Минуле й сучасне України очима людей Церкви

 

 

Щоб краще зрозуміти позицію людей Церкви, необхідно кинути бодай

побіжний погляд на зміни, що сталися у її внутрішньому житті впродовж

Хмельниччини та Руїни. За архіпастирства Петра Могили (помер 1647 р.)

руські ієрархи вже не потребували козацької шаблі для захисту своїх інтересів,

орієнтуючись насамперед на королівську владу та православну знать. З перших

днів Хмельниччини релігійні гасла, висунуті війною, піднесли православ’я на

небувалий доти рівень панівної релігії на території Козацької держави.

Гетьман перебрав на себе королівську функцію верховного патронату над

 

 

 

церковними інституціями, швидко підпорядкувавши власним інтересам

світську політику митрополита (у 1647-1657 рр. ним був наступник Петра

Могили Сильвестр Косів). І хоча диктат Хмельницького не викликав

ентузіазму в Косова і далеко не все у їхніх взаєминах складалося рівно, церква

в цілому не стала протидіяти зміні режиму чи претендувати на незалежну

політичну позицію. Проте після смерті авторитетного митрополита, котра

всього на кілька місяців випередила смерть гетьмана, “слухняність” церковних

ієрархів стосовно козацьких влад обернулася гіршим боком. Підтримка одних

гетьманів всупереч іншим на догоду Москві чи Варшаві перетворюється на

сумну норму поведінки церковних верхів, поглиблюючи розкол у суспільстві, а

нерідко й прямо провокуючи конфлікти. З поділом Козацької держави на Ліво-

і Правобережну фактично розділилася й церква. Обраного на митрополію після

смерті Косова Діонісія Балабана (1657-1663), кандидата Івана Виговського, не

визнали лівобережні гетьмани, тож він резидував у Чигирині. Тим часом у

Києві і на Лівобережжі архіпастирські функції з 1659 по 1685 рр. виконували

так

звані

місцеблюстителі

митрополичого

престолу

–

чернігівський

архієпископ Лазар Баранович (1659-1661, 1670-1685) і поставлений з

ініціативи московських влад завзятий москвофіл, ніжинський протопоп

Мефодій Филимонович (1661-1668). У Чигирині ж після смерті Балабана

митрополитом був обраний Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675),

прибічник Петра Дорошенка, який постійно резидував тут же, жодного разу не

ступивши до престольного Києва. Паралельно інша православна фракція

Правобережжя обрала на митрополію кандидата Павла Тетері Антонія

Винницького (1663-1679), котрий правив єпархіями Галичини, Волині й

Поділля. Наприкінці ХVІІ ст., з переходом тутешніх вірних до унії (про що

детальніше йтиметься далі), поодинокі православні парафії та монастирі

Правобережної України взагалі позбулися власного архіпастиря і стали

рахуватися задніпрською частиною створеної 1701 р. Переяславської єпархії

Лівобережної України.

Окреслений вище розбрат, супутній Руїні, внутрішньо ослабив церкву

якраз у момент, коли їй найбільше б знадобилися сили. Адже відразу після

смерті Богдана Хмельницького московські влади почали наполегливо

добиватися церковного підкорення Київської митрополії Московському

патріархату. Проте, незважаючи на постійний тиск, реально досягти бажаного

підкорення царським політикам вдалося лише на тридцять років пізніше.

Нагодою для цього стала поява кандидатури на пост вищого церковного

ієрарха України, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки.

 

 

 

Нею став луцький владика, сват гетьмана Івана Самойловича князь Ìедеон

Святополк-Четвертинський, котрий у 1684 р. емігрував з Волині на

Лівобережжя, конфліктуючи з уніатами. Волинський емігрант був постаттю з

усіх оглядів показною: князь, мученик за віру, єпископ з 25-літнім стажем, а до

всього – ще й гетьманський сват. Лазар Баранович власне так і оцінив його

несподіване прибуття в Батурин, іронічно зауваживши: “ Його хіба що

митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця немає ”.

На подання Самойловича і за дозволом Москви у Києві в липні 1685 р.

був скликаний собор для виборів митрополита. Найвище духівництво на нього

не з’явилося, розраховуючи тим способом зірвати цю акцію як незаконну

(санкції Константинопольського патріарха на неї не було). Проте присутні на

соборі миряни, гетьманські посланці, наполягли на своєму – Четвертинський

був обраний митрополитом. У листопаді 1685 р. в Москві, у присутності царів,

патріарх Йоаким посвятив єпископа Гедеона на Київський митрополичий

престол, а в травні 1686 р. царські дипломати, заручившись підтримкою

султанського двору, за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок,

вручений Константинопольському патріархові Діонісію, здобули відпускні

грамоти про уступку архіпастирства над Київським митрополичим престолом.

Царська грамота, видана з нагоди обрання Ìедеона Четвертинського на

митрополію, урочисто проголошувала підтвердження прав і вольностей

звичних. Позірно так і було ще за обох наступників Ìедеона, обраних

Київськими Соборами: Варлаама Ясинського (1690-1707) та Йоасафа

Кроковського (1708-1718). І хоча певні тертя з Московським патріархатом

почалися вже з кінця 80-х, зокрема – через намагання патріарха ввести цензуру

на видання Києво-Печерської монастирської друкарні, однак в цілому

українські ієрархи не могли поскаржитися на своє становище. Долаючи опір

консерваторів-ортодоксів, до Росії з останньої чверті ХVІІ ст. пливе продукція

українського книгодрукування, українське проповідництво, шкільництво.

На тлі сказаного стає зрозумілим, чому київські церковні інтелектуали

демонстрували підкреслену лояльність до царського престолу, що видавався їм

гарантом спокою, сильної влади й стабільності на противагу розбурханій

пристрастями старшинській еліті. У монархові-самодержцеві церковні уми

вбачали не лише запоруку внутрішнього миру, але й гарантію від

мусульманської загрози (за традицією християнської думки ХVІ-ХVІІ ст.,

остання розцінювалася як абсолютне зло, а постійне тяжіння старшинської

верхівки до зближення з Кримом давало багато поживи для настороженості).

 

 

 

 

Згадані два моменти (почуття персональної комфортності, яке вигідно

відрізняло становище церковних ієрархів від непевного життя вищої козацької

старшини, а також загальноприйнятий у колах церковних інтелектуалів погляд

на царя як верховного миротворця) послужили основним тлом для

оформлення церковного погляду на минуле й сучасне милої отчизни нашої

України. Найбільш послідовно церковна концепція виражена у двох творах, що

датуються 70-ми роками ХVІІ ст.: анонімному “ Синопсисі ”, виданому вперше

друкарнею Києво-Печерського монастиря 1674 р. (про популярність книги

свідчить те, що друге й третє видання побачили світ уже в 1678 та 1680 рр., а

до кінця ХVІІІ ст. праця перевидавалася близько тридцяти разів), та “ Кройніці

з

Літописців

стародавніх ”

архімандрита

Києво-Михайлівського

Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, написаній у 70-х роках (автор

помер 1677 р.)*.

У передмові до “Кройніки” Софонович підкреслює, що його мета –

простежити від витоків і донині історію Панства Руського. Правду сказати, цю

звучну декларацію автор навряд чи виконав. Основна частина його твору, яка

займає понад 60% всього тексту, переказує традиційну (за Стрийковським)

інтерпретацію давньоруської історії, вносячи небагато нового до моделі

минулого, запропонованої в 20-30-х роках ХVІІ ст. інтелектуалами києво-

могилянського кола. Історію Русі ХІV-ХVІ ст. Софонович взагалі не

вичленовує в окремий сюжет, практично ототожнюючи її з історією Литви та

Польщі, а події Хмельниччини й Руїни викладає як перебіг боїв на території

України. Козацькі змагання трактуються при цьому доволі відсторонено,

навіть без звичного для давніх літописів слівця наші, яким автори означували

власну приналежність до тієї чи іншої сторони. Як і більшість людей

церковного кола, Софонович симпатизує сильній монархічній владі, а в подіях

Руїни виразно схвалює тих представників старшини, які держалися царя

православного, оборонця України, і засуджує їхніх опонентів, що не пам’ятали

на великії царськії добродійства.

Таким чином, власне континуїтету Панства Руського від давньої Русі до

сего часу читач у творі не побачить. Однак сам намір, задекларований у

передмові, промовистий: автор вважав сучасну йому Україну спадкоємицею

 

 

*

 

 

Хроніку Софоновича видали друком Юрій Мицик і Володимир Кравченко аж у 1992 р.; у ХVІІ-ХVІІІ ст.

ходила в численних списках-копіях, один з яких 1687 р. був навіть вивезений до Швеції, де зберігається донині

(у ХVІІІ ст. окремі розділи з цього списку були перекладені шведською мовою).

 

 

288

 

 

Панства Руського, і вже інша річ, що йому не вистачило хисту вдягнути свою

думку у переконливе вбрання.

На відміну від розпливчатих і в основному традиційних положень

“Кройніки” Софоновича, цілком новий погляд на історію України був

сформульований у “ Синопсисі ” (серед потенційних авторів цієї анонімної

праці дослідники називають уже згаданих Іннокентія Гізеля та Івана

Армашенка, а також економа Києво-Печерського монастиря, укладача двох

компілятивних праць з історії Русі Петра Кохановського). Після викладу

історії Києва аж до зруйнування Батиєм автор, ігноруючи традиційну для

українського історієписання ХVІІ ст. тезу “Галич – другий Київ” і лише

побіжно згадавши про події у Галицько-Волинському князівстві, переходить

до боротьби Москви ХІV ст. з татарами, детально оповідає про Куликовську

битву і змальовує виїзд з Києва митрополита з наступним утворенням

Московської патріархії, котрій належить перебувати в Москві аки в Третем

Риме в место папы Ветхого Рима. Війни середини – другої половини ХVІІ ст.

тлумачаться як повернення Києва, загарбаного чужинцями, під законну владу

московського царя, спадкоємця династії давніх київських князів: по многих

переменах своих... аки на первое бытие возвращаяйся. Особливо ж прикметно,

що в подіях “повернення отчини” про роль Богдана Хмельницького і козацької

старшини взагалі не згадується.

Концепція “Синопсису” через школу була розтиражована дуже швидко, а

славетний київський гравер Іван Щирський, вихованець Києво-Могилянської

академії, проілюстрував її ще й графічно, запровадивши у 1708 р. популярну

донедавна алегорію трьох дів як символу України, Білорусі і Росії. Діви були

зображені на тезі з нагоди обрання Йоасафа Кроковського Київським

митрополитом. Сама теза не збереглася, але є її опис, складений у першій

половині ХІХ ст. істориком Києво-Могилянської академії Аскоченським:

На першому плані ліворуч зображені три діви в коронах із містечок і

веж, які представляють Велику, Малу і Білу Росії. Мала Росія, одягнена

в порфиру, стоїть на колінах і з радісним виглядом підносить руки до

Йоасафа; на обличчі діви, яка представляє Білу Росію, видно скорботне

моління; Велика ж Росія наче доручає одноплемінниць своїх під опіку

ієрарха, виражаючи рухом своїм, що вона все зробила і надалі готова

робити для забезпечення їм тиші і щастя.

Отже, як бачимо, концепція минулого, викладена в “Синопсисі”,

представляла Україну в образі пасивної жертви “злих ляхів”, звільненої і

ощасливленої завдяки “совокупленню” з царем-одновірцем. Правам, здобутим

 

 

 

козацькою шаблею у вогні Хмельниччини та Руїни, за цією смиренною схемою

місця не залишалося, і тоді за перо вперше взялися козацькі публіцисти.