Конституційна організація судової влади в зарубіжних країнах.

Судова влада відповідно до теорії розподілу влад є самостійною і незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів – судів.

Кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. Основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто мова йде про діяльність судів по розгляду та вирішенню конфліктів, спорів, які виникають між людьми, між людиною і державою, між різними структурами держав.

Основа судової влади – це передусім сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією.

Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або «одноособовому» судді, які розглядають справу.

В конституціях різних держав перераховуються принципи, на основі яких здійснюється судова влада (правосуддя), але більшість з них зводиться до наступних:

- незалежність суду (забезпечується рядом гарантій, в тому числі незмінністю суду);

- колегіальність при розгляді більшості справ;

- професіоналізм суддів;

- право на оскарження рішень;

- гласність при розгляді абсолютної більшості справ;

- рівноправність сторін в процесі і змагальність при розгляді справи.

Повноваження суду, (судова юрисдикція) ділиться на 2 напрями:

1) загальна юрисдикція (сфера кримінального і цивільного права);

2) спеціальна юрисдикція (сфера адміністративного і конституційного права).

Але в різних країнах цей поділ є різним, наприклад, в Німеччині виділяють 5 напрямків діяльності в сфері правосуддя: загальна, адміністративна, фінансова, трудова і соціальна юстиція, та, крім того, існує 6-тий напрям – конституційна юстиція, яку реалізує Федеральний конституційний суд. Кожну із цих сфер очолює спеціальний суд та утворюється спеціальна система судів по цих основних напрямках.

Суд не створює загальні правила поведінки (деяким винятком є судовий прецедент) і не займається виконавчо-розпорядчою діяльністю, хоча в судових установах є посади судових виконавців.

Суд розглядає спори в ході судового процесу, тобто в особливій процесуальній формі, встановленій законом, дотримання якої має принципове значення.

Закони багатьох країн передбачають особливі склади злочинів – неповага до суду, за які застосовуються строгі покарання.

При розгляді та вирішенні конфліктів судді повинні керуватися законом, правосвідомістю та внутрішнім переконанням. На відміну від законодавчої та виконавчої влади, які тісно пов’язані із політикою та піддаються політичним впливам, при здійсненні судової влади політичний тиск повинен бути виключеним, так само як і будь-який тиск, з метою вплинути на рішення суду.

Суд при прийнятті рішення не може керуватися політичними та іншими незаконними мотивами, (що на практиці не завжди так).

Незважаючи на відносну самостійність судової влади, її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, наприклад, законодавча влада визначає структуру судової влади, статус суддів. Роль виконавчої влади щодо судової полягає у матеріально-технічному її забезпеченні.

Судовій владі, як незалежній гілці влади, притаманне суддівське самоуправління – наявність загальнодержавних рад суддів, вищих кваліфікаційних судових колегій, які можуть вирішувати питання, про усунення суддів від роботи, накладення на них стягнень, підвищення у посаді чи переводі на інше місце роботи.

Органи законодавчої та виконавчої влади не можуть здійснювати таких повноважень, хоча вони можуть призначати на посаду суддів.

Статус судової влади досить неоднозначний, оскільки, з одного боку – це сильна влада, і тільки вона може здійснювати заходи та приймати рішення, про які йшлося вище, але з іншою боку її слабкість проявляється в тому, що вона не опирається на підтримку виборців. Хоча в деяких країнах народні засідателі обираються громадянами. Судова влада не має силових механізмів, а судові виконавчі служби часто є досить слабкими структурами.

Сила судової влади полягає в неухильному виконанні законів, в повазі до судового рішення.

Конституції зарубіжних країн як правило містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо.

Виділяють дві основні моделі судових систем:

1. англо-американську (англосаксонську)

- наявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ (кримінальне, адміністративне, цивільне судочинство);

- ця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів.

- Як правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.

- Характерним є широке використання судового прецеденту.

- Різновид цієї судової системи існує у деяких федеративних державах (США, Мексика), де паралельно функціонують федеральна судова система та система судів кожного штату/

2. романо-германську (європейську континентальну)

- існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними.

- Особливе місце належить конституційним судам.

- Особливу гілку можуть створювати військові суди.

- Судовий прецедент в цій системі використовується досить рідко.

- Судова система має інстанційний характер.

Інколи виділяють соціалістичну модель (судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури, не реалізується принцип розподілу влад, специфіка формування суддівського корпусу: виборність усіх суддів та народних засідателів) та мусульманську модель (поряд із державними судами діють суди шаріату, мусульманському суду підлягають лише єдиновірці або особи, що погодилися на такий суд, народні засідателі, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату; в деяких мусульманських країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама – вищої духовної особи в державі).

До судової системи можуть також входити суди звичаєвого права племінні суди, в яких беруть участь вожді та старійшини. Вони розглядають спори між сусідами, спори про використання земель, пасовищ, лісів, деякі питання сімейного права на підставі звичаїв племені, кримінальні справи такі суди не розглядають. Рішення таких судів, що суперечить закону, є недійсними. Рішення племінного суду може бути оскаржене в суді загальної юрисдикції.

У деяких країнах існують церковні суди, які передусім розглядають справи священників, однак можуть накладати стягнення і на прихожан.

Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду – медіатори, консиліатори (посередники, примирителі), що діють у Франції та Італії. Їх розглядають як мирових суддів у незначних справах і призначають органи місцевого самоврядування.

В Індії існують народні суди, що розглядають справи про транспортні порушення.

У країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення.

Громадськими судами із досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, які створюються при установах (США). Їх члени не є державними службовцями, а громадськими діячами.

Залежно від кількості елементів судової системи виділяють дворівневу, трьохрівневу та чотирьохрівневу судові системи, залежно від чого суди називаються судами першої інстанції, другої інстанції третьої та четвертої інстанції.

Дворівнева судова система: зустрічається рідко у невеликих державах з простим адміністративно-територіальним поділом та невеликою чисельністю населення. Суд першої інстанції розглядає більшість справ, а суд другої інстанції розглядає скарги на його рішення.

В країнах трьохрівневої судової системи (Болгарія, Венгрія, Польща) перша інстанція як правило розглядає малозначні справи, друга інстанція – більш складні, які передбачають більш складні покарання та в яких йдеться про значні суми позовів. Суди другої інстанції можуть служити касаційним та апеляційним судом для судів першої інстанції. Суди третьої інстанції в якості звичайних судів розглядають лише найбільш незвичайні справи і є касаційною та апеляційною інстанцією для судів першої та другої інстанції.

Найбільш складана система чотирьохрівнева (Франція, Італія). Вона будується так само, як і трьохрівнева, але суд четвертої інстанції – це вищий суд, який як правило не розглядає справи в якості суду першої інстанції, а є вищою касаційною та апеляційною інстанцією

Статусу суддів у конституціях зарубіжних країн приділяється велика увага. Крім того їх статус регулюють також і спеціальні закони.

До суддів як правило ставляться високі вимоги як професійного плану (наявність вищої юридичної освіти, певний таж роботи на юридичних посадах), так і моральні вимоги (відсутність судимості, бездоганна незаплямована репутація), а також вимоги щодо певного життєвого досвіду (підвищений вік для обіймання посади судді).

У конституціях як правило сформульовані загальні принципи правового статусу суддів, до яких належать:

- призначення суддів (це принцип покликаний забезпечити професіоналізм судової діяльності, оскільки під час обрання суддів діє політичний чинник, так як виборці як правило керуються не професійними та особистими якостями кандидатів, а їх політичними переконаннями; найбільш прийнятним є таке призначення, яке не є прерогативою однієї гілки влади);

- незмінність суддів (призначення суддів на певний строк зустрічається досить рідко – 10 років у Японії, спочатку на певний строк, а згодом безстроково – у Молдові, незмінність поєднується з таким поняттям як безстроковість та пожиттєвість; наприклад, у Великобританії суддя займає свою посаду до досягнення 72 років, у Японії – 65 років. Кар’єра судді може закінчитися у зв’язку із фізичним станом, скоєнням злочину, недостойною поведінкою і т.д.);

- незалежність суддів (судді – незалежні і підкоряються лише закону, економічною гарантією незалежності є високий рівень заробітної плати; судовий імунітет – одна з гарантій незалежності суддів, суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності за свої рішення у конкретних справах, за винятком випадків, передбачених законом);

- суддівська несумісність (заборона одночасно займати інші державні та громадські посади, а також займатися іншою оплачуваною (крім викладацької та наукової) діяльністю; у судових установах виключаються родинні зв’язки).