Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Заснування та розвиток нато до 1982рСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Північноатлантичний альянс із самого моменту свого утворення в 1949 році й до закінчення холодної війни через чотири десятиліття відігравав фундаментальну роль у створенні передумов становлень механізмів міжнародної безпеки в Європі. Як інструмент гарантування безпеки, волі й незалежності його членів, а також засіб сприяння поширенню демократичних цінностей і виникненню європейських демократичних інститутів, Альянс допоміг перебороти ворожі відносини між Сходом і Заходом таким чином, які почали розвиватися нові конструктивні взаємини в області безпеки на принципах включення всіх бажаючих. Створення Альянсу як військового союзу було обумовлено чітко артикульованими й довгий час незмінними погрозами, причому не просто однаковими, а дійсно загальними для всіх держав-членів. У період між 1945-м і 1949 роками держави Західної Європи і їхніх союзників у Північній Америці, перед якими стояла гостра проблема післявоєнного відновлення економіки, із тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі своєї сторони взяті під час війни зобов'язання щодо скорочення оборонних структур і чисельності збройних сил, уряду західних держав виявляли усе більшу стурбованість, оскільки стало зрозуміло, що керівництво СРСР мало намір повністю зберегти всі свої збройні сили. Більш того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги Уставу ООН і міжнародних домовленостей, які були досягнуті, не гарантували суверенітету й незалежності демократичним державам, які виявилися перед погрозою, зовнішній агресії або внутрішній підривній діяльності. Ці побоювання зросли після того, як багатьом країнам Центральної й Східної Європи були нав'язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувалися будь-які прояви опозиції, зневажалися елементарні права людини, цивільні права й свободи. Саме повна кореляція сприйняття найважливіших погроз власної безпеки членами НАТО й забезпечила формування організації, до складу якої вже в перші роки існування ввійшли досить різні за рівнем політичного й економічного розвитку країни. Між 1947-м і 1949 роками відбулися драматичні події, які примусили серйозно задуматися над цими проблемами. Мова йде про пряму погрозу, що нависла над суверенітетом Норвегії, Греції, Туреччини й інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччини, здійснений у червні 1948 р., про протиправну блокаду Берліна, почату у квітні того ж року. Підписання в березні 1948р.Брюссельського договору стало проявом рішучості п'яти західноєвропейських держав: Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Великобританії, Франції - створити загальну систему оборони й зміцнити взаємні зв'язки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній і військовій погрозі своєї безпеки. Згодом відбулися переговори зі Сполученими Штатами Америки й Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки й взаємних зобов'язань між Європою й Північною Америкою. Держави, які підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію й Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів стало підписання Вашингтонської договору у квітні 1949 р., що почав загальну систему безпеки на основі партнерства цих дванадцяти країн. В 1952 р. до договору приєдналися Греція й Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу в 1955 р., а Іспанія стала членом НАТО в 1982 р. Однак навіть висока взаємозалежність членів Альянсу не могла однозначно вирішити дилему його безпеки, що загострилася на тлі зміцнення західноєвропейських країн і стабілізації міжнародної ситуації в другій половині 1960-х років, що викликало необхідність реформування НАТО. Підвищення роли європейських членів організації обумовило й посилення невоєнних елементів співробітництва, акцентування політичних складових трансатлантичного співтовариства. Таким чином, уже перша істотна реформа Альянсу визначила значимість загальної ідентичності його членів, їхньої прихильності єдиним демократичним цінностям у внутрішньополітичному просторі для збереження єдності НАТО. Одночасне розширення функціональних вимірів трансатлантичного співробітництва привело до істотного поглиблення не тільки міждержавних, але й транснаціональних зв'язків між членами НАТО, ущільненню трансатлантичного простору й фактичному початку формування регіональної структури, основою якої була Північноатлантична система колективної оборони Надалі не залежно від спрямованості трансформації НАТО його основою завжди оставалася єдина трансатлантична ідентичність (загальні цінності й необхідність їх захищати от загальної погрози). Властиво ж трансформація була покликана адаптувати механізми НАТО до обставин, що змінилися, новим погрозам безпеки таким чином, щоб найбільше ефективно захищати спільність і відтворювати єдину ідентичність. Події кінця вісімдесятих. Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватися події великого значення для всього європейського континенту й міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го й на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу в реформі політичних і економічних систем Польщі й Угорщини, а в Німецькій Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині й, після боротьби, у Румунії були здійснені кроки до свободи й демократії, які перевершили всі очікування. Обіцянка покласти край розділу Європи, а з ним і розділу Німеччини, дана понад сорок років тому, придбала реальне значення з падінням у листопаді 1989 року Берлінської стіни. Крім значного символічного значення, ця подія, на думку членів Альянсу, стала частиною широкого процесу, що вів до реально єдиної й вільної Європи. Цей процес був ще далекий від завершення й зіштовхувався з більшою кількістю перешкод і проблем, але всупереч усьому в ньому вдалося досягти швидкого й вражаючого прогресу. Вільні вибори відбулися або повинні були відбутися в більшості країн Центральної й Східної Європи; долалося колишнє розмежування; знищувалися репресивні прикордонні спорудження, і менш чим через рік, 3 жовтня 1990 р., за підтримки міжнародного співтовариства відбулося возз'єднання двох німецьких держав, з яким погодився радянський уряд. Основою цього був міжнародний договір і демократичний вибір усього німецького народу. Як сам факт, так і перспективи реформ викликали основні позитивні зміни у відносинах країн Центральної й Східної Європи з міжнародним співтовариством, відкрили новий, збагачений діалог між Сходом і Заходом, що приніс реальну надію замість страху конфронтації, а також практичні пропозиції співробітництва замість полеміки й застою. Ці зміни не пройшли безболісно й, як підтвердили події в колишньому Радянському Союзі й інших частинах Центральної й Східної Європи, могли створити нові проблеми для стабільності й безпеки. Рішучий курс на реформи в Радянському Союзі сам по собі викликав нові труднощів і серйозні внутрішні проблеми. Більш того, жахливі перспективи розвитку економіки й проблеми, які осягли багато країн Центральної й Східної Європи на шляху переходу від авторитарного режиму й централізованої планової економіки до плюралістичної демократії й вільного ринку, робили політичні прогнози невпевненими й такими, які необхідно постійно переглядати. У цей час НАТО продовжувало відігравати провідну роль, забезпечуючи структуру для консультацій і координації політики серед країн-учасниць із метою зменшення ризику виникнення кризи, що міг би загрожувати інтересам загальної безпеки. Альянс додав багато зусиль заради усунення військового дисбалансу;більшої відкритості у військових питаннях; заради досягнення довіри через радикальні, але врівноважені й такі, що піддаються перевірці, угоди з контролю над озброєннями, угоди з верифікації й розширення контактів на всіх рівнях. В 1991 р. почали проявлятися контури сьогоднішнього НАТО. Розвиток НАТО 1991-2004. НАТО розпочало політичну та військову трансформацію своїх структур на початку 90-х років. У липні 1990 р. у схваленій на самміті декларації під назвою "Лондонська декларація про трансформований Північноатлантичний альянс" лідери країн-членів оголосили про свої наміри адаптувати Альянс до нової ситуації в галузі безпеки. Трохи більше року по тому, у листопаді 1991 р., на Римському самміті були опубліковані нова Стратегічна концепція і "Декларація про мир та співробітництво". Усі ці документи визначили курс реорганізації й модернізації політичних та військових структур і процедур Альянсу; значного скорочення збройних сил та рівнів їхньої готовності, модифікації структури збройних сил Альянсу, щоб вони краще виконували нові місії з урегулювання кризових ситуацій та підтримку миру, зберігаючи при цьому спроможність здійснювати колективну оборону. На наступному самміті в Брюсселі, у січні 1994 року, лідери країн — учасниць Альянсу пішли далі по шляху трансформації. Найвидатнішим серед рішень, прийнятих на цьому самміті, було оголошення ініціативи «Партнерства заради миру». Це стало відкритим запрошенням країнам — учасницям Ради Північноатлантичного співробітництва та іншим членам НБСЄ приєднатись до країн НАТО до широкомасштабної програми практичної співпраці, розробленій для вдосконалення можливостей спільної роботи над виконанням завдань миротворчого і гуманітарного характеру та з урегулювання кризових ситуацій. Головною рисою Партнерства заради миру, до якого сьогодні входять 27 країн-партнерів та 26 членів Альянсу, є те, що кожна країна-партнер має можливість розвивати інтенсивну співпрацю з Альянсом на двосторонній основі відповідно до індивідуальних інтересів і можливостей кожного партнера. Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі аспекти майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", “Дослідження з питання про розширення НАТО” стало результатом першого етапу роботи фахівців з НАТО над проблемою розширення. У цьому документі були визначені політичні та військові аспекти питання розширення НАТО на Схід. Політичний аспект охоплює цілі та принципи розширення, права та обов’язки нових членів альянсу в разі їх вступу до нього. У документі також окреслюються напрямки співпраці з країнами, що не збираються вступати в НАТО. Окремо підкреслюється важливість налагодження особливих відносин з Росією, оскільки вважається, що міцні відносини НАТО—Росія можуть у майбутньому сформувати новий елемент всеохоплюючої та всебічної структури безпеки в Європі Напередодні Мадридського самміту в липні 1997 р. відбулися дві важливі події в контексті постійних зусиль Альянсу, спрямованих на розвиток партнерства та співпраці в євроатлантичному регіоні. Перша мала місце у Парижі 27 травня 1997 р., коли керівники країн Альянсу і президент Росії Борис Єльцин підписали акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і Російською Федерацією. Цей Акт не тільки засновує механізм консультацій та співпраці — Постійну спільну раду НАТО — Росія (ПСР), але й визначає конкретні сфери взаємних інтересів, в яких НАТО та Росія можуть розвивати міцне, ефективне й тривале партнерство. Друга подія відбулася всього через кілька днів, ЗО травня 1997 р., коли у португальському місті Сінтра була створена Рада євроатлантичного партнерства та було досягнуто згоди щодо значного розширення масштабу і підвищення якості програми "Партнерство заради миру". Мадридський самміт, який відбувся у липні 1997 р., вивів процес змін та внутрішньої і зовнішньої адаптації НАТО на вирішальний етап. Глави держав та урядів країн Альянсу прийняли ключові рішення, спрямовані на досягнення загальної мети посилення миру і стабільності у євроатлантичному регіоні. Вони запросили Чеську республіку, Угорщину та Польщу розпочати переговори про вступ до НАТО у ранзі повноправних членів. Потім вони підтвердили політику "відкритих дверей" щодо майбутнього вступу нових членів, а також продовження інтенсивного діалогу з партнерами, зацікавленими у майбутньому приєднанні до Альянсу. Вони заявили про втілення суттєво вдосконаленої програми "Партнерство заради миру", а також про інтенсифікацію процесу консультацій з партнерами через Раду євроатлантичного партнерства і посилення постійного діалогу між Альянсом і його середземноморськими сусідами — не членами НАТО. Що стосується внутрішньої адаптації, то Мадридський саміт підтвердив досягнення у розбудові власне європейської системи безпеки і оборони в Альянсі та у зміцненні інституційної співпраці з Західноєвропейським Союзом. В березні 1999 року членами НАТО стали Угорщина, Польща та Чеська Республіка. Два саміти НАТО - Празький в 2002 році й Стамбульський в 2004 - служать віхами періоду безпрецедентної активності в Альянсі. Фактично за останні два роки в НАТО відбулося більше конструктивних змін, ніж за будь-яке десятиліття в історії Альянсу. Празький саміт створив умови для знаменних ініціатив в області військової трансформації, і операції Альянсу проводяться із чудовою швидкістю. НАТО запропонувало семи партнерам приєднатися до Альянсу. У квітні 2004 року новими членами стали Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія й Естонія. Кожна із цих країн внесла вклад у глобальну війну з тероризмом. Їхня інтеграція в НАТО являє собою значний крок до загальної мети - побудувати єдину й вільну Європу, де безпека й процвітання є загальними й неподільними
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 327; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.191.189.119 (0.009 с.) |