Шедеври “літератури канцеляристів”: Григорій Граб’янка, Пилип Орлик,

Самійло Величко

 

 

До козацьких творів кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., присвячених давньому й

недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу

назву “козацько-старшинські літописи”, хоча з літописами в звичному значенні

слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого

спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну

назву – “література канцеляристів”. Козацька публіцистика, вбрана в шати

історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати

діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність

погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.

Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше

одночасно в трьох пам’ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710),

творі Григорія Граб’янки “Дійствія презільної брані” (1710) та двох книгах

Самійла Величка, об’єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715

і

початком

1720-х

рр.).

Політичним

ядром

української

спільноти

(Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична

біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському

міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті

чужоземне походження – від войовничих “сарматів” чи “савроматів”, тобто

кочових іраномовних племен, які з ІІ ст. до н.е. по ІV ст. н.е. контролювали

степи Північного Причорномор’я. Козацький варіант сарматської легенди

(згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов

аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу

буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві

племена аж до р.Ельби, влилися в праукраїнський (слов’янський) етнос як стан

воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії

на

тему войовничості

алано-хозарів,

що

були

постраховиськом

для

навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб’янки). Підкреслюючи

вагу

хозарсько-козацького

народу

в

подіях

стародавнього

минулого,

Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з

Хозарським каганатом VІІІ ст.: згаданий народ своїми завзятими походами

морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію

 

 

 

потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі,

заручився тривким подружнім зв’язком із його зверхником – нарік своєму

синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження

Константина, сина імператора Льва ІІІ Ісавра, на дочці хозарського кагана при

укладенні у 732 р. мирної угоди Візантії з Каганатом). Характерно, що про цей

же епізод, плутаючи, щоправда, хронологію та імена, оповідає і Граб’янка.

Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло

Величко, послідовно підкреслюючи “шляхетність” козаків: у його Літописі

вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої.

Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з’єднує докупи

обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього

сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-

руський савроматійський.

У його складі і Граб’янка, і Орлик, і Величко розрізняють дві суспільні

верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж -

поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий

простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська,

Галицька,

Львівська,

Холмська,

Белзька,

Подільська,

Волинська,

Перемишльська, Мстиславська[! ], Вітебська [! ] й Полоцька[! ] (в іншому місці

– від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська).

Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає

предковічною вітчизною нашою, яка сяє правдешнім і несхитним

благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира

Київського, що просвітив Русь хрещенням.

З плином часу за гріхи роду людського, коли, як пише Граб’янка, почав

брат брата вбивати і виганяти з земель, Бог покарав Русь, підкоривши її

королям польським, і вона з царства перетворилася на князівство, а з

князівства – на воєводство. Величко доповнює тезу про польське завоювання,

перетягуючи, як і київські інтелектуали передвоєнних часів (пор. розд. ІV, § 4),

центр сарматської легенди з Польщі на Русь:

... поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів... Вони

взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу..,

а згодом безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на

Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних

братів... звоювали війною і привласнили через свою ненаситність...

провінції козацько-руські савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і

аж до самого Вільна й Смоленська...

 

 

 

У схемі Величка історія українсько-польських взаємин описана так:

польські королі, як їм належало й подобало, були пани ласкаві й

милостиві до своїх підданців, людей Русі та козаків... зміцнювали їхні

стародавні права та вольності. Однак пани, порушуючи королівську

волю, наклали на вільний сармато-козацький і весь малоросійський

народ ярмо нововигаданих своїх прав та утяжень... завзялися завести у

підданче собі ярмо вільний від віку православний і шляхетний козако-

руський народ.

Доходячи до сакраментального пункту – обґрунтування законності status quo,

здобутого козацькою шаблею, Величко резюмує: у тому, що козаки зламали

присягу, винні перш за все поляки, бо це вони незалежно від королівської волі

зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і

свою присягу... Отже, козаки, за логікою його доказів, лише використали право

на опір, що належало їм як вірним слугам-рицарям короля (на вірності

попередніх козацьких служб послідовно наголошено).

Ці міркування Величко підсилює думкою про натуральне право будь-

якої живої істоти шукати всілякими способами собі свободи. Тож не гріх було

зробити це й козакам, піднісши зброю на своїх озлобителів, які порушили

Боже і природє право вільного, шляхетного, савроматійського козацько-

руського народу. Загадковим є майже дослівне співпадіння цього місця

Величкового Літопису з одним із пунктів написаного Пилипом Орликом у

1712 р. “Виводі прав України”, що разом з так званим “Маніфестом до

європейських держав” мав на меті довести законність дій Івана Мазепи та

Орликових змагань за владу в Україні. Описавши порушення царем

суверенітету козацької держави – незалежного князівства, створеного

Богданом Хмельницьким, Орлик підкреслює:

...козаки мають за собою право людське й природнє, одним з головних

принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти

гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на

це слушний час.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Таким чином, козацька концепція української історії спиралася на три

головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над

частиною земель княжої Русі випливала з рицарської служби шляхетних

 

 

 

козаків різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права,

тобто станову і територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси

всього народу, оскільки боронили благочестиву віру; 3) що козацький народ

мав натуральне і Боже право на свої вольності. Згадані тези жили не як

кабінетні схеми, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина.

Старшині ХVІІІ ст. вони служили теоретичною основою для обстоювання

автономії Гетьманщини, а останньому речнику козаччини – авторові “Історії

Русів” – для обҐрунтування неперервності політичної історії на території

України за відсутності власної пануючої династії, і такою ж мірою – для

підкреслення передромантичної ідеї про натуральне право кожного народу

здобувати свободу. З кінцем козацької доби ідеологемам “літератури

канцеляристів” судилося переміститися в кабінети істориків. Натомість інше

майбутнє чекало ще одну ідею, теж уперше сформульовану козацькими

публіцистами початку ХVІІІ ст. – про месіанську роль в житті українського

народу Запорозької Січі як квінтесенції народовладдя.

Перша спроба її теоретичного обҐрунтування належить, схоже, Пилипу

Орлику, котрий, як засвідчує у вже згаданій записці його син Григір,

дотримувався думки, що козацький народ завжди висловлювався проти

автократії. Проте справжнім творцем січової легенди став Самійло Величко.

Літературний прийом, з допомогою якого він конструює свій образ Січі – це

вставки

до

авторського

тексту

так

званих

листів,

котрими

нібито

обмінювалися гетьмани з кошовим товариством. В Літописі наводяться тексти

15 листів з Січі і 7 – на Січ* (від Богдана Хмельницького, Виговського,

Дорошенка і Самойловича). Модель ідеальних стосунків між “володарем”

(гетьманом) і “політичним народом” (Військом Запорозьким, уособленням

якого виступає Січ) сформульована вже в першому комплекті листування –

між Богданом Хмельницьким і кошовим товариством. Гетьман доповідає про

свої дії, просить зізволення й поради Січі на такий крутий поворот зовнішньої

політики, як Переяславська угода, надсилає до відома й на пораду копії

царських грамот, нібито обговорюючи перспективи з’єднання з Росією тощо.

Військо (Січ), своєю чергою, радить йому те чи інше і застерігає пильно

додивлятися, щоб у проектованій(!) угоді не було чого зайвого і шкідливого

нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та

вольностям. Абстрактно-ідеалізований характер цієї моделі стане цілком

очевидним, коли пригадати, що Січ як політична одиниця для Хмельницького

 

*

 

 

Сюди належить додати ще три листи мазепинських часів, схоже, справді автетичні.

 

 

293

 

 

просто не існувала: після свого виходу з Запоріжжя “на волость” у початках

повстання, віддавши данину козацькій традиції, гетьман якщо й провадив

зносини з кошовим товариством, то хіба репресивні, подавляючи ворожі для

себе прояви анархії.

Окресливши ідеальний еталон, Величко підганяє під нього оцінку

Богданових наступників. Так, Виговський після смерті Хмельницького нібито

сповіщає кошове товариство про своє обрання, заявляючи, однак, що не хоче

затверджуватися на тому гетьманському уряді без згоди Війська Низового

Запорозького, бо воно, мовляв, становить корінь і утвердження честі та

вікопомної слави іншим городовим україно-малоросійським військам. Лист -

відповідь

січовиків

містить

головні

постулати

поведінки

“володаря”,

сформульовані колективним розумом “народу”:

[його] вибрання і постановлення... не повинно... зачинатися й

вершитися без волі й ради... всього низового Запорозького війська, а

лише через панів генеральну старшину, оскільки небіжчик Богдан

Хмельницький прийняв начало свого гетьманства не в Чигрині, але в

нашому Січовому коші ( тобто, з рук “народу” ).

Гетьман не може починати жодних затівок та новинок без поради з

“народом”, особливо коли йдеться про загальне добро чи занепад вітчизни, бо

лише колективна рада дасть йому гарантії невідмовної прихильності.

У всіх наступних листах до гетьманів Січ виступає в ролі мудрого

порадника й вищого судді, який то повчає на прикладі доброго нашого вождя

Богдана

Хмельницького,

то

дорікає

за

розор

нещасливої

україно-

малоросійської вітчизни, то погрожує вищою Божою карою і помстою усіх

обобічних українців, коли надійде час за кров братії заплатити власною

кров’ю. Сюди ж закладена й оцінка дій гетьманів, з-поміж яких усі, окрім

доброго вождя Богдана, виявилися клятвопорушниками, владолюбцями,

виродками нашої вітчизни. Анатомія зради і неминучий сумний кінець

кожного з них, як констатується в листах, закономірні: вони минали волю й

відомість... низового Запорозького війська (“народу”), порушуючи закон

козацької “старовини”, встановлений Хмельницьким. Той завжди про все з

нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті

своєї, не завівся, і власне тому за його гетьманства було єдине стадо і єдиний

пастир.

Коли пригадати, що саме Величко ототожнював козацький народ

Гетьманської держави з вільним шляхетським народом Речі Посполитої,

об'єднуючи сарматський міф з хозарським, ідейне підҐрунтя його січової

 

 

 

легенди стане зрозумілішим. У своїй – українській – моделі шляхетських

вольностей народовладдя, оспіваних речниками сарматизму, Величко ніби

констатував розщеплення козацького й польського політичних світів.

Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного по-

козацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від

терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій

ореолом козацької “старовини”. Можливо, тому що його книги, на відміну від

твору Граб’янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список

Величкового і понад 50 – Граб’янчиного тексту; Граб’янка був уперше

виданий друком 1793, а Величко – аж 1848-1864 рр.), ідея Січі як найвищого

символу українськості практично не знаходить аналогів у думці ХVІІІ ст.

Натомість уже від “Енеїди” Котляревського, потрапивши на сприятливий

Ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує

ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар’єр, який у

реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і

козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).

 

 

“МИ” і “ВОНИ”, або нові образи сусідів

 

 

Народження цілісного образу вітчизни, в якому етнічна територія

вперше стала ототожнюватися з тереном поширення устроєвого (козацького)

ладу, тобто державою, а народ набув ознак політичної спільноти, яка увібрала

все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальних типів – від вірних

синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, що по недоумству їй

шкодять, логічно виокремлювало Україну-Русь у колі сусідів. Радикальні

зовнішньополітичні зміни, які перекроїли кордони Речі Посполитої, вирвавши

козацьку

територію

з

традиційного

польсько-литовсько-руського

і

перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, теж

вимагали свого осмислення. Тому, власне, на другу половину ХVІІ – початок

ХVІІІ ст. припадає формування нового погляду на так званий бар’єрний

простір, заселений людьми, що живуть по той бік українського кордону,

взаємодія з якими або зазнала цілковитої зміни (поляки, росіяни), або суттєво

уточнилася (татари), або загрожувала життєвим інтересам козацького народу

(турки). Стереотипи, закладені в часи Руїни і Мазепинства, так само як і

згадані вище ідеї, надовго пережили свій час.

У центрі цих візій, як і давніше, лишалися поляки, однак колишній

ворог- лях специфічно роздвоївся, що досить влучно може бути проілюстроване

 

 

 

метафорою Самійла Величка, котрий називав козацько-польські війни

боротьбою проти братів, але разом з тим і ворогів наших – польських

савроматів. Живучи в режимі поступового “відщеплення” від польського

світу, українці Гетьманщини (про яких тут іде мова) ніби балансують між

двома почуттями, залежними від сфери індивідуальних емоцій. Для людей

старшого покоління, чия молодість припала на Хмельниччину, Польща й

надалі асоціювалася із задавненими кривдами. Наприклад, гетьман Іван

Мазепа писав:

Спершу зірки б опинилися на небі, а небо переоралося плугом, ніж

Україна змогла б коли-небудь повернутися до Корони Польської, і

козацький народ, що має од віку ненависть до польського, з’єднався б з

Річчю Посполитою. Jak świat światem nie będzie Kozak Polakowi bratem,

обпікшися на воді лядського побратимства.

У людей післяхмельницького покоління такої емоційної нехоті до ляхів

не відчувається, а антипольські пасажі нераз мають характер швидше

формальної риторики, ніж особистого почуття. До таких належить, зокрема, і

Літопис Самійла Величка. У ньому знайдемо цілий набір риторичних інвектив

у бік відщепенців ляхів, однак власних емоцій за ними не чутно, навпаки –

швидше проступає щось близьке до ностальгії за минулим. Так, він називає

преславними в Європі обидва народи – і свій, і польський, а також недвозначно

проймається їхньою міжусобицю, що наклала на них великі страти і шкоди, і

про їхнє взаємне кровопролиття. Остаточний розрив Польщі й України

Величко фіксує у двох “промовах”, буцімто виголошених Богданом

Хмельницьким

напередодні,

а

Яном

Казимиром

–

після

укладення

Переяславської угоди. Показовий не стільки зміст, скільки елегійна

тональність цих “промов” (Величко справді був блискучим стилістом):

 

Хмельницький

ПАнове поляки, здається мені, що

відтепер розлучимося ми з вами

назавжди – ми будемо не ваші, а ви

не наші. Цієї собі шкоди ви ніколи не

 

Ян Казимир

Панове браття, дійшли ми через

непогамований гнів і нашу впертість

до того, що втратили Україну, як

золоте яблуко, втратили світ очей

зможете винагородити, а ми самі

наших,

втратили

й

навічно

ніколи до того не схилимося, оскільки

не від нас почалося це лихо, а, власне,

 

відчужили від себе добрих молодців

козаків, братів наших, завдяки зброї й

 

від вас. Не маєте ви шкодувати за сторожі яких довго ми заживали в

тим, що погубили і втеряли по своїй тиші й спокої і були страшні всім

добрій волі або через нерозум і іншим нашим ворогам…

легкодумність.

На існування у післяполтавські часи настроїв, подібних до Величкового,

вказує невеликий вірш, складений учнем піїтики Київської академії Андрієм

Герасимовичем близько 1719-1720 рр. Наш школяр гостро картає якихось

таємничих ляхолюбців (отже, такі були), котрі надмір ляхів хвалять, ба – не

можуть вимовити без хвал лядських ані слова, і весь їхній дух, вся охота

адресуються к ляхом: там вони знаходять і мудрість, і цноту.

Цей наївний віршик свідчить про симптоматичне явище – ляхи

“відійшовши лишились” зв’язковою ланкою України з давнім польсько-

білорусько-литовським

цивілізаційним простором, витвореним за часи

співжиття в Речі Посполитій. Виявляючись у тих чи інших формах, його

присутність в українській культурі протриває ледве не до кінця ХVІІІ ст., тобто

до остаточної переорієнтації духовного життя Києва й Гетьманщини на Росію

(а точніше – до затухання “козацької” культури).

Не менш складним був баланс взаємин української спільноти з

росіянами. Аж до остаточного стирання різниці в політичному укладі, тобто

до ліквідації гетьманату й решток автономії, що потягло за собою розчинення

“козацької” культури в російській, москаль лишався і політично, і культурно

“чужим” для українця. Панегіричні пасажі в бік добронравного й добросердого

отця й добродія нашого Його Царської Пресвітлої Величності та його

богохранимої православної держави жили в одній площині свідомості, а

буденне сприйняття москаля як істоти, небезпечної вже своєю інакшістю – в

іншій. Відтак ставлення до росіян у післяхмельницьку добу позначене глухою

недоброзичливістю, помноженою настороженим неприйняттям нового –

дивного й незрозумілого – московського світу.

Побутова нехіть до дурної Москви, вихлюпнута під чаркою чи в

необережному слові, була річчю звичайною, тим-то легко потрапляла на

сторінки доносів. Паралельно збереглося чимало свідчень інтелектуального

осмислення дій царського уряду як шкідливих Україні. Показово, що згадані,

сказати б сьогоднішньою мовою, аналітичні документи виходили з різних

козацьких груп – і анти-, і проросійських. Характерним прикладом першого

може послужити лист Дорошенкової старшини 1670 р. до сотника, козаків і

поспільства м.Лубен. Головну причину розбрату в Україні старшина вбачає у

таємному лукавстві Москви, нагадуючи:

 

 

 

 

... кожен з вас пам’ятає, як багато гетьманів у недавні часи було

учинилось в Україні, отчизні нашій, за допущенням московським; як

багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як

багато крові невинних душ з народу нашого було розлито... як багато і

по цей час братії нашої... перебуває на московському засланні у неволі;

те все діялось на наших очах і за нашої пам’яті... Москва нацьковує

народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один другого різали...

У тексті Величкового Літопису, в цілому проросійського, ми раз у раз

натрапляємо на дошкульні антимосковські випади (схоже, сам автор не

віддавав собі в цьому звіту, і його обмовки були підсвідомі). Наприклад,

описуючи несимпатичного йому зрадника Виговського, котрий привів до

розору матір нашу Малоросійську, Величко водночас кваліфікує дії його

опонента Цюцюри, вірного Москві, як богоненависну братовбивчу службу. Ще

один приклад: зрадницький виступ Брюховецького проти царя й воєвод у

підсумку названо з’єднанням для оборони й порятунку вітчизни, а до уст

запорозького кошового Івана Сірка Величко вкладає пророчі слова про

захопленого в полон січовиками Мазепу, що той нашій вітчизні надалі

згодиться (варто пригадати, що Літопис писався уже після полтавської

катастрофи, коли з церковних амвонів лунали прокляття гетьманові).

Промовистими є й такі вкраплення до переліку діянь Петра І, наведеному в

оповіді про його сходження на престол:

Розорив був Запорозьку Січ... Полякам віддав тогобічну Україну...

знищив і вельми уярмив усіх малоросіян, як шляхетського козацького

чину, так і посполитих.

Пункт про уярмлення українців дослівно збігається з деклараціями

численних антимосковських партій, для котрих пасажі про московське ярмо і

про наміри Москви починити своїми холопами й невольниками козаків є одним

із загальних місць, починаючи від Івана Виговського і завершуючи Пилипом

Орликом.

Розповсюдженість настроїв такого змісту можна проілюструвати

характерним прикладом: коли на початку 1709 р. Петро І запитав київського

воєводу, чи немає між ченцями Братського монастиря (тобто професорами

Києво-Могилянської академії) підозрілих промазепинських симпатій, той

відповів, що в усьому Києві є тільки одна людина, прихильна Москві – Феофан

Прокопович. Навряд чи в цьому було особливе перебільшення. Старшина і

духівництво служили царю не без ревності: задля вищої мети – оборони

України, заради кар’єрних міркувань, заради можливості вивищитися над

 

 

 

загалом чи вислужити маєтки, однак за фасадом службової ретельності

истинных сынов Российского отечества до кінця ХVІІІ ст. ховалася

прохолодна відчуженість до росіян – людей, що представляли московський

лад.

 

 

*

 

 

*

*

 

 

Отже, по один бік зовнішнього бар’єру за українським кордоном був

(ближчий чи дальший) “свій”, тобто слов’яно-християнський світ. З іншого ж

боку лежала земля агарянська, населена, як переконували церковні публіцисти,

одвічним ворогом християнина – турком і татарином. Чи збігалися реальні

образи мусульманських сусідів з церковними ідеологемами? Щодо сприйняття

турка, схоже, збігалися. За доказ може слугувати те, що українське

письменство тих часів не знає турка-людину, лише певний абстрактний символ

зла. Турки – це пси, скверні варвари, люнатики (натяк на мусульманський

півмісяць), враги креста, чия кров разом з дощем мусить сходити во ад, і це є

праведно, бо сам Бог і Божа Мати благословляють християн ко брані з

невірними.

Натомість набагато еластичнішою виглядає палітра ставлення до

татарина. Він, як і годиться ісламському опонентові, до того ж щоденному

ворогові українського люду – пекельний син, нечестивий бусурманин, хижий

злодій і т. ін. Відповідно – козацька слава полягає в тому, щоб, як напише

Граб’янка, мечем та силою з татарами змагатися. Однак ця модель не

обіймала усіх, м’яко кажучи, нюансів козацько-татарських відносин, особливо

з часів Хмельниччини, коли татари перетворилися на головного збройного

союзника Війська Запорозького (пор. § 1 цього ж розділу). Описуючи початок

війни, навіть християнин-ортодокс Граб’янка змушений визнати, що бойовий

побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-бей був воїн славний і

невимовно відважний. Величко ж піде ще далі, написавши: невільницьке

лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями.

Втім, саме в цьому творі, найбільш наближеному до реального життя

тогочасної України (та й просто найбільшому за обсягом з усього старого

українського письменства), ми знайдемо відповідь на те, як українці

сприймали татар. Спотикаючись об традиційні інвективи щодо бусурман і

поволі гортаючи Літопис, ми в якийсь момент з подивом зауважимо, що автор

встиг непомітно виліпити образ хороброго й цілком лицарського народу, який

 

 

 

ніколи не воює неславно й безчесно, хоча й розуміє мету війни інакше, ніж

християни, вдаючись до винагороди неробським трудом (тобто, вибиранням

ясиру). Взаємини козаків і татарів під пером Величка з глобального

протистояння перетворюються на ритуал неприятелів-рицарів: вони гостюють

чи навідують один одного (тобто, чинять взаємні відплатні наїзди), а

захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розміри і термін викупу.

Гетьмани й кошові обмінюються з ханом чемними листами, шукаючи

сусідської чи військової приязні або висловлюючи претензії, а то й подив з

приводу якихось неадекватних рицарським поняттям дій. Ось зразок таких

докорів, викладених у листі, буцімто написаному Іваном Сірком до хана з

приводу нічного (зрадницького) нападу на Січ:

Ми ніколи не сподівалися від вас такого злого замислу й неповаги, як від

людей, які займаються рицарським промислом і люблять заховати в

Собі правду.

Квінтесенцією цього листа, явно белетризованого чи й просто вигаданого

Величком, є не перелік героїчних запорозьких діянь, для постраху нібито

перерахованих Сірком, а підсумкова фраза:

А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і

диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити

за достатню причину до зачинання великої війни не треба.

Це точний відбиток козацько-татарських взаємин упродовж кількасотлітнього

співжиття над берегами одного й того самого Поля (ширше про це вже йшлося

у відповідному місці книги: розд. ІІІ, § 3), тож на долю Величка випало вперше

відверто визнати, що характер цієї сусідської приязні не поміщався в рамки

церковної тези про одвічне протистояння.

 

 

У химерному світі бароко

 

 

У загальній течії бароко як всеєвропейської універсальної системи,

утвердження якої стало одночасно і відліком існування національних культур

нового часу, інколи розрізняють два головних напрями, метафорично названі

“цивілізацією читання Біблії” та “цивілізацією вівтаря”. Для першого,

властивого переважно протестантським країнам Європи, домінуючими стали

інтелектуальні побудови і теологічне заглиблення, для другого, передовсім

католицького – зовнішні ефекти: декоративність, сфера форм, звуків і

кольорів. Перевага чуттєвих елементів над розумовими – прикметна риса й

 

 

 

 

українського бароко, яке унаслідувало барокову естетику своїх перших

“вчителів” нового мистецтва – поляків.

З легкої руки Дмитра Чижевського та Івана Лисяка-Рудницького бароко

отримало статус “національно-органічного стилю”, який до кінця ХVІІІ ст.

проймав усі роди художньої творчості в Україні, що нібито було співзвучне

емоційній українській вдачі. В цьому ж контексті говорять про стихійну

бароковість української культури взагалі, в якій орнаменталізм буцімто завжди

домінує над глибиною змісту, а стихійно-романтичні симпатії переважають

потяг до реалізму. Лишаючи дискусії з цього приводу на компетенцію знавців

мистецтва, мусимо поглянути на українське бароко в контексті історії, аби

зрозуміти, чому власне цей загальноєвропейський стиль (а точніше –

культурно-історична епоха) був так жваво підхоплений в Україні другої

половини ХVІІ ст.

Лихоліття Руїни, здавалось би, не мусило сприяти розквіту муз, однак

класичне inter arma silent Mucae в післяхмельницькій Україні себе не

підтвердило. Дарована природою пластичність людської істоти, здатної

чіплятися за життя в найнесприятливіших обставинах, щасливо поєдналася з

ентузіазмом молодого суспільства, яке пише власну історію з чистого листа.

Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя у тих

районах України, де хоч на мить вщухала завірюха, лишив Павло з Алеппо,

супутник Антіохійського патріарха Макарія ІІІ, описавши в об’ємному

щоденнику подорож свого патрона до Москви та переїзди через козацькі

регіони у 1654

та 1656 рр. Подорожні нотатки диякона з Алеппо, хоч і

сповнені

східних

пишномовних

перебільшень,

цікаві

тим,

що

оком

стороннього спостерігача він зафіксував важливі деталі самоорганізації

суспільства, спрямовані на нейтралізацію воєнної спадщини: величезну

кількість шпиталів [богаділень] для старих, удів і сиріт, а також налагоджені

форми опіки священиків над осиротілими дітьми, число яких безмірно зросло.

Особливо ж велике враження справили на диякона Павла не втрачені у

сум’яттях жорстоких часів охайність, привітність і веселість благословенного

народу цієї благословенної країни.

Занотовано у щоденнику Павла Алеппського і чимало вражень, що

торкаються

культурно-освітньої

сфери.

Так,

характеризуючи

київську

інтелектуальну еліту церковного кола, він відзначає:

Серед монастирських наставників є люди вчені, правники, промовці,

знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями. В

іншому місці читаємо таке: ...по всій Козацькій землі ми помітили

 

 

 

прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками,

навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають

порядок богослужби й церковний спів.

Думки, розсіяні по літературних працях кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.,

наштовхують на припущення, що такий стан речей був невипадковим.

Народження козацько-руської вітчизни потребувало служіння їй не тільки

шаблею, але й головою. Відтак вченість з абстрактно-поштивої якості

перетворюється на один з елементів патріотичної свідомості громадянина,

котрий уміє і мусить пером утвердити славу вітчизни.

У вступному слові до своїх “Дійствій” з промовистим заголовком

“Заради чого ця історія написана”, Григорій Граб’янка декларує це так: його

твір – послуга вітчизні. Хто б нині знав про Мойсея, з пафосом запитує він

читача, коли б про нього не розповіло Святе Письмо? Про Навуходоносора?

Кіра? Олександра Македонського? Він, Граб’янка, не раз це згадував:

коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх

народів, що в’язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від

них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачучи її

звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а

спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в

попелі мовчання схованими дії...

Нові акценти на ролі вченості автоматично підносили суспільний

престиж освітніх закладів. І дійсно, з останньої чверті ХVІІ ст., коли трохи

вщухають військові бурі, Києво-Могилянська академія і заснований Лазарем

Барановичем колегіум у Новгороді-Сіверському (1689 р. переміщений до

Чернігова) демонструють неабиякий розквіт. Так, за Мазепи, як уже

згадувалося, число студентів Академії досягло рекордної цифри – 2 тис.

слухачів (після полтавського погрому їх кількість різко впала – до 161, але на

1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб). На чолі академічної

громади та серед професорів бачимо чи не найяскравіших за всю історію

навчального закладу осіб – письменників, проповідників і теологів – Лазаря

Барановича,

Йоаникія

Галятовського,

Варлаама

Ясинського,

Йоасафа

Кроковського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана

Прокоповича.

Відгукуючись на зрослий попит, активно діють друкарні – стара Києво-

Печерського монастиря і нова, заснована 1674 р. Лазарем Барановичем у

Новгороді-Сіверському (з 1679 р. була перенесена до Чернігова). Окрім книг

церковного обігу, Київ