом з

дружиною просто неба, поклавши сідло під голову, не нападає на противника

зненацька, але завжди посилає виклик: Хочу на вас іти! Візантійський

мемуарист Х ст. Лев Диякон лишив і перший словесний портрет київського

князя:

Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже

низького, з кошлатими бровами і ясносиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим,

дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з

одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця,

широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він

похмурим і диким... Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених

тільки чистотою *.

Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою,

як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном з

Подунав’я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. нападу

печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа

зробили чашу, окуту золотом.

Перебуваючи увесь час у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії**, то в

Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив свої володіння між

трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк,

в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між

братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та

Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись

від можливої розправи, теж утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію.

Проте уже 980 р. йому вдалося повернутися з загоном вікінгів, і він швидко

здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ, а Ярополка наказав підступно вбити.

Отже, з 980 р., як читаємо у “Повісті минулих літ”, став княжити Володимир у

Києві один.

 

 

*

 

Прообраз козацького оселедця дійсно служив ознакою знатності серед степових народів. Що ж до інших

прикмет зовнішності руського князя, то вони, як припускають, могли бути не особистими ознаками Святослава,

а відображенням стереотипних уявлень візантійців про степовиків.

 

 

**