Роман О.Забужко Польові дослідження українського сексу: дискурси у вимірі пост.

Посттоталітарна ігрова людина в романі Ю.Андруховича Перверзія

Л.Лавринович зауважує, що героїв Ю.Андруховича чи Ю.Іздрика можна назвати інтелігентами з великою долею умовності, адже в центрі постмодерної літератури знаходиться розщеплений, маргінальний індивід. Сучасна українська проза переважно є автобіографічною, тобто її визначає особа автора. У галицькій прозі особа автора є однозначно освіченішою, рафінованішою порівняно із києво-житомирською, хоча в обох випадках доводиться мати справу з маргінальною особистістю. Я вважаю, саме постмодерний ідеал має бути корисним для нової України. Адже йдеться про плюралізм,

толерантність, демократичність, порядок, які б мінімалізували агресивність, насильство, прагнення домінувати, а кожному індивідууму давали б відчуття влаштованості у світі. вітчизняному науковому дискурсі Андруховичеві переліки розглядаються у площині ігрових стратегій іронічного субєкта: від ексцесивних мовних фігур або фігур надміру мовний сплеск, тавтологічне забалакування, розкошування означника на тлі явної розрідженості означуваного, що врешті-решт призводить до того, що висловлювання наче відвертається від референта і починає опікуватися лише собою до економії мовних засобів: його списки імен втілювали саме перелік того, що становило б контекст сказаного

16. Проблематика й образи пєси Пригости мене горіхами А.Багряної.
ДІЙОВІ ОСОБИ:ВАЛЕРІЙ — привабливий чоловік років 35. ОЛЬГА — юна і симпатична панна років 22. Цікавий момент, коли дівчина приходить до чоловіка і просить не що інше, а горіхи. На мою думку дуже вдалий хід автора, вважаю, що це зроблено для того щоб зацікавити читача. Особливо імпонує думка, що дуже важливо вчасно здійснювати свої бажання.

17. Пошуки експерименти самототожності в пєсі Станція О.Вітра.
Позачасовість у просторі провінційної Станції, змодельована у однойменній

драмі О. Вітра. Це місце, де здійснюються всі бажання, своєрідний нудний рай. Начальник станції — Таня з якої всі сили висмоктало місто, де робота, дім, магазини, телевізор… Життя без завтрашнього дня… тому вона з радістю погодилась на цю посаду, сподіваючись на нове життя. Сюди ж потрапили ще дві дівчини, Ірина втекла у ліс від нахаби нареченого

та його друзів, а Оля вирушила пішки з дачі дістатись Станції, щоб провчити невдаху-залицяльника. Це архетипний сюжет про вирішальне випробування людини. Прасловянський обряд ініціації відхід у ліс, який був обовязковим для всіх членів роду, щоб утвердитись у новій ролі — дорослих, а відтак повноцінних членів громади. Їх перебування на Станції — вхід у простір небуття, така собі тимчасова відпустка від життя, зупинка, де можна перепочити, альтернатива латентного самогубства. Виникає запитання, чому вони опинилися на цій станції, що актуалізує проблему гріха не як злочину, а провини, зради власній самості. Із Станції О. Вітра можна виїхати лише за однієї умови — шляхом занурення у себе як спосіб самопізнання, своєрідне одкровення перед власною душею. Втрата бажань відбувається через їх здійснення, адже справжнє бажання архетипне, не артикульоване в слові і образі. Це як доведення від супротивного, коли неможливість реалізації, зависання у безвиході спонукає сильних до боротьби.

Принципова відсутність різниці на чому залишити станцію: на потязі, пароплаві, літаку вказує на ламінарність цих міських топосів, замкнених у інфернальному світі, де бажання — рух, порятунок.

У єдиної Олі зявляється мотивація для повернення у реальний світ,

пройшовши крізь катарсис власного світовідчуття. Вона ладна заплатити найвищу ціну за те, щоб побачити як її дитина злітає у небо на старій рипучій гойдалці, подарувати їй відчуття справжнього польоту. Гойдалка — символ часу-маятника, що повертає до себе і жінка, яка торує шлях у власну душу.

Сюжет з подвійною візуалізацією у пєсі Самогубство самоти Неди Неждани.

Надія Леонідівна Мірошниченко Неда Неждана 8 червня 1971 Неждана в пєсі грає у випадок, дивні збіги обставин, як-от жінка на даху,чоловік, тіло.два коти, суїцид і т.д., а у розвязці це реаліті шоу — Останній герой суїцидц з призом у 10 тис для рятівника. Парадокс, але насправді ірреальні речі відбуваються тоді, коли плановий сюрреалізм виконав своє завдання — стрибок у фіналі з парашутом залишає безліч запитань відкритими. Авторка означує жанр пєси як трагіпафос на 13 сходинок, лдну паузу і одне падіння. Така характеристика притаманна радше структурі твору, трансформованій фабульно-подієвій

схемі, що почасти перегукується із драмою бароко, де сцена мала три рівні: пекло,землю і рай. Драматична дія розгортається на даху висотного будинкудесь між небом і землею- урбанізоване містичне місце, де принаймають доленосні рішення та звичний прихисток для котячих побачень. Дійові особи абстраговані й символічні водночас- це Він, Вона, Тіло, Кіт, Киця, котрі відзеркалюють, резонують людську поведінку. Влдночас це й пре фігурації: Вона -любов; Він-надія; Кіт-хвацький чоловік; Киця-романтична жінка. Варто памятати що кіт — тварина містична, вважалася сакральною в Стародавньому Єгипті й була залучена в містеріях; у Європейській традиції — незмінний супутник відьом і курєр між реальним і потойбічним світом. Може скластися хибне враження, що у драмі зміщено номінативні значення, наче у сценарії поганого ігрового кіно, де режисер-Бог, чоловік-Ангел рятують заблукалу душу жінки-самогубці, або ж полюють на неї. Фактично відбувається передублювання, накладання рольової семантики, твориться симулякр фарсової ситуації, адже сповідальні монологи Її та Його втрачають правдивість, істинність трагізму через актуалізацію уявних телеглядачів, а відтак присутність і співучасть цілком реальних глядачів у залі. Середньовічний театр смерті — Аутодафе користувався неабиякою популярністю в мешканців міст. Зацікавленість людьми сценами мук і кровопролиття, смерті лягла в основу сценаріїв сучасного кіно. Психологічна патологія підглядання, спостереження за людиною в реальному житті, гонитва за справжністю баченого, відчутого спонукало до популяризації реаліті-шоу. Розповідь жінки про обставини, що привели її на дах, можуть видатися на перший погляд не суттєвими, як врешті про це й говорить чоловік, водночас вона уся просякнута ангедонієюбезрадісністю, стан, коли домінує не так бажанн померти як небажання жити. Відчуття самотності і непотрібності постає як тотальне й всеохопне. Форма реаліті-шоу не випадкова,адже чимало самогубців прагне на підсвідомому рівні бути врятованими, а публічність цього акту дає шанс саме на таке розвязання внутрішнього духовного конфлікту. Врешті,сам вчинок у свідомості людей, котрі зважуються на це, передбачає відповідну реакцію, вони так чи інакше пишуть сценарій пісял цієї події, сподіваючись на певну реакцію у людей, через яких він стався. Однак, як доводить реальність, усе часто має не такий пафосний і романтично-караючий вигляд, власне, на це і вказує Він у своїх іронічних репліках. Його зауваження стосовно зовнішнього вигляду жінки: ви вдягнули гарну вечірню сукню — вам дуже личить,справді. І туфлі на підборах…Напевно, і білизну в тон. Маємо не так елемент естеттизації самої смерті, як от гарне вбрання чи зручне місце падіння, а уявне проживання суїцидентом власногосценарію цього вчинку до та після нього. Згідно архетипізованих сценаріїв самогубства, що утвердились у людській свідомості, Він вимагає від Неї передсмертної записки. Як стверджують психіатри, один із 6 суїцидентів залишає її. Він і Вона знаходять тіло,злякавшись,намагаються обгрунтувати найнеймовірніші версії його появи. Зачинені двері, котрі не дають змоги їм залишити дах — спонук до розвязання ситуації, котра зміщує семантичні вектори з самогубці до вбивці, згодом виявляється що це лише манекен. Вона просить чоловіка вбити її бо хвилюється що ж буде, коли виявиться що все таки існує життя після смерті і душа за порушення цього закону вічно каратиметься упеклі.

Бездомність героя С.Жадана.

Герої С. Жадана розмовляють дещо зросійщеною мовою, перенасиченою нецензурною лексикою східноукраїнського гуртожитку, яка, за словами І. Андрусяка, характеризує авторський міський концепт, бо персонаж, від імені якого ведеться мова Сергія, перебуває ніби всередині текстової дії — тут і зараз. Відтак, його підхмелено-прикумарене дійство завдяки блискучому стилю автора видається надзвичайно привабливим, воно притягує, захоплює, заполонює…. найвиразнішою метафорою, яку запропонував Жадан, можна вважати бездомність героя. Бездомність — це й безкінечні мандри, і втрата довіри до світу дорослих, у яких водночас із перебудовою проявилась і власна не вкоріненість у буття. Звідси народжувався панк — культура інфантильних дорослих чоловіків, які граються в дитячі ігри
26. Жертва забутого майстра Є.Кононенко й проблема масової літератури.
Євгенія Кононенко 17 лютого 1959, Київ — сучасна українська письменниця і перекладачкаУ історико-містичному романі Жертва забутого майстра Євгенії Кононенко вдалося глибоко передати загадковий світ Іоанна Георга Пінзеля. Варто зазначити, що у багатьох моментах значно проникливіше, ніж у схожому за жанром романі Дена Брауна Код да Вінчі. Вона відтворила бурхливу атмосферу, повну таємниць та несподіванок. А також авантюрні пригоди, в основі яких — пошук спадщини таємничого майстра. І багато тому подібного. Залишається прочитати сам твір. А в творі — не розумієш, де Пінзель, де сюжет, де містика, де інтрига, про літературу взагалі мовчу. Після цього твору читач не захоче піти в Музей Пінзеля, що вже скільки років відкривається для нікого, там завжди пусто. І скульптури стоять, як і триста років тому, і Пінзелю якось пофіг на все це, але от для української культури — це мистецтво все ж таки могло бути корисним. Для Львова — особливо. Цей твір не можна назвати ані історичним, ані детективним, ані містичним. Це радше, якась наступна лав сторі, з тупим закінченням. Історія про старшу, незадоволену життям кобіту. Вона шукає, знаходить роботу, перекладає, але це не звичайний перекладач. Це навіть не історія, це сповідь перед психіатром. Вона, Маріанна, але це лише прикриття, справжнє імя героїні Леся. Вона заробляє шалені гроші, інколи їй щось спонсорує крутий клієнт. Наприклад шкіряний плащ. Маріанна з ним спала.А потім, так несподівано, зявляється цей француз, з таємним бажанням знайти Пінзеля. Тепер вони збираються до Львова. В очікуванні пригод неймовірних, ага — в очікуванні. У Львові вони звертаються до відкривача Пінзеля, Б. Возницького, щоправда в романі його звати інакше — М. Браницький.І тут елемент містики: він Браницький на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі пінзелевих скульптур. І як то з таким поглядом і даром гіпнозу, музей все пустий і пустий Якщо запитати будь-яку пересічну людину, де той музей Пінзеля, то вам ніхто цього не скаже. Скульптури й далі стоять у компанії старих, обдертих, сірих стін. А кобіта живе собі в апартаментах, в центрі Львова, має набагато молодшого за себе коханця, життя на стільки прекрасне, що аж нудно. Є Львів і Пінзель, а як без Бучача І як цікаво, виявляється Пінзель не любив Львова, і тому, коли головна героїня повернулась з Бучача до Львова, то їй також стало нецікаво у ньому. У Львові їхні кімнати хтось оглядав, одяг був розкиданий, а на ліжку хлопчика — якась чорна фігура. чит. нижче У нього шок, він божеволіє раптово кричить: отже, то була вона! не уявляю, як це звучить насправді, бо, коли в людини страх чи шок, то така мовна конструкція аж ніяк не звучатиме природньо.
27. Жертва забутого майстра Є.Кононенко або інший твір письменниці: образ сучасної жінки.
Євгенія Кононенко 17 лютого 1959, Київ — сучасна українська письменниця і перекладачкаПисьменниця занурює читача в інтригу, початок якої середина 18 століття. Таємничий скульптор Іоанн Георг Пінзель і його містична творчість надихають не лише справжніх поціновувачів мистецтва, а й тих мисливців за великими грішми, котрі добре розуміються на унікальних творах минулого. Саме з такими знавцями та їх добре продуманими діями, мета яких вивезти з України її художні скарби, зустрічаємось у цьому історико-містичному детективі. Зацікавлений читач, прочитавши роман і наукові додатки, напевне, згадає Код да Вінчі.Роман багатоплановий, має кілька сюжетних ліній. Крім таємниць видатного скульптора, що їх намагаються розкрити двоє грероїв роману, перед читачем постає й інша, не менш містична загадка, повязана з життям Мішеля героя роману. Поєднання двох історій, які своєрідно віддзеркалюють одна одну, надає романові особливого колориту й робить напрочуд цікавим. Але й ці два основні пласти не вичерпують проблематику твору.Центром роману є перекладачка і її хлопчик як можна так по-дурному називати чоловіка, у неї був чоловік-непотріб, тепер цей багатий французький хлопчик Мішель. У неї проблеми, у неї щось не те з психікою, просто нудно людині, вона йде до психіатра і витрачає гроші. Перекладачка називається Леся, але працює як Маріанна. У неї є син. Колись вона одружилась 13 числа, а потім розвелась. Дивина та й годі, як сказав би Йонеско, жінку Пінзеля теж звали Маріанна і вони теж одружились 13 числа, а потім також розлучились. Дивина та й годі. Пінзель був поганий коханець, вона була нещасна з ним. Який, збіг, все як у головної героїні, через триста років одна і та ж історія.
28. Посколоніальний дискурс І. Малковича: пошук ідентичності

У 80-ті роки ХХ ст. в українській літературі формується нова поетична генерація, назва якої — вісімдесятники — повязана не cтільки з часовими рамками, скільки з наявністю власної філософії мистецтва, індивідуального почерку та художньої естетики. До цього покоління зараховують і Іван Антонович Малкович 10 травня 1961, Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область — український поет і видавець, власник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Вірші Івана Малковича перекладено багатьма мовами. Слід наголосити, що в поетичному світі І.Малковича переважає театральність самозміни, тобто маскування героя. Досить поширеною в його ліриці є маска митця-конформіста, що була притаманна для українського суспільства 1980-х років — перехідної доби, коли всілякі перефарбування набули гротескної форми і засвідчили гостру кризу в суспільстві на різних рівнях його буття. За Н.Зборовською, маска потрібна для того, щоб приховати живе обличчя [2, 398]. Особливо це актуально для митців колоніальної і постколоніальної держави. На цьому акцентує і О.Ковальчук: Але головним джерелом театральності стає прагнення людей підігрувати іншим, часто здаватись, а не бути собою, мислити за узвичаєними нормами, рівнятись на невідомо ким установлені низькопробні естетичні смаки… [3, 133]. Головним персонажем низки Малковичевих поезій став герой, поведінка якого позначена елементами театральності або цілком співвідноситься з так званою театралізованою поведінкою. Своєрідна естетика поетичної театральності І.Малковича, основу якої становить маскування, вимальовується у вірші Чоловік. Ідеться про тип людини, як за будь-яких обставин напялює маску хамелеона, зраджуючи своєму покликанню, щоразу граючи різні ролі. У І.Малковича маска актора символізує митця, який, хоч і ненавидить фальш свого вимушеного акторства, все ж змушений пристосовуватися до навязуваних соціумом обставин. Навіть при першому знайомстві з Малковичевою лірикою впадає в око особливий, ні з чим незрівнянний дух театральності, який простежується у текстах з будь-якими мотивами — історичними, міфологічними, культурологічними, інтимними. Про що б не писав автор, які б події не ставали предметом його поетичного розмислу драматичні, трагедійні чи чисто ліричні, театралізація поглиблює ідейний задум та основну емоційну тональність текстів.

Роман О.Забужко Польові дослідження українського сексу: дискурси у вимірі пост.

Польові дослідження з українського сексу визнана книжкою, що найбільше вплинула на українське суспільство за 15 років незалежності.
Постмодернізм — це світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. прийшов на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

У центрі — вперто культивована естетика маразму. Українська постмодерна пострадянська література — це спроба виходу з концентраційного табору стагнації шляхом сміховинної стихійної літератури. На жаль, цей вихід був підхоплений масовою культурою, а тому життєствердний сміх поступово перейшов у сатиру, а далі — у гротескну конвульсію поетичного мислення та естетику маразму. Читаємо в Польових дослідження… Оксани Забужко: та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, Как вас зовут — Ирина, — було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у підїзді, вивинулася — втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської [а мав же час підучитися, прид-дурок]! Історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах відтворювала духовну порожнечу на місці традиційних форм етичного устрою — порожнечу, в якій надалі твориться щось неординарне… Взагалі не

досить зрозуміла категорія неординарного в цьому контексті. Бо і досі живе ВІЧНЕ. Тільки не в постмодерні. Постмодерна культура не випадково бореться з цієї категорією: це для неї категорія незручна, а часом і загрозлива.
8. Літературні періодика, видавництва, інтернет-ресурси, конкурси, премії.

На мою думку найважливіші видання засновані в ІІ пол.1970р. Harvard Ukrainian studies і Journal of Ukrainian studies, які представляють академічну науку, однак такі видання циркулюють в певному колі фахівців і в малій кількості. Не мають відчутного впливу в Україні. Вона в цілому дуже архаїчна і ідеологізована. Однак деякі діаспорні видання дуже потрібні культурній спілці — це Термінус видавався в Торонто М. Р. Стехом, які згодом стали цвітом польської україністики. Не можна не згадати рос. видання Столичні новини, Райдуга. У 1992 р. журнал Сучасність був головним літер.-публіцист. виданням діаспори. Публіцистикою нац. -демократ. спрямування та з мотивами галицького автонімізму газета Поступ, яку замінила львівська газета Літературні журнали Спілки письменників України складають доволі численну та автономну групу, що циркулює всередині герметичного простору спілчанських діячів. Це літературно-мистецькі та громадсько-політичні часописи Дніпро видається з 1927 року, Вітчизна з 1933 Дзвін з 1940, харківський спілчанський часопис Березіль, що зараз толерантно поєднує на своїх сторінках архаїку та нові тенденції, друкуючи тексти Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Софії Майданської, Сергія Жадана, Людмили Таран. Мало кому відомо, але журнал іноземної літератури Всесвіт — без сумніву, найпопулярніший український часопис радянських часів, Слово і час — єдиний академічний літературознавчий часопис, що видається в Україні Інститутом літератури ім. Класикою жанру інтелігентного українського часопису є Сучасність, що до 1992 року видавався за кордоном: у Німеччині Мюнхен та у США Т.Г.Шевченка НАН України та Національною спілкою письменників України і самим своїм існуванням констатує наявність наукового дискурсу в сучасному українському літературознавстві. урєр Кривбасу — літературно-культурологічний журнал, заснований у 1994 році, видається у Кривому Розі, Проект Потяг-76 — центральноєвропейський часопис під редакцією Ю. Андруховича та О. Бойченка. Видавництва: Наукова думка, Фоліо, Видавництва дитячої літератури України. А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, Освіта, Альтерпрес. Конкурси: Золотий лелека, Ярославів вал, Коронація слова, Обдаровані діти — надіякрвїни. Премії: В Україні щорічно вручається близько двох десятків премій, так чи інакше повязаних з літературною та письменницькою діяльністю. Не випадково більшість із них носять імена найвідоміших українських письменників — Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Володимира Сосюри, Василя

Стефаника. http:www.ukrlit.vn.ua
9. Постколоніальний синдром поезії Крим, Ялта. Прощання з імперією О.Забужко.

Інтелектуальна профанація сягає ще більшого цинізму, коли до роману Забужко Польові дослідження з українського сексу прилямпічують епітет жіночий роман тут щось набагато серйозніше.Постколоніальний синдром, обєднує тема самостановлення української літератури й культури і складного подолання власних комплексів, засвоєння різнорідної культурної спадщини, реінтепретації літературно-мистецьких цінностей і канонів, формування діалогічного простору як передумови входження у світовий контекст. Попри добру виписаність та коректно-модерне оформлення, поезії Забужко тяжіють до концептуалізованої дидактики і обмежені в ігровому аспекті, постколоніальний синдром. Барвистість та лексична насиченість образів достатньо компенсують стереотипну ідеологічну їх каналізацію та підкреслений важкуватий історизм. Стиль Забужко — формалізована психологічна поліморфія, у западинах якої ховається простий та оброслий наративністю Звір Соціальний. Аналіз творів сучасних письменниць найбільше — роману О.Забужко Польові дослідження з українського сексу призвело до утвердження феміністичною критикою думки про однобічність і певну викривленість у потрактуванні жіночого образу письменниками-чоловіками, артикулювання потреби нової героїні у вітчизняній літературі Очевидно, це спонукає жінок-письменниць до творення альтернативного зображення жінки, яке б більш повно виразило унікальний жіночий досвід і жіночу субєктивність

 

 

10. Рецепція класики української літератури в поезії Задзеркалля: пані Мержинська О.Забужко.
Проблема людини, коловороту її життя є центральною в сучасній гуманітарній думці, що пережила справжній антропологічний поворот у ХХ столітті, ще на світанку якого німецький філософ, засновник філософської антропології М.Шелер проголошував: в жодний період історії людина не була такою проблематичною, як у наш час Саме некласична філософія філософія життя, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз, персоналізм тощо переключила увагу гуманітарної думки з гносеологічної проблематики на дослідження підвалин людського буття.Західноєвропейська некласична філософія у визначенні особистості акцентує її індивідуальну природу наприклад, визначення німецького мислителя Е.Фромма: Під особистістю я розумію цілокупність як успадкованих, так і набутих психічних якостей, що є характерними для окремо взятого індивіда і які роблять цього окремо взятого індивіда неповторним, унікальним або ж метафізичний вимір за визначенням неотоміста Ж.Марітена, особистість є субстанцією, що характеризується наявністю душі як субстанціальної форми й живе не лише біологічним та інстинктивним,

але також інтелектуальним та вольовим життям Авторська винахідливість, оригінальність проявлялися у групуванні персонажів, у їх розташуванні в межах певної групи. О.Забужко вдало змальовує родину та зіставляє представників НКВД. Вона подає характеристику кожного персонажа оповідання, збагачує їх своїми стосунками, розмовами, відгуками.Народнопоетичні рецепції проявлялися не лише в інтертекстуальності мотивів і сюжетів чи аплікативному цитуванні народної образної мови, а й у посиленні національного колориту, художньому моделюванні моральних якостей, внутрішнього світу персонажів, у досягненні синтезу героїки й романтики, реалістичного й фантастичного способів зображення.
У ліричному доробку О.Забужко образ дзеркала зустрічається часто, кожного разу відкриваючи різні грані свого самобутнього смислу. Вірші авторки насичені також інваріантами дзеркала, серед яких: водна стихія у образі річки та дощу, вікно, скло. Формально ці художні образи повязані з прямими часовими і просторовими координатами, що набувають у ліричному творі образного значення, а у конкретних ситуаціях вони можуть виступати й засобом характеристики ліричного я. Отже, образ дзеркаларазом з його художніми інваріантами має хронотопічний смисл. Вони виконують функцію відображення реальних людей та предметів, символізують перехід до інших просторів і фантастичних світів, а також дають можливість переміститися у часі та побачити майбутнє під час ворожіння, чи пригадати давно минулі події з дитинства.
11. THE BAD COMPANY Ю.Андруховича: альтернативна історія української літератури.

Є абсолютно окремий сюжет, назвемо його пригоди протагоніста, він відбувається у всіх романах Андруховича. Якийсь герой під різними іменами переходить з роману в роман, змінюються географічні подробиці топографія, до речі, змінюється мало, наш герой долає якийсь шлях, досягає вищої метафізичної точки, після чого зникає — переходить в інобуття. Це не смерть у звичайному сенсі, це схоже на те, що сталося з міфологічним Орфеєм, і Андрухович більш ніж переконливо пояснює сам себе. В останньому романі трапляється щось інше: авторський персонаж як би роздвоюється, дві його половинки вступають у свідомо нерівний двобій, і переможець — вибуває. Той, хто програв переміг. Так буває. І ця розвязка вона ж — мораль мимоволі повертає нас до скандального сюжету про альтернативної історії літератури, нагадавши нещодавні вірші того ж автора під назвою Bad Company з підзаголовком: короткий курс історії української літератури. Там йшли — у стовпчик — імена та діагнози. Фактично, це своєрідна альтернативна історія літератури, в якій ідеться про масову культуру — постійного супутника, тінь і травестію високої літератури, якій зазвичай і присвячуються історії

літератури.
12. Ю.Андрухович Рекреації: десакралізація поета-месії.

Однією з причин руйнування цілісного авторського образу в постмодерній прозі є настанова постмодернізму на неоднозначність. Відсутність чітких орієнтирів, визначених категорій — один з основоположних принципів постмодерної філософії. Фрагментований текст без упорядкованої структури, композиції. Відповідно, подібні явища літератури мали б бути закритими для читацького сприйняття і розуміння. Однака, існує певний принцип, який забезпечує фрагментованій оповіді постмодерного тексту комунікативний ефект. К. Малмгрін пропонує поняття авторської маски, на означення центру-звязки в розірваній постмодерній оповіді. Авторська маска — налаштовує реакцію імпліцитного читача — таким чином здійснюється комунікативний звязок тексту з реальним читачем. Природа авторської маски — визначається як ігрова. Автор як дійова особа постмодерного роману виступає в ролі трікстера — перевертає, висміює умовність масової і класичної літератури, стереотип мислення читача.
У дослідженні творів Андруховича виходимо з тієї думки, що в творах автора бабувістський радісний карнавал руйнується, поступаючись місцем карнавалізації. Конкретний аналіз тексту підтверджує, що карнавалізація безпосередньо визначає специфіку творів персонажів у романі Рекреації карнавальні образи тепер маютьвульгарний смисл Герої-поети наділені амбівалентними характеристиками. Андрухович створює карнавалізовану художню дійсність, використовуючи принцип амбівалентності як один із засобів гри. На-д: Ростислав Мартофляка — перспективний поет + пяничка. автор не висміює недоліки вдачі свого героя, а здійснює гру із стереотипними, закоріненими у суспільній свідомості поняттями поета — месії

13. Десакралізація образу поета в романі Ю.Андруховича Московіада.
У дослідженні творів Андруховича виходимо з тієї думки, що в творах автора бабувістський радісний карнавал руйнується, поступаючись місцем карнавалізації. Конкретний аналіз тексту підтверджує, що карнавалізація безпосередньо визначає специфіку творів персонажів у романі Рекреації та Московіада. За грою, іронією в Московіаді автор не відсторонюється від серйозних проблем — почуття патріотизму. Тому варто пригадати характеристику постмодернізму романів Андруховича як постмодернізму з постколоніальним знаком питання. Справді, заперечення імперської політики не сумісні з постмодерною перверзійною грою. Однозначні, іноді категоричні заяви, сповнені осуду, що неодноразово зустрічаються в тексті, свідчать про те, що карнавалізм у Московіаді набуває іншої якості. деякі елементи зі сфери карнавалу — маска блазня, образ короля — блазня, що зявилися в полі авторської гри, підсилюють іронічно-пародійні

інтонації, зміцнюють відчуття абсурду імперії, стають атрибутами іншого, блюзнірського карнавалу. карнавальні образи тепер маютьвульгарний смисл
14. Інтертектуальність роману Ю.Андруховича Московіада.
В українському постмодернізмі гоголівський інтертекст є у складі романтичної народницької традиції, насамперед — у складі багатоаспектного міфу Україна. Очевидно, що складовою цього міфу стає протистояння імперського центру — і рідної, батьківськї периферії, як це спостерігаємо в модерністської інтерпретації гоголівських душевних страждань. Саме такий міф України лежить в основі Московіади — роману Ю. Андруховича 1993 р.. Крім того, у Андруховича протиставлені природна, гармонійна культура українська — і урбаністична барочно-готична московська. Постмодерністський роман написаний в іронічній гоголівської оповідної манері. Постмодерністський інтертекст розгортається в межах гоголівської просторовості: Україні Гетьманщина — Росія Московщина Але найчастіше інтертекст визначають романтичні протиставлення між святістю і чортівнею Це гоголівський мотив демонології, при якому простір духу виявляється полем битви двох містерій — християнської та бісівської. Український постмодернізм активно інтерпретував гоголівську містику, як івдрефлексоване українськими модерністами гоголівське роздвоєння душі, поєднуючи їх пошуком національної самобутності та національної ідеї. У романі Ю. Андруховича Рекреації молодь намагається долучитися до неї на Святі воскресаючого Духа, що проводиться в м. Чортополе. Поєднання світлих і темних сил в межах одного хронотопу воскресає дух — в Чортополе надає демонічне вплив на події, що знаменує приреченість консервативних форм національної свідомості, а також стереотипів традиційного возрожденческого українського мислення і поведінки. Ю. Андрухович занурює героїв у міфологізованої реальність неофашизму і тоталітаризму, відтворюючи в ігровій формі страшну картину військової історії. Герої переживають містичні стани, перевтілення, страх смерті, дотик до непознаваемой таємниці, як у Вії М. Гоголя це сталося з Хомою Брутом.