Турецька альтернатива Петра Дорошенка

 

 

Доки в Лівобережній Україні проходили згадані переміни, Петро

Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню

анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він

говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу

Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У

березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності

султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На

чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для

Дорошенка санджаки [знаки протекції султана] – булаву, бунчук, корогву і

кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає

козаків у підданство.

Чутка про султанську протекцію, прокотившись по Україні, різко

вдарила по популярності Дорошенка, який запродав Україну в турецьке ярмо.

На цій хвилі моментально виринули аж два претенденти на булаву, причому

обидва висунуті Січчю – Петро Суховій, який діяв на півдні Правобережжя,

привернувши на свій бік чернь Корсунського, Уманського, Білоцерківського,

Паволоцького, Торговицького і Кальницького полків, а після падіння його

популярності – обраний тими ж запорожцями 1669 р. уманський полковник

 

 

 

Михайло Ханенко, людина пропольської орієнтації. Останній протримався на

ефемерному гетьмануванні, ведучи затяжну боротьбу з Дорошенком, аж до

1674 р. За цей час війська обох правобережних гетьманів тричі сходилися у

братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на

тисячі.

Прийняття турецького протекторату логічно вело до польсько-турецької

війни, як колись прийняття московського підданства Хмельницьким – до

зіткнення між Москвою і Варшавою. Як і Богдан, Дорошенко нетерпляче

вимагав

від

Стамбула

активності,

відтягаючи

час

дипломатичними

переговорами. Увесь 1671 р. пройшов у сутичках з польськими відділами та

загонами Ханенка, а восени дійшло до широких військових дій на Поділлі, де

армія коронного гетьмана Яна Собеського здобула Брацлав, Могилів, Бар,

Меджибіж, Вінницю. Однак ці події були тільки прелюдією до великої війни,

що насувалася.

Наприкінці 1671 р. султан надіслав королю формальне оповіщення, що

виступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала

Дорошенка і козацького народу. У червні 1672 р. понад 100-тисячна турецька

армія, очолена самим султаном Мехмедом ІV, перейшла Дунай; на марші до

неї приєдналося 10-15-тисячне татарське військо, 6 тис. волохів та молдаван і

12-тисячний загін Дорошенка. 26 серпня після десятиденної облоги впав

неприступний Кам’янець-Подільський, про який турки говорили, що цю

фортецю збудував сам Аллах, а на початку вересня султан оточив Львів. Про

серйозний опір думати не доводилося, і посли короля Міхала Вишневецького

прибули в турецький табір просити миру. Він був підписаний 18 жовтня в

Бучачі на ганебних для Речі Посполитої умовах: Поділля ставало власністю

Туреччини, Дорошенкові передавалося Брацлавське і південна частина

Київського воєводств, а султану мусила бути сплачена величезна контрибуція і

надалі – чималі щорічні упоминки. Сейм не ратифікував цієї угоди, тож

військові дії припинялися, але про закінчення війни ніхто й не думав.

Тріумф Туреччини виявився Пірровою перемогою для Дорошенка.

Падіння Кам’янця, в якому турки обернули церкви й костьоли на мечеті,

безчинства татарських роз’їздів, вивезення з Кам’янця та інших міст хлопчиків

для яничарських шкіл викликали панічний жах у населення. Люди почали

масово розбігатися з території гетьманської юрисдикції, і без того

напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим домашнім

скарбом, женучи худобу тисячні валки біженців тяглися до Канева й Черкас,

скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в

 

 

 

полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі московської україни –

Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і

символом його ставав Дорошенко, який запродав Україну в турецьке ярмо. На

довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного

гетьмана Івана Самойловича і московська армія. Московсько-козацькі сили

зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками,

проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні

лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене

населення.

Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674-1675 рр. на

Лівобережжя, Волинь і Галичину переселилися майже повністю Брацлавський

та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров’я, почасти

через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень,

організованих Самойловичем, котрий наказав масово виселяти тутешніх

мешканців на

лівий

берег, аби

позбавити

Дорошенка підтримки в

продовольстві й живій силі. Забігаючи трохи наперед, слід зазначити, що ця

акція отримала масштабне продовження у 1678-1679 рр., коли за ініціативою

Москви гетьманський уряд провів кілька операцій по остаточному знищенню

вцілілих населених пунктів подніпровської смуги. Їх жителів силоміць

переселяли на Лівобережжя і Слобожанщину (в народі ці події отримали назву

великого згону), а оселі й рештки фортифікацій випалювали дощенту, аби

покласти

край

існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і

Корсунського полків.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

На осінь 1675 р. при Дорошенкові в Чигирині, що ледь не єдиний уцілів

у вихорі руйнації, лишалося не більше п'яти тисяч козаків. Решта або загинула,

або ще від початків окупації Подніпров’я Самойловичем визнала його владу як

гетьмана

обидвох

берегів.

Сам

Чигирин,

за

свідченнями

очевидців,

перетворився

на

якийсь

страхітливий

невільницький

ринок:

татари

привселюдно перепродували захоплений на лівому березі християнський ясир,

у чому їм, як переказують, допомагали самі чигиринці. Місто страждало від

нестачі хліба, який не сіяли вже два роки, а околиці тероризували голодні

ватаги татар. Усі проклинали гетьмана, і його воля у двобої з долею врешті

зламалася. У вересні 1676 р. Дорошенко капітулював; акт немилої присяги

 

 

 

відбувся під Чигирином, куди з міста рушила процесія священиків з хрестами,

а за ними – гетьман зі старшиною і всі чигиринці.

Через місяць, 17 жовтня 1676 р., гетьманські клейноди з тріумфом

ввозили до Москви – прапори волочили по землі, а булави й бунчук несли

головами вниз. У Кремлі їх склали до ніг царя, що сидів на троні, той звелів на

три дні виставити усе напоказ народові, а потім передати на схов до

Оружейної палати.

На цьому скінчилося бурхливе політичне життя Дорошенка. Перших

півроку після капітуляції він прожив у Сосниці, наданій йому у власність

універсалом Самойловича, котрий поставився до розчавленого суперника з

гідною поваги коректністю. Навесні ж 1677 р. на вимогу царського уряду,

всупереч опору Самойловича й старшини, довелося переїхати до Москви.

Помер 9 листопада 1698 р.; похований у с. Ярополче під Москвою.

 

 

Рукотворна пустеля

 

Капітуляція Дорошенка не спинила польсько-турецької війни, що

точилася на території розшматованої України: навесні наступного 1677 р. тут

знову почалася війна, на цей раз російсько-турецька.

У Чигиринському замку були поспіхом зведені нові дубові стіни,

поглиблені рови, завезено зброю і запаси продовольства. На початок облоги,

який припав на серпень 1677 р., фортечний гарнізон нараховував 12,5 тис.

вояків – козаків лівобережних полків і московських ратних людей. Водночас

до українсько-російського кордону була підтягнута 50-тисячна армія, вперше

підкріплена слобідськими українськими полками – Сумським і Охтирським;

готувалися до походу і полки Самойловича чисельністю близько 20 тис.

Військо сераскира [головнокомандувача] турків Ібрагіма-Шейтана, яке

рухалося в напрямі Чигирина, нараховувало до 90 тис., складаючись із

яничарської кінноти й піхоти та з’єднань султанських васалів – татар,

молдаван і румунів (волохів). Облога Чигирина тривала три тижні, а коли до

міста з боями пробилися головні сили Самойловича і московських воєвод,

турки примушені були відступити перед їхнім навальним натиском.

Наприкінці червня 1678 р. турецька армія разом з кіннотою кримського

хана Мурад-Гірея повторно вступила в Україну (її чисельність обраховують до

130-140 тис.), прямуючи до Чигирина, і 18 липня взяла його в облогу,

розклавши величезний табір, розтягнутий на 10 км вздовж р.Тясмина. Вже

наступного дня почався шквальний обстріл замку з гармат, який переривався

 

 

 

лише атаками нападаючих; водночас турки за час облоги спробували здійснити

25 підкопів, намагаючись вибухівкою проламати отвори у фортечних стінах.

На Лівобережній Україні дивилися на боротьбу за Чигирин – символ

Козацької держави – як на справу всенародного значення. Проте інакше

бачили Чигиринську кампанію в Москві. Урядові було шкода коштів і сил на

утримання стратегічно несуттєвої фортечки, а можливість перетворити зону

довкола неї на нейтральну смугу видавалося цілком прийнятною. Тож потай

від Самойловича, який на цей раз виявив гідну подиву непоступливість,

Ромодановський отримав секретну інструкцію зруйнувати Чигирин дощенту,

населення вивести на лівий берег, а з турками добитися угоди, за якою б уся

подніпровська правобережна смуга лишалася надалі незаселеною. Керуючись

цим планом, воєвода не поспішав на виручку обложеним, а коли козацько-

московське військо у першій половині серпня все-таки пробилося в околиці

Чигирина – наказав оборонцям залишити замок, підпаливши усі дерев’яні

будівлі і попередньо набивши порохом гармати. В ніч з 11 на 12 серпня, після

того як пожежа розгорілася, вони почали з силою вибухати, аж врешті злетів у

повітря і головний пороховий склад з такою силою, що до неба здійнялися

кам’яні брили фортечних стін. На ранок турки увійшли в руїни Богданової

столиці, а за кілька днів по тому великий візир наказав зрівняти рештки

укріплень з землею.

Перманентні військові дії тривали ще два роки, аж доки врешті Росія,

Туреччина і Кримський ханат в січні 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир’я

строком на 20 років. За ним, кордон між московськими й турецькими

володіннями пролягав по Дніпру, однак землі аж до Південного Бугу (тобто

спірна територія колишніх Дорошенкових володінь) мусили лишатися

незаселеними. Коли ж через п’ять років (у 1686 р.) Вічний мир уклали між

собою вже Росія і Польща, спрямовуючи його проти Стамбула, то обидві

держави ще раз визнали за доцільне зоставити й надалі порожньою

багатостраждальну Дорошенкову смугу між Києвом і Чигирином. Так

наприкінці ХVІІ ст. три великі держави розв’язали вузол суперечок довкола

Козацької України, санкціонувавши створення штучної пустелі на землі, котру

ще недавно називали краєм, що плине молоком і медом.

 

 

*

 

 

 

*

 

 

*

 

 

Невдовзі після Вічного миру Росії з Польщею (1686) скінчилася і кар’єра

лівобережного гетьмана Івана Самойловича, якого сучасники вважали

(очевидно, перебільшуючи його провину) головним винуватцем трагедії

Правобережжя. Самойловича не любили в усі роки його гетьманування,

звинувачуючи

у владолюбстві й користолюбстві, гордині, непотизмі. Тож

коли у 80-х роках, після винищення Правобережжя і санкціонованого Вічним

миром розполовинення України промосковська лояльність гетьмана врешті

захиталась, і він уже не зміг стриматися від необережних висловлювань у бік

дурної Москви, знайшлися вуха, які прислухалися до цього уважно. Безглуздий

похід на Крим 1687 р., ініційований і очолений фаворитом царівни Софії

князем Василем Голіциним, у якому московсько-козацьке військо даремно

промарширувало безлюдним степом, де татари випалили траву, підштовхнув

падіння гетьмана. Спосіб був уже вторований: кілька осіб з генеральної

старшини підписали донос, звинувативши Самойловича у неприхильності до

Москви, сепаратистських намірах, користолюбстві і навіть змові з татарами,

яким він нібито сам наказав палити степ. За тиждень, 31 липня (22 за ст.ст.)

1687 р., його було заарештовано і без слідства й суду заслано разом з сином до

Тобольська; іншому синові, чернігівському полковнику Григорію, також

звинуваченому в зраді, відрубали голову.

 

 

§3. Мазепа і мазепинці