Особливості входження до нато країн Східної Європи

На початку нашого століття засновник геополітики Маккиндер висловив ідею про те, що володіння Східною Європою є ключем до світового панування.

З давніх часів проблема східноєвропейських країн полягає в тім, що, маючи великий економічний потенціал і значні людські ресурси, вони в силу ряду цивілізаційних, релігійних, географічних, політичних і етнічних причин не можуть об'єднатися й відігравати самостійну роль у світі. Історично склалося так що внаслідок своєї роздробленості вони неминуче попадають у залежність від суміжних з ними держав. Сторіччя знаходження під чужим впливом сформували своєрідний менталітет народів країн Східної Європи, що полягає у потребі постійного блокування з потужними світовими державами.

Після другої Світової війни, такі країни Східної Європи як Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Польща, Румунія входили до Організації Варшавського договору, на противагу якому і було створено НАТО, тобто фактично перебували під впливом СРСР. Розпад СРСР, а разом із ним ОВД поставило перед країнами Східної Європи питання про обрання нового зовнішньополітичного курсу та національної стратегії безпеки. Більшість східноєвропейських країн взяло курс на євроінтеграцію - «возєднання з європейською родиною», як називали цей курс політичні еліти.

Європейським стратегам необхідний був час для вироблення нової стратегії, яка б допомогла поширити свій політичний та військовий вплив на Схід. Тут треба відзначити роль ЄС, який у перші роки після падіння Берлінської стіна проводив економічну експансію та виділяв великі кошти для підтримки різних прозахідних глобалістичних партій та організацій. Це заклало основи для пізнішого європейського політичного проникнення, яке неможливо було уявити у 1991 році, коли у Східній Європі ще перебували російські війська. Північноатлантичний альянс не міг використовувати країни Східної Європи, що перебувають в глибині континенту, так само, як західноєвропейські. Угорщина, Чехія та Словаччина країни з традиційним німецьким впливом, які не мають жодних контактів з морем, мали відігравати у новому союзі зовсім іншу роль. Тому була впроваджена абсолютно нова стратегія НАТО "Партнерство заради миру", головною метою якої є трансформація та пристосування Східноєвропейських країн до стандартів НАТО. Існувала ціла система, що мала крок за кроком змінити не лише збройні сили, а також політичну систему та національний дух країн Східної Європи, щоб підготувати їх до подальшої інтеграції з трансатлантичними партнерами.

Країни Центральної й Східної Європи остаточно зробили вибір на користь стратегії інтеграції в НАТО замість зміцнення НБСЄ після вільнюських подій січня 1991 р., серпневого путчу й остаточної дезінтеграції СРСР. Проте розмова про можливість членства в Північноатлантичному альянсі країн Східної Європи на тому етапі був ще неможливий.

На початку 1990-х років у ході пошуку альянсом рішення виникла ідея установи Ради північноатлантичного співробітництва(РПАС) й програми “Партнерство заради миру” (Причому напрямки розвитку обох інститутів аж ніяк не були визначені заздалегідь. РПАС був заснований у грудні 1991 р. на зустрічі міністрів оборони країн - членів НАТО в Брюсселі. У той момент НАТО лише запросила країни Центральної й Східної Європи до поглиблення співробітництва з альянсом у рамках РПАС. Міністри запропонували посткомуністичним країнам “досвід і експертні послуги” у питаннях “демократичного контролю над збройними силами”. До березня 1992 РПАС, крім центрально і східноєвропейських держав-колишніх членів ОВД, були прийняті всі нові незалежні держави - колишні радянські республіки за винятком Грузії.

З жовтня 1993 по січень 1994 на тлі “політичної, дипломатичної й пропагандистської боротьби між Вишеградською групою і Росією за найбільш вигідну для них розв'язку самміту НАТО в січні 1994 розгорнувся гострий диспут про доцільність відкритого переходу до політики розширення НАТО.

Після Брюссельського самміту єдиного підходу до розширення альянсу на Схід серед його західноєвропейських членів не існувало. У цілому за розширення як “питання принципу” після закінчення холодної війни виступав християнсько-демократичний уряд Німеччини

Росія значно пом'якшила свою позицію по розширенню НАТО на російсько-американському самміті в Хельсінкі 20-21 березня 1997 року. НАТО заявляла, що не має “намірів, планів і причин” розміщати на території нових країн-членів ядерна зброя, а також істотно збільшувати арсенал звичайних озброєнь у Центральній і Східній Європі. Замість Росія визнала відсутність у неї права вето на рішення НАТО, однак не знімала заперечення із приводу розширення альянсу.

Під час «першої хвилі» розширення на схід Альянс планував обмежитися в перший раз трьома центральноєвропейськими кандидатами, залишаючи поза НАТО як мінімум два досить підготовлених у військовому відношенні держави (Словенію, а також Словаччину, де в той момент на пості прем'єр-міністра перебував Володимир Меч’яр, який жорстко критикувався Заходом). Таке рішення дозволяло порушити питання про “другий раунд” незабаром після першого. Як вважали прихильники такого підходу, при включенні в “першу хвилю” Словенії або Румунії, негайно виникло би питання також і про країни Прибалтики, прийняття яких, здавалося тоді, було здатна викликати велику кризу у відносинах НАТО з Росією.

З погляду колективної безпеки, в ході “першого раунду” розширення альянсу приділялася значна увага військовій заможності нових кандидатів і їхньої здатності зробити відчутний внесок у безпеку країн НАТО

І хоча Італія, Канада, Іспанія, Португалія й Франція виступили на підтримку прийняття в складі “першої хвилі” Румунії й Словенії, на самміті в Мадриді в липні 1997 р. було вирішено прийняти тільки три країни - Угорщину, Польщу й Чехію.

Офіційно Угорщина, Польща й Чехія стали членами НАТО на Вашингтонському самміті альянсу 23-25 квітня 1999 г. після ратифікації країнами НАТО виправлень до Вашингтонського договору. На цій же зустрічі було оголошено про прийняття “Плану дій по вступу” в альянс що описував кроки по підготовці країн-кандидатів до вступу в НАТО в складі другої «хвилі» розширення на Схід.

Друга «хвиля» розширення початку всерйоз розглядатися на вищому політичному рівні НАТО з початку літа 2001 року. На спеціальному самміті НАТО 13 червня 2001 р. за участю Дж. Буша-Мол. було заявлено, що про другий раунд розширення НАТО керівництво альянсу офіційно оголосить на празькому самміті НАТО в 2002 році

Однак саме на рубежі між першим і другим розширеннями докорінно змінився характер інтересів альянсі, що привело до зміни порядку денного для НАТО й обумовило рішення про прийом семи нових країн-кандидатів.

У складі “першої хвилі” розширення в альянс були прийняті найбільше економічно успішні країни Центральної Європи, які могли виконати хоча б частину з дорогокоштуючих програм приведення своїх збройних сил у відповідність із натовськими стандартами. Угорщина, Польща й Чехія до 2002 р. випередили, як мінімум, трьох “старих” членів НАТО в ступені підготовленості збройних сил за натовськими стандартами, здатності до взаємодії із силами союзників, а також по якості озброєнь і застосовуваних військових технологій. Таким чином, коли в 1996-1997 рр. обговорювався склад “першої хвилі”, спостерігачам було складно представити, яким образом у НАТО можуть бути інтегровані держави накшталт Румунії або Болгарії, чиї збройні сили по боєздатності навіть віддалено не нагадували угорські або чеські. Останньою “краплею”, що обумовила зміну у політиці розширення на Схід стала розробка сценарію й підготовка операції проти Іраку в 2002-2003 роках. В самому НАТО не було згоди по питанню про доцільність даної операції, на яку твердо вирішили йти США й Великобританія. Таким чином, інтерес Вашингтона до НАТО як блоку військових союзників США було багато в чому загублено.

Така зміна мети призвела до зміни порядку денного для НАТО. Тепер доцільним стало “лавиноподібне” розширення альянсу. Тому на самміті в Празі в альянс були запрошені відразу сім держав: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія й Естонія – багатьом з яких належало пройти величезний шлях, перш ніж вони зуміли б “підтягтися” хоча б до рівня нових членів НАТО “першої хвилі”. У цьому сенсі сценарій 2002-2003 рр., у якому розширення НАТО передувало операції проти Іраку, нагадував 1999 р., коли косовська кампанія проводилася одночасно з офіційним включенням у НАТО Польщі, Угорщині й Чехії. Різниця лише в тім, що тоді у квітні 1999 р. відбувся вже офіційний прийом у НАТО трьох нових країн після процедури ратифікації, у той час як в 2002 р. сім держав тільки одержали запрошення почати остаточні процедури приєднання до альянсу, що відбулося у квітні 2004 року. Разом з тим з новачків 1999 р. Угорщина, наприклад, внесла істотний вклад у югославську операцію, в основному, завдяки своїй географічній близькості до Югославії. В 2002 р. від семи новачків була потрібна тільки підтримка дій антиіракської коаліції й висування деяких політичних ініціатив, спрямованих на сприяння коаліції. Така підтримка була тим більше важлива для адміністрації Буша, оскільки ряд європейських союзників по НАТО - і в першу чергу Німеччина, відносини США з якою серйозно погіршилися з вересня 2002 р. - не готові були повною мірою розділити американські цілі у відношенні Іраку й, найбільше, засобу їхнього досягнення. Після закінчення фази активних бойових дій американо-британської коаліції в Іраку туди були спрямовані військові контингенти більшості країн - учасниць “другої хвилі” розширення.

Російська протидія другому розширенню була практично нейтралізована зближенням Москви із Заходом в області боротьби з міжнародним тероризмом після вересня 2001 р., а також підписаною у травні 2002 р. угодою про створення Ради “Росія - НАТО” у рамках якого Росія одержала доступ до процесу прийняття рішень альянсом по ряду питань, що представляли спільний інтерес.

3. Позиція основних членів НАТО щодо розширення

Позиція Франції

Позиція Франції, її роль у європейському будівництві відображає боротьбу національних інтересів держави з імперським минулим з необхідністю враховувати існуючі реалії, шукати своє місце в нових умовах, будувати партнерські відносини з " сусідами-конкурентами" (Німеччина, Великобританія) на взаємовигідної, нерідко компромісній основі. Починаючи з 1945 європейське будівництво становить основу зовнішньої політики Франції, що переслідувала наступні цілі: відновити мир і гарантувати безпеку держав, закріпити демократичну форму керування, створити єдиний економічний і валютно-грошовий простір.

Необхідно відзначити трансформацію основних цілей Франції в даному питанні наприкінці XX століття. Якщо до 90-х років превалювали національні інтереси, які завжди були найважливішим пріоритетом Франції, то із приходом до влади Ж. Ширака, завдання перетворити Європу в економічно сильного й шанованого гравця на політичній арені стали реальністю й для Франції (франко-германська вісь, посилення європейського вектора НАТО, розширення ЄС).

З 1990 р. Франція примножує число ініціатив для створення інститутів, що дозволяють гарантувати безпеку й стабільність на європейському континенті. Франція в особі екс-прем'єр-міністра Э. Балладюра, надала своїм партнерам по Європейському Союзі проект Договору про стабільність у Європі з метою запобігання потенційних конфліктів на європейському континенті. Ця ініціатива дозволила країнам Центральної й Східної Європи, також як країнам Балтії, укласти угоди із сусідніми державами, зміцнюючи границі й дотримуючи інтересів національних меншостей. Франція запропонувала також прийняття устав по забезпеченню колективної безпеки для членів ОБСЄ.

Франція не є активним прихильником розширення НАТО, але в теж час не знаходить досить причин противитися цьому розширенню. Французи більше зацікавлені в створенні європейської ідентичності в сфері оборони й безпеки, яку, на їхню думку, повинен супроводжувати діалог з Росією. Париж виступає за те, щоб стратегічний курс НАТО формувався у відповідності й з урахуванням подій у РФ, а питання розширення альянсу на Схід залишається засобом тиску на Росію. Разом з тим Франція наполягає на тому, що рішення проблеми розширення НАТО повинне бути пов'язане із прийняттям довгострокової концепції співробітництва з Росією, у тому числі в справі європейської безпеки. Франція вважає, що без РФ було б неправильно вживати які-небудь конкретні кроки.

Франція виступає проти розгляду можливості приєднання Росії до НАТО, тому що, на думку французів, це позбавить блок оборонного змісту, розширить його функції, і в остаточному підсумку перетворить у безальтернативну основу загальноєвропейської безпеки.

Двоїстий підхід Франції до НАТО диктує необхідність розгортати співробітництво між Парижем і Москвою в конкретних областях і з урахуванням сфер підвищеної зацікавленості Франції: кризи й конфлікти в Європі, погрози європейської безпеки, проблеми нерозповсюдження ЗМУ, запуски й керування євросупутниками, подвійні технології, контроль за торгівлею зброєю, єдина система попередження про ракетний удар, досвід військового будівництва, військово-технічне співробітництво. Французи солідарні зі своїми євроатлантичними партнерами в тім, що в сформованих умовах її реальною опорою є НАТО.

Однак, вони не вважають натоцентристську модель єдино можливою й повністю відповідаючи інтересам Парижа. Тому, на противагу США, Франція просуває західноєвропейський варіант архітектури безпеки, заснованої на збереженні провідної ролі ООН і її Ради Безпеки при рівноправній взаємодії всіх регіональних організацій Європи. Французьке керівництво виступає за надання більше вагомої ролі ОБСЄ, що, на його думку, могла б розширити формат співробітництва між НАТО й Росією.

У той же час така позиція Франції цілком влаштовує як США, так і Німеччину, які, у свою чергу, досить часто остерігаються робити різкі критичні зауваження у відношенні Парижа.

Війна в Іраку трохи змінила позицію США. Стала проводитися більш жорстка політика відносно країн, що виступили проти адміністрації Буша. США розглядали ряд мір, покликаних покарати Францію за її протидію американській політиці у відношенні Іраку. Серед можливих кроків, покликаних "покарати" Париж за його норовистість в іракському питанні, фігурувало виключення Франції з участі у форумах, які США будуть вести зі своїми європейськими союзниками, а також із процесу прийняття рішень у рамках НАТО. Однак держдепартамент США неодноразово після цього підкреслював, що США й Франція як і раніше залишаються союзниками незважаючи на наявність серйозних розбіжностей.

Позиція Великобританії

Великобританія сьогодні є однією із провідних країн світу, що визначають принципи формування нового міжнародного порядку. Зовнішня політика Великобританії багато в чому унікальна й виявляє собою приклад класичної дипломатичної гри, заснованої на балансуванні між інтересами двох глобальних лідерів – США і Європейського союзу (ЄС). Тільки при такому підході Лондону вдається відстоювати свої національні інтереси, не сильно поступатися суверенітетом в очах суспільної думки (що важливо для внутрішньої політики) і впливати на світові політичні процеси.

Нова концепція зовнішньої політики, що з'явилася в епоху біполярного протистояння, пролягала у тактиці «трьох окружностей». Відповідно до цієї доктрини, глобальний статус Великобританії міг зберегтися за умови, що вона залишалася б центром трьох пересічних «окружностей» - трансатлантичних відносин, відносин із Західною Європою й відносин з колишніми колоніями, тобто із Британською Співдружністю. Звідси виникали й «особливі відносини» Лондона й Вашингтона, і зусилля Великобританії по створенню НАТО й подоланню трансатлантичних протиріч (у тому числі, нинішні спроби стати «мостом» між Європою й США), і приєднання в остаточному підсумку до процесів європейської інтеграції. Уряд Блера, безумовно, є найбільше проєвропейским із всіх післявоєнних кабінетів міністрів. Важливим внеском Великобританії в інтеграційні процеси в Європі стала ініціатива по розвитку європейської політики в області оборони й безпеки. Проривом на цьому напрямку стало рішення про формування військового потенціалу ЄС - незалежного від НАТО, але пов'язаного з нею, - прийняте в грудні 1998 р. на франко-британському самміті в Сен-Мало. Менш чим через півроку після зустрічі в Сен-Мало Великобританія стала одним з ініціаторів рішення іншої європейської проблеми – багато в чому завдяки зусиллям Лондона була почата операція НАТО в Косово. А в 2001 р. Великобританія активно підтримала чергове розширення НАТО й повернення колишніх соціалістичних країн Центральної й Східної Європи в «родину» європейських народів. Протягом останнього років Великобританія виступала також за проект Європейської конституції, реформування й більшу координацію політики в області юстиції й правопорядку, а також боротьби з незаконною міграцією. Другим головним завданням нової британської зовнішньої політики була підтримка «особливих відносин» зі США. Близькість Лондона й Вашингтона пояснюється не тільки спільністю мови, історії, поняття про демократію й свободу торгівлі, але спільним баченням погроз, що постають перед міжнародним співтовариством. Звідси й прагнення Великобританії максимально зміцнити трансатлантичні зв'язки, і підтримка існування й трансформації НАТО, що часом приводила до серйозних ускладнень у відносинах з європейськими партнерами. Сюди можна віднести суперечки ЄС і Великобританії про характер операції в Македонії, про угоди «Берлін плюс», що дозволяють ЄС користуватися інфраструктурою НАТО, про ключову роль Північноатлантичного альянсу в боротьбі з тероризмом. Лондон виглядав «троянським конем» Вашингтона в Європі й через підтримку проамериканських резолюцій ООН, розміщення військ у Перській затоці, спільної заяви з Іспанією і європейськими країнами-неофітами в підтримку американської операції в Іраку й надання відповідних гарантій безпеки Туреччини.

Після 11 вересня 2001 р. Великобританія однозначно підтримала США, що сприяло ще більшому зближенню двох країн. При цьому, як ні дивно, але для Лондона ніколи не було протиріччя між політикою атлантизму й розвитком європейської інтеграції. Можна констатувати, що зовнішня політика Великобританії і її бачення нового світового порядку відрізняються значним прагматизмом і прагненням зберегти свої позиції на міжнародній арені.Імовірно, у цій якості йому буде легше здійснити всі ті актуальні завдання, які стоять перед Британією й західним миром - зміцнення трансатлантичних зв'язків, поглиблення європейської інтеграції й поширення ліберальних цінностей в інших частинах світу.

Позиція Німеччини

Об'єднання Німеччини стало "спусковим гачком" для запуску цілої серії процесів, що ведуть у перспективі до корінної зміни балансу сил у європейській політиці. У числі таких процесів - тенденція нового оформлення германської зони впливу в Європі. Практично негайно слідом за об'єднанням Німеччини розсипався Варшавський договір. Колишні союзники СРСР слідом за розірванням союзу зі східним сусідом заявили про свою готовність вступити в майбутньому в загальноєвропейські міждержавні структури, у тому числі в НАТО. Внаслідок цього політичний інтерес Німеччини, став виражатися в прагненні у формально-правовому відношенні зафіксувати вихід країн ЦСЕ із зони російського впливу. Тому німецьку сторону в більшій частині влаштовував варіант вступу в НАТО країн Східної Європи. Частина політичної еліти, яка була налаштована на політику ізоляціонізму Німеччини бачить сенс у створенні якоїсь "камери схову" країн ЦСЕ або в структурі НАТО, або поруч з нею але обов'язково поза присутністю Росії.

Небажаність присутності Росії поблизу від намічених до освоєння країн досить ілюструє заява колишнього міністра оборони ФРН Ф.Рюэ: "Спільна оборона й залякування залишаються важливими елементами стратегії НАТО як страховка й крайній засіб. Але лякання в колишньому змісті часів конфронтації між Сходом і Заходом пішло в минуле. Ми неминуче повинні тісно співробітничати з Росією, наші найближчі сусіди на Сході також. Якщо для вступу в цей блок східноєвропейців, що вибули з розваленого Варшавського Договору, "немає альтернативи", то Росія, на мій погляд, поки в стані захистити себе."

Проблема нової структури європейської безпеки, можливого вступу в члени НАТО країн Центральної й Східної Європи (ЦСЕ) озвучувалася в міжнародній політиці починаючи безпосередньо з розпаду Варшавського блоку й, особливо, з моменту розпаду Радянського Союзу, коли на кордонах Східно-європейських держав з'явилися нові державні утворення з ядерною зброєю й нестабільними політичними режимами.

Тема вступу до складу НАТО країн ЦСЕ й надання їм гарантій безпеки одержала свій практичний розвиток незабаром після штурму Білого Дому в Москві. Уже 18 жовтня, напередодні наміченого на 22 жовтня чергового засідання Ради НАТО, у Берліні відбулися американо-німецькі консультації, де обговорювалися питання відносин з державами Центральної й Східної Європи. По їхніх підсумках статс-секретар у міністерстві оборони ФРН Й.Шенбом і заступник міністра оборони США Ф.Визнер повідомили, що США й ФРН у принципі єдині в тім, щоб розширити склад НАТО за рахунок Східноєвропейських країн. Головні претенденти на членство в НАТО - Польща, Угорщина й Чехія - знайшли гарячу підтримку своєму прагненню в особі Німеччини. Перед цим ФРН підписала угоду про військове співробітництво з Румунією й виявила готовність разом з Данією підписати тристоронню угода з Польщею про розширення військового співробітництва. ФРН підтримала входження до НАТО Угорщини, Польщі та Чеської Республіки у 1999,а також військову операцію в Косово.

Перед Празьким самітом, де планувалося зробити офіційну заяву про прийом до Північноатлантичного альянсу семи нових членів - Болгарії, Естонії, Литви, Латвії, Румунії, Словенії й Словаччині, міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фишер озвучив позицію німецького уряду в питанні розширення НАТО на Схід. Від імені Німеччини було заявлено що розширення НАТО на Схід є внеском у європейську стабільність, зміцнює трансатлантичні зв'язки й прискорює необхідні реформи в нових державах-членах альянсу й що розширення НАТО на схід відповідає німецьким інтересам.

Якщо інші учасники Атлантичного союзу ставляться до розширення НАТО з певною часткою настороженості, то Німеччина прагне відігравати роль локомотива, що тягне за собою цілий поїзд кандидатів у нові члени блоку. І в цьому знов-таки проявляється вага й вплив об'єднаної Німеччини, що нишком претендує на місце наставника й патрона новоявлених натовських країн.

Як функціонує НАТО?

Однією із запорук міцності НАТО є процес ухвалення рішень, який ґрунтується на досягненні консенсусу. Це означає, що усі рішення мають бути одностайними. Внаслідок цього часто виникає потреба у проведенні тривалих консультацій та обговорень, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечних переваги. По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн – членів Альянсу. По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою усіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.