Польських взаємин у Речі Посполитій

 

 

Війни останньої третини ХVІІ – початку ХVІІІ ст., ареною яких була

Правобережна Україна, остаточно підсумувалися Андріанопольським і

Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. Туреччина лишалася при своїх

давніх сферах впливу, які співпадали з північними кордонами Кримського

ханату і Буджацької та Єдисанської Орд у пониззях від Дунаю до Дніпра. Росія

закріпилася на українських землях Лівобережжя, північною околицею яких був

Стародубський полк [нині на території Брянської обл. Російської Федерації], а

на правому березі Дніпра їй дістався Київ з прилеглою округою протяжністю

близько 40 км, по периметру оточеною прикордонними форпостами-

митницями у Трипіллі, Василькові, Макарові та ін; з 1734 р. під російську

протекцію потрапили і володіння Запорозької Січі, що тяглися від Дніпра до

Південного Бугу (докладніше про запорозькі території див. у наступному

параграфі цього розділу). За Річчю Посполитою (а точніше – за Польщею,

оскільки українські землі належали до юрисдикції Корони Польської), окрім

Галичини, Західного Поділля й Волині, затвердилася більша частина Київщини

(її адміністративний центр був перенесений до Житомира), а також Східне

Поділля, тобто усе старе Брацлавське воєводство.

Втрата Києва – магічного кристалу, в якому фокусувалася пам'ять про

історичну спільність західних і східних українських теренів, а також відплив

найенергійнішого елементу на козацьку територію, де від часів Хмельниччини

зосереджувалися головні вияви соціальної активності, обумовили специфіку

життя української спільноти в "польській" Україні. Її найпомітнішою ознакою

слід визнати відсутність впродовж усього ХVІІІ ст. усвідомлених проявів

національної самоідентифікації. Шляхта, яка ще недавно виступала козацьким

спільником у змаганнях за руську спадщину, опинившись перед вибором між

Росією і Польщею, перейшла на звичний для себе польський бік,

спольщуючись тим швидше, чим агресивнішими були дії Російської імперії.

Паралельно помалу звужувалась до релігійної диференціації між католиком

(поляком) та людиною "грецької віри" (русином) політична свідомість

городян, вже не підсичувана вітрами з козацької України. Тож принципових

втрат українство не зазнало лише на етнографічному рівні – серед "німої", зате

 

 

 

найчисленнішої селянської верстви, котра, як і в попередні століття, зберігала

традиційну інерцію вірувань, мови, побуту, одягу. Консервації цих базових

етнонаціональних елементів сприяло й сільське духівництво. З православного

на зламі ХVІІ – ХVІІІ ст. воно стало уніатським (про що буде ширше сказано

далі), однак підпорядкування духовних ієрархів Римові не додало рядовому

кліру ні освіти, ні ширших розумових і політичних горизонтів. Власне ця (хоч і

малосимпатична) деталь відіграла конструктивну роль у збереженні цілісності

українства, бо освіченість тягла за собою автоматичне переміщення людини в

польський культурний світ.

З іншого боку, етнічний традиціоналізм простолюду за ситуації мовного

і релігійного відчуження від власної репрезентативної верстви (бо ж пани

стали говорити чужою – польською мовою і ходити до чужого – католицького

храму) підштовхував до витворення колективного стереотипу ворожості

стосовно устроєвого ладу панів-поляків, підсиленого соціальною антипатією. І

хоча політичні верхи Речі Посполитої врешті досягли того, чого прагнули –

знищити багатоголову козацьку гідру, що є коренем і початком усього зла,

проте

ліквідація

козаччини, поглибивши прірву між простолюдом і

привілейованими станами, стала ніби ампутацією хворого органа, коли самі

причини хвороби не усунуті. Остання й далі роз'їдала зсередини Україну-Русь,

проявляючись, зокрема, у хронічному для ХVІІІ ст. соціальному бандитизмові

– гайдамаччині та опришківстві. Привид ворожого хлопства, що завмерло в

чеканні нової Хмельниччини, проступає в політичній думці Речі Посполитої

впродовж усього ХVІІІ ст. Як писав заснований у Варшаві 1765 р. журнал

"Монітор", від українських селян завжди тхне духом зухвалим, бунтівничим, і

якби їх не тримали в страху постійно розміщені там військо й надвірні

гарнізони панської міліції, вони негайно збунтувались би.

В останній третині ХVІІІ ст. виникає навіть ідея примусової акультурації

українського

простолюду,

що

спиралася

на

уніфікаційні

тенденції

просвітницької думки (аналогічні гасла висувалися й стосовно євреїв). На

зміну старому погляду на Річ Посполиту як спільноту політично лояльних

мешканців Польщі, Русі, Литви чи Пруссії, байдуже – якою мовою вони

розмовляють чи яку віру сповідують, приходить уявлення про народ як цілість

з єдиною мовою і однаковими звичаями. Лише така держава, згідно з

поглядами діячів Просвітництва, матиме гарантовану безпеку, торуватиме

шлях поступові освіти, правопорядку, усуватиме архаїчні пережитки тощо.

Варто нагадати, що власне в останній третині ХVІІІ ст. німецька мова була

оголошена обов'язковою в поліетнічній Австрії, а у Франції, охопленій

 

 

 

полум'ям

 

 

революції,

 

 

збереження

 

 

регіональних

 

 

мовних

 

 

відмінностей

трактувалося як ознака контрреволюції, бо, як говорив у 1794 р. депутат

Конвенту Бертран Барер де Вйозак [Barére de Vieuzac], мова вільного народу

мусить бути одна й та сама для всіх. На схожі ідеї натрапляємо і в політичній

думці Речі Посполитої. Наприклад, майбутній вождь повстанців Тадеуш

Костюшко у 1789 р. писав, що розв'язання української проблеми неможливе

без призвичаєння до польської мови, у тому числі – навіть завдяки

впровадженню її у церковний обряд, бо тільки так з часом у них увійде

польський дух. Мовна асиміляція українського простолюду сприймалася і як

запорука його лояльності, оскільки, як підкреслював один з найвидатніших

діячів доби реформ Гуго Коллонтай, бунти спалахували завжди тільки там, де

низи не вміли говорити по-польському.

На хвилі тривожних часів другої половини ХVІІІ ст. оформилася

(вірогідно – серед сполонізованої шляхти руського кореня) польська версія

українських народних переказів про козака-провидця Мусія Вернигору,

мазепинця і віщуна, котрий нібито говорив людям, що нині в Україні – горе і

війни, але Бог тримає її під особливою опікою, тож після певної кривавої

битви надійдуть добрі часи. У польській версії Вернигора передбачає жахи

Коліївщини і застерігає українців не проливати крові своїх польських братів,

оскільки Польща – це і їхня батьківщина. Згодом пророцтва козацького віщуна

пов'яжуться з іншими подіями, а сам він стане однією з популярних постатей

польської літератури мало не до наших днів. Зокрема, у 1857 р. Міхал

Чайковський у переддень Кримської війни, яка розбудила надії на відновлення

Речі Посполитої, в одній зі своїх так званих "українок" писав:

Буде добро після лиха...

Помиримся із ляшками,

Поклонимся шапочками,

Їдна думка, їдна справа,

Столицею будь, Варшава.

У ХІХ ст. до легенди Вернигори звертався серед найвідоміших

письменників Юліуш Словацький, у ХХ ст. – Станіслав Виспянський та багато

інших. Характерно, що пророцтва могли переноситися на цілком новітні події,

однак сам Вернигора і надалі служив містичним символом спільності

польсько-українських інтересів*.

 

*

 

Яскравим дидактизмом саме такого змісту наповнена знаменита картина славетного польського художника

Яна Матейка "Вернигора", написана між 1875–1883 рр.: постать натхненного віщуна розділяє дві групи

 

 

310

 

 

Антитеза

 

 

"Коліївщина"

 

 

чи

 

 

"пророцтво

 

 

Вернигори"

 

 

видається

всеохоплюючою метафорою для окреслення українського життя в Речі

Посполитій ХVІІІ ст., ніби вирізняючи дві головні течії українства. Одна з них,

шляхетська, дійсно злилася з польською, перепускаючи через власне серце всі

драматичні колізії падіння спільної батьківщини – Речі Посполитої. Натомість

інша, простонародна, демонструвала неподоланну, затято-агресивну ворожість

до цієї держави. Вказані протиріччя ми й спробуємо простежити в даному

параграфі, спершу коротко відтворивши історико-політичне тло, на якому

вони співдіяли.

 

 

Річ Посполита між анархією і спробами направи

 

 

Польська історіографія традиційно поділяє ХVІІІ століття на дві

половини – "саксонські часи" (пов'язані з перебуванням на троні представників

саксонської династії Веттінів – Авґуста ІІ, 1697-1733, і Авґуста ІІІ, 1734-1763)

та період правління останнього короля Речі Посполитої Станіслава Авґуста

Понятовського

(1764-1795). "Саксонські

часи"

вважаються

одним

з

найгнітючіших відрізків польської історії, що супроводився тривалою кризою

в політиці, економіці та культурі. Щойно вийшовши з затяжних воєн

попереднього ХVІІ ст., наслідком яких було зруйноване господарство і великі

демографічні втрати, Річ Посполита за ініціативою ставленика Петра І Авґуста

Саксонського втягнулася в нову, ще більш кровопролитну війну – Північну

(1700-1721). Її перипетії, зокрема – вже згадана тимчасова детронізація

Авґуста (1704-1709) і зведення на престол Станіслава Лєщинського,

перетворили країну на арену громадянського конфлікту між промосковською

партією, яка підтримувала Саксонця, і прошведською, що складалася з

прихильників Лєщинського та його протектора, шведського короля Карла ХІІ.

Поразка шведів під Полтавою повернула трон Авґусту ІІ, а водночас зробила

російського царя-переможця справжнім хазяїном Польщі. Це підштовхнуло до

нової внутрішньої війни, що точилася протягом 1715-1716 рр. між шляхтою і

саксонськими загонами. Врешті, у 1717 р. відбувся так званий Німий сейм, на

якому посли, оточені відділами російської армії, підтвердили продиктовані

Петром І умови миру, у тому числі – обмеження війська Речі Посполитої до 18-

20 тис. для Корони Польської і до 6 тис. – для Великого князівства

Литовського (насправді ж чисельність збройних сил держави надалі

 

 

персонажів – поляків та українців, проте на передньому плані художник зобразив дитя в білій одежі – символ

з'єднання обох народів у щасливому майбутньому.

 

 

311

 

 

коливалася між 12-16 тис., тож їх співвідношення з арміями сусідніх держав

виглядало як 1:11 стосовно Пруссії, 1:17 – Австрії, 1:28 – Росії).

Роззброєна в такий спосіб країна фактично потрапляла під негласний

протекторат Санкт-Петербурга. Ще більше поглибилася ця залежність після

наступної внутрішньої війни – За польську спадщину (1733-1735), пов'язаної з

боротьбою претендентів на престол після смерті Авґуста ІІ. За підтримкою

Росії, Пруссії та Австрії королем став син покійного володаря Авґуст ІІІ,

котрий мешкав майже виключно в Саксонії, цікавлячись своїми східними

володіннями хіба як джерелом прибутків для розбудови Дрезденського двору.

Тим часом над територією Польщі у 40-60-х роках пронеслися бурі ще двох

великих воєн, які зіштовхнули інтереси багатьох держав Центральної Європи –

За австрійську спадщину 1742-1748 рр. та Семилітньої 1756-1763 рр. І хоча

знесилена Польща участі в них уже брати не могла, її населення зазнавало

величезних розорень та господарських втрат, бо частина військових дій

провадилася власне тут. За образним висловом Оскара Халецького, що

повторив популярну метафору ХVІІІ ст., "давнє передмур'я християнства

можна було порівняти тепер з придорожною корчмою, яка обслуговує

переважно російські війська, що завдяки цьому змогли з'явитися на полях битв

Центральної Європи".

Сумним наслідком "саксонських часів" стала і деморалізація та

корумпованість урядово-політичних кіл, привчених до безпринципного

маневрування між можновладними дворами потужних сусідів. Так, з 20-х років

і майже до кінця століття головні важелі влади зосереджувались у руках

просаксонського, а далі проросійського угрупування, яке отримало в

сучасників коротку назву фамілії (його члени були пов'язані родинними

вузлами з представниками могутнього клану князів Чарторизьких *). Їхні

опоненти, залежно від розвитку політичної інтриги, шукали підтримки то від

Франції, то від Австрії, то від тієї ж Росії чи Пруссії. Це додатково

поглиблювало міжгрупові конфлікти, провокуючи внутрішню анархію і

щодалі безцеремонніше втручання ззовні.

Сказане, втім, не означає, що політично-устроєва криза лишала

суспільну

думку

байдужою.

Пошуки

способів

направи

розладнаного

державного механізму датуються вже останніми роками правління Авґуста ІІІ,

а між 1761-1764 рр. вийшла друком 4-томна фундаментальна праця ченця

 

 

*

 

 

Саме так у польській вимові стало звучати старовинне родове ім'я князів Чорторийських. Оскільки гучна

політична слава членів цього роду, здобута впродовж ХVІІІ- першої половини ХІХ ст., асоціюється вже з

польським варіантом прізвища, вживаю його в не українізованому написанні.

 

 

312

 

 

ордену піарів Станіслава Конарського "О скутецзним рад способіе" ["Про

результативний спосіб рад"]. Відштовхуючись від ідей старопольського

республіканізму, Конарський переконував у нагальній потребі кардинального

впорядкування сеймового представництва, зокрема – відміні знаменитого

liberum veto **, яким будь-хто з послів міг заблокувати рішення сеймів,

унормуванні чисельності і представницьких функцій послів, усуненні від

участі в голосуванні безземельної шляхти (чиїми голосами особливо

зловживали розбіжні політичні угрупування) і т. ін. До перших реальних спроб

реформування дійшло після утвердження в 1764 р. на троні (знову завдяки

черговій інтервенції російських військ) 32-річного, освіченого й енергійного

ставленика фамілії Станіслава Авґуста Понятовського. Досить швидко йому

вдалося

згромадити

довкола

себе

"нових

людей"

і,

долаючи

опір

консервативної частини сенату й сейму, розпочати підготовку реформ,

спрямованих на впорядкування фінансової системи, відміну ліберум вето і

врегулювання релігійного питання (в "саксонські часи" права некатоликів були

суттєво обмежені, і це викликало гостру напругу в суспільстві). На сеймі 1766

р. вдалося схвалити частину запропонованих проектів. Однак за підтримкою

російського посла князя Миколи Рєпніна навесні 1767 р. під демагогічними

гаслами оборони віри було проголошено аж дві конфедерації, спрямовані

проти сеймових рішень, а на противагу їм у червні того ж 1767 р. під девізом

оборони вольності виникла третя – Радомська конфедерація (втім – теж під

опікою Рєпніна), яка звернулася до Катерини ІІ з проханням надати гарантії

незмінності давнього устрою.

Підсумком хаосу, в який були втягнуті широкі маси шляхти, наставлені

радомською пропагандою проти "тирана" Понятовського, а водночас обурені

безцеремонністю російського хазяйнування в краї, стала найбільша й остання

зі шляхетських конфедерацій – Барська. Її проголосили в лютому 1768 р. у м.

Барі [нині райцентр Вінницької обл.], а до осені 1769 р. паралельно

організувалося ще 35 конфедерацій решти воєводств і земель, ставлячи за мету

оборону золотих вольностей старопольського республіканізму. Дещо пізніше,

у 1775 р., платформа конфедератів була викладена у програмному трактаті

одного з ідеологів конфедерації, волинського шляхтича-русина Міхала

Вільгорського "O przywróceniu dawnego rzádu według perwiastkowch Rzeczy

 

 

** Нагадаю, що сейми Речі Посполитої спиралися на принцип одноголосного прийняття рішень. Таким чином,

незгода одного-єдиного з послів, який міг оголосити veto на ту чи іншу сеймову ухвалу, зривала засідання

сейму в цілому. Вперше такий прецедент був зафіксований, як уже згадувалося, на сеймі 1651 р., коли через це

не була ратифікована Білоцерківська угода. У ХVІІІ ст. liberum veto [вільне вето] стало хронічною хворобою

сеймування.

 

 

313

 

 

Pospolitej ustaw" ["Про відновлення давнього устрою згідно з первісними

засадами Речі Посполитої"]. У 1771 р. за особистим порозумінням з

Вільгорським спеціальний трактат, присвячений польському суспільному

устроєві з його ідеалами золотих вольностей, написав і славетний

французький філософ-просвітник Жан-Жак Руссо.

Відповіддю на Барську конфедерацію стала інтервенція російської армії.

Розпорошені кінні загони добровольців до 1772 р. протидіяли їй у спосіб

партизанської війни по всій території Речі Посполитої – від Литви до підгір'їв

Татр, доки врешті не були поодинці розгромлені російським воєначальником

Олександром Суворовим.

Конфедерати продемонстрували лицарський героїзм "шляхетського

народу", що в обстановці деморалізації політичних верхів зумів зберегти

ідеали безкорисливої жертовності в ім'я батьківщини. Однак побічні наслідки,

які потягла за собою конфедерація, мали цілком протилежний зміст.

Безпосередньо

України

стосувався,

зокрема,

накликаний

нею

ефект

Коліївщини, до чого ми ще повернемося далі. Що ж до Речі Посполитої в

цілому, то розгром конфедератів став формальною підставою для першого

поділу країни: 5 серпня 1772 р. у Петербурзі представники Росії, Пруссії і

Австрії підписали угоду*, за якою відбирали на свою користь так звані

санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. До Пруссії

відійшли три північно-західні воєводства, Вармінська єпископська область і

північна частина Великої Польщі загальною площею 36 тис. км2 з населенням

580 тис. чол., до Австрії – землі Малої Польщі, а також Галичина з Руським,

Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств

обшаром 83 тис. км2 з 2.650 тис. мешканців, до Росії – східнобілоруські землі з

Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього – частина Ліфляндії

[Латвії], тобто загалом 92 тис. км2 площі з 1.300 тис. населення.

Скликаний у вересні 1773 р. сейм під загрозою ще більших

територіальних втрат ратифікував угоду. Парадоксально, але цей же сейм

започаткував серію радикальних спроб врятування держави шляхом реформ.

Саме на ньому була створена Комісія народної освіти ·[Komisja Edukacji

Narodowej],

якій

вдалося

розбудувати

нове

шкільництво,

фактично

підготувавши суспільство до радикальних реформ 80-90-х, якими освітяться

останні роки існування Речі Посполитої (до змін діяльності Комісії ми ще

повернемося наприкінці цього параграфа). У 1775 р. створюється Постійна

 

*

 

Як сказано у відповідному маніфесті, справедливо остерігаючись цілковитого розпаду держави через анархію

та дух угруповань [l'esprit de faction].

 

 

314

 

 

Рада [ Rada Nieustajaca ] – стрункий виконавчий орган, який за підтримкою

короля почав торувати дорогу новаціям, найповніше втіленим у програмі

устроєвих реформ Гуго Коллонтая, дрібного волинського шляхтича з

походження,

уродженця

с.

Дедеркали

[нині

Кременецького

р-ну

Тернопільської обл.].

Ідеалом Коллонтая була централізована конституційна монархія з

рівними громадянськими правами шляхти й міщан та збалансованою

представницькою

системою.

Власне

цим

шляхом

пішов

так

званий

Чотирилітній, або Великий сейм, який засідав з осені 1788 до весни 1792 р. І

хоча жодній з ухвалених тут прогресивних реформ уже не судилося втілитися

в життя, ці роки дійсно сколихнули громадсько-політичну думку в краї.

Кульмінаційним пунктом Чотирилітнього сейму, на гаслах якого виразно

проступали символи Великої Французької революції 1789-1793 рр. Liberté,

Еgalité, Fraternité*, стала ухвала Конституції 3 травня 1791 р. Вона

проголошувала волю народу найвищим сувереном суспільного життя і

визначала нові засади державного устрою Речі Посполитої: спадковість

монархічної влади, регульованої законом; урівняння в правах шляхти й

городян; нормалізацію архаїчних сеймових практик, у тому числі відміну

ліберум вето; утворення централізованих органів виконавчої влади тощо.

Відповіддю на цю – вже останню – спробу направи Речі Посполитої, в

якій не була зацікавлена жодна з великих сусідніх держав**, стала так звана

Війна за другий поділ. Формально її ініціювали лідери магнатської опозиції

Станіслав Щасний Потоцький, Ксаверій Браницький і Северин Жевуський

(Rzewuski), котрі спершу в Петербурзі, а далі в містечку Торговиця [нині

Уманського р-ну Київської обл.] у травні 1792 р. проголосили конфедерацію,

спрямовану проти нової Конституції (вже через кілька днів до конфедератів

приєдналися російські війська). Наприкінці липня 1792 р. було взято Варшаву,

а з серпня по січень 1793 р. проведено переговори про другий поділ Речі

Посполитої, згідно з яким Пруссія забирала решту Великої Польщі, а Росія –

Центральну Білорусь і Правобережну Україну (без Волині).

Останнім спалахом опору стало повстання березня-листопада 1794 р.,

очолене польським національним героєм Тадеушем Костюшком [Tadeusz

Kosciuszko]. Хоча формально Річ Посполита ще продовжувала існувати, дні її

 

 

*

 

 

Свобода, Рівність, Братерство.

**

Наприклад, Катерина ІІ в одному зі своїх приватних листів напередодні Великого сейму пише про це з

граничною відвертістю: "Слід відкласти усі особисті наміри і короля, і його міністрів, зберігши таку

конституцію, яка зараз є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала

дієздатною".

 

 

315

 

 

були лічені, тож повстанці закликали увесь народ до зброї, щоб або загинути

під руїнами власного краю, або звільнити батьківську землю від насильства і

ганебного ярма. 7 травня Костюшко видав знаменитий Полянецький універсал,

яким селян було звільнено від підданської залежності і закликано до активних

військових дій. Найактивнішу участь у війні взяли й городяни, особливо

мешканці Кракова, Варшави та Вільна.

Придушенням повстання зайнялися прусська і російська армії. У червні

1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні – Вільном, а 4 листопада

російська армія під проводом Олександра Суворова штурмом здобула Прагу –

передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили

12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше у

битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави був узятий у полон тяжко

поранений Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною

полону), він вимовив сакраментальне: F i n i s P o l o n i e [ Кінець Польщі ]. Так

насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на

почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. У липні 1796

р. було погоджено, а 27 січня 1797 р. підписано остаточний текст трактату між

Росією, Пруссією і Австрією про третій поділ Речі Посполитої, котрим її

існування як самостійної держави припинялося. До складу Австрії відійшла

вся Мала Польща зі своєю столицею Краковом і Галицька Русь зі Львовом, до

Пруссії – Велика Польща й старі землі Ордену з містами Мальборк і Крулевець

[нім. Кеніґсберґ, сучасний Калінінград], до Росії – Литва, Західна Білорусь,

Волинь, Київщина, Поділля.

Так ще раз відновився кордон між двома частинами України – на цей раз

російською і австрійською, який загалом збігався зі старою (ще до

Люблінської унії 1569 р.) межею між її литовською та польською половинами.

Новинкою в ньому став рубіж по р. Збруч, який розділив навпіл колишнє

Подільське воєводство: його східні терени з Кам'янцем і Летичевом належали

Росії, а західні – Австрії. Відтак у нове – ХІХ – століття 80% мешканцівУкраїні

увійшли як піддані Російської імперії. Царський маніфест назвав це актом

звільнення і возз'єднання (саме ці дефініції будуть підхоплені російською

історіографією ХІХ ст., а згодом і радянськими істориками). Демагогічне

лицемірство стосовно звільнення не потребує коментаря, бо цілком очевидно,

що за російським "звільненням" стояв набагато жорсткіший примус людини,

ніж в конституційній (нехай і розладнаній) Речі Посполитій. Складніше

оцінити тезу про возз'єднання. Попри всю протизаконність цього акту,

вчиненого шляхом агресії, з подавленням опору вищих станів і при апатії

 

 

 

заморочених пропагандою низів, з'єднання польського Правобережжя та

козацької

України

в

кордонах

одного

державного

простору

вкотре

поновлювало перервану нитку їхньої спільності.