Етапи розвитку менеджменту зовнішньоекономічної діяльності

 

Вивчення літературних джерел [3, 13, 21, 22, 35, 41, 49, 60, 63, 75, 86, 87, 92, 110, 118, 141, 183] дало можливість виділити 6 основних етапів розвитку менеджменту:

1 етап. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва.

2 етап. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків.

3 етап. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок

4 етап. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення.

5 етап. Формування системних та ситуаційних підходів.

6 етап. Комп’ютеризація управлінських процесів.

Розглянемо ретельніше кожен з етапів [3, 22, 32, 60, 63, 75, 86, 110, 141].

1 етап – розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва – базується на підвищенні ефективності організації на засадах удосконалення виробничих процесів та операцій. На цьому етапі менеджерів насамперед хвилюють технічні підходи, які включають не лише машини, станки, обладнання, всі види технологій, але й управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, способи розробки робочих місць, прийоми та навички роботи, механізми забезпечення підвищення кваліфікації та підготовки робочої сили. Цей етап характеризується розвитком школи наукового управління, “фордизму”, класичної (адміністративної) школи управління та ін.

Школа наукового управління (1885 – 1920 рр.). Найтісніше пов’язана з роботами Фредеріка І.Тейлора, Френка і Лілії Гілбрейт, Генрі Ганта. Вони займались дослідженнямна рівні організації, продукуванням виробничого менеджменту. Тейлор і Гілбрейт (Джілбрейт), які починали свою кар’єру робітниками, займались спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки розробці концепції наукового управління менеджмент був визнаний самостійною галуззю наукових досліджень. У своїх працях “Управління фабрикою” (1903 р.) та “Принципи наукового менеджменту” (1911 р.) Тейлор розробив комплекс методів наукової організації праці, що базувались на засадах хронометражу, стандартизації прийомів та знарядь праці. Його основоположні принципи полягають у таких положеннях: “… якщо я можу на науковій основі відібрати людей, на науковій основі їх підготувати, надати їм дієві стимули та поєднати роботу і людину, тоді я зможу отримати сукупну продуктивність, яка буде перевищувати внесок, зроблений індивідуальним працівником” [63, с. 8]. Тейлор виділив принципи наукового управління (див. рис. 2.1) [32, с. 24].

Головна заслуга Тейлора полягає в тому, що він, як засновник школи “наукового управління”, розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив наукові підходи до підбору, розстановки і стимулювання працівників.

 

 

Рис. 2.1. Принципи наукового управління Ф. Тейлора

 

Школа “фордизму” (1899 – 1945 рр.). Її засновник Генрі Форд розробив теорію, в основу якої поклав ідею потоково-масового виробництва. Відповідну систему управління називали “терором машини”. Форд, який спочатку працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а потім став її власником, сформував механізми чіткого контролю і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування [170].

Класична (адміністративна) школа управління (1920 – 1950 рр.) започаткована Анрі Файолем, якого часто називають батьком менеджменту. Займалась вивченням питань ролі та функцій менеджерів. Файоль був керівником інституційного рівня управління, оскільки керував французькою вугільною компанією. Інші засновники адміністративної школи, такі як Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д. Муні (працював в компанії “Дженерал Моторс”), також були практиками. Файоль поділив процес управління на п’ять основних функцій: планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання. На засадах розробок Файоля у 20-х. рр. було сформульовано поняття організаційної структури управління підприємства, елементи якої є системою взаємозв’язків, неперервних взаємопов’язаних дій - функцій управління [32, 35, 41, 60, 75, 86, 87, 170].

Файолем розроблено 14 принципів менеджменту:

- поділ праці;

- повноваження та відповідальність;

- дисципліна;

- єдиновладдя;

- єдність напряму діяльності;

- підпорядкування особистих інтересів загальним;

- винагорода персоналу;

- централізація;

- ієрархія управління;

- порядок;

- справедливість;

- стабільність робочого місця;

- ініціатива;

- корпоративний дух [3, 22, 32, 60, 63, 75, 86, 110, 141].

2 етап – формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків – пов’язаний із визнанням людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності. При цьому основна увага націлюється на соціальні аспекти: усі форми морального та матеріального стимулювання працівників, стилі управління, участь працівників у процесі прийняття управлінських рішень, організаційну культуру, можливості кар’єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувались дві основні школи: людських стосунків та поведінських наук.

Школа людських стосунків (1930 – 1950 рр.). Заснували Мері Паркер Фолліт та Елтон Мейо. Фолліт вперше визначила менеджмент як “забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб”. Школа рекомендувала використовувати прийом управління людськими стосунками шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Ідея полягає в тому, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. На відміну від попередніх шкіл, де переважала турбота про виробництво, тут акцентується увага на турботу про людину. Тобто мова йде про покращання діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів [3, 22, 32, 60, 63, 75, 86, 110, 141].

Школа поведінських наук (з 1950 р. до наших часів) формувалась Крісом Анджирисом, Ренсоном Лайкертом, Дугласом Мак Грегорем, Фредеріком Гербергом та іншими вченими – біхевіористами (від англ. behavior – поведінка). В основі лежать методи налагодження міжособистих стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо [3, 22, 32, 60, 63, 75, 86, 110, 141].

3 етап – побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з 2 - ої пол. 20 ст.) – пов’язаний із виникненням на підприємствах проблем перевиробництва, що викликані незабезпеченим попитом. На цьому етапі системи управління людьми, що були створені ринковоорієнтованими управлінськими школами, базуються на маркетингових концепціях. Тобто планування виробничої та реалізаційної діяльності, організування діяльності та підбір відповідних кадрів, формування систем матеріального та нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на усіх етапах процесу управління почали здійснюватись відповідно до вимог ринку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільових сегментів ринку тощо) [1, 20, 28, 84].

4 етап – активне застосування кількісних (економіко - математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення – пов’язаний із широким застосуванням в менеджменті математики. Яскравим представником цього етапу є школа науки управління (кількісного підходу) (1950 р. і до наших днів). Виникла в Англії під час другої світової війни як наслідок пошуку шляхів боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадки союзників в Європі. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм відображення реальності, і операцій. Після створення моделей змінним величинам надаються кількісні значення. Особлива роль тут відводиться технічному та програмному забезпеченню. Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений в математичній формі. Розробка концепцій управління базується на застосуванні математичного апарату, з допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу та суб’єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій викликала необхідність перегляду структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу, планування тощо). З’явились такі елементи внутрішньофірмового планування, як імітаційні моделі рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень тощо [3, 22, 32, 60, 63, 75, 86, 110, 141].

Представники “нової школи” Д. Марч, Т. Саймон, С. Бір, М. Месарович, Р.Акофф, І. Чечмен та інші, які софрмували основні положення кількісного підходу, вперше почали розглядати організацію як відкриту систему, що врешті-решт привело до появи системного підходу.

5 етап – формування системних та ситуаційних підходів у менеджментізовнішньоекономічної діяльності – пов’язаний з розглядом організації як системи, діяльність якої постійно залежить від змінного набору обставин. Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система – це сукупність взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів, що визначають її характер. Усі організації (об’єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси. Існують закриті (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від оточуючого середовища) та відкриті (взаємодіють із зовнішнім середовищем) системи. Усі організації є відкритими системами [3, 92, 191].

Достатньо відособлені частини систем самі можуть складати системи, які у відношенні до першої системи можна називати підсистемами (цехи, відділи тощо). Цей поділ може продовжуватись. Слід вивчати усі підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та інші). Попередні школи фіксували увагу лише на певній підсистемі (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему), не розглядаючи їх у комплексі. Графічне зображення організації як відкритої системи представлено на рис. 2.2 [3, 92].

 

Рис. 2.2. Графічне зображення організації як відкритої системи

Найбільший внесок у розвиток системного підходу належить Честеру Бернарду (розглядав організацію як соціальну систему), Пітеру Друкеру (виключна роль професіоналізму менеджера, велике значення самоуправління, організаційна націленість тощо), авторам моделі Мак-Кінзі “7-S”.

Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюмена, Д. Міллера та інших дослідників привели до створення “емпіричної” школи менеджменту, основою якої є вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності, умов застосування цільового управління.

Ситуаційний підхід (розроблений в 60-х роках) витікає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що впливають на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. При цьому менеджер повинен:

- розуміти процес управління, аспекти індивідуальної і групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, мотивування і контролювання, кількісні методи прийняття рішень;

- вміти оцінювати сильні і слабкі сторони методик, які використовуються;

- правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль в даній ситуації, і ефект від змінних величин;

- знаходити прийоми менеджменту, які будуть мати найменший негативний ефект [3, 13, 22, 41, 60, 63, 75, 86, 110, 141, 183].

Ситуаційна теорія управління найбільше відображення отримала в роботах Д. Вудворт, Д. Томпсона, Н. Лоуренса, Д. Лорша, Дж. Гелбрейта, Бернса, Сталкера та інших науковців, які заклали підвалини ідеям “дослідження операцій”, “моделювання”, “організаційної поведінки”.

6 етап – комп’ютеризація управлінських процесів (з 1980-х рр.) – пов’язаний із розвитком інформаційних та комп’ютерних систем. Сучасний етап характеризується високими темпами розвитку інформаційних технологій. Характерною особливістю використання сучасних засобів обчислювальної техніки є перехід до мережної обробки даних. Ця технологія забезпечує ефективне колективне використання обчислювальних та інформаційних ресурсів, поліпшення комунікацій, процесів обміну інформацією, створює умови для функціонування розподілених систем обробки даних. У межах компанії, фірми чи підприємства функціонують локальні мережі. Вони забезпечують інформаційний обмін між працівниками організації. Регіональні (територіальні) мережі організуються на регіональному або державному рівні й призначені для надання в режимі реального часу інформаційно-обчислювальних ресурсів абонентам, значно віддаленим один від одного. В Україні послуги телекомунікаційних мереж надають інформаційні мережі: ВІККІ, СВІТ (Система віртуальних інформаційних технологій), “Ділова інформація”, що підтримують різноманітні бази даних, значна частина яких може використовуватися в маркетинговій діяльності. На сьогодні у світі зареєстровано понад 200 глобальних мереж, з яких 54 створено у США, 16 — в Японії. Найбільш поширена глобальна мережа Internet, користувачі якої отримують інформацію з усього світу, мають доступ до звітів різних корпорацій та фірм, можуть користуватися статистичними даними більшості країн світу, регіонів, працювати з бібліотечними фондами та звітами науково-дослідних інститутів тощо. В інформаційних системах маркетингу можна використовувати мережу Relcom (для держав СНД). Також, на сьогодні підприємство може застосовувати спеціалізоване програмне забезпечення для комп’ютеризованого управління виробничо-господарськими та маркетинговими процесами. Найпоширенішими спеціалізованими програмами є такі: “Marketing Expert I.I” (інструментальний засіб для розробки стратегічного й тактичного планів маркетингу, розв'язання задач з аудиту і планування маркетингу), система “Галактика” (середовище управління бізнесом в промисловості та торгівлі з реалізацією повного ринкового циклу: аналіз ринку, макропланування, бізнес-планування, планування операцій, виконання господарських операцій, відображення дій, що мали місце в бухгалтерському обліку та звітності, аналіз господарської та фінансової діяльності), система автоматизації менеджменту Delo Pro v 1.5 ( комплексна програма, призначена для управління закупівлями, продажем, автоматизації складського обліку, аналізу руху грошей і товарів), SCALA 5 (програмне забезпечення для управління комерційними підприємствами), система MIRACLE (МІРАКЛ) (інтегрована система бухгалтерського обліку, фінансового аналізу та управління підприємством), “ОФИС 2000” для Windows (пакет програм, призначений для автоматизації роботи підприємства), програма “Project managament” (призначена для бізнес-планування інвестиційних проектів) [3, 22, 32, 60, 63, 75, 86, 110, 141].

 

Тема 3. ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК ОБ’ЄКТИ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

 

3.1. Сутність та класифікація організацій

Під ОРГАНІЗАЦІЄЮ слід розуміти групу людей, діяльність яких свідомо, керовано або спонтанно координується для досягнення певної мети. В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами, товариствами, асоціаціями, об’єднаннями тощо. На практиці використовуються терміни “фірма”, “корпорація” тощо. Організації можна класифікувати за різними ознаками, а саме: за способом та метою утворення, за кількістю цілей, за величиною, за юридичним статусом, за формами підприємництва, за характером адаптації до змін.

За способом та метою утворення організації поділяють на формальні і неформальні. Формальні організації – це групи працівників, діяльність яких свідомо планується, організується, мотивується, контролюється та регулюється з метою досягнення певної мети. Прикладами формальних організацій можуть бути підприємства, відділи, підрозділи, служби, комітети, факультети, кафедри тощо. Надалі формальні організації будемо називати просто організаціями. Неформальні організації виникають і функціонують спонтанно. Найчастіше вони входять у склад формальної організації і фактично створюються на засадах урахування спільних інтересів. Прикладами неформальних організацій можуть бути групи любителів певних видів спорту, туризму, мистецтва, музики, економічних підходів тощо.

Якщо організація має одну ціль – то це проста організація. Але в економіці в основному функціонують складні організації, які ставлять перед собою комплекс взаємопов’язаних цілей.

За величиною виділяють крупні, середні та дрібні організації. В крупних організаціях працюють тисячі працівників, в середніх – сотні, а в дрібних – десятки.

Офіційно зареєстровані організації отримують статус юридичної особи (офіційне визнання, атрибути державної реєстрації, рахунок в банку, форма підприємництва тощо). Усі інші організації є не юридичними особами.

За формами підприємництва організації ділять на підприємства, господарські товариства, банки, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо.

За характером адаптації до змін слід виділити механістичні організації (характеризуються консерватизмом, негнучкою організаційною структурою управління, автократизмом в контролі та комунікаціях, фетишизацією стандартизації тощо) та органістичні (характеризуються динамічністю, гнучкістю організаційних структур управління, розвинутим самоконтролем, демократизацією комунікацій тощо).

Узагальнена класифікація організацій представлена на рис. 3.1.

 

 

 

 

Рис. 3.1. Класифікація організацій

 

Організація є системою, тобто сукупністю взаємопов’язаних, взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, що має властивості, відмінні від властивостей складових елементів. На сучасному етапі усі організації розглядаються як відкриті системи, тобто такі, внутрішні елементи яких взаємодіють не лише між собою, але й із зовнішнім середовищем. Відкрита система має певні властивості, а саме:

- цілісність (зміна однієї складової зумовлює зміну інших);

- одноосібність (кожну складову можна розглядати окремо);

- перспективність (розвиток у напрямі удосконалення);

- незалежність (можливе відокремлення підсистем);

- спеціалізованість (здатність виконувати певний перелік робіт);

- перетворення вхідних елементів у вихідні;

- централізація (одна зі складових стає домінуючою);

- зростання (тяжіння до розширення, збільшення);

- циклічність розвитку;

- рівновага;

- непередбачуваність причин можливих збурень.

Відкрита система має вхід та вихід. Входом для організації як системи є усі види ресурсів (матеріали, капітал, робоча сила, інформація тощо), виходом є продукція, послуги, прибуток, соціальна відповідальність, освоєння ринку, забезпечення працівників. Організація складається з керуючої та керованої підсистем. Надалі термін “підсистема” можна замінити терміном “система”. На рис. 3.2 представлено процес функціонування організації як відкритої системи. В процесі функціонування утворюється ефект синергії, тобто зростання сукупної ефективності управлінської діяльності в результаті поєднання, інтеграції та взаємодії керуючої та керованої систем. Синергія створює умови, за яких загальний ефект перевершує суму показників віддачі окремих підсистем організації, що діють незалежно.

 

 

 

 

 

Рис. 3.2. Процес функціонування організації як відкритої системи

 

Можна виділити такі загальні риси організацій:

- установлення місії та цілей;

- наявність ресурсів: люди, капітал, матеріали, технологія, інформація;

- залежність від зовнішнього середовища (економічних та правових умов, громадських організацій, міжнародних подій, законодавчих актів, конкурентів, техніки, менталітету суспільства тощо);

- горизонтальний поділ праці (виділення конкретних завдань), який зумовлює виникнення підрозділів та служб;

- вертикальний поділ праці, спрямований на координацію роботи, тобто здійснення процесу управління;

- необхідність управління;

- наявність формальних та неформальних груп;

- здійснення певних видів діяльності (виробничої, фінансової, інвестиційної, торговельної, науково-дослідної тощо).

Успіх будь-якої організації залежить від таких умов:

- прибутковості;

- капіталізації;

- виживання;

- підприємницької ініціативи;

- розвитку комунікацій;

- результативності (ефективності);

- продуктивності;

- здатності до формування культури;

- здатності до практичної реалізації;

- здатності до саморозвитку;

- вміння ефективно використовувати інвестиції;

- здатності до самовдосконалення системи менеджменту.

Будь-яка організація має циклічний характер розвитку, тобто проходить через певні стадії життєвого циклу, що визначають характер виробничо-господарської, інвестиційної, фінансової та інших видів діяльності тощо. Стадії життєвого циклу організації та характер діяльності організації відповідно до кожного етапу життєвого розвитку наведені у табл. 3.1 [104, 111, 114, 159, 191].

Таблиця 3.1