Посттоталітарна ігрова людина в романі Ю.Андруховича Перверзія

Л.Лавринович зауважує, що героїв Ю.Андруховича чи Ю.Іздрика можна назвати інтелігентами з великою долею умовності, адже в центрі постмодерної літератури знаходиться розщеплений, маргінальний індивід. Сучасна українська проза переважно є автобіографічною, тобто її визначає особа автора. У галицькій прозі особа автора є однозначно освіченішою, рафінованішою порівняно із києво-житомирською, хоча в обох випадках доводиться мати справу з маргінальною особистістю. Я вважаю, саме постмодерний ідеал має бути корисним для нової України. Адже йдеться про плюралізм,

толерантність, демократичність, порядок, які б мінімалізували агресивність, насильство, прагнення домінувати, а кожному індивідууму давали б відчуття влаштованості у світі. вітчизняному науковому дискурсі Андруховичеві переліки розглядаються у площині ігрових стратегій іронічного субєкта: від ексцесивних мовних фігур або фігур надміру мовний сплеск, тавтологічне забалакування, розкошування означника на тлі явної розрідженості означуваного, що врешті-решт призводить до того, що висловлювання наче відвертається від референта і починає опікуватися лише собою до економії мовних засобів: його списки імен втілювали саме перелік того, що становило б контекст сказаного

16. Проблематика й образи пєси Пригости мене горіхами А.Багряної.
ДІЙОВІ ОСОБИ:ВАЛЕРІЙ — привабливий чоловік років 35. ОЛЬГА — юна і симпатична панна років 22. Цікавий момент, коли дівчина приходить до чоловіка і просить не що інше, а горіхи. На мою думку дуже вдалий хід автора, вважаю, що це зроблено для того щоб зацікавити читача. Особливо імпонує думка, що дуже важливо вчасно здійснювати свої бажання.

17. Пошуки експерименти самототожності в пєсі Станція О.Вітра.
Позачасовість у просторі провінційної Станції, змодельована у однойменній

драмі О. Вітра. Це місце, де здійснюються всі бажання, своєрідний нудний рай. Начальник станції — Таня з якої всі сили висмоктало місто, де робота, дім, магазини, телевізор… Життя без завтрашнього дня… тому вона з радістю погодилась на цю посаду, сподіваючись на нове життя. Сюди ж потрапили ще дві дівчини, Ірина втекла у ліс від нахаби нареченого

та його друзів, а Оля вирушила пішки з дачі дістатись Станції, щоб провчити невдаху-залицяльника. Це архетипний сюжет про вирішальне випробування людини. Прасловянський обряд ініціації відхід у ліс, який був обовязковим для всіх членів роду, щоб утвердитись у новій ролі — дорослих, а відтак повноцінних членів громади. Їх перебування на Станції — вхід у простір небуття, така собі тимчасова відпустка від життя, зупинка, де можна перепочити, альтернатива латентного самогубства. Виникає запитання, чому вони опинилися на цій станції, що актуалізує проблему гріха не як злочину, а провини, зради власній самості. Із Станції О. Вітра можна виїхати лише за однієї умови — шляхом занурення у себе як спосіб самопізнання, своєрідне одкровення перед власною душею. Втрата бажань відбувається через їх здійснення, адже справжнє бажання архетипне, не артикульоване в слові і образі. Це як доведення від супротивного, коли неможливість реалізації, зависання у безвиході спонукає сильних до боротьби.

Принципова відсутність різниці на чому залишити станцію: на потязі, пароплаві, літаку вказує на ламінарність цих міських топосів, замкнених у інфернальному світі, де бажання — рух, порятунок.

У єдиної Олі зявляється мотивація для повернення у реальний світ,

пройшовши крізь катарсис власного світовідчуття. Вона ладна заплатити найвищу ціну за те, щоб побачити як її дитина злітає у небо на старій рипучій гойдалці, подарувати їй відчуття справжнього польоту. Гойдалка — символ часу-маятника, що повертає до себе і жінка, яка торує шлях у власну душу.

Самогубство самоти Неди Неждани: сценарій безвихідних ситуацій.

Надія Леонідівна Мірошниченко Неда Неждана 8 червня 1971- українська поетеса, драматург, журналістка. Неждана в пєсі грає у випадок, дивні збіги обставин, як-от жінка на даху,чоловік, тіло.два коти, суїцид і т.д., а у розвязці це реаліті шоу — Останній герой суїциду з призом у 10 тис для рятівника. Парадокс, але насправді ірреальні речі відбуваються тоді, коли плановий сюрреалізм виконав своє завдання — стрибок у фіналі з парашутом залишає безліч запитань відкритими. Авторка означує жанр пєси як трагіпафос на 13 сходинок, одну паузу і одне падіння. Така характеристика притаманна радше структурі твору, трансформованій фабульно-подієвій схемі, що почасти перегукується із драмою бароко, де сцена мала три рівні: пекло,землю і рай. Драматична дія розгортається на даху висотного будинкудесь між небом і землею- урбанізоване містичне місце, де принаймають доленосні рішення та звичний прихисток для котячих побачень. Дійові особи абстраговані й символічні водночас- це Він, Вона, Тіло, Кіт, Киця, котрі відзеркалюють, резонують людську поведінку. Влдночас це й пре фігурації: Вона -любов; Він-надія; Кіт-хвацький чоловік; Киця-романтична жінка. Варто памятати що кіт — тварина містична, вважалася сакральною в Стародавньому Єгипті й була залучена в містеріях; у Європейській традиції — незмінний супутник відьом і курєр між реальним і потойбічним світом. Може скластися хибне враження, що у драмі зміщено номінативні значення, наче у сценарії поганого ігрового кіно, де режисер-Бог, чоловік-Ангел рятують заблукалу душу жінки-самогубці, або ж полюють на неї. Фактично відбувається передублювання, накладання рольової семантики, твориться симулякр фарсової ситуації, адже сповідальні монологи Її та Його втрачають правдивість, істинність трагізму через актуалізацію уявних телеглядачів, а відтак присутність і співучасть цілком реальних глядачів у залі. Середньовічний театр смерті — Аутодафе користувався неабиякою популярністю в мешканців міст. Зацікавленість людьми сценами мук і

кровопролиття, смерті лягла в основу сценаріїв сучасного кіно. Психологічна патологія підглядання, спостереження за людиною в реальному житті, гонитва за справжністю баченого, відчутого спонукало до популяризації реаліті-шоу. Розповідь жінки про обставини, що привели її на дах, можуть видатися на перший погляд не суттєвими, як врешті про це й говорить чоловік, водночас вона уся просякнута ангедонієюбезрадісністю, стан, коли домінує не так бажанн померти як небажання жити. Відчуття самотності і непотрібності постає як тотальне й всеохопне. Форма реаліті-шоу не випадкова,адже чимало самогубців прагне на підсвідомому рівні бути врятованими, а публічність цього акту дає шанс саме на таке розвязання внутрішнього духовного конфлікту. Врешті,сам вчинок у свідомості людей, котрі зважуються на це, передбачає відповідну реакцію, вони так чи інакше пишуть сценарій пісял цієї події, сподіваючись на певну реакцію у людей, через яких він стався. Однак, як доводить реальність, усе часто має не такий пафосний і романтично-караючий вигляд, власне, на це і вказує Він у своїх іронічних репліках. Його зауваження стосовно зовнішнього вигляду жінки: ви вдягнули гарну вечірню сукню — вам дуже личить,справді. І туфлі на підборах…Напевно, і білизну в тон. Маємо не так елемент естеттизації самої смерті, як от гарне вбрання чи зручне місце падіння, а уявне проживання суїцидентом власного сценарію цього вчинку до та після нього. Згідно архетипізованих сценаріїв самогубства, що утвердились у людській свідомості, Він вимагає від Неї передсмертної записки. Як стверджують психіатри, один із 6 суїцидентів залишає її. Він і Вона знаходять тіло,злякавшись,намагаються обгрунтувати найнеймовірніші версії його появи. Зачинені двері, котрі не дають змоги їм залишити дах — спонук до розвязання ситуації, котра зміщує семантичні вектори з самогубці до вбивці, згодом виявляється що це лише манекен. Вона просить чоловіка вбити її бо хвилюється що ж буде, коли виявиться що все таки існує життя після смерті і душа за порушення цього закону вічно каратиметься упеклі.