Початок московсько-польської війни 1654—1667 рр. Смерть Богдана

Хмельницького

 

 

Навесні 1654 р. почалася підштовхнута зусиллями козацької дипломатії

московсько-польська війна. Головні сили царської армії рушили на Білорусь,

де передбачався стратегічний удар вздовж смоленського прикордоння; до

осені цього ж року були взяті Полоцьк, Вітебськ і Смоленськ. У цій інтервенції

діяльну участь брав і 18-тисячний козацький полк під командуванням

наказного гетьмана Івана Золотаренка. У липні 1654 р. Золотаренко окупував

Бихівський, Кричівський і Могильовський повіти, де перезимувала його армія,

а влітку 1655 р. рушив на північ, здобувши Свислоч, Менськ і врешті – спільно

з московськими полками – Вільно і Гродно.

Наступ на Білорусь мав збігатись з паралельним наступом на Волинь,

однак ширших бойових дій, які планували царські воєводи, Хмельницький не

підтримав, заклопотаний безпекою південного прикордоння. Навесні і влітку

тут точилися локальні бої між корогвами коронного війська й козаками

Подністров’я, проте ще гірша перспектива була попереду: у червні 1654 р.

польській дипломатії вдалося досягти значного успіху, уклавши вічний договір

з Бахчисараєм. Він денонсував віднині невигідну для Криму козацько-

татарську угоду і встановлював оборонно-наступальний союз короля й хана

проти Москви та козацької України.

У жовтні 1654 р. 30-тисячна польська армія під проводом коронного

гетьмана Северина Потоцького увійшла на Брацлавщину, а татарські чамбули

рушили в напрямі Умані. Наприкінці 1654 – на початку 1655 р. повністю

обезлюдніли десятки населених пунктів, жителі яких були винищені, оскільки

відмовлялися визнати підлеглість Короні, або розбіглися (зокрема, протягом

цих місяців лише до Молдови втекло близько 10 тис. подолян).

У другій половині січня, коли до ставки Богдана Хмельницького

підійшли після довгих зволікань полки московського воєводи Василя

Шереметьєва, з’єднані козацько-московські сили змогли врешті виступити до

театру військових дій. 29-31 січня над р.Багвою під Охматовом [нині

Черкаської обл.] відбувся генеральний бій, у якому з обох боків полягло до 30

тис. вояків, а багато замерзло, бо стояли люті морози (пізніша козацька

традиція назве це місце Дрижиполем). І хоча битви не виграла жодна зі сторін,

наступ коронної армії був призупинений.

 

 

 

 

Літо 1655 р. пройшло під знаком подій, що в польській історії отримали

назву Потопу – п’ятирічного сум’яття, яке охопило країну, поставивши її на

грань загибелі. Шведський король Карл-Густав Х, розцінюючи початок

московської інтервенції в Білорусь і Литву за слушну нагоду поставити крапку

в півстолітніх змаганнях Швеції й Польщі за балтійське узбережжя Східної

Пруссії та Ліфляндії [сучасної Латвії] у липні 1655 р. увів свою армію на

територію противника. Блискавична капітуляція познанського воєводи разом з

усім посполитим рушенням шляхти стала сигналом до катастрофи: армія

масово складала зброю перед шведами, а сам король Ян Казимир був

змушений відступити в Силезію. На початку вересня шведське військо взяло

Варшаву, а невдовзі й Краків.

Драматичні перипетії шведсько-польської війни, яка скінчилася аж у

1660 р., мали безпосередній вплив на розвиток подій в Україні. Уже

наприкінці травня 1655 р., тобто за кілька місяців до нападу Карла на польську

територію, розпочинаються інтенсивні дипломатичні зносини між ним і

Хмельницьким, до яких були залучені й союзники шведського короля –

семиградський князь Дьєрдь ІІ Ракоці та бранденбурзький курфюрст Фрідріх-

Вільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями, козацька армія разом з

московським допоміжним корпусом Бутурліна виступила у похід на захід, до

Львова. 29 вересня місто було взяте в облогу, яка мляво тяглася до початку

листопада, аж доки звістка про появу в тилу татар змінила плани гетьмана.

Узявши з городян контрибуцію, він завернув свої полки назад, назустріч

ханові. Після кількох боїв, проведених у цьому марші, Хмельницький і

Мехмед Гірей ІV поновили мирну угоду, скріпивши відновлення союзу

взаємною присягою.

Пасивність

Хмельницького

в

підтримці

шведів

спричинялася

серйозними розходженнями з територіальної проблеми, що виявилися під час

облоги Львова. За планами гетьмана, до Козацької держави після падіння

Польщі мусили відійти західноукраїнські землі. Натомість Карл Х, трактуючи

Хмельницького як збройного найманця, пред’явив власні претензії на

Галичину, що і в старшини, і в гетьмана викликало гостре обурення.

Паралельно почали накопичуватися і тертя з Москвою, дражливим приводом

до яких стала вимога Бутурліна, аби здобуті галицькі міста приймали присягу

на вірність царю, що в наміри старшини аж ніяк не входило. Ще на одне

яблуко розбрату між Москвою і Хмельницьким перетворилися регіони

Південної

Білорусі,

окуповані

Золотаренком

–

гетьманський

уряд

 

 

 

 

запроваджував тут козацьку адміністрацію, натомість царські воєводи вважали

ці землі приєднаними на цареве ім’я.

Тим часом події набули такого несподіваного повороту, який остаточно

поставив Хмельницького в опозицію до Москви. Царський уряд, занепокоєний

успіхами Швеції – потенційного претендента на виключне володіння усім

балтійським узбережжям, вирішив круто змінити орієнтири зовнішньої

політики. У травні 1656 р. Росія розриває дипломатичні стосунки з Швецією,

оголошує їй війну і розпочинає мирні переговори з Річчю Посполитою. На

мирний з’їзд, призначений на серпень-жовтень 1656 р., гетьман вислав власних

послів, уповноважених добитися в ході переговорів, щоб кордон між Річчю

Посполитою й Україною проходив, як за давніх князів руських. Однак на

переговори, які розпочалися у Вільні 22 серпня, українська делегація допущена

не була: її навіть не повідомляли про зміст засідань, трактуючи, за словами

самих посланців, яко псів коло церкви Божої.

Коли посланці склали звіт перед гетьманом про те, що сталося, той, як

описує очевидець:

... заволав немов шалений, котрий втратив розум, і мовив: уже, діти,

про те не печальтеся! Я знаю, що з тим робити: треба відступати від

руки Царської Величності, а підемо туди, куди звелить Верховний

Владика – не тільки під християнського государя, але хоч і під

бусурмана.

З листопада 1656 р. Хмельницький розвиває шалену дипломатичну

активність, форсуючи підписання угод із шведським королем, Семиграддям,

Волощиною, Австрією, Молдовою та Кримом; поновлюються демонстративні

переговори з Польщею і Туреччиною. Тоді ж всупереч політиці Москви 20-

тисячний козацький корпус під проводом Антона Ждановича вирушає разом з

Дьєрдем ІІ Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами – на Берестя. Однак жити

Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки смертельної хвороби проявилися

на початку 1657 р.; відчуваючи наближення смерті, він у квітні скликав

старшинську раду і за її згодою передав гетьманську булаву своєму 16-річному

синові Юрію. Зрозуміло, що постать юного гетьманича мала значення суто

символічне, оточене ореолом Богданового імені в надії на майбутню династію,

яка підніметься над розбіжностями в поглядах, вдачах, честолюбних амбіціях

старшини. Символ цей, персоніфікований слабким хлоп’ям, як ми тепер

знаємо, не витримав перевірки часом...

Наприкінці липня у гетьмана стався крововилив у мозок, і за кілька днів,

6 серпня (27 липня за ст.ст), він помер у Чигирині, а через чотири тижні був

 

 

 

похований у Суботові в збудованій ним же Іллінській церкві, поруч з тілом

Тимоша. У час, коли смерть вибила кермо з владної руки козацького вождя,

Україну зусібіч оточували вороги її незалежності. Ще більша, однак, небезпека

– НЕЗГОДА – зачаїлася всередині, а хитроумний гетьман, плетучи далекосяжні

дипломатичні комбінації, мимоволі сам зміцнював її фундамент, бо кожен з

його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між

прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.

 

 

§ 2. Руїна (1658-1686)

 

 

4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених

воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання

гетьманських обов’язків на Івана Виговського; ще через місяць генеральна

рада в Корсуні за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства

потвердила це рішення.

Приймаючи булаву, Виговський заявив:

Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом

обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке

без страху бути не може.

Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім

Богданової перевіреної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів

перед смертю Хмельницького переселилася людина, яку без перебільшення

можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні

фігури. Юрій Немирич (1612-1659) походив зі старовинної панської родини

Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої.

Охрещений у протестантському віросповіданні, до якого навернувся його

батько, Немирич замолоду отримав блискучу освіту спершу в социніанській

академії у польському Ракові, а далі в університетах Лейдена, Амстердама,

Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у

Парижі латинською мовою власний твір під назвою “Розвідка про

Московитську війну”, присвячений порівняльному аналізу політичного устрою

Московського царства і Речі Посполитої. Його перу належало також ряд праць

теологічно-протестантського спрямування, зокрема, надрукований у Парижі

латиномовний трактат “Опис і виклад духовного арсеналу християн”.

Повернувшись додому, молодий магнат бере участь у кількох військових

експедиціях, а водночас як сеймовий посол починає представляти інтереси

київської шляхти на сеймі, де невдовзі здобув імідж красномовного лідера

 

 

 

протестантів. Козацьку революцію аристократ сприйняв у штики, однак шок

несподіваних поразок отверезив його, і Немирич, як і його земляк, магнат-

русин Адам Кисіль, стає на платформу компромісів. Зокрема, у 1652 та 1654

рр. він у ролі комісара брав участь у переговорах з Хмельницьким, а з осені

1655 р. виступав посередником між гетьманом і шведами, на бік яких

перейшов, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-

протестанта. У липні 1657 р. Немирич, на той час уже зрілий 45-річний

політик, робить карколомний в очах сучасників крок – переїжджає до

Чигирина, де, як тоді писали, вдався під протекцію козаків і там охрестився

на руську віру, тобто повернувся до віросповідання своїх дідів – православ’я.

Тоді ж отримав титул козацького полковника, а після обрання Виговського на

гетьманство одразу став його правою рукою.

Конверсія Немирича була зенітом утвердження Козацької держави, а

союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський,

підсилений

продемонстрованою в Корсуні

єдністю старшини, обіцяв

сприятливі перспективи на майбутнє. Однак за коротку мить ці прогнози

розлетілися на друзки, і на Україну впав морок одного з найдраматичніших

періодів її історії, який називають Руїною.

 

 

Початок громадянської війни

 

 

Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти

усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове

товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший

елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Для

збройної громади р і в н и х, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були

органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в

руках старшини- дуків, ненависних козацькій голоті. Формальним приводом

для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана,

тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної

Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків.

Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди

харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби

хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який

приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин

Пушкар.

 

 

 

 

Порозумівшися з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює

за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть на

Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі.

Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити

першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом

Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись

підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в

похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички,

спровоковані козаками Пушкаря.

Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити

строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на

урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент

розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту

голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у

братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього

ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як

твердили

сучасники

(втім,

очевидно,

як

завжди

перебільшуючи),

антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис.

людей, винищених уже без втручання ляхів.

Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з

незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко,

народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю):

Ще

не

згас

вогонь

багатокровної

і

багатоплачевної

війни

Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім

років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними

руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на

всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не

змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох

крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й

нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не

засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та

інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна

від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах

своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у

сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й

Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і

полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї

 

 

 

сили до людського роздору новий великий вогонь внутрішніх чвар та

кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь.