Політико-адміністративний устрій і загальний образ суспільства

Гетьманської України

 

 

Політико-адміністративний устрій Гетьманату аж до його ліквідації

залишався в головних рисах таким, як він усталився за Богдана Хмельницького

(пор. розд. V, § 1). Владний апарат очолював гетьман, управління на місцях

здійснювали полковники і сотники, а дорадчим органом при гетьмані була

Рада генеральної старшини – писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий і

бунчужний. Виконавчі функції покладалися на Генеральну військову

канцелярію, а апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня – полкових і

сотенних – виступав Генеральний військовий суд. Офіційною резиденцією

гетьмана та вищих адміністративних і судових органів служив Глухів [нині

райцентр Сумської обл.], куди гетьманська столиця перемістилася після

зруйнування Батурина*.

Все козацьке населення Гетьманату, як і за Хмельницького, вважалося

військом,

поділяючись

на

округ-полків

–

Гадяцький,

Київський

(розтягнутий по лівому берегові Дніпра з центром у Козельці), Лубенський,

Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький,

Стародубський і Чернігівський. Загальна кількість вояків, що на військову

потребу мусили ставати під булаву гетьмана, коливалася від 40 до 50 тис.

(наприклад, за даними 1723 р., на мобілізацію з'явилося 55.241 козаків – 16.540

піших і 38.701 кінних). Згідно з так званими Решетилівськими статтями 1709

р., запропонованими на підпис Петру І (щоправда, так і не затвердженими

офіційно), козацьке військо входило до складу російських збройних сил як

частина Української дивізії царської армії, однак продовжувало зберігати

особливості в комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення та

мобілізації. За складом це була станова армія, в якій спадкову збройну службу

відбували тільки власники козацьких ґрунтів. Рахуючись привілейованим

станом, вони не сплачували податків і користувалися правом вільно займатися

промислами й торгівлею, зокрема, такою прибутковою, як горілчана.

Підлягали козаки лише юрисдикції сотенної, полкової і генеральної старшини.

На випадок мобілізації кожний боєздатний вояк, занесений до компуту

[реєстру] свого полку, мусив з'являтися на місце збору в ружю, пороху, пулях,

свинцю, а в мирний час за розпорядженням військової адміністрації нести

 

*

 

Як уже оповідалося, резиденцією лівобережних гетьманів був спершу Гадяч, а згодом Батурин.

 

 

347

 

 

варту на прикордоннях та брати участь у спорудженні різноманітних

укріплень*.

Самоутримання під час походів і мирних служб обходилося недешево.

Ще дорожчою була зброя (а козак, прибуваючи на збірний пункт, мусив мати

мушкет, шаблю, спис, близько кілограма пороху і до півсотні куль).

Традиційно дорогими були й коні, а тим часом у кожного з вояків мало бути

двоє добрих коней встановленої вартості, яких не використовували в

господарських потребах. До повного козацького спорядження належали також

вози з тягловими кіньми і погоничем для транспортування запасів фуражу,

провіанту тощо.

Далеко не кожен міг витримати такий матеріальний тягар, тож уже з

1720-х

років

реєстри

хронічно

не

доукомплектовувалися.

Відтак

за

гетьманським універсалом 1735 р. козацтво було поділене на дві групи:

заможнішу (виборних), на яку падало виконання власне військової служби, і

біднішу (підпомічників), що мусила постачати військо провіантом, зброєю,

кіньми та ін. Одночасно виділилася ще одна група допоміжного населення –

підсусідки, люди козацького звання, які мешкали по чужих дворах, не маючи

власної садиби і живучи від свого заробітку, тобто наймитуючи. Загальне

співвідношення різних категорій людності Гетьманської України 1760-х, тобто

на час ліквідації гетьманства, за дещо заокругленими підрахунками Зенона

Когута, виглядало так:

1)старшина – 2,4 тис. осіб;

2)священослужителі, російська та іноземна знать, іноземні службовці та

інші особи, звільнені від податків – 11 тис.;

3)козаки:

а)виборні – 176 тис.,

б)підпомічники – 198 тис.,

в)підсусідки – 80 тис.,

г)інші – 1 тис.;

4)городяни – 34 тис.;

 

* Цією повинністю зловживано з часів Петра І. Наприклад, у 1715 і 1721 рр. на так звані ладозькі канальні

роботи під Санкт-Петербург було вивезено 20 тис. козаків; на будівництво Української лінії – системи

фортифікацій між Дніпром і Дінцем довжиною близько 400 км – протягом 1732-1736 рр. залучалося понад 25

тис. козаків і т. д.

 

348

 

 

5)селяни:

а)у приватних володіннях – 465 тис.,

б)на рангових землях*

– 25 тис.,

в)інші – 25 тис.;

разом 1.017.000 чол.

Як видно з цих даних, половину населення складали селяни, причому

абсолютна більшість з них була вже не підданими Війська Запорозького, тобто

вільними орачами, а людьми приватного підпорядкування. За цифрами цих

співвідношень стояла гостра селянська проблема, обтяжена специфічно

місцевими нюансами. До початку ХVІІІ ст. селяни, приписані до військового

скарбу, могли за бажанням переходити на козацьку службу. Проте старшина,

зацікавлена у стабільному підданському населенні, розпочала чинити

перешкоди таким переходам. Водночас, як уже зазначалося, неухильно

зменшувалася кількість рангових, тобто скарбових сіл (див. розд. V, § 3), які

одне за одним разом з їх мешканцями теж переходили у приватну власність

старшини. Великого розмаху набула й скупівля козацьких ґрунтів від

зубожілих козаків, яка супроводжувалась численними зловживаннями:

обертаючи колишніх козаків на підданих, нові власники вдавалися до

насильства, шантажу, примусу. Невдовзі, за логікою нових соціальних

практик, на черзі стало й питання про заборону вільного переміщення селян з

одного місця на інше. Зокрема, з 1739 р. було заборонене переселення зі

Слобожанщини на територію Гетьманату, а в 1761 р., згідно з ордером

тодішнього гетьмана Кирила Розумовського, утруднено вихід на нове

місцепроживання: щоб оселитися на ньому, належало пред'явити письмову

згоду попереднього власника. Врешті, імператорський указ від 3 травня 1783 р.

серед інших заходів для ліквідації відмінностей місцевого укладу проголосив

остаточну заборону селянських переміщень, яка перетворювала ще відносно

незалежну селянську масу на таких самих безправних кріпаків, як і в питомо

російських регіонах імперії.

Погіршення становища селян, помітне вже з першої третини ХVІІІ ст.,

викликало своєрідну реакцію, котра в канцелярській мові тих часів називається

исканием козачества. Зменшення козацьких збройних сил, вигідних для

імперії, бо заледве не дармових, примушувало царський уряд у дражливому

 

 

* Про рангові маєтності див. розд,V, § 3. За підрахунками Михайла Слабченка, на середину ХVІІІ ст. вольних

сіл залишалося дещо більше 10%, а решта вже перебувала у приватній власності старшинських родин; деякі з

них володіли сотнями, а то й тисячами підданих (як, наприклад, Апостоли, Розумовські, Полуботки,

Скоропадські).

 

349

 

 

питанні займати ту позицію, яка була вигідною в конкретний момент

(щоправда,

завжди

підкреслюючи

свою

роль

в

охранении

прав

малороссийского народа від старшинських зловживань). Так, потребуючи у

1723 р. збільшення армії, Петро І видав указ, згідно з яким козаки, обернені на

підданих, могли повернутися до попереднього стану, якщо шукач козацтва

· ищущий козачества ‚ документально підтвердить козацьке звання свого батька

або діда. Згодом, коли потреба в численному козацькому військові відпала,

аналогічні домагання селян (навіть підкріплені документально) стали

розцінюватися як разврат і продерзость і придушуватися за допомогою

каральних команд.

Шукання козацтва являє собою одну з яскравих сторінок у житті

Гетьманської України, особливо коли зважити, що до нашого часу дійшли

численні заяви і скарги, пов'язані з цими акціями, де вперше від власного імені

"заговорила" доти німа селянська верства. У відчайдушному прагненні

відстояти незалежність окремі села чи навіть групи сіл виявляли феноменальну

стійкість, десятиліттями протидіючи каральним командам і ніби в зменшеному

масштабі відтворюючи на прикладі власної долі трагедію завмирання

козацьких вольностей під тиском гігантської державної машини. Так,

мешканці сіл Кулаги й Суботовичі Стародубського полку вистояли перед

спробами обернути їх на мужиків понад тридцять років, з 1748 по 1779 р.

Аналогічна "війна" у селах Фоєвичі та Чолхів цього самого полку розтяглася

на 1731-1749 рр., а в селах Злодіївка, Піни та Угроїди Сумського полку на

сусідній Слобідській Україні – на 1713-1784 рр.(!), причому каральній команді,

здобуваючи село, довелося навіть застосувати артилерію. У с. Турбаї

Миргородського полку протягом 1769-1789 рр. селяни вели справжні бої з

армійськими загонами, оголосивши, як записано в одному з рапортів місцевої

адміністрації, що вони не погоджуються, аби в козачому званні було визнано

лише частину односельців:

Ми хочемо, щоб нас суд зробив усіх козаками по наших показаннях,

інакше скільки б суд не жив у селі і чого б від нас не вимагав – ми не

послухаємо, хоч усі пропадемо, а не піддамось нікому і ніякій команді,