Не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів

щезли ...

Правління Рум'янцева розпочалося з проведення протягом 1765-1767 рр.

тотальної ревізії господарства Гетьманату, під час якої було здійснено перепис

населення, детально описано поземельну власність і майно кожного господаря

тощо (матеріали так званого Румянцівського опису, збережені донині,

охоплюють понад тисячу томів). Паралельно започатковано серію "тихих"

заходів Рум'янцева, який підбирав на відповідальні посади прихильників

нового порядку, одночасно сприяючи інтеграції старшинської шляхти в світ

російської знаті шляхом надання їй загальноімперських чинів і привілеїв, що

мало пробуджувати патриотизм к общему отечеству.

Початок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. дещо загальмував

реформаторські

ініціативи

генерал-губернатора,

призначеного

головнокомандувачем російської армії. Проте після успішного завершення

війни* рештки партикуляризму, які ще зберігалися на українських околицях

імперії, втратили в очах уряду всяку доцільність. Тож у 1775 р. була

ліквідована Запорозька Січ, до чого ми ще повернемося далі, а указом від 16

[27 н. ст.] вересня 1781 р. на території Гетьманської України замість

дотеперішніх

полків

запроваджувалось

Малоросійське

генерал-

губернаторство в складі трьох губерній, або намісництв – Київського,

Чернігівського і Новгород-Сіверського, влаштованих згідно з приписами

загальноімперського "Установлення про губернії". В губернських центрах та

повітових містах (кожна з губерній була розділена на 11 повітів) створювалися

 

*

 

Вона скінчилася Кучук-Кайнарджійським миром 1774 р., згідно з яким Росія отримувала частину

Чорноморського узбережжя, а Кримський ханат оголошувався незалежним від Туреччини, тобто фактично

підпадав під контроль імпаратриці. У 1783 р., спровокувавши в Криму внутрішні усобиці, російський уряд

скинув останнього хана Шагін-Гірея з престолу і приєднав Крим до володінь імперії. На той час припадає

величезна хвиля еміграції з Криму до Туреччини: з приблизно 400 тис. його населення виїхало близько 200

тис.; ще близько 40 тис. осіб християнського віросповідання у 1778 р. було примусово переселено в Приазов'я.

 

363

 

 

адміністративні і судові установи на зразок діючих по всій Росії, а рештки

адміністрацій, відмінних від загальноросійського зразка – Малоросійська

колегія, Генеральний суд і полкові та сотенні правління, втрачали чинність.

Як уже згадувалося, 3 травня 1783 р. вийшов імператорський указ, що

прикріплював селян до місць їх проживання на час останньої ревізії 1782 р.,

забороняючи покидати своїх власників. Врешті, указом від 28 червня [9 липня

н.ст.] 1783 р. замість козацьких створювалося десять кінних (так званих

карабінерських) полків регулярної армії з 6-літнім строком служби. Вони мали

формуватися з колишніх козаків, віднині названих казенними хліборобами і

зобов'язаних до військової повинності на засадах рекрутування трьох вояків

від 500 душ населення. Старшина, яка теж підпадала під дію цього указу,

отримувала російські табельні чини **. Наприклад, залишаючись у війську,

полкові осавули і хорунжі ставали, відповідно, ротмістрами і поручниками, а

йдучи у відставку, отримували ранги щаблем вище – прем'єр-майора, секунд-

майора та ін. Так само жалувалися табельними чинами й ті зі старшини, хто

вирішив присвятити себе цивільний службі в рангах колезьких асесорів,

титулярних радників тощо. Осіб, які б не просили нових звань (як писав один

із сучасників – по привязанностям к малороссийским чинам), виявилося

небагато. До 1784 р., тобто до строку, на який була розтягнута ця акція,

абсолютна більшість козацької старшини запаслася табельними чинами,

урівнявшись тим самим з російським служилим дворянством.

Відтак, коли у 1785 р. був оголошений знаменитий імператорський

маніфест "Грамота на права, вольности и преимущества благородного

российского дворянства", де вперше гарантувалися недоторканість особи,

майна і честі, а також право на вільний в'їзд і виїзд з країни та регіональну

самоврядність*, козацькій еліті залишалося тільки формально довести свою

дворянську належность по силі прав малоросійських, тобто підтвердити, що

хтось із предків кандидата в "російські дворяни" належав до старшини чи

походив не от здешней простонародной породы, а від польської шляхти з-за

Дніпра.

 

** Мається на увазі Табель про ранги – законодавчо встановлений Петром І у 1722 р. порядок проходження

служби державними чиновниками. Табель встановлював 14 рангів (чинів) по трьох видах: військові, штатські і

придворні, що асоціювалося з належністю до дворянського стану.

 

*

 

Варто нагадати, що така сукупність прав діяла в українських землях з кінця ХІV – середини ХV ст. як

законодавчо оформлена і в Короні Польській, і у Великому князівстві Литовському, поширюючись не лише на

шляхту, але й на решту вільних прошарків населення (пор. розд. ІІІ, § 1-2).

 

 

364

 

 

В генеалогіях, які вибудовувалися протягом цих кількох років, доки

проходило перезатвердження дворянства, можемо натрапити на багато

кумедних фантазій на зразок спроб Білецьких-Носенків вивести себе від

згаслої у ХV ст. волинської гілки князів Носів, чи Скоропадських – від якогось

міфічного референдарія над тогобочною Україною. Бувало, що таке

дворянство доводили у якнайкурйозніший спосіб. За приклад може слугувати

лист гетьмана Скоропадського 1711 р., пред'явлений нащадками на доказ

близькості їхнього предка до гетьмана:

Тоби, скурвому сину Василію Салогубу, нехай буде відомо, иж доносил

нам жалобливе пан Антон Трохимович, сотник сребрянскій, же ты з

своєи мужицкои глупости... овец єму по уговору не отдалесь... зачим

умысльні посылаючи от боку нашого посланного, приказали єму конечне

тебе, як собаку, за шию взявши и в колоду забивши, примкнути до

обозу, гді... знатного кієвого караня не увойдеш, декляруєм непремінно.

Внаслідок легкості доведення свого "дворянського" минулого на кінець

ХVІІІ ст. в колишній Гетьманській Україні відсоток дворянства був значно

вищий, ніж в інших регіонах імперії, охоплюючи, за обрахунками Зенона

Когута, близько 23-25 тис. осіб. Без сумніву, до цього числа потрапило багато

осіб селянського та міщанського походження, над якими дошкульно глузували.

Наприклад, в анонімному чернігівському вірші кінця ХVІІІ ст. "Доказательства

Хама Данилея Кукси потомственні" в'їдливо пародіюється доведення

дворянства по гербу, на якому лопата написана держалном угору... усередині

граблі, вила і сокира; знадобилося ж воно кандидатові, аби його ніхто не брав

за чуб.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Зусилля забезпечити собі місце в соціально престижних структурах

Російської імперії не виключали спроб козацької старшини ще якось зарадити

перемінам у власній батьківщині. Широким полем для цього, зокрема, стала

діяльність "Комиссии для сочинения проекта нового уложения и для советов о

способах к достижению общенародного благоденствия", створеної Катериною

ІІ у 1766 р. з метою реформувати російські закони. У підсумку, як відомо, з

реформи нічого не вийшло, і 1769 р. під приводом початку російсько-

турецької війни Комісію було розпущено. Проте бурхливі вибори до неї (лише

з України було обрано 34 депутати: по 11 від старшини і рядового козацтва, 10

 

 

 

– від городян, два – від Запоріжжя), а особливо складені виборцями накази

засвідчили, наскільки живі в Гетьманаті, як роздратовано писав Рум'янцев,

любовь к своей землице і прагнення к умоначертаниям прежних времен.

Спільним пунктом усіх депутатських наказів з України стала вимога

поновити договір, на підставі якого гетман Богдан Хмельницкий со всем

малороссийским

народом

приступил

под

державу

великороссийскую.

Щоправда, під тиском генерал-губернатора клопотатися про відновлення

гетьманства виборці наважилися лише в одному з наказів – від рядових козаків

Прилуцького полку, а в решті обмежилися вимогою дотримання давніх звичаїв

і юридичних практик, зокрема – Литовського Статуту, згадки про який звучали

особливо часто. Характерним документом цього періоду є розвідка, написана

перекладачем Петербурзької Академії наук, депутатом старшини Лубенського

полку Григорієм Полетикою під назвою "Історична довідка: на якій підставі

Мала Росія була під Польською республікою, і на яких договорах піддалася

Російським государям, і патріотична думка про те, як її тепер можна

влаштувати без порушення її прав і вольностей, щоб вона була корисною для

Російської держави"*. "Корисне" правління в Україні, на думку Полетики,

повинне повністю знаходитися в руках шляхти, наділеної правом ставити на

підставі вільного вибору з-поміж себе урядників, встановлювати, відміняти і

виправляти закони на своїй території, визначати податки і повинності тощо.

Вимоги різних соціальних груп українських виборців збіглися ще в

одному пункті – освітньому. Нарікаючи на занепад освіти і зазначаючи, що в

здешнем народе особливейшая к наукам склонность и охота видится **,

клопоталися про дозвіл на створення двох університетів з друкарнями при них,

про підтримку Києво-Могилянської академії і Чернігівського колегіуму, про

заснування дівочої гімназії, звільнення книгодрукування від цензури тощо.

На зливу українських ініціатив Катерина ІІ відреагувала спокійніше, ніж

роздратований

фальшивыми

республиканскими

мыслями

Рум'янцев.

Її

розрахунок виявився правильним – желание к чинам, а особливо к жалованию

переважили потяг до автономії. Це добре видно на прикладі безконфліктної

ліквідації решток козацького устрою впродовж 1780-х. Ми не знаємо, як

 

*

 

Ідеї "Історичної довідки" згодом у публіцистичній формі знайдуть вияв у часто згадуваній "Історії Русів", що

дало підставу багатьом історикам вважати Полетику автором цього твору (за іншими гіпотезами, ним міг бути

його син Василь або могутній царедворець, канцлер Катерини ІІ Олександр Безбородько).

** На середину ХVІІІ ст. справді припадає особливо велика хвиля освітніх мандрівок юнаків з України за

кордон – до університетів Німеччини, Швеції, Франції та ін. Тим-то в наказі глухівської старшини згадується,

що инре, отсрлая детей своих в иностраннре земли, приходят в оскудение, а багато хто не имеет к тому

способу.

 

 

366

 

 

оцінювала ці події старшина у довірчих приватних бесідах. На поверхні ж

залишилися тільки невиразні сліди єдиного реального прояву опору,

пов'язаного з поїздкою модного в петербурзьких салонах поета, сина

миргородського полковника Василя Капніста 1791 р. до Пруссії. Від імені

своїх однодумців Капніст мав налагодити контакти з канцлером Евальдом

ГерцберҐом, аби прозондувати, чи надасть Пруссія підтримку відкритому

антиросійському виступові в Україні. Місія Капніста оповита таємничістю,

свідчення ж про неї, вміщені в рапорті канцлера королю, такі:

Він твердить, що його послали мешканці цієї країни, доведені до

крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь

Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на

випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої

Величності – в такому випадку вони спробують скинути російське

ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких

забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян... *

Варто додати, що канцлер дав на пропозицію Капніста ухильну

відповідь, побоюючись провокації і не бажаючи наражатися на конфлікт з

Росією. Ширшої інформації про людей, від імені яких Капніст вів згадані

переговори, та про події, що їм передували, поки що в розпорядженні істориків

немає.

 

 

Слобідська Україна

 

 

Григорій Сковорода у одному з листів називає Малоросію, себто

Гетьманську Україну, своєю матір'ю, а Слобожанщину – тіткою. Мабуть, у

цій метафорі напрочуд влучно відображена споріднена, але неоднакова доля

двох козацьких ареалів – старого і нового, слобідського, який з середини –

другої половини ХVІІ ст. розрісся на теренах колишнього Дикого Поля за

путивльським пограниччям Московського царства. Переселенці з охоплених

пожежею воєн Наддніпрянщини, Поділля та Волині прибували сюди,

знімаючись з рідних місць цілими селами, а то й округами. Так, у 1652 р.

близько

тисячі

козаків,

вийшовши

під

проводом

полковника

Івана

Зіньківського з-під волинського Острога цілим полком – з обозним, писарем,

дев'ятьма сотниками і навіть двома попами, заклали на злитті річок Тиха Сосна

і Острогощ майбутнє місто Острогозьк. Інша переселенська група в цьому

 

*

 

Рапорт цитується у перекладі з французької Ярослава Дашкевича.

 

 

367

 

 

самому 1652 р. заснувала м. Суми на старому Суминому городищі, а 1654 р. 37

козацьких родин поставили фортечку на Харковому городищі над р. Лопанню

(невдовзі сюди прибудуть ще 587 родин, фортецю буде розширено й

перебудовано, вона почне обростати передмістями і врешті перетвориться на

одне з найбільших міст Слобожанщини – Харків). У 1659 р. 670 переселенців

за царським дозволом осіло на давньому городищі над татарським бродом на р.

Сіверський Донець, поклавши початок м. Салтову; трохи пізніше уманський

полковник Микола Сененко з 200 козацькими родинами осяде на місці

майбутньої Мурафи; 1663 р. отаман Яків Чернігівець займе з групою

колоністів з-за Дніпра гирло р. Балаклії, започаткувавши однойменне місто і

т.д. У цілому ж, за підрахунками Дмитра Багалія, у 1780-х роках тут, на доти

порожніх просторах, мешкало понад 990 тис. людей, з-поміж яких абсолютну

більшість становили колоністи з України, причому близько половини

рахувалося вільними військовими обивателями, тобто колишніми козаками.

Більші групи переселенців, прибуваючи з-за Дніпра на свою нову

батьківщину, відразу споруджували укріплення, які з допливом міського

торгового та ремісничого населення перетворювалися на міста (як в

Острогозьку, Охтирці, Харкові, Сумах та ін.). Менші колективи осідали у

заснованих ними ж селах, а оскільки ці поселення були звільнені від податків,

то за давньою українською традицією їх називали слободами, що й дало ім'я

всьому розлогому регіону, який займав сучасні Курщину, Білгородщину та

Вороніжчину Російської Федерації і Сумську, Харківську та Донецьку області

України. Абсолютна більшість переселенців була заможними людьми, або, як

висловлюються

тогочасні

російські

джерела

–

семьянистыми

и

прожиточными, спромагаючись у нелегкій мандрівці через Дніпро і степи

перевозити сільськогосподарський реманент і переганяти худобу – коней,

корів, волів, свиней, овець. Не дивно, що такому статечному контингентові

населення царський уряд охоче сприяв – хазяйновиті черкаси *, осідаючи на

незалюднених пограниччях держави, одночасно і окультурювали їх, і

витворювали живий захисний щит на татарських шляхах та бродах.

Переселенці, своєю чергою, отримували власні вигоди від протекції уряду: їхні

взаємини з владами на довгі роки були обмежені складанням присяги вірності

царю, в той час як у черкасские обыклости, тобто внутрішнє життя козацьких

громад, російська адміністрація не втручалася.

 

 

*

 

 

Так впродовж ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. офіційні московські документи називають українське

козацьке населення. За правління Петра І для мешканців Гетьманської України звичнішою стає назва

малоросіяни, тим часом як слобожан ще довгий час продовжували іменувати черкасами.

 

 

368

 

 

До

 

 

головних

 

 

привілеїв

 

 

слобожан

 

 

належало

 

 

право

 

 

вільної,

 

 

не

оподатковуваної і не обмеженої в розмірах займанщини, тобто дозвіл

розробляти цілинний ґрунт (з чого виріс головний масив тутешньої

поземельної власності), а також заняття господарськими промислами. Під

останні використовувалися лісові, лугові та ін. угіддя, які в ході пізніших

урядових межувань записувалися за конкретним населеним пунктом вопче,

тобто як землі спільного користування. З приватних займанщин належало

служити військову службу, а коли вони з тих чи інших причин порожніли –

місцева старшина могла передавати їх новоприбулим поселенцям або взагалі

продавати на сторону (що стало одним із джерел формування великих

старшинських маєтків).

До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне

винокуріння, затверджене багатьма царськими жалуваними грамотами як суто

українська пільга, якої не знало населення внутрішніх регіонів Росії. У лісових

районах чималі прибутки давало дігтярство і бджільництво, а в степових –

виварювання селітри, скотарство, садівництво. До черкасских обыклостей

належало і право переселенців на млинарство та безмитну торгівлю, що разом

з винокурінням вважалося замінником грошового жалування за військову

службу. Торгові пільги сприяли швидкому формуванню великих ярмаркових

центрів у Харкові, Охтирці, Сумах. Загалом же на останню чверть ХVІІІ ст. на

Слобожанщині, де сконцентрувалася велика сухопутна посередницька торгівля

між купцями України, Росії, Туреччини і Польщі, функціонувало понад 270

ярмарків, через які проходила величезна маса сировини й товарів місцевого та

іноземного походження.

Стабільно

заможне

життя

мешканців

Слобідської

України

забезпечувалась і тим, що царський уряд аж до 1760-х років не втручався у

їхнє внутрішнє самоврядування, влаштоване за звичною для козацького

середовища полково-сотенною схемою. П'ять слобідських територіально-

адміністративних полків, які сформувалися вже в перші роки заселення краю,

охоплювали Острогозьку, Харківську, Сумську, Охтирську та Ізюмську

полкові округи. Кількість козацтва, яке виставлялося з них на військову

потребу, бувала в різний час неоднаковою. Так, на зламі ХVІІ-ХVІІІ ст. у

найбільшому Сумському полку нараховувалося 1230 боєздатних вояків, у

Харківському – 850, Охтирському – 820, Острогозькому – 350, Ізюмському –

250. За ухвалою Комісії установлення Слобідських полків 1732 р., комплект

боєздатних козаків Слобожанщини було визначено в 4.200 осіб – тисяча в

 

 

 

 

Охтирському полку і по 800 у решті (усього ж виборного козацтва

нараховувалося 22 тис., а підпомічників і підсусідків – 86 тис.).

Як і в Гетьманській Україні, уся повнота цивільної, судової і військової

влади на території полку належала полковникам. Їх уряд був оточений

великою повагою, оскільки свого часу саме полковники очолили переселення,

а в нових умовах здійснювали постійне посередництво між козаками та

царською адміністрацією. Тому досить швидко на чільне місце висунулося з

десяток родин, які впродовж століття забезпечували контингент спадкового

полковництва – Донці-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Шидловські,

Лесевицькі тощо. Варто додати, що спершу полковників обирали на

старшинських радах і лише затверджували царськими жалуваними грамотами,

а згодом, як і на території Гетьманату, фактично наставляли згори. Проте в

зв'язку з відсутністю козацького сепаратистського руху відбувалося це без

помітних конфліктів, з врахуванням думки загалу.

Ні гетьманського правління, ні інституту наближеної до гетьмана

Генеральної ради Слобожанщина не знала. Життя полків замикалося на

власній полковій старшині, яку складали (окрім полковника) обозний, суддя,

осавул, хорунжий і два писарі – один для військових, другий для цивільних

справ. У військових питаннях полковники підлягали бєлгородському воєводі –

головнокомандувачу так званого Бєлгородського полку, до якого були

приписані слобідські козацькі формування. Що ж до цивільної сфери, зокрема

– прав і вольностей, то для кожного окремого полку вона регулювалась

власною жалуваною грамотою, у той час як вищою апеляційною інстанцією

виступали центральні органи – спершу Розрядний, а далі Великоросійський

прикази. З часом згаданий обсяг автономного самоврядування тут, як і в

Гетьманській Україні, почав поволі звужуватися. Зокрема, після перепису

населення 1732 р., згідно з рішеннями згаданої Комісії установлення

Слобідських полків, козацькі збройні сили стали підлягати загальноармійській

регламентації; з 1735 р. було заборонене вільне переміщення населення за

межі Слобожанщини; з 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій,

утруднивши перехід з одного полку до іншого.

Остаточна ліквідація полкового устрою збіглася з відміною гетьманства

в сусідній Гетьманській Україні. Згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня

[8 серпня н.ст.] 1765 р., замість п'яти полкових адміністративних округ

створювалася Слобідсько-Українська губернія з загальноімперськими органами

управління. Тут віднині належало формувати п'ять гусарських полків, до яких

на добровільних засадах могли записуватися колишні козаки, а нині військові

 

 

 

обивателі Російської імперії. Той з них, хто не ніс збройної служби

безпосередньо, зобов'язувався до сплати грошового подушного окладу від

кожної особи чоловічої статі будь-якого віку. Старшина ж, подібно до

старшини Гетьманату, отримувала табельні чини. На їх підставі після 1785 р.

вона теж почне клопотатися про підтвердження російського дворянства, однак

кількість родин, яким пощастило його досягти, була незначною – ледь більше

60. Судячи з наказів слобідської знаті депутатам згаданої вище Комісії Нового

Уложення, вона, на відміну від гетьманської шляхти, політичних амбіцій не

плекала.

 

 

Запорозька Січ

 

 

Згасання впродовж ХVІІІ ст. козацьких автономій не може бути

докладно з'ясоване без погляду на започаткований Петром І наступ Російської

імперії на мусульманський південь. Його підсумували російсько-турецькі

війни 1768-1774 і 1787-1791 рр., котрі, як прийнято звично твердити,

" звільнили від багатовікового турецько-татарського панування питомо

східнослов'янські(?!) землі Північного Причорномор'я". У перекладі з мови

пропаганди на мову фактів це означало загарбання території Кримського

ханату та його степових сателітів-ногайців, які на ті часи вже не складали

жодної загрози імперії. "Останньому бастіонові кочовиків", над яким нависло

громаддя Росії, йшлося хіба про власний порятунок. Втім, не все гаразд і з

"кочовиками". Безпосередньо на території Кримського півострова кочовий

спосіб життя давно відійшов в область історичних спогадів: за переписом 1740

р. тут нараховувалось 48 адміністративно-судових округів (кадаликів), що

охоплювали 9 міст і 1399 сіл. Що ж до мешканців степу в Східному (від р.

Берди до Дніпра) і Західному (від Бугу до Дністра) Ногаях та в Буджаку (між

Дністром і Дунаєм), то вони в другій половині ХVІІІ ст. теж вели вже

напівосілий спосіб життя, вирощуючи на своїх зимовищах ячмінь, просо і

гречку на продаж та розводячи худобу, а їхні прикордонні сутички з

молдаванами чи слов'янським населенням перетворилися з грізних степових

набігів на звичайні сусідські конфлікти. Втім, Росії йшлося не тільки про

прагматичний вихід до Чорного й Азовського морів: її рух на Південь мав ще й

ідейне обҐрунтування месіанського походу до Святої Землі заради опіки над

усіма християнськими народами Грецького обряду, своєрідне відновлення

Візантії після Візантії. Не випадково в оточенні Катерини ІІ навіть народився

проект створити на руїнах переможеної Туреччини Грецьку державу, корона

 

 

 

якої призначалася б онукові імператриці Костянтину Павловичу. Власне в ці

часи моральне право Росії на владу над тюрксько-мусульманським півднем,

обҐрунтоване в маніфестах просвіченої імператриці та історієписаннях її

царедворців, увійшло в плоть і кров російського світовідчуття на довгі (коли

не дотеперішні) часи.

На півдорозі між Росією і теренами її месіанських прямувань лежала

Україна – плацдарм для розміщення збройних сил і основне джерело

постачання армії продовольством, фуражем, транспортними засобами тощо.

Використавши козацьке населення в ході воєн за Причорномор'я і досягнувши

своєї мети, царський уряд рано чи пізно мав би ліквідувати непотрібний уже

буфер. Тож не дивно, що на Слобожанщині перша хвиля змін припала на часи

російсько-турецької війни 1735-1739 рр., а друга і тут, і на Гетьманщині

збіглася з переможним завершенням війни 1768-1774 рр. Ці самі обставини

вирішили долю і Запорозької Січі.

Про Січ ми востаннє згадували в зв'язку з петровськими репресіями

проти прибічників Івана Мазепи, коли 1709 р. січові укріплення на

Чортомлику були зруйновані, а запорожці, яким пощастило врятуватися,

спершу осіли на р. Кам'янці, а далі (1712) переселились на територію

Кримського ханату, заклавши кіш в Олешках [нині м. Цюрюпинськ

Херсонської обл.], нижче впадіння в Дніпро р. Інгульця. Життя під ханською

протекцією не складалося добре. Запорожці бідували матеріально, оскільки

російський кордон відрізав їх від теренів збуту своїх традиційних товарів –

солі, риби та худоби. Водночас Кіш обкладали поборами на користь ханської

скарбниці, примушували до участі в далеких походах з військом хана і навіть

до земляних робіт по укріпленню Перекопської лінії, що відділяла Кримський

півострів від материка (останнє сприймалося як болісне приниження вояцької

гідності). Відтак товариство почало помалу танути, бо козаки поодинці

поверталися в Гетьманат (наприклад, лише 1714 р. в Глухові й Конотопі було

прийнято на поселення 350 січовиків-імігрантів). У травні 1728 р., коли на

відновлене гетьманство був обраний авторитетний у козацьких колах Апостол,

в Олешківській Січі відбувся своєрідний збройний переворот. Партія

прихильників російського протекторату розгромила курені опонентів, скинула

з кошівства мазепинця Костя Гордієнка і, забравши військові клейноди,

рушила на човнах угору по Дніпру. Проте на Чортомлик, куди вони прямували,

їх допущено не було. Тож довелося ще кілька років мешкати на ханській

території, при впадінні в Дніпро р. Кам'янки [біля сучасного с. Мілове

 

 

 

 

Бериславського р-ну Херсонської обл.], де кошовим знову став непримиренний

ворог Москви Гордієнко.

Після його смерті (1733) проросійські настрої вдруге зміцніли, і в серпні

1733 р., після відповідних переговорів, запорожцям було надіслано жалувану

грамоту імператриці Анни Іоанівни з дозволом на повернення. У березні 1734

р. вони заклали так звану Нову Січ на півострові, утворюваному р. Підпільною

і Дніпром*, за 5-7 км від Чортомлика, а влітку 1734 р. у Лубнах, на переговорах

з київським генерал-губернатором Йоганом Вейсбахом, були вироблені умови

проживання під протекторатом Росії. За Січчю визнавалося право на

споконвічну козацьку територію, котра їй весьма принадлежит – від верхів'їв

р. Самари до р. Бугу зі сходу на захід і від річок Тясмина й Орелі до

Ногайських володінь – з півночі на південь. На цих землях, які офіційно стали

називатися

Вольності

Війська

Запорозького,

зберігалося

козацьке

самоврядування. Як військова одиниця, Січ отримувала щорічне грошове

жалування і підпорядковувалась разом з рештою козацьких формувань

Гетьманської

України

російському

командуванню

(в

часи

правління

Розумовського – гетьманові).

Життям мешканців запорозьких теренів і в мирний, і у військовий час

відав кошовий отаман, якого товариство обирало строком на один рік,

з'їжджаючись 1-го січня в Січ на загальну Військову раду. Збереглися

колоритні описи цієї процедури, яка, слід гадати, спиралася на архаїчні

ритуали вояцького братства Дніпрового Низу, усталені щонайменше з ХVІ ст.

Після служби Божої старшина виходила з Покровської січової церкви

(опікункою Війська Запорозького вважалася Богородиця) і, несучи відзнаки

своїх урядів, ставала в коло на січовому майдані, довкруг якого товпилось

рядове товариство. Спочатку кидали жереб між куренями на промислові

угіддя, а далі, вигукуючи кандидатури, приступали до виборів старшини:

кошового, судді, писаря, осавула, обозного, булавничого, хорунжого та ін.

Миром обходилось рідко, бо кандидат, запропонований від котроїсь із груп,

міг пройти лише методом загальної згоди, якої в підсумку вдавалося досягти

хіба кулаками. Втім, той факт, що в останній період існування Січі з року в рік

обиралися одні й ті самі особи*, свідчить про поступове зведення ролі ради до

традиційної формальності, оскільки наслідки її бували наперед визначені

значним, себто заможним і впливовим козацьким елементом, як правило –

 

 

*

*

 

 

Поблизу сучасного с.Покровського Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.

Так, Петро Калнишевський з невеликою перервою був кошовим отаманом протягом 10 років – з 1765 по 1775

р.

 

 

373

 

 

старшиною давніших строків обрання. Що ж до кошового, то обсяг його

повноважень був величезним: він очолював військо, адміністрацію, фінанси,

суд, а також репрезентував Січ у зносинах з російськими та сусідними

закордонними (кримськими, польськими, молдавськими) владами.

Власне Січ являла собою фортецю, оточену ровом і дерево-земляним

валом. Всередині неї знаходились житлові помешкання, військова канцелярія,

школа, церква*, пушкарня тощо; за фортечною стіною лежало торгово-

ремісниче передмістя, або Крамний Базар з ятками, шинками, майстернями та

ін. Центром внутрішньої частини фортеці був майдан, довкола якого стояло 38

вкритих очеретом довгих будівель – куренів, що, власне, і звалося Кошем. У

кожному з них мешкало по кілька сотень чоловік, проте значення куренів не

зводилося лише до ролі житла. Курінь вважався головною військовою і

адміністративно-господарською

одиницею

Війська

Запорозького,

сформованою ще в давнину за принципом земляцтва (про це свідчать назви

куренів– Канівський, Полтавський тощо). В часи Нової Січі територіальне

групування вже втратило значення, але кожний запорожець – чи він мешкав на

Коші, чи покинув його через старість – був записаний товаришем до компуту

певного

куреня,

своєрідної

комуни

зі

спільним

майном.

Останнє

нагромаджувалося зі здобичі, яка завжди складалася докупи, з прибутків від

промислових угідь та яток на січовому передмісті тощо, використовуючись на

харчування, одяг і зброю. На чолі куреня стояв виборний курінний отаман,

який у межах курінного товариства мав абсолютну владу.

Запорожці, серед яких боєздатного елемента впродовж ХVІІІ ст.

нараховувалося близько 20 тис. чоловік, або мешкали на Коші, відбуваючи

сторожову службу, лагодячи фортецю, випасаючи худобу тощо, або,

одружуючись,

виходили

в

паланки.

Територія

Вольностей

Війська

Запорозького була поділена на вісім паланок ·округів‚: на правому березі

Дніпра – Бугогардівську, Інгульську і Кодацьку, на лівому – Протовчанську,

Орельську, Самарську і Кальміуську, вздовж Дніпрового гирла – Прогноїнську.

На прикордонні кожної з них, на суміжжях запорозьких земель з Ханатом,

ногайцями, Річчю Посполитою, Гетьманатом, Слобідською Україною та

Областю

Війська

Донського,

існували

сторожові

поселення,

де

 

* Січова церква перебувала під патронатом Києво-Межигірського монастиря, звідки прибували сюди ченці-

священики в обмін на багату милостиню; сам монастир вважався запорозьким шпитальним, як колись

Трахтемирівський. У Межигірському монастирі доживали віку самотні літні запорожці; тут, зокрема, померли і

були поховані Остафій Гоголь, Семен Палій, Самійло Самусь та ін.

 

 

374

 

 

розташовувались невеликі бойові залоги і мешкала паланкова старшина –

полковник, писар, отамани слобід.

У віданні паланкової старшини перебували козацькі зимівники ·хутори‚,

які, подібно до зимовищ сусідів-ногайців, закладалися на певний строк з

господарською метою – для розведення худоби, пасічництва, вирощування

зернових (сіяли довкола зимівника доти, доки Ґрунт не виснажувався, а далі

переміщувалися на нове місце). За даними 1766 р., лише крупніших зимівників

на запорозькій території нараховувалося до 4 тис., не беручи до уваги малих

хутірців, де будівель не ставили, а тільки викопували землянку і

загороджували обору дла худоби. Як видно з переліків майна, зафіксованих у

тогочасних документах, на зимівниках навіть середньозаможних козаків

зосереджувалися тисячні отари овець, а череди великої рогатої худ