Засідання Північноатлантичної ради

Найвищий орган, що ухвалює рішення в НАТО, – це Північноатлантична рада, до складу якої входить по одному Постійному представнику з боку кожної країни – члена Альянсу. Постійний представник має ранг посла, а в роботі йому допомагає національна делегація у складі дипломатичного персоналу та радників з питань безпеки. Рада засідає на рівні послів щонайменше раз на тиждень, а зазвичай – ще частіше. Також відбуваються регулярні засідання Ради на рівні міністрів закордонних справ та оборони, а час від часу – на рівні глав держав та урядів.

НАТО очолює Генеральний секретар, якого призначають терміном приблизно на чотири роки. Генеральний секретар обирається з числа видатних державних діячів однієї з країн – членів Альянсу. Він головує на засіданнях Північноатлантичної ради та інших ключових органів Альянсу та сприяє досягненню консенсусу країнами – членами НАТО. Стосовно управління щоденною діяльністю Генеральному секретареві допомагає Міжнародний секретаріат, що складається з експертів та посадовців з країн – членів НАТО.

НАТО не має власних збройних сил. Більшість сил, наданих у розпорядження НАТО, весь час залишається під національним командуванням та управлінням, окрім випадків, коли країни – члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під проводом НАТО, починаючи від колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру. Політичні та військові структури НАТО забезпечують довготермінове планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатними виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань та навчань.

Зміцнення безпеки шляхом партнерства

Основні проблеми, які спричинили розмежування Європи за часів холодної війни, полягали в ідеологічному, політичному та військовому протистоянні між Сходом та Заходом. Відколи внаслідок широкомасштабних змін холодна війна була припинена, НАТО запровадило в життя низку ініціатив, спрямованих на зміцнення безпеки і стабільності шляхом створення установ, які забезпечили б ведення діалогу, зміцнення довіри та розвиток співпраці з колишніми противниками, а також іншими європейськими країнами та сусідніми державами у Середземномор’ї, тобто охоплюючи ще більш широкий регіон.

Найпершим кроком у цьому напрямі стало утворення у 1991 році Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС). Перейменована згодом на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), вона стала центральним форумом для ведення консультацій та втілення співпраці між НАТО та країнами – не членами в усьому євроатлантичному регіоні.

У 1994 році НАТО запровадило ініціативу, відому під назвою “Партнерство заради миру” (ПЗМ). Ця програма має на меті допомогти країнам-учасницям реструктурувати їхні збройні сили таким чином, щоб вони були здатними відігравати належну роль у демократичному суспільстві та брати участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО. Враховуючи індивідуальні потреби кожної окремої країни, програма надає змогу практичного співробітництва у багатьох галузях, тобто країни – учасниці можуть на власний розсуд обирати обсяги та тематику заходів у рамках програми, у яких вони бажають брати участь, виходячи із своїх потреб у галузі безпеки. Заходи, що проводяться у рамках ПЗМ, різнопланові, починаючи від військових навчань до семінарів, практичних занять та навчальних курсів. Особлива увага приділяється досягненню більшої прозорості збройних сил та встановленню належного демократичного контролю над ними. Досвід, набутий завдяки участі у програмі “Партнерство заради миру”, був особливо корисним з точки зору взаємодії між військовими підрозділами різних країн, які беруть участь у діяльності миротворчих контингентів, таких як Сили стабілізації (СФОР) на території Боснії та Герцеговини та Сили у Косові (КФОР).

Обговорення у форматі РЄАП

У 1995 році НАТО ініціювало Середземноморський діалог – програму за участі шести середземноморських країн, а саме: Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Мавританії, Марокко та Тунісу. Програма, до якої згодом, у 2000 році вступив також Алжир, має на меті сприяти розвиткові добрих відносин та взаєморозуміння з країнами Середземноморського регіону, у такий спосіб зміцнюючи регіональну безпеку та стабільність. Серед заходів, що проводяться у рамках ініціативи, – запрошення учасників з країн Діалогу пройти навчання на курсах у Школі НАТО в Обераммергау (Німеччина) та Оборонному коледжі НАТО у Римі (Італія).

У 1997 році було переведено на більш офіційну основу двосторонню співпрацю між НАТО та Росією та НАТО і Україною. З кожною з цих двох країн Альянс підписав двосторонні угоди, які мали регламентувати відносини у майбутньому. Так, були створені Постійна спільна рада Росія – НАТО та Комісія Україна – НАТО, покликані полегшувати процес регулярних консультацій та обговорень з питань безпеки. Тематика засідань цих органів різноманітна: від проведення миротворчих операцій на Балканах, врегулювання криз та запобігання поширенню зброї масового знищення до оборонної конверсії, охорони довкілля та планування на випадок надзвичайних станів цивільного характеру.

А у 2002 році країни – члени Альянсу та Росія суттєво поглибили та зміцнили свої відносини, утворивши Раду Росія – НАТО, яка стала наступницею Постійної спільної ради Росія – НАТО. Йдеться не лише про зміну назви, але про піднесення відносин на якісно новий рівень. Новоутворений форум, у межах якого усі країни співпрацюють на засадах рівноправного партнерства, засідає під головуванням Генерального секретаря Альянсу. Ключовими галузями у полі зору цього органу були визначені такі: боротьба з тероризмом, врегулювання криз та недопущення поширення зброї масового знищення. Як і у випадку Північноатлантичної ради, усі рішення Ради Росія -- НАТО ухвалюються на основі консенсусу.

Розширення НАТО

На початку 1990-х рр. окремі східноєвропейські країни визначили для себе, що їхнім інтересам у галузі безпеки найліпше відповідає вступ до НАТО і задекларували свій намір претендувати на членство в Альянсі. Три колишніх країни-партнера -- Чеська Республіка, Угорщина та Польща -- вступили до НАТО у березні 1999 року, довівши кількість членів Альянсу до 19. Під час Празького саміту НАТО у листопаді 2002 року ще семи країнам -- Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії -- було запропоновано розпочати переговори щодо приєднання. Наприкінці березня 2004 року ці країни офіційно стали членами НАТО.

Сім нових країн -- членів та інші держави-кандидати були учасницями програми НАТО “План дій щодо членства”, яку було впроваджено у 1999 році з метою надання допомоги заінтересованим країнам-партнерам щодо їхньої підготовки до можливого вступу до Альянсу. У рамках цього Плану країни-кандидати отримують практичні консультації та цільову допомогу. У свою чергу країни-кандидати мають досягти певних політичних цілей, як-то мирне розв’язання територіальних суперечок, забезпечення поваги до демократичних процедур та верховенства права, встановлення демократичного контролю над збройними силами тощо. Участь у Плані не є автоматичною гарантією майбутнього вступу, проте значною мірою сприяє проведенню адаптації збройних сил та підготовці до виконання обов’язків та зобов’язань, що випливають із членства в Альянсі.

Уряди країн НАТО чітко заявили, що розширення Альянсу не є метою як таке. Цей процес вбачається способом поширити безпеку, якою користуються члени НАТО, на ширший регіон та укріпити стабільність у Європі загалом. Процес розширення допомагає запобігти конфліктам, оскільки сама перспектива можливого членства спонукає країн-кандидатів намагатися врегулювати будь-які суперечки з сусідами мирним шляхом та просувати вперед процес реформ та демократизації. До того ж вступ до НАТО не лише принесе новим країнам - членам переваги від членства, але й потребуватиме від них здатності робити внесок щодо гарантування загальної безпеки усіх інших членів. Тобто вони мають бути “постачальниками”, а не лише “споживачами” безпеки.

Роль НАТО на Балканах

Після розпаду колишньої Югославії Альянсу довелося приділити Балканам чимало уваги та зусиль. НАТО тричі вдалося до військового втручання з метою припинення або запобігання конфліктам у цьому регіоні – у 1995 році у Боснії та Герцеговині, 1999 року у Косові та 2001 року у колишній Югославській Республіці Македонія(1) – а нині проводить дві миротворчих місії, здійснюючи управління Силами стабілізації (СФОР) на території Боснії та Герцеговини та Силами у Косові (КФОР) у південно-сербському краї Косово. Обидві місії спрямовані на підтримання безпечного середовища, у якому усі громадяни незалежно від етнічної приналежності могли б жити в мирі і де за допомогою світової спільноти могла б розвиватися демократія.

Розгортання миротворчої місії НАТО у Боснії та Герцеговині розпочалося у грудні 1995 року, а у Косові – у червні 1999 року. До цих місій залучалися військовослужбовці з багатьох країн-партнерів, зокрема Росії та України. В обох випадках НАТО було активно залучене до проведення кампаній, які мали на меті покласти край широкомасштабним бойовим діям. У серпні та вересні 1995 року на території Боснії та Герцеговині союзницькі сили провели повітряну операцію проти угруповань боснійських сербів. Завдяки цій операції вдалося змінити розстановку сил між сторонами конфлікту та переконати керівництво боснійських сербів пристати на умови мирної угоди, яку було вироблено внаслідок переговорів у Дейтоні, Огайо.

Згідно з мандатом ООН, сили СФОР уповноважені не лише підтримувати мир у Боснії та Герцеговині, але й встановлювати його, коли це потрібно. Внаслідок поліпшення ситуації у галузі безпеки чисельність військ, які розгорнуті на території Боснії та Герцеговини, була скорочена. Водночас змінився характер місії. Сьогодні контингент СФОР сприяє поверненню біженців та переміщених осіб до їхніх рідних місць та розшукує підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів з метою передачі їх до рук правосуддя. Сили СФОР також надають допомогу стосовно втілення оборонної реформи в країні з метою реструктуризації армії, яку внаслідок бойових дій було розділено на три угруповання за етнічною ознакою (боснійських мусульман, хорватів та сербів), щоб запобігти найменшій можливості відновлення конфлікту.

Піший патруль у Косові

Після того як у Косові понад рік загострювалося насильство та виникла загроза поширення конфлікту на увесь регіон, а також внаслідок чисельних порушень Белградом резолюцій Ради Безпеки ООН, у яких містився заклик припинити репресії проти албанського населення Косова, було ухвалене рішення про військове втручання НАТО. У березні 1999 року керівництво Альянсу санкціонувало проведення військово-повітряної операції проти військових та югославського уряду, який був відповідальним за репресії. Це рішення було ухвалене лише після того, як були вичерпані усі інші можливості, а мирні переговори, які мали на меті змусити Белград піти на поступки, вже вкотре зазнали поразки. Оскільки Рада Безпеки ООН виявилася неспроможною забезпечити виконання власних резолюцій, пов’язаних з цим конфліктом, країни -- члени НАТО дійшли висновку, що єдиним способом відвернути гуманітарну катастрофу та відновити стабільність у регіоні було вдатися до військових засобів. Повітряна операція тривала 78 діб.

Попри напружені політичні суперечки навколо втручання Альянсу, саме завдяки цій операції вдалося досягти ключових умов, необхідних для початку відбудови краю. Такими чинниками стали припинення бойових дій, виведення з території Косова югославської армії та сербських поліцейських сил і воєнізованих загонів, досягнення угоди про розміщення у Косові міжнародних військових контингентів, укладання угоди про безперешкодне та безпечне повернення біженців та переміщених осіб, отримання запевнень з боку усіх сторін конфлікту щодо їхньої готовності співпрацювати над виробленням політичного розв’язання проблеми Косова.

Мандат Сил КФОР ґрунтується на військово-технічній угоді, підписаній представниками НАТО та командувачами югославських сил, та Резолюції Ради Безпеки ООН No 1244, також датованій червнем 1999 року. Таким чином Сили КФОР несуть відповідальність за запобігання можливому відновленню бойових дій, гарантування безпечного середовища та здійснення демілітаризації Армії визволення Косова. До того ж сили під проводом НАТО сприяють проведенню міжнародних гуманітарних операцій та надають допомогу міжнародним цивільним представникам, Місії тимчасової Адміністрації ООН у Косові, маючи на меті гарантувати стабільність, необхідну для подальшого розвитку краю.

На території колишньої Югославської Республіки Македонія* НАТО почало діяти у серпні 2001 року, коли на прохання Президента країни війська НАТО здійснювали роззброєння угруповань етнічних албанців, які своїми діями загрожували безпеці та стабільності в країні. НАТО провело операцію після досягнення політичної домовленості між представниками громади етнічних албанців та урядом країни, що стало можливим завдяки посередництву спеціальних посланців різних міжнародних організацій, зокрема НАТО, та Сполучених Штатів Америки. Таким чином, 3500 військовослужбовців НАТО, які були залучені до проведення операції, що тривала 30 діб, вилучили близько 4000 одиниць зброї. Ця операція, а також менш масштабна подальша місія допомогли відвернути громадянський конфлікт та підготували ґрунт для примирення та відбудови країни. На прохання уряду у Скоп’є війська НАТО залишалися на території колишньої Югославської Республіки Македонія*, щоб своєю присутністю забезпечувати захист спостерігачів Європейського Союзу та Організації з безпеки та співробітництва у Європі до кінця березня 2003 року, коли командування операцією було передане Європейському союзу.

(1)Туреччина визнає конституційну назву – Республіка Македонія.