ТОП 10:

Організація Північноатлантичного договору



НАТО

Організація Північноатлантичного договору

І. Атлантичний альянс

1).Реагування на нові загрози безпеці

2).Відпрацювання дій на випадок хімічної атаки

ІІ. Витоки Альянсу. Етапи розширення НАТО

1).Заснування та розвиток НАТО до 1982р

2).Події кінця вісімдесятих.

3).Розвиток НАТО 1991-2004.

4).Особливості входження до НАТО країн Східної Європи

5) Позиція основних членів НАТО щодо розширення:

а). Позиція Франції

б). Позиція Великобританії

в). Позиція Німеччини

ІІІ. Як функціонує НАТО?

1). Засідання Північноатлантичної ради

2). Зміцнення безпеки шляхом партнерства

3). Обговорення у форматі РЄАП

4). Розширення НАТО

5). Роль НАТО на Балканах

6). Менш відомі аспекти діяльності НАТО

7). Трансатлантичні відносини

8). Трансформація Альянсу

9).Церемонія інаугурації Об’єднаного командування НАТО з питань трансформацій

10). Погляд в майбутнє

IV. СПIВРОБIТНИЦТВО УКРАЇНИ З НАТО

1) Розвиток відносин між НАТО і Україною

2) Хартія про особливе партнерство між Україною i НАТО

3) Співробітництво в рамках Програми "Партнерство заради миру"

4) Співробітництво в рамках Ради євроатлантичного партнерства

5) Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки

6) Представництва НАТО в Україні

7) Військове співробітництво Україна-НАТО

8) Спільна робоча група з питань воєнної реформи

9) Процес планування та оцінки сил

10) Співробітництво України з НАТО в економічній сфері

11) Щодо співробітництва України з НАТО в iнформацiйнiй сфері

12) Парламентський вимір співробітництва України з НАТО

13) Парламентський блок співробітництва

14) Перспективи розвитку відносин Україна-НАТО

15) Переваги членства України в НАТО

16) Фінансовий аспект членства України в Альянсі

17) Референдум щодо вступу до НАТО та інформування громадськості

18) Цивільний вимір діяльності НАТО

V. МІФИ ТА СТЕРЕОТИПИ ПРО НАТО

ПЕРЕВАГИ ДЛЯ УКРАЇНИ ВСТУПУ ДО НАТО

Атлантичний альянс

НАТО, Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organisation), міжнародна політична і військова організація, створена підписанням Північноатлантичного договору у Вашингтоні 4 квітня 1949 і що включала первинні 12 європейських і північноамериканських держав. В даний час число членів НАТО складає 19, серед них Бельгія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, США, Туреччина, Франція, Чехія. Метою організації є забезпечення колективної безпеки своїх членів в європейсько-атлантичному регіоні, напад на один з членів організації розглядається як напад на союз в цілому. Згідно статуту НАТО, вона відкрита для вступу нових членів, здатних розвивати принципи договору і вносити свій внесок до колективної безпеки. Серед напрямів діяльності НАТО – розвиток міжнародної співпраці і дії, направлені на запобігання конфліктам між її членами і членами-партнерами, захист цінностей демократії, свободи особи, економіки вільного підприємництва і верховенства закону.

В рамках НАТО існує ряд програм, серед них найважливіша – «Партнерство в ім'я світу», політичною основою якої є Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), в яку входять 46 країн, зокрема Україна і Росія (остання припинила свою участь в РЄАП після рішення НАТО про військове втручання в Косове в березні 1999, проте частково відновила його в лютому 2000). Після жахливого теракту 11 вересня 2001 в НАТО було вирішено створити спеціальну структуру по боротьбі з тероризмом. Одним з найважливіших напрямів є також співпраця з сім'ю країнами Середземномор'я – Алжиром, Єгиптом, Ізраїлем, Йорданією, Мавританією, Марокко і Тунісом.

Найвищий керівний орган НАТО – Північноатлантична рада, чисто військовими питаннями займається Комітет військового планування. У своїй діяльності НАТО керується прийнятою розділами держав і урядів на сесії Північноатлантичної ради у Вашингтоні 23–24 квітня 1999 «Стратегічною концепцією Північноатлантичного союзу». Штаб-квартира НАТО розташована в Брюсселі (Бельгія).

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) є втіленням трансатлантичного зв’язку між країнами Європи та Північної Америки, які становлять союз, що гарантує безпеку та оборону його членів. Основною та незмінною метою діяльності НАТО, яку окреслено у Вашингтонському договорі, є захист свободи та безпеки усіх його членів політичними та військовими засобами. Відповідно, з часу свого заснування у 1949 році НАТО являє собою основу системи колективної безпеки своїх держав-членів. НАТО також завжди відігравало роль ключового форуму для проведення консультацій з питань безпеки, які викликають заінтересованість його членів, а також вагомої опори миру та стабільності на усьому євроатлантичному просторі.

Після завершення холодної війни Альянс перебрав на себе нові ключові завдання, як-то зміцнення безпеки шляхом заохочення партнерських відносин з усіма демократичними країнами Європи до Кавказу та Центральної Азії. У відповідь на зміни, що сталися у загальному середовищі безпеки, Альянс також перебрав на себе додаткову відповідальність. Це, зокрема, подолання нестабільності, що походить від регіональних та етнічних конфліктів на території Європи, та загроз, що виникають поза межами євроатлантичного регіону.

Нині діяльність Альянсу дедалі розширюється, охоплюючи співпрацю з Росією, Україною та іншими державами, які не входять до складу НАТО, а також зусилля, спрямовані на те, щоб зробити Альянс здатним запобігати новим викликам у галузі безпеки, які властиві ХХІ століттю, як, наприклад, міжнародний тероризм та поширення зброї масового знищення. Щоб зберегти свою ефективність стосовно захисту та зміцнення безпеки за умов нинішнього швидко змінюваного середовища безпеки, Альянс нині запроваджує ґрунтовну трансформацію, яка охоплює усі аспекти його діяльності й передбачає запровадження нових завдань, вступ нових членів, вдосконалення військового потенціалу, розбудову нових партнерських відносин та новий спосіб ведення справ.

Витоки Альянсу. Етапи розширення НАТО

Розвиток НАТО 1991-2004.

НАТО розпочало політичну та військову трансформацію своїх структур на початку 90-х років. У липні 1990 р. у схваленій на самміті декларації під назвою "Лондонська декларація про трансформований Північноатлантичний альянс" лідери країн-членів оголосили про свої наміри адаптувати Альянс до нової ситуації в галузі безпеки. Трохи більше року по тому, у листопаді 1991 р., на Римському самміті були опубліковані нова Стратегічна концепція і "Декларація про мир та співробітництво". Усі ці документи визначили курс реорганізації й модернізації політичних та військових структур і процедур Альянсу; значного скорочення збройних сил та рівнів їхньої готовності, модифікації структури збройних сил Альянсу, щоб вони краще виконували нові місії з урегулювання кризових ситуацій та підтримку миру, зберігаючи при цьому спроможність здійснювати колективну оборону.

На наступному самміті в Брюсселі, у січні 1994 року, лідери країн — учасниць Альянсу пішли далі по шляху трансформації. Найвидатнішим серед рішень, прийнятих на цьому самміті, було оголошення ініціативи «Партнерства заради миру». Це стало відкритим запрошенням країнам — учасницям Ради Північноатлантичного співробітництва та іншим членам НБСЄ приєднатись до країн НАТО до широкомасштабної програми практичної співпраці, розробленій для вдосконалення можливостей спільної роботи над виконанням завдань миротворчого і гуманітарного характеру та з урегулювання кризових ситуацій. Головною рисою Партнерства заради миру, до якого сьогодні входять 27 країн-партнерів та 26 чле­нів Альянсу, є те, що кожна країна-партнер має мож­ливість розвивати інтенсивну співпрацю з Альянсом на двосторонній основі відповідно до індивідуальних інтере­сів і можливостей кожного партнера.

Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі аспекти майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО",

“Дослідження з питання про розширення НАТО” стало результатом першого етапу роботи фахівців з НАТО над проблемою розширення. У цьому документі були визначені політичні та військові аспекти питання розширення НАТО на Схід. Політичний аспект охоплює цілі та принципи розширення, права та обов’язки нових членів альянсу в разі їх вступу до нього. У документі також окреслюються напрямки співпраці з країнами, що не збираються вступати в НАТО. Окремо підкреслюється важливість налагодження особливих відносин з Росією, оскільки вважається, що міцні відносини НАТО—Росія можуть у майбутньому сформувати новий елемент всеохоплюючої та всебічної структури безпеки в Європі

Напередодні Мадридського самміту в липні 1997 р. відбулися дві важливі події в контексті постійних зусиль Альянсу, спрямованих на розвиток партнерства та співпраці в євроатлантичному регіоні. Перша мала місце у Парижі 27 травня 1997 р., коли керівники країн Альянсу і президент Росії Борис Єльцин підписали акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і Російською Федерацією. Цей Акт не тільки засновує механізм консультацій та співпраці — Постійну спільну раду НАТО — Росія (ПСР), але й визначає конкретні сфери взаємних інтересів, в яких НАТО та Росія можуть розвивати міцне, ефективне й тривале партнерство.

Друга подія відбулася всього через кілька днів, ЗО трав­ня 1997 р., коли у португальському місті Сінтра була створена Рада євроатлантичного партнерства та було досягнуто згоди щодо значного розширення масштабу і підвищення якості програми "Партнерство заради миру". Мадридський самміт, який відбувся у липні 1997 р., вивів процес змін та внутрішньої і зовнішньої адаптації НАТО на вирішальний етап. Глави держав та урядів країн Альянсу прийняли ключові рішення, спрямовані на до­сягнення загальної мети посилення миру і стабільності у євроатлантичному регіоні. Вони запросили Чеську рес­публіку, Угорщину та Польщу розпочати переговори про вступ до НАТО у ранзі повноправних членів. Потім вони підтвердили політику "відкритих дверей" щодо май­бутнього вступу нових членів, а також продовження інтенсивного діалогу з партнерами, зацікавленими у май­бутньому приєднанні до Альянсу. Вони заявили про втілення суттєво вдосконаленої програми "Партнерство заради миру", а також про інтенсифікацію процесу кон­сультацій з партнерами через Раду євроатлантичного партнерства і посилення постійного діалогу між Альянсом і його середземноморськими сусідами — не членами НАТО. Що стосується внутрішньої адаптації, то Мадридський саміт підтвердив досягнення у розбудові власне євро­пейської системи безпеки і оборони в Альянсі та у зміцненні інституційної співпраці з Західноєвропейським Союзом.

В березні 1999 року членами НАТО стали Угорщина, Польща та Чеська Республіка. Два саміти НАТО - Празький в 2002 році й Стамбульський в 2004 - служать віхами періоду безпрецедентної активності в Альянсі. Фактично за останні два роки в НАТО відбулося більше конструктивних змін, ніж за будь-яке десятиліття в історії Альянсу. Празький саміт створив умови для знаменних ініціатив в області військової трансформації, і операції Альянсу проводяться із чудовою швидкістю. НАТО запропонувало семи партнерам приєднатися до Альянсу. У квітні 2004 року новими членами стали Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія й Естонія. Кожна із цих країн внесла вклад у глобальну війну з тероризмом. Їхня інтеграція в НАТО являє собою значний крок до загальної мети - побудувати єдину й вільну Європу, де безпека й процвітання є загальними й неподільними

Позиція Франції

Позиція Франції, її роль у європейському будівництві відображає боротьбу національних інтересів держави з імперським минулим з необхідністю враховувати існуючі реалії, шукати своє місце в нових умовах, будувати партнерські відносини з " сусідами-конкурентами" (Німеччина, Великобританія) на взаємовигідної, нерідко компромісній основі. Починаючи з 1945 європейське будівництво становить основу зовнішньої політики Франції, що переслідувала наступні цілі: відновити мир і гарантувати безпеку держав, закріпити демократичну форму керування, створити єдиний економічний і валютно-грошовий простір.

Необхідно відзначити трансформацію основних цілей Франції в даному питанні наприкінці XX століття. Якщо до 90-х років превалювали національні інтереси, які завжди були найважливішим пріоритетом Франції, то із приходом до влади Ж. Ширака, завдання перетворити Європу в економічно сильного й шанованого гравця на політичній арені стали реальністю й для Франції (франко-германська вісь, посилення європейського вектора НАТО, розширення ЄС).

З 1990 р. Франція примножує число ініціатив для створення інститутів, що дозволяють гарантувати безпеку й стабільність на європейському континенті. Франція в особі екс-прем'єр-міністра Э. Балладюра, надала своїм партнерам по Європейському Союзі проект Договору про стабільність у Європі з метою запобігання потенційних конфліктів на європейському континенті. Ця ініціатива дозволила країнам Центральної й Східної Європи, також як країнам Балтії, укласти угоди із сусідніми державами, зміцнюючи границі й дотримуючи інтересів національних меншостей. Франція запропонувала також прийняття устав по забезпеченню колективної безпеки для членів ОБСЄ.

Франція не є активним прихильником розширення НАТО, але в теж час не знаходить досить причин противитися цьому розширенню. Французи більше зацікавлені в створенні європейської ідентичності в сфері оборони й безпеки, яку, на їхню думку, повинен супроводжувати діалог з Росією. Париж виступає за те, щоб стратегічний курс НАТО формувався у відповідності й з урахуванням подій у РФ, а питання розширення альянсу на Схід залишається засобом тиску на Росію. Разом з тим Франція наполягає на тому, що рішення проблеми розширення НАТО повинне бути пов'язане із прийняттям довгострокової концепції співробітництва з Росією, у тому числі в справі європейської безпеки. Франція вважає, що без РФ було б неправильно вживати які-небудь конкретні кроки.

Франція виступає проти розгляду можливості приєднання Росії до НАТО, тому що, на думку французів, це позбавить блок оборонного змісту, розширить його функції, і в остаточному підсумку перетворить у безальтернативну основу загальноєвропейської безпеки.

Двоїстий підхід Франції до НАТО диктує необхідність розгортати співробітництво між Парижем і Москвою в конкретних областях і з урахуванням сфер підвищеної зацікавленості Франції: кризи й конфлікти в Європі, погрози європейської безпеки, проблеми нерозповсюдження ЗМУ, запуски й керування євросупутниками, подвійні технології, контроль за торгівлею зброєю, єдина система попередження про ракетний удар, досвід військового будівництва, військово-технічне співробітництво. Французи солідарні зі своїми євроатлантичними партнерами в тім, що в сформованих умовах її реальною опорою є НАТО.

Однак, вони не вважають натоцентристську модель єдино можливою й повністю відповідаючи інтересам Парижа. Тому, на противагу США, Франція просуває західноєвропейський варіант архітектури безпеки, заснованої на збереженні провідної ролі ООН і її Ради Безпеки при рівноправній взаємодії всіх регіональних організацій Європи. Французьке керівництво виступає за надання більше вагомої ролі ОБСЄ, що, на його думку, могла б розширити формат співробітництва між НАТО й Росією.

У той же час така позиція Франції цілком влаштовує як США, так і Німеччину, які, у свою чергу, досить часто остерігаються робити різкі критичні зауваження у відношенні Парижа.

Війна в Іраку трохи змінила позицію США. Стала проводитися більш жорстка політика відносно країн, що виступили проти адміністрації Буша. США розглядали ряд мір, покликаних покарати Францію за її протидію американській політиці у відношенні Іраку. Серед можливих кроків, покликаних "покарати" Париж за його норовистість в іракському питанні, фігурувало виключення Франції з участі у форумах, які США будуть вести зі своїми європейськими союзниками, а також із процесу прийняття рішень у рамках НАТО. Однак держдепартамент США неодноразово після цього підкреслював, що США й Франція як і раніше залишаються союзниками незважаючи на наявність серйозних розбіжностей.

Позиція Великобританії

Великобританія сьогодні є однією із провідних країн світу, що визначають принципи формування нового міжнародного порядку. Зовнішня політика Великобританії багато в чому унікальна й виявляє собою приклад класичної дипломатичної гри, заснованої на балансуванні між інтересами двох глобальних лідерів – США і Європейського союзу (ЄС). Тільки при такому підході Лондону вдається відстоювати свої національні інтереси, не сильно поступатися суверенітетом в очах суспільної думки (що важливо для внутрішньої політики) і впливати на світові політичні процеси.

Нова концепція зовнішньої політики, що з'явилася в епоху біполярного протистояння, пролягала у тактиці «трьох окружностей». Відповідно до цієї доктрини, глобальний статус Великобританії міг зберегтися за умови, що вона залишалася б центром трьох пересічних «окружностей» - трансатлантичних відносин, відносин із Західною Європою й відносин з колишніми колоніями, тобто із Британською Співдружністю. Звідси виникали й «особливі відносини» Лондона й Вашингтона, і зусилля Великобританії по створенню НАТО й подоланню трансатлантичних протиріч (у тому числі, нинішні спроби стати «мостом» між Європою й США), і приєднання в остаточному підсумку до процесів європейської інтеграції. Уряд Блера, безумовно, є найбільше проєвропейским із всіх післявоєнних кабінетів міністрів. Важливим внеском Великобританії в інтеграційні процеси в Європі стала ініціатива по розвитку європейської політики в області оборони й безпеки. Проривом на цьому напрямку стало рішення про формування військового потенціалу ЄС - незалежного від НАТО, але пов'язаного з нею, - прийняте в грудні 1998 р. на франко-британському самміті в Сен-Мало. Менш чим через півроку після зустрічі в Сен-Мало Великобританія стала одним з ініціаторів рішення іншої європейської проблеми – багато в чому завдяки зусиллям Лондона була почата операція НАТО в Косово. А в 2001 р. Великобританія активно підтримала чергове розширення НАТО й повернення колишніх соціалістичних країн Центральної й Східної Європи в «родину» європейських народів. Протягом останнього років Великобританія виступала також за проект Європейської конституції, реформування й більшу координацію політики в області юстиції й правопорядку, а також боротьби з незаконною міграцією. Другим головним завданням нової британської зовнішньої політики була підтримка «особливих відносин» зі США. Близькість Лондона й Вашингтона пояснюється не тільки спільністю мови, історії, поняття про демократію й свободу торгівлі, але спільним баченням погроз, що постають перед міжнародним співтовариством. Звідси й прагнення Великобританії максимально зміцнити трансатлантичні зв'язки, і підтримка існування й трансформації НАТО, що часом приводила до серйозних ускладнень у відносинах з європейськими партнерами. Сюди можна віднести суперечки ЄС і Великобританії про характер операції в Македонії, про угоди «Берлін плюс», що дозволяють ЄС користуватися інфраструктурою НАТО, про ключову роль Північноатлантичного альянсу в боротьбі з тероризмом. Лондон виглядав «троянським конем» Вашингтона в Європі й через підтримку проамериканських резолюцій ООН, розміщення військ у Перській затоці, спільної заяви з Іспанією і європейськими країнами-неофітами в підтримку американської операції в Іраку й надання відповідних гарантій безпеки Туреччини.

Після 11 вересня 2001 р. Великобританія однозначно підтримала США, що сприяло ще більшому зближенню двох країн. При цьому, як ні дивно, але для Лондона ніколи не було протиріччя між політикою атлантизму й розвитком європейської інтеграції. Можна констатувати, що зовнішня політика Великобританії і її бачення нового світового порядку відрізняються значним прагматизмом і прагненням зберегти свої позиції на міжнародній арені.Імовірно, у цій якості йому буде легше здійснити всі ті актуальні завдання, які стоять перед Британією й західним миром - зміцнення трансатлантичних зв'язків, поглиблення європейської інтеграції й поширення ліберальних цінностей в інших частинах світу.

Позиція Німеччини

Об'єднання Німеччини стало "спусковим гачком" для запуску цілої серії процесів, що ведуть у перспективі до корінної зміни балансу сил у європейській політиці. У числі таких процесів - тенденція нового оформлення германської зони впливу в Європі. Практично негайно слідом за об'єднанням Німеччини розсипався Варшавський договір. Колишні союзники СРСР слідом за розірванням союзу зі східним сусідом заявили про свою готовність вступити в майбутньому в загальноєвропейські міждержавні структури, у тому числі в НАТО. Внаслідок цього політичний інтерес Німеччини, став виражатися в прагненні у формально-правовому відношенні зафіксувати вихід країн ЦСЕ із зони російського впливу. Тому німецьку сторону в більшій частині влаштовував варіант вступу в НАТО країн Східної Європи. Частина політичної еліти, яка була налаштована на політику ізоляціонізму Німеччини бачить сенс у створенні якоїсь "камери схову" країн ЦСЕ або в структурі НАТО, або поруч з нею але обов'язково поза присутністю Росії.

Небажаність присутності Росії поблизу від намічених до освоєння країн досить ілюструє заява колишнього міністра оборони ФРН Ф.Рюэ: "Спільна оборона й залякування залишаються важливими елементами стратегії НАТО як страховка й крайній засіб. Але лякання в колишньому змісті часів конфронтації між Сходом і Заходом пішло в минуле. Ми неминуче повинні тісно співробітничати з Росією, наші найближчі сусіди на Сході також. Якщо для вступу в цей блок східноєвропейців, що вибули з розваленого Варшавського Договору, "немає альтернативи", то Росія, на мій погляд, поки в стані захистити себе."

Проблема нової структури європейської безпеки, можливого вступу в члени НАТО країн Центральної й Східної Європи (ЦСЕ) озвучувалася в міжнародній політиці починаючи безпосередньо з розпаду Варшавського блоку й, особливо, з моменту розпаду Радянського Союзу, коли на кордонах Східно-європейських держав з'явилися нові державні утворення з ядерною зброєю й нестабільними політичними режимами.

Тема вступу до складу НАТО країн ЦСЕ й надання їм гарантій безпеки одержала свій практичний розвиток незабаром після штурму Білого Дому в Москві. Уже 18 жовтня, напередодні наміченого на 22 жовтня чергового засідання Ради НАТО, у Берліні відбулися американо-німецькі консультації, де обговорювалися питання відносин з державами Центральної й Східної Європи. По їхніх підсумках статс-секретар у міністерстві оборони ФРН Й.Шенбом і заступник міністра оборони США Ф.Визнер повідомили, що США й ФРН у принципі єдині в тім, щоб розширити склад НАТО за рахунок Східноєвропейських країн. Головні претенденти на членство в НАТО - Польща, Угорщина й Чехія - знайшли гарячу підтримку своєму прагненню в особі Німеччини. Перед цим ФРН підписала угоду про військове співробітництво з Румунією й виявила готовність разом з Данією підписати тристоронню угода з Польщею про розширення військового співробітництва. ФРН підтримала входження до НАТО Угорщини, Польщі та Чеської Республіки у 1999,а також військову операцію в Косово.

Перед Празьким самітом, де планувалося зробити офіційну заяву про прийом до Північноатлантичного альянсу семи нових членів - Болгарії, Естонії, Литви, Латвії, Румунії, Словенії й Словаччині, міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фишер озвучив позицію німецького уряду в питанні розширення НАТО на Схід. Від імені Німеччини було заявлено що розширення НАТО на Схід є внеском у європейську стабільність, зміцнює трансатлантичні зв'язки й прискорює необхідні реформи в нових державах-членах альянсу й що розширення НАТО на схід відповідає німецьким інтересам.

Якщо інші учасники Атлантичного союзу ставляться до розширення НАТО з певною часткою настороженості, то Німеччина прагне відігравати роль локомотива, що тягне за собою цілий поїзд кандидатів у нові члени блоку. І в цьому знов-таки проявляється вага й вплив об'єднаної Німеччини, що нишком претендує на місце наставника й патрона новоявлених натовських країн.

Як функціонує НАТО?

Однією із запорук міцності НАТО є процес ухвалення рішень, який ґрунтується на досягненні консенсусу. Це означає, що усі рішення мають бути одностайними. Внаслідок цього часто виникає потреба у проведенні тривалих консультацій та обговорень, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечних переваги. По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн – членів Альянсу. По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою усіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.

Обговорення у форматі РЄАП

У 1995 році НАТО ініціювало Середземноморський діалог – програму за участі шести середземноморських країн, а саме: Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Мавританії, Марокко та Тунісу. Програма, до якої згодом, у 2000 році вступив також Алжир, має на меті сприяти розвиткові добрих відносин та взаєморозуміння з країнами Середземноморського регіону, у такий спосіб зміцнюючи регіональну безпеку та стабільність. Серед заходів, що проводяться у рамках ініціативи, – запрошення учасників з країн Діалогу пройти навчання на курсах у Школі НАТО в Обераммергау (Німеччина) та Оборонному коледжі НАТО у Римі (Італія).

У 1997 році було переведено на більш офіційну основу двосторонню співпрацю між НАТО та Росією та НАТО і Україною. З кожною з цих двох країн Альянс підписав двосторонні угоди, які мали регламентувати відносини у майбутньому. Так, були створені Постійна спільна рада Росія – НАТО та Комісія Україна – НАТО, покликані полегшувати процес регулярних консультацій та обговорень з питань безпеки. Тематика засідань цих органів різноманітна: від проведення миротворчих операцій на Балканах, врегулювання криз та запобігання поширенню зброї масового знищення до оборонної конверсії, охорони довкілля та планування на випадок надзвичайних станів цивільного характеру.

А у 2002 році країни – члени Альянсу та Росія суттєво поглибили та зміцнили свої відносини, утворивши Раду Росія – НАТО, яка стала наступницею Постійної спільної ради Росія – НАТО. Йдеться не лише про зміну назви, але про піднесення відносин на якісно новий рівень. Новоутворений форум, у межах якого усі країни співпрацюють на засадах рівноправного партнерства, засідає під головуванням Генерального секретаря Альянсу. Ключовими галузями у полі зору цього органу були визначені такі: боротьба з тероризмом, врегулювання криз та недопущення поширення зброї масового знищення. Як і у випадку Північноатлантичної ради, усі рішення Ради Росія -- НАТО ухвалюються на основі консенсусу.

Розширення НАТО

На початку 1990-х рр. окремі східноєвропейські країни визначили для себе, що їхнім інтересам у галузі безпеки найліпше відповідає вступ до НАТО і задекларували свій намір претендувати на членство в Альянсі. Три колишніх країни-партнера -- Чеська Республіка, Угорщина та Польща -- вступили до НАТО у березні 1999 року, довівши кількість членів Альянсу до 19. Під час Празького саміту НАТО у листопаді 2002 року ще семи країнам -- Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії -- було запропоновано розпочати переговори щодо приєднання. Наприкінці березня 2004 року ці країни офіційно стали членами НАТО.

Сім нових країн -- членів та інші держави-кандидати були учасницями програми НАТО “План дій щодо членства”, яку було впроваджено у 1999 році з метою надання допомоги заінтересованим країнам-партнерам щодо їхньої підготовки до можливого вступу до Альянсу. У рамках цього Плану країни-кандидати отримують практичні консультації та цільову допомогу. У свою чергу країни-кандидати мають досягти певних політичних цілей, як-то мирне розв’язання територіальних суперечок, забезпечення поваги до демократичних процедур та верховенства права, встановлення демократичного контролю над збройними силами тощо. Участь у Плані не є автоматичною гарантією майбутнього вступу, проте значною мірою сприяє проведенню адаптації збройних сил та підготовці до виконання обов’язків та зобов’язань, що випливають із членства в Альянсі.

Уряди країн НАТО чітко заявили, що розширення Альянсу не є метою як таке. Цей процес вбачається способом поширити безпеку, якою користуються члени НАТО, на ширший регіон та укріпити стабільність у Європі загалом. Процес розширення допомагає запобігти конфліктам, оскільки сама перспектива можливого членства спонукає країн-кандидатів намагатися врегулювати будь-які суперечки з сусідами мирним шляхом та просувати вперед процес реформ та демократизації. До того ж вступ до НАТО не лише принесе новим країнам - членам переваги від членства, але й потребуватиме від них здатності робити внесок щодо гарантування загальної безпеки усіх інших членів. Тобто вони мають бути “постачальниками”, а не лише “споживачами” безпеки.

Роль НАТО на Балканах

Після розпаду колишньої Югославії Альянсу довелося приділити Балканам чимало уваги та зусиль. НАТО тричі вдалося до військового втручання з метою припинення або запобігання конфліктам у цьому регіоні – у 1995 році у Боснії та Герцеговині, 1999 року у Косові та 2001 року у колишній Югославській Республіці Македонія(1) – а нині проводить дві миротворчих місії, здійснюючи управління Силами стабілізації (СФОР) на території Боснії та Герцеговини та Силами у Косові (КФОР) у південно-сербському краї Косово. Обидві місії спрямовані на підтримання безпечного середовища, у якому усі громадяни незалежно від етнічної приналежності могли б жити в мирі і де за допомогою світової спільноти могла б розвиватися демократія.

Розгортання миротворчої місії НАТО у Боснії та Герцеговині розпочалося у грудні 1995 року, а у Косові – у червні 1999 року. До цих місій залучалися військовослужбовці з багатьох країн-партнерів, зокрема Росії та України. В обох випадках НАТО було активно залучене до проведення кампаній, які мали на меті покласти край широкомасштабним бойовим діям. У серпні та вересні 1995 року на території Боснії та Герцеговині союзницькі сили провели повітряну операцію проти угруповань боснійських сербів. Завдяки цій операції вдалося змінити розстановку сил між сторонами конфлікту та переконати керівництво боснійських сербів пристати на умови мирної угоди, яку було вироблено внаслідок переговорів у Дейтоні, Огайо.

Згідно з мандатом ООН, сили СФОР уповноважені не лише підтримувати мир у Боснії та Герцеговині, але й встановлювати його, коли це потрібно. Внаслідок поліпшення ситуації у галузі безпеки чисельність військ, які розгорнуті на території Боснії та Герцеговини, була скорочена. Водночас змінився характер місії. Сьогодні контингент СФОР сприяє поверненню біженців та переміщених осіб до їхніх рідних місць та розшукує підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів з метою передачі їх до рук правосуддя. Сили СФОР також надають допомогу стосовно втілення оборонної реформи в країні з метою реструктуризації армії, яку внаслідок бойових дій було розділено на три угруповання за етнічною ознакою (боснійських мусульман, хорватів та сербів), щоб запобігти найменшій можливості відновлення конфлікту.

Піший патруль у Косові

Після того як у Косові понад рік загострювалося насильство та виникла загроза поширення конфлікту на увесь регіон, а також внаслідок чисельних порушень Белградом резолюцій Ради Безпеки ООН, у яких містився заклик припинити репресії проти албанського населення Косова, було ухвалене рішення про військове втручання НАТО. У березні 1999 року керівництво Альянсу санкціонувало проведення військово-повітряної операції проти військових та югославського уряду, який був відповідальним за репресії. Це рішення було ухвалене лише після того, як були вичерпані усі інші можливості, а мирні переговори, які мали на меті змусити Белград піти на поступки, вже вкотре зазнали поразки. Оскільки Рада Безпеки ООН виявилася неспроможною забезпечити виконання власних резолюцій, пов’язаних з цим конфліктом, країни -- члени НАТО дійшли висновку, що єдиним способом відвернути гуманітарну катастрофу та відновити стабільність у регіоні було вдатися до військових засобів. Повітряна операція тривала 78 діб.

Попри напружені політичні суперечки навколо втручання Альянсу, саме завдяки цій операції вдалося досягти ключових умов, необхідних для початку відбудови краю. Такими чинниками стали припинення бойових дій, виведення з території Косова югославської армії та сербських поліцейських сил і воєнізованих загонів, досягнення угоди про розміщення у Косові міжнародних військових контингентів, укладання угоди про безперешкодне та безпечне повернення біженців та переміщених осіб, отримання запевнень з боку усіх сторін конфлікту щодо їхньої готовності співпрацювати над виробленням політичного розв’язання проблеми Косова.

Мандат Сил КФОР ґрунтується на військово-технічній угоді, підписаній представниками НАТО та командувачами югославських сил, та Резолюції Ради Безпеки ООН No 1244, також датованій червнем 1999 року. Таким чином Сили КФОР несуть відповідальність за запобігання можливому відновленню бойових дій, гарантування безпечного середовища та здійснення демілітаризації Армії визволення Косова. До того ж сили під проводом НАТО сприяють проведенню міжнародних гуманітарних операцій та надають допомогу міжнародним цивільним представникам, Місії тимчасової Адміністрації ООН у Косові, маючи на меті гарантувати стабільність, необхідну для подальшого розвитку краю.

На території колишньої Югославської Республіки Македонія* НАТО почало діяти у серпні 2001 року, коли на прохання Президента країни війська НАТО здійснювали роззброєння угруповань етнічних албанців, які своїми діями загрожували безпеці та стабільності в країні. НАТО провело операцію після досягнення політичної домовленості між представниками громади етнічних албанців та урядом країни, що стало можливим завдяки посередництву спеціальних посланців різних міжнародних організацій, зокрема НАТО, та Сполучених Штатів Америки. Таким чином, 3500 військовослужбовців НАТО, які були залучені до проведення операції, що тривала 30 діб, вилучили близько 4000 одиниць зброї. Ця операція, а також менш масштабна подальша місія допомогли відвернути громадянський конфлікт та підготували ґрунт для примирення та відбудови країни. На прохання уряду у Скоп’є війська НАТО залишалися на території колишньої Югославської Республіки Македонія*, щоб своєю присутністю забезпечувати захист спостерігачів Європейського Союзу та Організації з безпеки та співробітництва у Європі до кінця березня 2003 року, коли командування операцією було передане Європейському союзу.

(1)Туреччина визнає конституційну назву – Республіка Македонія.

Трансатлантичні відносини







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.137.4 (0.029 с.)