Стилі керівництва фактори визначення керівника

а) авторитарний (синонім директивний, вольовий) – стиль базується на жорсткому способі управління, недопущенні ініціативи.

При автократичному стилі відбувається виразний поділ на керівника й під­леглих, тих, які командують, і тих, що зобов’язані виконувати накази, розпорядження. Керівник-авто­крат сам визначає мету діяльності групи та спосіб її досягнення і лише незначною мірою дозволяє членам групи прилучатися до прийняття рішень. Він монополізує більшість одержуваної інформації та право на ініціативу, сприймається оточу­ючими як диктатор чи деспот, не виявляє гнучкості в ставленні до подій у групі, а його сприйняття світу в даному випадку явно негативне. Наслідком такого стилю управління стає зменшення числа ініціатив і послаблення міжособових контактів. У групі назрівають тенденції до бунту, а деколи й реальна агресія, хоча група як цілісність має загалом непогані результати.

Позитивні аспекти стилю – дисципліна, швидке реагування в екстремальних ситуаціях; негативні – низька ініціатива, можливе погіршення психологічного клімату в колективі.

Авторитарний стиль керівництва доцільно використовувати в ситуаціях, де потрібне жорстке підкорення певним вимогам (військова служба), у випадку, коли виникає потреба швидко і одноосібно розв’язати кризову, конфліктну ситуацію;

б) демократичний – базується на колегіальності прийняття рішень, врахуванні думок і, за можливості, побажань підлеглих, передачі частини повноважень підлеглим. Це стиль заохочення, ініціативи.

При демократичному стилі відсутній радикальний поділ на керівника й керо­ваних, хоча фактично конкретні структури управління в такій групі наявні. Члени цієї спілки допущені до участі в прийманні рішень та формуванні цілей і норм колективної праці. Ініціатива стимулюється завдяки застосуванню обговорень, дискусій, самодіяльності та наголошенню на суспільних інтересах. На відміну від автократів для демократичних керівників характерні:

– більша впевненість у собі (вона живиться порозумінням з групою та її підтримкою);

– переважно екстраверсійна спрямованість;

– оптимізм;

– більша емоційна врівноваженість;

– виразніша схильність до безтурботної поведінки;

– наголошення на суспільних цінностях.

Позитивні аспекти стилю – гарний психологічний клімат, спроможність підлеглих до прийняття самостійних рішень, негативні – може призвести до низької дисципліни, невисока мобільність у прийнятті рішень в екстремальних умовах.

Демократичний стиль лідерства передбачає досить відчутний вплив керівника чи лідера на групу, але він координує свої дії з груповими очікуваннями. Цей стиль переважає в більшості груп в звичайних умовах існування;

в) ліберальний (номінальний) – керують підлеглі, “вказівки не даються”, “своя людина”.

Для цього стилю характерне недостатнє втручання керівника в ті справи, які вирішуються в колективі. Постійно зароджуються різноманітні конфлікти, апатія, невдоволення з приводу відсутності конкретного плану дій, а головне – низька працездатність групи. Ліберальний керівник фактично не впливає на життя групи, що приводить до виділення із середовища її членів особи, яка бере на себе роль лідера. Очевидно, що він переважно вибирає автократичний стиль керівництва. На прикладі наслідків ліберального управління групою можна переконатися в необхідності керівника. Тож проблема полягає не в тому, чи має бути в групі керівник, а який він повинен бути.

Ліберальний стиль керівництва в групі, де керівник не здатен приймати рішення, контролювати ситуацію, тобто не вміє чи не хоче виконувати свої функції, призводить до неефективної діяльності групи. Але у деяких випадках, коли група складається з високосвідомих працівників, здатних до самоорганізації та самоконтролю, також у випадках ситуації неформальних стосунків (корпоративна вечірка, відпочинок групи “на природі”, неформальне спілкування) цей стиль може виявитися доречним та дієвим;

г) керівник у якому співіснують якості різних типів керівництва.

Саме керівник, який має навички застосування кожного з трьох стилів керівництва в конкретній ситуації в певній групі може вважатися найбільш професійним як керівник чи лідер.

Диференціація лідерів можлива і за іншими ознаками: лідер-ерудит, емоційний лідер, позитивний і негативний лідери.

53 Поняття "соціалізація" … (від латинського воеіаіів - суспільний) виникає в американській та французькій соціології в кінці ХІХ ст. (Ф. Гіддінгс, Г. Тард).

Вагомий внесок у розробку теорії соціалізації здійснив Т. Парсонс. Вчений розумів соціалізацію як процес інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм, "вбирання" в себе загальних цінностей.

Соціалізація забезпечує потребу індив₁іда слідувати загально-значущим нормам і стандартам поведінки^*265. Вплив соціального середовища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації.

Соціалізація	способи формування умінь і соціальних настановіндивідів, які відповідають їхнім соціальним ролям
полягає у сходженнілюдини від індивідуального до соціального
процес входження в суспільство
процес становлення особистості,навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, настанов, зразків поведінки, притаманних певному суспільству, соціальній спільноті та групі
процес засвоєння та подальшого розвиткуіндивідом соціально-культурного досвіду

Основні сфери соціалізації - сім'я, групи ровесників, інститути виховання і освіти тощо.

Фактори соціалізації

Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як:

Фактори соціального середовища

o сукупність ролей і соціальних статусів, що суспільство пропонує людині;

o соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретного статусу;

o система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;

o соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;

o загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга - для суспільств у перехідні епохи їх розвитку.

54 Фази входження зрілої особистості в групи
1. Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують у групі. У неї виникає об'єктивна необхідність "бути такою, як усі", що досягається за рахунок деякого уподібнення з іншими особами групи. За неможливості подолання труднощів адаптаційного періоду (дезадаптація) можуть проявитися якості конформності, невпевненості, залежності.

2. Фаза індивідуалізації. Вона пов'язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів та способів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, процеси, властиві цій фазі, породжуються суперечностями між необхідністю "бути таким, як усі" і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо на етапі індивідуалізації він не отримує підтримки, не відчуває взаєморозуміння (деіндивідуалізація), це спричинює агресивність, негативізм тощо.

3. Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. З одного боку, властиві цій фазі процеси детерміновані суперечністю між намаганнями індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями в групі, а з другого — потребою і здатністю групи прийняти, схвалити та культивувати лише ті його індивідуальні властивості, що сприяють її розвитку і його як особистості.

55 Вікова періодизація з позиції соц. Псих. У той же час можлива нерівномірність, деяка неузгодженість темпів фізичного, психічного і соціального становлення особистості особливо на відносно ранніх, "предвзрослих" етапах лише підкреслює "больові", найбільш вразливі точки її дозрівання. Навіть у тих випадках, коли гетерохронность розвитку лише вгадується, будучи "змащеній" і тому неявній, говорити про безкризовий, абсолютно плавної зміні вікових етапів можна лише умовно і з численними застереженнями.

По-перше, як відомо, будь-яке переростання кількості в якість (а саме в цій логіці і повинен розглядатися реальний перехід від одного вікового етапу до іншого) несе на собі відбиток "революційності", може розцінюватися як своєрідний вибуховий процес. Цим і відрізняється переважно еволюційний характер розвитку в рамках одного і того ж вікового етапу від процесу онтогенетичного розвитку в цілому. Окремі, парціальні, часом якщо й не зовсім локальні, але слабкозв'язаного і обмежено-взаємовпливаючі зміни, будучи навіть підсумовані, чи не репрезентативні не просто якісним, але системних перетворень психофізіологічного характеру, соціальних відносин, лічностнообразующей діяльності і свідомості, які і є визначальними підставами, а точніше, єдиним комплексним підставою правомірності розмови про дійсну зміні віку. Таким чином, в певному сенсі самі по собі "вікові кризи" - явище якщо не неминуче, то в усякому разі цілком закономірне і з'ясовне.

По-друге, крім більш-менш об'єктивних підстав, які зумовлюють якісні скачки на тлі відносно плавного хронологічного "вікового накопичення", помітне напруження взаємин індивіда як із самим собою, так і з соціумом обумовлено цілим рядом причин індивідуально-суб'єктивного і мікросоціумного характеру. Насамперед це проблема суб'єктивної вікової самоідентифікації особистості, що розвивається. У реальному повсякденному житті цей феномен пов'язаний з відносно стійким прагненням особистості на певних стадіях індивідуального шляху свого становлення, з одного боку, протиставити себе - "сьогоднішнього" собі - "вчорашньому" (а також тим, хто, на думку суб'єкта, у віковому плані безумовно належить до їм пережитому, подолання, "молодшому", в порівнянні з його "сьогоднішнім" етапом життя, віком), а з іншого - самовизначитися і самосостояться шляхом віднесення себе не тільки до "нинішньому", але й до "завтрашнього" своїм віком. У той же час соціальне оточення - окремі "значущі інші", референтна група та широкий соціум - не встигає, як правило, за стрибкоподібно змінюються віковими потребами суб'єкта, тим більше, що та тактика впливу, яка багато в чому визначала взаємини індивіда та його оточення на попередньому етапі (якщо мова не йде про конфронтаційному отношенческом варіанті), будучи вже успішно апробована, сама по собі і по тих результатів, до яких привела, цілком задовольняє соціум, а тому й зміна її не стимулювали ситуацією. Таким чином, в будь-якому випадку виникає певний часовий "зазор", в рамках якого по-новому пофарбована і в нових формах пред'явлена активність індивіда найчастіше сприймається і оцінюється інстанцією соціального контролю в якості явно відхиляється.

Саме цей факт розбіжності звичних, цілком адекватних попереднього етапу взаємодії з особистістю очікувань оточення і "примеривания" особистістю на себе нової ролі або цілого рольового "репертуару" із супутнім обсягом прав і обов'язків і є якісним психологічним змістом складається кризової ситуації онтогенетичного розвитку. Багато в чому від того, наскільки швидко і безболісно станеться згладжування даного протиріччя (або суб'єкт визнає свої домагання передчасними та необґрунтованими, або соціум усвідомлює, що відбулися зміни реальні і незворотні), залежать часові рамки кризи, інтенсивність і ступінь конфліктності його протікання, а також згубність його наслідків. Відзначимо, що в тому випадку, коли заслуговують кращого застосування твердість і непохитність обох сторін непохитні, цілком закономірним наслідком може виявитися затяжною конфронтаційний криза, яка вже не стільки відображає факт зміни вікових етапів розвитку особистості, скільки є змістовною і визначальною характеристикою цього процесу в цілому, істотно порушуючи або як мінімум деформуючи адекватний шлях фізичного, психічного та соціального становлення людини.

Як показують і спеціальні психологічні дослідження, і реальна педагогічна практика, в цьому плані найбільш вразливим виявляється підлітковий вік - коли відносна "кризисность", нерівномірність процесу особистісного розвитку нерідко набувають особливо чітко виражену, соціально загострену форму. Трапляється це, як правило, тоді, коли не викликає надмірну напруженість в силу свого цілком закономірного характеру на рубежі молодшого шкільного і підліткового вікових деяке неузгодженість очікувань розвивається особистості та соціуму оперативно не «знімається", а перероджується в стійку установку оточення, що оцінює як само собою зрозуміле чергові поведінкові девіації підлітка. Якщо ж і останній, зі свого боку, також має негативний настрій і впевнений в тому, що при вирішенні всього комплексу особистісно значущих для нього проблем розраховувати на підтримку "світу дорослих" не доводиться, то не тільки досить обмежений в часі етап зміни психологічного віку (переходу від молодшого шкільного до підліткового віку), але і весь період отроцтва набуває рис яскраво вираженою конфліктності з соціумом, перетворюючись на своєрідний затяжну кризу переходу від дитинства до дорослості. Очевидно, що і в подальшому своєму розвитку така особистість найчастіше повністю нездатна оговтатися від наслідків такого невтішного соціального досвіду.

У цьому контексті абсолютно зрозуміло, що важкозрозумілі сплески соціальної, асоціальної або навіть антисоціальної активності на перший погляд цілком відбулися зрілих і, головне, благополучних людей нерідко мають глибоко приховані, віково-віддалені від актуального моменту витоки, пов'язані, наприклад, з несприятливими, особистісно деформуючими умовами розвитку в дошкільному, молодшому шкільному віках, в отроцтві, юності, молодості. Висновок тут більш ніж очевидний: незважаючи на те що будь принципово специфічний віковий період має свої особливі психологічні риси і відрізняється відносною замкнутістю, він не може бути змістовно проінтерпретований в контекстуальному відриві від попередніх йому і наступних за ним фаз онтогенезу.

56 Спілкування як соц.. псих явище У соціальній психології явище спілкування є одним з найважливіших, позаяк породжує такі феномени, як обмін інформацією, сприймання людьми один одного, керівництво й

лідерство, згуртованість і конфліктність, симпатія і антипатія тощо. Вітчизняна психологічна наука має давні традиції щодо дослідження категорії «спілкування» та виявлення її специфічно-психологічного аспекту. Передусім принциповим є питання взаємозв'язку спілкування й діяльності.

Виходячи із ідеї єдності спілкування й діяльності (Б. Ананьев, О. Леонтьев, С. Рубінштейн та ін.), під спілкуванням розуміється реальність людських стосунків, яка передбачає будь-які форми спільної діяльності людей. Тобто будь-які форми спілкування належать до специфічних форм спільної діяльності. До того ж люди не просто спілкуються в ході виконання ними певних функцій, але вони завжди спілкуються під час відповідної діяльності. Отож спілкується завжди діяльна людина. Г. Андреева вважає, що доцільним є найширше розуміння зв'язку діяльності і спілкування, коли спілкування розглядається і як аспект спільної діяльності (оскільки сама діяльність не лише праця, а й спілкування в процесі праці), і як її своєрідний дериват (від лат. derivatus — відведений, derivo — відводжу, утворюю: похідне від чогось первинного). Іншими словами, спілкування доцільно розглядати у двох планах: як аспект спільної діяльності і як її продукт (В. Слободчиков, Є. Ісаєв). Водночас діяльність за допомогою спілкування не просто організовується, але й збагачується, в ній виникають нові зв'язки і стосунки між людьми. На думку Г. Андреєвої, таке широке розуміння зв'язку спілкування й діяльності відповідає розумінню самого спілкування як важливої умови привласнення індивідом досягнень історичного розвитку людства, чи то на мікрорівні, у безпосередньому оточенні, чи на макрорівні, у всій системі соціальних зв'язків.

Стосовно іншої позиції, коли категорія «спілкування» може розглядатися як самостійна і зведена до діяльності (В. Знаков, А. Реан та ін.), процес спілкування стає для людини не лише засобом, а й метою. Таке розуміння спілкування дає змогу розглядати цю дефініцію як таку, шо не обов'язково виникає внаслідок потреби у спільній діяльності; вона може виступати й у ролі самомотивовано-го процесу. Як приклад маємо фатичне (від лат. fatuus — дурний, пустий) спілкування, в діяльному аспекті беззмістовне, те, метою якого є підтримка самого процесу спілкування.

57 Основні характеристики та види спілкування Людина, перебуваючи в суспільних відносинах з іншими людьми, може спілкуватися:

I. За критерієм просторового існування

Безпосереднє спілкування — це вид спілкування, при якому відбувається прямий контакт між суб'єктами спілкування. Наприклад, студенти, слухаючи лекцію викладача, спілкуються з ним безпосередньо, при прямому контакті (бачачи, слухаючи його живу мову).

Опосередковане спілкування — це вид спілкування, протилежний до безпосереднього спілкування, і є таким, при якому суб'єкти спілкування не контактують один з одним, але одночасно вступають у комунікативні зв'язки. Наприклад, читаючи будь-яку книгу, ви опосередковано спілкуєтеся з автором цієї книги;

не знаючи його, не бачачи його, не контактуючи з ним ви отримуєте певну інформацію в інтерпретації цього автора.

II. За критерієм мотивації до спілкування

Бажане спілкування — це вид спілкування до якого ми прагнемо, якого бажаємо. Наприклад, в анонсі телепрограм ви знайшли цікаву для себе програму чи телефільм і в певний час вмикаєте телевізор, тобто ви прагнете до такого спілкування.

Небажане спілкування — це вид спілкування, від якого людина уникає, ухиляється, втікає. Наприклад, ви заходите в громадський транспорт у "час пік"; багато людей, тісно, люди стоять близько один до одного, тримають малу дистанцію між собою, безумовно, що це для людей є певним дискомфортом. Дехто відхиляється, відвертається в інший бік, дивиться постійно у вікно, інший читає газету, книгу, хтось слухає музику — все це задля того, щоб уникнути прямого небажаного контакту.

III За критерієм орієнтації на співрозмовника

Міжособистісне спілкування цей вид спілкування найбільше поширений у житті людини, а конкретно — це безпосередні суспільні зв'язки людей у контексті "суб'єкт-об'єктних" та "суб'єкт-суб'єктних" відносин. асове спілкування — це вид спілкування, яке спрямоване не на конкретну людину, а на масу людей. Таке спілкування здійснюється через телебачення, засоби масової комунікації. Через такий вид спілкування відбувається обмін інформацією від покоління до покоління, від однієї нації до іншої.

ІV. За критерієм часового обмеження

1. Короткотривале спілкування— цей вид спілкування обмежений у часі. Наприклад, є люди, для яких спілкування є необов'язковий у цьому житті, основна функція їх спілкування полягає в чіткому обміні інформацією. Вони намагаються не
допустити того, щоб спілкування їх поглинуло.

2. Довготривале спілкування — це вид спілкування, при якому люди відчувають дискомфорт у стосунках, якщо не отримають
задоволення від спілкування як безпосереднього, так опосередкованого. Для таких людей спілкування є самоціллю в житті, вони схильні до довготривалих контактів, їм постійно потрібно блокувати свою потребу в отриманні певної інформації від партнера по
спілкуванню.

V. За критерієм кількості учасників

1. Монологічне спілкування — це вид спілкування, яке передбачає одностороннє спрямування інформації, коли лише один із учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, тобто відсутній зворотній зв'язок. За таких умов відбувається суб'єкт-об'сктне спілкування.

2. Діалогічне спілкування — це вид спілкування, в основі якого лежить гуманне ставлення до іншої людини з якою спілкуються. При такому спілкування обоє є активними учасниками процесу спілкування, відбувається зворотній зв'язок.

VI За критерієм результативності:

Конфліктне спілкування — це особливий вид спілкування, для якого характерне зіткнення поглядів людей, їх інтересів і дій. Таке спілкування негативне, оскільки супроводжується негативними емоціями, стресами, переживаннями, розчаруваннями.

Маніпулятивне спілкування — це вид спілкування при якому один із комунікантів хоче переважати, мати домінуючу позицію, пригнічуючи інтереси, бажання та потреби іншого учасника комунікативного процесу. До основних характеристик спілкування належать структура, функції, види, стратегії, тактики, стилі, засоби і форми.

Структура спілкування

Всебічне пізнання суті спілкування як одного з найважливіших феноменів людського буття потребує з'ясування особливостей його структури.

Структура (лат, structura—розташування, порядок) спілкування— порядок стійких зв'язків між його елементами, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі у процесі зовнішніх і внутрішніх змін.

Психологія тлумачить структуру спілкування через виокремлення рівнів, через аналіз його структурних елементів у ситуаціях безпосередньої взаємодії або через перелічення його основних функцій.

Оптимальною вважають класифікацію рівнів, запропоновану Б. Ломовим, який виокремив:

— макрорівень. Спілкування як складна система взаємозв'язків індивіда з іншими людьми і соціальними групами, важливий аспект Його способу життя;

— мезорівень. Спілкування як сукупність цілеспрямованих логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії людей у конкретний період свого життя;

58 Ст-ра та особл комунікативного процесу Комунікація є важливим чинником існування суспільства, оскільки суспільства без спілкування немає. Комунікація є тим процесом, який і забезпечує утворення суспільства.

"Комунікативний процес - це взаємодія між різними суб'єктами комунікації, при якому здійснюється обмін інформацією. Він включає динамічну зміну етапів формування, передавання, приймання, розшифрування і використання інформації в обох напрямках при взаємодії комунікантів.” Поняття "комунікативний процес" в більшій мірі використовується для позначення функції взаємодії в процесі комунікації.

"Ми живемо у світі комунікації, пише Г.Г.Почепцов, 70% свого часу людина витрачає на спілкування. Без ефективної комунікації зупинилося б багато виробничих процесів. Тому питання організації процесу спілкування (комунікативного процесу) є важливим для творення суспільства.”

Дослідження показали, що близько 70% часу індивідуума припадає на комунікацію: людина пише, читає, говорить, слухає. Жодна людина чи група людей не може існувати без комунікації. Тільки комунікація забезпечує передачу інформації та ідей. Комунікація передбачає як передачу (вислів), так і розуміння (сприйняття) повідомлення. Досконала комунікація виникає в тому випадку, коли думка або ідея зрозумілі саме в тому значення, яке мав на увазі коли казав, тобто коли передача відбулася таким чином, що у приймаючого інформацію виник той же уявний образ, що був і у того, хто передавав інформацію.

Основна мета комунікаційного процесу - забезпечення розуміння інформації, що є предметом обміну, тобто повідомлень.