Основна компетенція зарубіжних парламентів. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основна компетенція зарубіжних парламентів.



На правове становище парламентів у системі вищих органів влади сучасних держав впливає не тільки їхня структура та організаційна побудова, а й установлена у законодавстві компетенція вищих представницьких установ. Саме компетенція парламентських установ дозволяє визначити роль і соціальне призначення парламентської установи у житті суспільства.

Компетенція парламентів – це їх здатність здійснювати конкретні повноваження стосовно предметів відання, визначених у конституціях та інших актах, і яка знаходить своє втілення в їхніх функціях. З точки зору юридичної техніки, компетенція парламентів визначається або шляхом перерахування їхніх функцій, або повноважень, які згідно з конституціями віднесені до їх відання.

Звернемо увагу на те, що в конституційних актах не завжди чітко розмежовані функції та повноваження парламенту, а часом їх перелічують уперемішку. Тому доцільно виходити з того, що повноваженнявизначають можливі і незалежні дії парламенту відносно конкретного об’єкта, тоді як функції вказують напрям, сфери діяльності органу народного представництва. Однак, оскільки функції управління не є юридичними явищами, остільки компетенція парламенту означає його право і обов’язок здійснювати конкретні управлінські функції у певній сфері.

Функції та повноваження парламентів залежать у першу чергу від форми правління, форми державного устрою, історичних умов, ступеня демократичності країни, співвідношення в ній політичних сил і низки інших факторів. У президентських республіках, наприклад, парламенти не беруть участь у формуванні уряду, обмеженим є його контроль за діяльністю виконавчої влади. У федеративних державах компетенція парламентів поділена між федерацією та її суб’єктами. У державах із тоталітарним режимом конституції закріплюють за парламентом значні права, але на практиці більшість його повноважень виявляються фіктивними. Використовуються чотири типові форми встановлення повноважень: конституційна, законодавча, договірна, делегування повноважень одного органу іншому. В цьому зв’язку можна говорити про наявність також різних регуляторів, а саме: конституційних, законодавчих, договірних. Використання гнучкого договірного способу, побудованого на дорученні та вказівках, нібито підживлюють тканину державного управління. У світовій практиці цей спосіб найбільш широке розповсюдження отримав у Польщі, де прийняття “малих конституцій”, тимчасових конституційних актів, які визначають систему і компетенцію органів державної влади, традиційні. Так, прийняттю Конституції 1921 р. передувало прийняття “малої конституції” 1919 р.; Конституції 1952 р. – Конституційного договору про організацію та коло діяльності верховних органів Польщі; нарешті, Конституції 1997 р. – Конституційного закону від 17 жовтня 1992 р. “Про взаємовідносини між законодавчою і виконавчою владами, а також територіальним самоврядуванням”.

Зміни в обсязі та характері повноважень органів представницької (законодавчої) і виконавчої влади можливі і при застосуванні процедури делегування повноважень від парламенту до глави держави або уряду. Так, ст. 38 Конституції Франції і ст. 80 Основного закону ФРН точно визначають, що і як може робити уряд і якою є подальша доля довірених йому актів. Ст. 81 Конституції Латвії також передбачає, що у періоди між сесіями сейму, Кабінет Міністрів має право, якщо в тому є нагальна потреба, прийняти постанови, що мають силу закону.

Мова далі піде про конституційні та законодавчі способи закріплення повноважень парламентів.

Відповідний аналіз зарубіжного законодавства свідчить про те, що в конституціях більшості держав світу за парламентами та їх палатами закріплюються такі основні прерогативи: представницькі, прийняття законів (законодавчі), фінансові, установчі, парламентського контролю, зовнішньополітичні та деякі інші.

Представницькі повноваження парламентів є не тільки пріоритетними, а в деякій мірі навіть визначальними. Парламент як єдиний загальнонаціональний виборний орган виявляє свою визначальну властивість – представництво. Для нього це і спосіб формування, і спосіб діяльності, й імператив функціонування. Як було показано вище, парламент розглядається як виразник інтересів і волі нації (народу). Його часто визначають як орган національного або народного представництва (Конституція Португалії у ст. 150 містить такий припис: “Асамблея Республіки є зборами, які представляють усіх португальських громадян”. Ст. 50 Конституції Нідерландів гласить: “Генеральні штати представляють увесь народ Нідерландів”). Проф. Л.Т. Кривенко слушно вказує на те, що роль парламенту як представницького органу базується на таких фундаментальних засадах: 1) джерелі влади; 2) його призначенні; 3) характері даного органу; 4) важливості і масштабах його компетенції. В юридичній літературі вказується і на інші аспекти представництва: а) вловлювання суспільних інтересів шляхом “відображення” у законах, інших актах; б) контрольні та інші публічні дії; в) позиції депутатів, фракцій і комітетів, парламенту в цілому стосовно тих чи інших явищ суспільного життя або подій міжнародного життя.

Як з точки зору важливості, так і об’ємності головними є повноваження відносно прийняття законів. Наголос на законодавчій функції парламенту характерний для конституцій, що закріплюють принцип жорсткого поділу влади (Бразилія, Мексика, США та ін.). Щодо конституцій парламентарних держав, то в них парламенти визначаються як єдині органи законодавчої влади (Індія, ФРН, Греція, Японія та ін.). Це означає, що законодавчу владу в цих країнах здійснює лише один орган-парламент, тобто тут він є верховним, універсальним органом законодавчої влади.

За характером закріпленої в конституціях законодавчої компетенції парламенти прийнято ділити на три групи. До першої групи відносяться парламенти з абсолютно необмеженою сферою законодавчих повноважень (парламенти Великобританії, Італії, Ірландії, Греції, Японії, Швеції юридично володіють правом прийняття законів з будь-яких питань). Другу групу складають парламенти переважно федеративних держав, чиї конституції чітко розмежовують права федерації та її суб’єктів. Наприклад, при визначенні компетенції Конгресу США Конституція закріпила за ним не законодавчу владу взагалі, а тільки надану нею. А в розд. 9 ст. І визначено те коло питань, з яких Конгрес не може приймати закони. До числа цих парламентів відноситься і парламент Франції. Третя група об’єднує парламенти, межі обмеженої законодавчої компетенції яких досить рухомі (Данія, Індія, Іспанія, Малайзія, Фінляндія, ФРН та ін.). Генеральні кортеси Іспанії, зокрема, володіють можливістю передавання деяких своїх законодавчих прав регіональним автономним об’єднанням.

Доцільно звернути увагу ще на такі моменти. По-перше, обмеження законодавчих прав парламентів відбувається і в зв’язку зі вступом багатьох країн до різного роду конфедеративних форм об’єднань (наприклад, Європейський Союз). По-друге, у ряді країн із парламентарною та напівпрезидентською формами правління існує т. зв. делеговане законодавство, коли глави держав і уряди за уповноваженням парламенту можуть приймати акти, які мають силу закону.

Контрольні повноваження традиційно вважаються прерогативою парламентів. Теоретично вона випливає з самої природи представницького правління, яке, за словами Дж. Ст. Мілля, “означає, що весь народ або значна його частина користується через періодично обраних ними депутатів вищою контролюючою владою – курсив наш – А.Г.). І далі, продовжуючи свою думку, Дж. Ст. Мілль вказує, що представницькі зібрання повинні забезпечувати за собою верховний контроль над усіма справами, у будь-якому випадку над усіма діями урядової влади.

Конституційна практика сприйняла цю доктринерську тезу, тому контрольні повноваження входять до компетенції практично всіх зарубіжних парламентів. Найбільш докладно ці повноваження регламентуються у конституціях Швейцарії 1874 р. (ст.85), Португалії (ст. 165), Болгарії (ст.62), Македонії (ст.68). А форма правління Швеції 1974 р. навіть має окремий розділ – “Контрольна влада”. Парламенти, як правило, здійснюють контроль за діяльністю урядів, інших органів виконавчої влади, за виконанням законів тощо. Форми контрольної діяльності парламентів досить багатоманітні – запити до урядів, дебати з питань загальної політики уряду, інтерпеляції, слухання, розслідування, виявлення довіри та ін.

Повноваження парламентів надавати згоду на встановлення податків та інших джерел державних доходів і визначати асигнування на державні потреби є найдавнішою їхньою прерогативою: в Англії, наприклад, парламент набув право встановлювати податки у ХІІІ ст. Фінансові повноваження, на думку автора, є винятковою прерогативою парламенту, адже жоден інший державний орган не може привласнити собі цю функцію. Наведемо декілька прикладів конституційної регламентації цих повноважень. Конституція США, наприклад, містить припис про “владу гаманця”, яка належить Конгресові: він має право “запроваджувати й стягувати податки, мита, данини й акцизні збори для того, щоб сплачувати борги й забезпечувати спільну оборону та загальний добробут Сполучених Штатів…” (Розд. 8, ст. 1). У Конституції Японії (ст.ст. 83, 84, 85) зафіксовані положення, згідно з яким уряд розпоряджається державними фінансами на підставі ухвал парламенту і що запровадження або зміна існуючих податків можливі тільки на підставі закону, прийнятого парламентом. За загальним правилом, у конституціях більшості країн містяться норми, які передбачають посилення парламентського контролю за урядовою діяльністю у сфері фінансів.

Останнім часом у конституційному праві зарубіжних країн все частіше виділяють установчі повноваження парламентів, тобто участь парламентів у формуванні інших державних інститутів. Ступінь конституційної регламентації цих повноважень у різних країнах різний і визначається, як і в інших випадках, устроєм державної влади та обсягом загальної компетенції парламентів. Так, у ФРН Бундестаг бере найактивнішу участь у формуванні вищих органів федерації. Згідно з нормами Основного закону, Бундестаг обирає федерального канцлера (ст. 67). Депутати нижньої палати складають половину членів Федеральних зборів, які обирають Федерального президента (ст. 54). Бундестаг обирає також половину членів Федерального конституційного суду (ст.94) і таку ж кількість членів Комітету по виборах федеральних суддів (ст.95).





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 167; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.174.225.82 (0.01 с.)