Принципи нотаріального процесуального права.

Нотаріальний процес характеризується низкою принципів, що забезпечують виконання задач нотаріату.

Принципи нотаріального процесу — це найбільш загальні правові вимоги до вчинення нотаріальної діяльності, що відображають характер нотаріального провадження. Вони закріплені в нормах права.

Принципи нотаріального процесу можна класифікувати за різними підставами. Наприклад, за сферою поширення вони поділяються на загальноправові (характерні для всіх галузей права), міжгалузеві (спільні з цивільним процесом) і галузеві (властиві тільки нотаріальній діяльності). За функціональною ознакою можна виділити принципи організації нотаріату та принципи вчинення нотаріальної діяльності.

Найбільш доцільною уявляється класифікація принципів нотаріального процесу за джерелом їхнього закріплення в спеціальному законодавстві про нотаріат. З урахуванням цього критерію до принципів нотаріального процесу відносять принципи:

— законності;

— обґрунтованості нотаріальних актів;

— диспозитивності;

— безпосередності;

— національної мови;

— сприяння фізичним і юридичним особам у реалізації їхніх прав і інтересів;

— таємниці вчинення нотаріальних дій.

Принцип законності. У загальному розумінні зміст принципу законності в нотаріальній діяльності полягає в тому, що вчинення нотаріальних дій, віднесених до компетенції нотаріальних органів, може здійснюватися тільки з дотриманням вимог діючого законодавства України.

Принцип законності при здійсненні нотаріальних дій необхідно розглядати в двох аспектах. По-перше, всі дії нотаріуса та інших посадових осіб повинні підкорятися відповідним законодавчим актам. По-друге, у рамках нотаріального процесу дотримувати закони повинні й інші суб'єкти — фізичні та юридичні особи, що звертаються за вчиненням нотаріальних дій.

Проявом розглянутого принципу стосовно до діяльності нотаріальних органів є постанова законного нотаріального акта, законність якого завжди пов'язується при цьому з дотриманням матеріальних і процесуальних норм.

Матеріально-правовий прояв принципу законності полягає в тому, що нотаріус вчиняє нотаріальні дії, керуючись правовими нормами, які регулюють певні правовідносини. Так, при вирішенні питання щодо видачі свідоцтва про право на спадщину застосовуються відповідні норми Цивільного кодексу; при посвідченні шлюбного контракту та видачі свідоцтва про право власності подружжя застосовуються норми Сімейного кодексу.

Процесуально-правовий прояв цього принципу полягає в тому, що порядок вчинення будь-якої нотаріальної дії суворо врегульований законодавством.

Врегулювання законом порядку вчинення діяльності має дуже велике значення: будь-який державний чи приватний нотаріус вчиняє нотаріальні дії за такими самими правилами. Отже, дотримання вимог нотаріальних процесуальних норм поряд з нормами матеріальними — обов'язкова умова постанови законного нотаріального акта.

Принцип обґрунтованості нотаріальних актів. Цей принцип вимагає, щоб вчинені нотаріальні дії ґрунтувалися на дійсних обставинах, підтверджених необхідними відомостями й документами. Точно розмежувати поняття «відомості» і «документи» важко. Очевидно, до категорії документів можна віднести акти державних органів, які фіксують обставини, що мають юридичне значення, чи правові відносини: рішення суду про наявність родинних відносин, свідоцтва органів загсу про народження, реєстрацію шлюбу, розлучення, смерть, довідки про належність житлового будинку певній особі і т. п. Відповідно, відомості становить будь-яка інша інформація, наприклад, повідомлення кредитної установи про відсутність внеску на ім'я спадкодавця. Але для використання в нотаріальному процесі ця інформація все рівно повинна бути викладена у письмовій формі і має відповідати певним вимогам, передбаченим законодавством. Тому можна зробити висновок, що принципової різниці між документами й відомостями в нотаріальному провадженні не існує і вони повинні бути об'єднані терміном «документи».

Представлені матеріали нотаріус оцінює з точки зору їх належності, допустимості та вірогідності. Він перевіряє, чи виданий документ правомочним органом, чи підписаний відповідними посадовими особами, чи дотримана встановлена форма документа, чи зберіг він силу, а також інші обставини.

Представлення нотаріусу зацікавленою особою всіх необхідних документів для вчинення нотаріальної дії — найважливіша умова правильного вирішення нотаріальної справи, одна з гарантій недопущення помилок з боку нотаріуса. Перелік необхідних документів, як правило, визначений у законодавстві. При цьому нотаріус чи інша посадова особа, яка вчиняє нотаріальну дію, не має права вимагати від заінтересованих осіб документи, що не стосуються суті вчинюваної нотаріальної дії, окрім передбачених законодавством.

Стаття 46 Закону представляє нотаріусу чи іншій посадовій особі право витребувати від підприємств, установ і організацій документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій. Відповідні документи мають бути подані протягом строку, визначеного нотаріусом. Цей термін не може перевищувати одного місяця.

Іноді думають, що якщо для вчинення нотаріальної дії недостатньо даних, наданих заінтересованими особами, нотаріус має сам збирати необхідні документи. Це твердження не можна визнати правильним, оскільки ст. 42 Закону точно вказує, що нотаріальні дії вчинюються після їх оплати в день подачі всіх необхідних документів, тобто дії щодо надання документів є обов'язком заінтересованої особи.

Не виникає необхідності у витребуванні матеріалів, якщо вони знаходяться в розпорядженні особи, що звернулася до нотаріуса, чи без ускладнень можуть бути нею отримані у відповідних установах (копії судових рішень, довідки з місця проживання чи роботи тощо). У таких випадках нотаріус лише роз'яснює заявникові, які саме документи необхідні для вчинення конкретної нотаріальної дії (наприклад, стягнення заборгованості на підставі виконавчого напису). Якщо ж потім необхідні документи не будуть представлені, нотаріальна дія не вчиняється.

Але існують випадки, коли самому заявникові дуже важко чи просто неможливо одержати деякі документи. Це може мати місце за підставами суб'єктивного характеру: старість, інвалідність, хворобливий стан, неправомірна відмова будь-якої посадової особи видати такі довідки, тривала затримка з їх одержанням і т. ін. Іноді певні документи відповідно до чинного законодавства видаються тільки обмеженому колу заінтересованих суб'єктів або взагалі не видаються без запиту компетентних органів (свідоцтва органів РАЦСу, медичні довідки, інформація про внески тощо). У таких випадках нотаріус повинний реалізувати свої повноваження по витребуванню матеріалів нотаріальної справи.

Принцип обґрунтованості закріплений у ст. 42, ч. 2 ст. 54, ст. 55 і ряді інших статей Закону, що зобов'язують нотаріуса перевіряти наявність певних фактів для вчинення тієї чи іншої нотаріальної дії.

Принцип диспозитивності. Закон передбачає необхідність особистої ініціативи заінтересованої особи в охороні її прав та інтересів. Тому принцип диспозитивності в нотаріальному процесі полягає в тому, що нотаріальне провадження може виникнути, як правило, тільки за ініціативою заінтересованих осіб, а не нотаріальних органів. Нотаріальний орган вчиняє нотаріальні дії за наявності письмової чи усної заяви такої особи. Так, подача заяви як засобу порушення нотаріального процесу передбачена статтями 57, 67, 70 Закону. А статті 80—82 вказують, що посвідчення фактів перебування громадянина в живих, перебування громадянина у певному місці, тотожності громадянина з особою, зображеною на фотокартці, здійснюється на прохання громадянина.

За загальним правилом нотаріальний орган за власною ініціативою дій не вчиняє.

Виключення становлять випадки, передбачені законом, коли нотаріальні дії можуть відбуватися за ініціативою нотаріусів чи інших осіб. Наприклад, відповідно до ст. 60 Закону нотаріуси за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян або за своєю ініціативою вживають заходи стосовно охорони спадкового майна, якщо це необхідно в інтересах спадкоємців, відказоодержу-вачів, кредиторів або держави. Однак заходи охорони майна померлого не вживаються, якщо спадкоємці померлого проживали разом з ним або якщо спадкоємці є, але ніхто з них не заявляє про необхідність вживання таких заходів.

Ще одне виключення з розглянутого принципу передбачено ст. 73 Закону. Йдеться про накладення заборони відчуження нерухомого майна. Це нотаріальна дія, що забезпечує законність угод (договору позички, довічного утримання, застави житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна).

Принцип безпосередності. Даний принцип полягає в наступному:

а) при здійсненні нотаріальної дії повинні безпосередньо бути досліджені певні документи (ст. 42 Закону) і встановлені особи громадян, які звернулися за вчиненням нотаріальної дії (ст. 43 Закону);

б) нотаріально засвідчувані угоди, а також заяви й інші документи мають бути підписані в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка вчиняє нотаріальну дію; якщо ж правочин, заява чи інший документ підписаний у відсутності цих посадових осіб, громадянин повинен особисто підтвердити, що документ підписаний ним.

Якщо громадянин через фізичну ваду, хворобу або з інших поважних причин не може власноручно підписати угоду, заяву чи інший документ, то з його доручення в його присутності й у присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, що вчиняє нотаріальні дії, зазначені документи може підписати інший громадянин. Про причини, внаслідок яких цей громадянин не міг підписати документ, вказується у посвідчувальному написі. Угоду не може підписувати особа, на користь якої чи за участі якої вона засвідчується.

Нотаріус або інша посадова особа, що вчиняє нотаріальну дію, може не вимагати щоразу явки відомих йому посадових осіб підприємств, установ і організацій, якщо він має зразки їх підписів, отримані при особистому зверненні, і справжність цих підписів не викликає сумнівів (ст. 45 Закону).

Окремим проявом принципу безпосередності при здійсненні такої нотаріальної дії, як посвідчення заповіту, є правило, згідно з яким заповіт має бути особисто подано заінтересованою особою нотаріусу для посвідчення. Посвідчення заповіту через представника не допускається (ст. 56 Закону).

Принцип національної мови. Згідно зі ст. 15 Закону і ст. 20 Закону «Про мови в Українській РСР», нотаріальне діловодство ведеться українською мовою. Якщо особа, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути переведені їй нотаріусом чи перекладачем. Для оформлення нотаріального документа з одночасним його перекладом затверджені спеціальні посвідчувальні написи (форма 31, 32), в яких посвідчується правильність усного перекладу тексту договору (якщо нотаріус перекладав сам) чи вказується, що усний переклад тексту договору зроблений перекладачем, дійсність підпису якого засвідчується. Особа, яка не володіє українською мовою, має право в нотаріальному процесі користуватися послугами перекладача і ставити свій підпис тією мовою, якою вона володіє.

Принцип сприяння фізичним і юридичним особам у реалізації їхніх прав і інтересів. Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону нотаріус зобов'язаний сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їхніх прав і захисті законних інтересів, роз'ясняти права й обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних дій з тим, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду.

Аналіз статей діючого Закону дозволяє зробити висновок, що розглянутий принцип реалізується в таких повноваженнях нотаріуса, як з'ясування відповідності волевиявлення особи її діям і намірам (ч. 2 ст. 54 Закону) і надання допомоги у виборі оптимального варіанта угоди, що, у свою чергу, полягає в: роз'ясненні прав і обов'язків, відповідних законів і підзаконних актів; попередженні про наслідки вчинених нотаріальних дій (ст. 5 Закону); складанні проектів угод і заяв, виготовленні копій документів і виписок з них (ст. 4 Закону); витребуванні необхідних документів-доказів (ст. 46 Закону).