Культ Любка Дереша: інтертекстуальний простір.

Любко Дереш повне імя: Любомир Мирославович Дереш; 3 липня 1984, імовірно — в смт Пустомити, Львівська область[1] — сучасний український письменник.Роман Культ є одним з найперших творів молодого українського автора. Тут перетинаються яскраві образи, розгортається напружена інтрига, динамічний сюжет і водночас саме цей роман яскраво віжбиває тенденції укр.письма 90-х років ХХст і репрезентує ідейні тенденції нового десятиліття. Автор користується надбанням традиції,що усталилася в національній фантастичні літературі, але воночас уводить новітню форму конструювання фантастичної художньої площини: поетапта деструкція раціональної дійсності. Атрибути навколишньої дійсності постають тут як окремі уривки,сплески памяті, історії,спогади основного буття, які слід звернути увагу виділені у тексті на конструктивному рівні, у вигляді підрозділів. Так розкривається історія директора Андрія Ярославовича, що у своєму довгому фотелі сидів чинно і поважно,з високо піднятим підборіддям, наче хетський цар Суппілуліума І. Історичні асоціативні паралелі аоглиблюють зміст художнього тексту та надають йому особливої семантики. Локальні форми худ.простору у творі постають фрашментарно і обмежені лише тими обєктами,що впадають до ока персонажа:підвіконня,кава з коньяком,таблиці тощо. Зустріч Банзая з Азатотом у транцендентному просорі розкривають

філософсько-містичне поле роману. Невипадковим є образ Азатота, запозиченого з міфології ЛавкрафтаМіфів Ктулху. Азатот у творі уособлює образ безтілесного духу зла. Він є окремим простором, замкненою в собі реальністю. Ця міфологічна просторова форма розкриває теорію місць тонкої реальності,яких уникає суспільство:покинуті будинки,неосвячені храми,пустелі,гори… У такий спосіб окреслюється відносна теорія добра та зла у світі, містика — засіб відтворення цієї опозиції. Цей роман є втіленням дифузії різних часопросторових пластів на рівні фантастичного і нефантастичного художнього денотатів. Автор синтезує основні часопросторові форми в площині свідомості персоажів, тобто у їх субєктно-психологічному часопросторі. Письменник демонструє складну систему взіємодії часопросторових пластів художнього твору, усклднюючи її художні вияви.

Депеш Мод С.Жадана: колективний портрет покоління.

Герої роману Депеш Мод пють горілку на початку, в середині й у кінці роману. В проміжках між тим вони, лаються, втікають від міліціонерів, рекетирів, цигана-наркодилера та провідника-збоченця. Тікають без гонору. Не можна сказати, щоби в їхньому житті не було жодної світлої плями. Безперечно світлою плямою є продавщиця гастроному в білому халаті, яка крізь вітрину та ще й з похмілля цілком здатна видатися золотозубим янголом. Взагалі янголи та хрести з розпяттям, схоже, зявляються тут щоразу, як автор починає відчувати, що його текст перетворюється на якісний чорнушний продукт часів перебудови. Напевно, коли Жадану самому ставало від цього нудно, він цяткував книгу символами вічності. Виглядає як професійний письменницький прийом. Але, боюсь, кілька янголів навіть укупі із символічною рибиною, погризеною зсередини бджолами, справи не виправлять. Чоловік — суто символічно — це активне начало, яке ставить перед собою мету й досягає її. В цього чоловіка мета як це по східному тотожна засобам: чималий шмат книги присвячений історії про те, як герої продають горілку, аби купити її ще більше. Нечоловіча, віктимна поведінка у спілкуванні з правоохоронними органами. Нечоловіча, споживацька поведінка у спілкуванні з жінками. Власне, жінок тут майже немає. Є обкурена дівчинка-Маруся, донька грошовитого батька. В неї завжди можна отримати нічліг, трохи сексу й грошей. Є золотозуба продавщиця гастроному. Є тітки в різнокольоровій білизні. Така неестетичність серйозно дратує героїв. Однак ці жінки чомусь не дуже переймаються через нелюбов до них пяних хлопчаків, з поганим запахом з рота, плямами від блювоти на одязі, зате з витонченим смаком і високими вимогами до протилежної статі. Ця вимогливість до жінок, — можливо, єдина ознака їхньої мужності. Дефіцит маскулінних рис набирає особливого значення, зважаючи на поодинокі соціальні медитації автора, присвячені роздумам над не зовсім щасливою, хоча й не найгіршою долею рідної країни. В деяких дослідженнях, виконаних за допомогою методики постколоніального аналізу звертається увага на ототожнення колонізованої нації з жінкою: вона слабка, вона підкоряється, її ґвалтує завойовник. Відтак свідомість чоловіка-представника цієї нації також набуває фемінних рис. Якщо він хоче зайняти чоловічу позицію, то повинен стати на бік метрополії-колонізатора.
24. Депеш Мод С.Жадана: хронотоп міста.

Урбаністичні пейзажі метро, прохолодного кишечника підземки, площ, вуличок, парків, дворів та квартир багатоповерхівок, підвалів спальних районів, вокзалів, барів, кавярень, стадіонів, коридорів гуртожитків — провідні живі й промовисті міські топоси, які змальовують формування ціннісної системи 19-тирічної особистості на розпутті розхристаних моральних принципів, у яких понятія поєднуються з елементами світових філософських систем і прагнення протиставити себе соціумові. Зображення міста в романі має кілька особливих моментів: це гра масштабом, місто зіставляється з пустотою та самотністю в натовпі. Урубано-міський концепт включає в себе певну чисельність міських топосів, залежних від архітектоніки великого міста. Місто — буденне життя — пустота та самотність вишиковуються в семантичний ряд, що будує образ антиміста, позбавленого сенсу життя. Авторська триада місто — свобода — самотність у натовпі окреслюється у філософію душі персонажів роману: вони вільні від роботи, освіти, справжнього кохання, родинних обовязків, батьківського й будь-якого авторитету. Ця вільна нудьга і призводить до відвертого сатанізму і зізнання оповідача, що він вірить у сатану, сягає депресивного ліризму й трагікомічного драйву.Модифікації великого міста за масштабом у романі представляє суто постмодерні авторські утворення в дусі фрагментації: самотність, гендерні стосунки, самовираження в соціумі, викривлення простору та накладання часу, гра масштабом відіграють вагому структуруючу роль, оскільки сюжетного чи композиційного центру в них немає. Це свого роду автобіографічна книга письменника. За формою — соціально-філософська алкогольно-наркотична подорож, галюціногенні мемуари, щоденникові записи, чтиво не для нервових і не для правильних, в одному з інтервю, що передували появі роману, Сергій Жадан сам описав текст як таке собі нон-фікшн. Отже, урбаністичний концепт в романі Сергія Жадана є своєрідним переосмисленням епохи формування молоді 90-х років ХХ століття в харківському інваріанті. Топос міста з домінантою України змальовує урбаністичний засіб життя молодої особистості на зламі

 

 

Бездомність героя С.Жадана.

Герої С. Жадана розмовляють дещо зросійщеною мовою, перенасиченою нецензурною лексикою східноукраїнського гуртожитку, яка, за словами І. Андрусяка, характеризує авторський міський концепт, бо персонаж, від імені якого ведеться мова Сергія, перебуває ніби всередині текстової дії — тут і зараз. Відтак, його підхмелено-прикумарене дійство завдяки блискучому стилю автора видається надзвичайно привабливим, воно притягує, захоплює, заполонює…. найвиразнішою метафорою, яку запропонував Жадан, можна вважати бездомність героя. Бездомність — це й безкінечні мандри, і втрата довіри до світу дорослих, у яких водночас із перебудовою проявилась і власна не вкоріненість у буття. Звідси народжувався панк — культура інфантильних дорослих чоловіків, які граються в дитячі ігри
26. Жертва забутого майстра Є.Кононенко й проблема масової літератури.
Євгенія Кононенко 17 лютого 1959, Київ — сучасна українська письменниця і перекладачкаУ історико-містичному романі Жертва забутого майстра Євгенії Кононенко вдалося глибоко передати загадковий світ Іоанна Георга Пінзеля. Варто зазначити, що у багатьох моментах значно проникливіше, ніж у схожому за жанром романі Дена Брауна Код да Вінчі. Вона відтворила бурхливу атмосферу, повну таємниць та несподіванок. А також авантюрні пригоди, в основі яких — пошук спадщини таємничого майстра. І багато тому подібного. Залишається прочитати сам твір. А в творі — не розумієш, де Пінзель, де сюжет, де містика, де інтрига, про літературу взагалі мовчу. Після цього твору читач не захоче піти в Музей Пінзеля, що вже скільки років відкривається для нікого, там завжди пусто. І скульптури стоять, як і триста років тому, і Пінзелю якось пофіг на все це, але от для української культури — це мистецтво все ж таки могло бути корисним. Для Львова — особливо. Цей твір не можна назвати ані історичним, ані детективним, ані містичним. Це радше, якась наступна лав сторі, з тупим закінченням. Історія про старшу, незадоволену життям кобіту. Вона шукає, знаходить роботу, перекладає, але це не звичайний перекладач. Це навіть не історія, це сповідь перед психіатром. Вона, Маріанна, але це лише прикриття, справжнє імя героїні Леся. Вона заробляє шалені гроші, інколи їй щось спонсорує крутий клієнт. Наприклад шкіряний плащ. Маріанна з ним спала.А потім, так несподівано, зявляється цей француз, з таємним бажанням знайти Пінзеля. Тепер вони збираються до Львова. В очікуванні пригод неймовірних, ага — в очікуванні. У Львові вони звертаються до відкривача Пінзеля, Б. Возницького, щоправда в романі його звати інакше — М. Браницький.І тут елемент містики: він Браницький на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі пінзелевих скульптур. І як то з таким поглядом і даром гіпнозу, музей все пустий і пустий Якщо запитати будь-яку пересічну людину, де той музей Пінзеля, то вам ніхто цього не скаже. Скульптури й далі стоять у компанії старих, обдертих, сірих стін. А кобіта живе собі в апартаментах, в центрі Львова, має набагато молодшого за себе коханця, життя на стільки прекрасне, що аж нудно. Є Львів і Пінзель, а як без Бучача І як цікаво, виявляється Пінзель не любив Львова, і тому, коли головна героїня повернулась з Бучача до Львова, то їй також стало нецікаво у ньому. У Львові їхні кімнати хтось оглядав, одяг був розкиданий, а на ліжку хлопчика — якась чорна фігура. чит. нижче У нього шок, він божеволіє раптово кричить: отже, то була вона! не уявляю, як це звучить насправді, бо, коли в людини страх чи шок, то така мовна конструкція аж ніяк не звучатиме природньо.
27. Жертва забутого майстра Є.Кононенко або інший твір письменниці: образ сучасної жінки.
Євгенія Кононенко 17 лютого 1959, Київ — сучасна українська письменниця і перекладачкаПисьменниця занурює читача в інтригу, початок якої середина 18 століття. Таємничий скульптор Іоанн Георг Пінзель і його містична творчість надихають не лише справжніх поціновувачів мистецтва, а й тих мисливців за великими грішми, котрі добре розуміються на унікальних творах минулого. Саме з такими знавцями та їх добре продуманими діями, мета яких вивезти з України її художні скарби, зустрічаємось у цьому історико-містичному детективі. Зацікавлений читач, прочитавши роман і наукові додатки, напевне, згадає Код да Вінчі.Роман багатоплановий, має кілька сюжетних ліній. Крім таємниць видатного скульптора, що їх намагаються розкрити двоє грероїв роману, перед читачем постає й інша, не менш містична загадка, повязана з життям Мішеля героя роману. Поєднання двох історій, які своєрідно віддзеркалюють одна одну, надає романові особливого колориту й робить напрочуд цікавим. Але й ці два основні пласти не вичерпують проблематику твору.Центром роману є перекладачка і її хлопчик як можна так по-дурному називати чоловіка, у неї був чоловік-непотріб, тепер цей багатий французький хлопчик Мішель. У неї проблеми, у неї щось не те з психікою, просто нудно людині, вона йде до психіатра і витрачає гроші. Перекладачка називається Леся, але працює як Маріанна. У неї є син. Колись вона одружилась 13 числа, а потім розвелась. Дивина та й годі, як сказав би Йонеско, жінку Пінзеля теж звали Маріанна і вони теж одружились 13 числа, а потім також розлучились. Дивина та й годі. Пінзель був поганий коханець, вона була нещасна з ним. Який, збіг, все як у головної героїні, через триста років одна і та ж історія.
28. Посколоніальний дискурс І. Малковича: пошук ідентичності

У 80-ті роки ХХ ст. в українській літературі формується нова поетична генерація, назва якої — вісімдесятники — повязана не cтільки з часовими рамками, скільки з наявністю власної філософії мистецтва, індивідуального почерку та художньої естетики. До цього покоління зараховують і Іван Антонович Малкович 10 травня 1961, Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область — український поет і видавець, власник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Вірші Івана Малковича перекладено багатьма мовами. Слід наголосити, що в поетичному світі І.Малковича переважає театральність самозміни, тобто маскування героя. Досить поширеною в його ліриці є маска митця-конформіста, що була притаманна для українського суспільства 1980-х років — перехідної доби, коли всілякі перефарбування набули гротескної форми і засвідчили гостру кризу в суспільстві на різних рівнях його буття. За Н.Зборовською, маска потрібна для того, щоб приховати живе обличчя [2, 398]. Особливо це актуально для митців колоніальної і постколоніальної держави. На цьому акцентує і О.Ковальчук: Але головним джерелом театральності стає прагнення людей підігрувати іншим, часто здаватись, а не бути собою, мислити за узвичаєними нормами, рівнятись на невідомо ким установлені низькопробні естетичні смаки… [3, 133]. Головним персонажем низки Малковичевих поезій став герой, поведінка якого позначена елементами театральності або цілком співвідноситься з так званою театралізованою поведінкою. Своєрідна естетика поетичної театральності І.Малковича, основу якої становить маскування, вимальовується у вірші Чоловік. Ідеться про тип людини, як за будь-яких обставин напялює маску хамелеона, зраджуючи своєму покликанню, щоразу граючи різні ролі. У І.Малковича маска актора символізує митця, який, хоч і ненавидить фальш свого вимушеного акторства, все ж змушений пристосовуватися до навязуваних соціумом обставин. Навіть при першому знайомстві з Малковичевою лірикою впадає в око особливий, ні з чим незрівнянний дух театральності, який простежується у текстах з будь-якими мотивами — історичними, міфологічними, культурологічними, інтимними. Про що б не писав автор, які б події не ставали предметом його поетичного розмислу драматичні, трагедійні чи чисто ліричні, театралізація поглиблює ідейний задум та основну емоційну тональність текстів.