Іван Мазепа – загадка української історії

 

 

На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані

над р.Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий

гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні

старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім’я генерального осавула

Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі

статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські.

Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже

традиційно – декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити

залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не

матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки,

надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження

різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби

 

 

 

 

старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла

зближенню обох народів до

нерозірваної і міцної згоди... щоб ніхто не виголошував [голосов таких

не испущал], що Малоросійський край – гетьманського регіменту, а

відповідали б скрізь одноголосно – їх Царського Пресвітлого

Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ

малоросійський разом з великоросійським народом.

Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-

Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш

спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд.

Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою

випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців

– художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили

свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш

Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української

історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепа,

набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками

першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.

Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20

березня 1639 р. у с.Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і

інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-

Колединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти,

підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським

городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія

Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в

черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського

монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі – у

єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з

придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як

покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр.

вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення

служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у

посольствах до Івана Виговського (1659), Юрія Хмельницького (1660), Павла

Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше – у зв’язку з

похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з

тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека

прив’яже від’їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної

 

 

 

коханки буцімто наказав його, голого, прив’язати до необ’їждженого коня, а

той заніс бідолаху з-під Варшави аж... в українські степи.

Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної

козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника

Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські

шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного

половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський

придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши

високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до

Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у

полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана

Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової

старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях

обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича

настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682

р. – генеральним осавулом Війська Запорозького.

Стрімкій кар’єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий

та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами.

Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей,

проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з

найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик:

Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не

осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав

обробляти людину, аж доки не зробив її своєю... Небіжчик Мазепа

вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно – з

ким і про що не говорив.

Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської,

латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською

мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному

сенсі.

Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі

пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана.

Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську

приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції –

заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про

прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про

останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала

 

 

 

книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та

німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.

Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного

будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік

будівель

Мазепиної

фундації

вражає:

дослідники

нараховують

новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина

після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього,

що він видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і

монастирів.

Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про

інтимну сторону життя Мазепи, зокрема – про його любовні пригоди. Усе

життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак

апофеозом став зв’язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею

Мотрею, 16-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки

дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про

різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і

хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до

свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі

вважали – їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного

скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся

непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до

батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до

Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш

за мною, хоч не будеш.

Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея

непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р.,

віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря

разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у

черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у

державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і

полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке

провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками... самих

донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час

стояв похідним табором біля с.Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні

1708 р. відбулася публічна страта – обидвом відтяли голови, хоч до подій, які

підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

 

 

 

 

Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито

складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на

доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума

водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької

старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом,

який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:

Гей, панове-єнерали, чому ж єсте так оспали?

І ви, панство-полковники, без жадної політики

Озмітеся всі за руки – не допустіть гіркой муки

Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте, острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте і вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!