ТОП 10:

Заснування та розвиток НАТО до 1982р



Північноатлантичний альянс із самого моменту свого утворення в 1949 році й до закінчення холодної війни через чотири десятиліття відігравав фундаментальну роль у створенні передумов становлень механізмів міжнародної безпеки в Європі. Як інструмент гарантування безпеки, волі й незалежності його членів, а також засіб сприяння поширенню демократичних цінностей і виникненню європейських демократичних інститутів, Альянс допоміг перебороти ворожі відносини між Сходом і Заходом таким чином, які почали розвиватися нові конструктивні взаємини в області безпеки на принципах включення всіх бажаючих.

Створення Альянсу як військового союзу було обумовлено чітко артикульованими й довгий час незмінними погрозами, причому не просто однаковими, а дійсно загальними для всіх держав-членів.

У період між 1945-м і 1949 роками держави Західної Європи і їхніх союзників у Північній Америці, перед якими стояла гостра проблема післявоєнного відновлення економіки, із тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі своєї сторони взяті під час війни зобов'язання щодо скорочення оборонних структур і чисельності збройних сил, уряду західних держав виявляли усе більшу стурбованість, оскільки стало зрозуміло, що керівництво СРСР мало намір повністю зберегти всі свої збройні сили. Більш того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги Уставу ООН і міжнародних домовленостей, які були досягнуті, не гарантували суверенітету й незалежності демократичним державам, які виявилися перед погрозою, зовнішній агресії або внутрішній підривній діяльності. Ці побоювання зросли після того, як багатьом країнам Центральної й Східної Європи були нав'язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувалися будь-які прояви опозиції, зневажалися елементарні права людини, цивільні права й свободи. Саме повна кореляція сприйняття найважливіших погроз власної безпеки членами НАТО й забезпечила формування організації, до складу якої вже в перші роки існування ввійшли досить різні за рівнем політичного й економічного розвитку країни .

Між 1947-м і 1949 роками відбулися драматичні події, які примусили серйозно задуматися над цими проблемами. Мова йде про пряму погрозу, що нависла над суверенітетом Норвегії, Греції, Туреччини й інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччини, здійснений у червні 1948 р., про протиправну блокаду Берліна, почату у квітні того ж року. Підписання в березні 1948р.Брюссельського договору стало проявом рішучості п'яти західноєвропейських держав: Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Великобританії, Франції - створити загальну систему оборони й зміцнити взаємні зв'язки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній і військовій погрозі своєї безпеки.

Згодом відбулися переговори зі Сполученими Штатами Америки й Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки й взаємних зобов'язань між Європою й Північною Америкою. Держави, які підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію й Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів стало підписання Вашингтонської договору у квітні 1949 р., що почав загальну систему безпеки на основі партнерства цих дванадцяти країн. В 1952 р. до договору приєдналися Греція й Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина вступила до Альянсу в 1955 р., а Іспанія стала членом НАТО в 1982 р.

Однак навіть висока взаємозалежність членів Альянсу не могла однозначно вирішити дилему його безпеки, що загострилася на тлі зміцнення західноєвропейських країн і стабілізації міжнародної ситуації в другій половині 1960-х років, що викликало необхідність реформування НАТО. Підвищення роли європейських членів організації обумовило й посилення невоєнних елементів співробітництва, акцентування політичних складових трансатлантичного співтовариства. Таким чином, уже перша істотна реформа Альянсу визначила значимість загальної ідентичності його членів, їхньої прихильності єдиним демократичним цінностям у внутрішньополітичному просторі для збереження єдності НАТО. Одночасне розширення функціональних вимірів трансатлантичного співробітництва привело до істотного поглиблення не тільки міждержавних, але й транснаціональних зв'язків між членами НАТО, ущільненню трансатлантичного простору й фактичному початку формування регіональної структури, основою якої була Північноатлантична система колективної оборони

Надалі не залежно від спрямованості трансформації НАТО його основою завжди оставалася єдина трансатлантична ідентичність (загальні цінності й необхідність їх захищати от загальної погрози). Властиво ж трансформація була покликана адаптувати механізми НАТО до обставин, що змінилися, новим погрозам безпеки таким чином, щоб найбільше ефективно захищати спільність і відтворювати єдину ідентичність.

Події кінця вісімдесятих.

Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватися події великого значення для всього європейського континенту й міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го й на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу в реформі політичних і економічних систем Польщі й Угорщини, а в Німецькій Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині й, після боротьби, у Румунії були здійснені кроки до свободи й демократії, які перевершили всі очікування.

Обіцянка покласти край розділу Європи, а з ним і розділу Німеччини, дана понад сорок років тому, придбала реальне значення з падінням у листопаді 1989 року Берлінської стіни. Крім значного символічного значення, ця подія, на думку членів Альянсу, стала частиною широкого процесу, що вів до реально єдиної й вільної Європи. Цей процес був ще далекий від завершення й зіштовхувався з більшою кількістю перешкод і проблем, але всупереч усьому в ньому вдалося досягти швидкого й вражаючого прогресу. Вільні вибори відбулися або повинні були відбутися в більшості країн Центральної й Східної Європи; долалося колишнє розмежування; знищувалися репресивні прикордонні спорудження, і менш чим через рік, 3 жовтня 1990 р., за підтримки міжнародного співтовариства відбулося возз'єднання двох німецьких держав, з яким погодився радянський уряд. Основою цього був міжнародний договір і демократичний вибір усього німецького народу. Як сам факт, так і перспективи реформ викликали основні позитивні зміни у відносинах країн Центральної й Східної Європи з міжнародним співтовариством, відкрили новий, збагачений діалог між Сходом і Заходом, що приніс реальну надію замість страху конфронтації, а також практичні пропозиції співробітництва замість полеміки й застою. Ці зміни не пройшли безболісно й, як підтвердили події в колишньому Радянському Союзі й інших частинах Центральної й Східної Європи, могли створити нові проблеми для стабільності й безпеки. Рішучий курс на реформи в Радянському Союзі сам по собі викликав нові труднощів і серйозні внутрішні проблеми. Більш того, жахливі перспективи розвитку економіки й проблеми, які осягли багато країн Центральної й Східної Європи на шляху переходу від авторитарного режиму й централізованої планової економіки до плюралістичної демократії й вільного ринку, робили політичні прогнози невпевненими й такими, які необхідно постійно переглядати.

У цей час НАТО продовжувало відігравати провідну роль, забезпечуючи структуру для консультацій і координації політики серед країн-учасниць із метою зменшення ризику виникнення кризи, що міг би загрожувати інтересам загальної безпеки. Альянс додав багато зусиль заради усунення військового дисбалансу;більшої відкритості у військових питаннях; заради досягнення довіри через радикальні, але врівноважені й такі, що піддаються перевірці, угоди з контролю над озброєннями, угоди з верифікації й розширення контактів на всіх рівнях. В 1991 р. почали проявлятися контури сьогоднішнього НАТО.

Розвиток НАТО 1991-2004.

НАТО розпочало політичну та військову трансформацію своїх структур на початку 90-х років. У липні 1990 р. у схваленій на самміті декларації під назвою "Лондонська декларація про трансформований Північноатлантичний альянс" лідери країн-членів оголосили про свої наміри адаптувати Альянс до нової ситуації в галузі безпеки. Трохи більше року по тому, у листопаді 1991 р., на Римському самміті були опубліковані нова Стратегічна концепція і "Декларація про мир та співробітництво". Усі ці документи визначили курс реорганізації й модернізації політичних та військових структур і процедур Альянсу; значного скорочення збройних сил та рівнів їхньої готовності, модифікації структури збройних сил Альянсу, щоб вони краще виконували нові місії з урегулювання кризових ситуацій та підтримку миру, зберігаючи при цьому спроможність здійснювати колективну оборону.

На наступному самміті в Брюсселі, у січні 1994 року, лідери країн — учасниць Альянсу пішли далі по шляху трансформації. Найвидатнішим серед рішень, прийнятих на цьому самміті, було оголошення ініціативи «Партнерства заради миру». Це стало відкритим запрошенням країнам — учасницям Ради Північноатлантичного співробітництва та іншим членам НБСЄ приєднатись до країн НАТО до широкомасштабної програми практичної співпраці, розробленій для вдосконалення можливостей спільної роботи над виконанням завдань миротворчого і гуманітарного характеру та з урегулювання кризових ситуацій. Головною рисою Партнерства заради миру, до якого сьогодні входять 27 країн-партнерів та 26 чле­нів Альянсу, є те, що кожна країна-партнер має мож­ливість розвивати інтенсивну співпрацю з Альянсом на двосторонній основі відповідно до індивідуальних інтере­сів і можливостей кожного партнера.

Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі аспекти майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО",

“Дослідження з питання про розширення НАТО” стало результатом першого етапу роботи фахівців з НАТО над проблемою розширення. У цьому документі були визначені політичні та військові аспекти питання розширення НАТО на Схід. Політичний аспект охоплює цілі та принципи розширення, права та обов’язки нових членів альянсу в разі їх вступу до нього. У документі також окреслюються напрямки співпраці з країнами, що не збираються вступати в НАТО. Окремо підкреслюється важливість налагодження особливих відносин з Росією, оскільки вважається, що міцні відносини НАТО—Росія можуть у майбутньому сформувати новий елемент всеохоплюючої та всебічної структури безпеки в Європі

Напередодні Мадридського самміту в липні 1997 р. відбулися дві важливі події в контексті постійних зусиль Альянсу, спрямованих на розвиток партнерства та співпраці в євроатлантичному регіоні. Перша мала місце у Парижі 27 травня 1997 р., коли керівники країн Альянсу і президент Росії Борис Єльцин підписали акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і Російською Федерацією. Цей Акт не тільки засновує механізм консультацій та співпраці — Постійну спільну раду НАТО — Росія (ПСР), але й визначає конкретні сфери взаємних інтересів, в яких НАТО та Росія можуть розвивати міцне, ефективне й тривале партнерство.

Друга подія відбулася всього через кілька днів, ЗО трав­ня 1997 р., коли у португальському місті Сінтра була створена Рада євроатлантичного партнерства та було досягнуто згоди щодо значного розширення масштабу і підвищення якості програми "Партнерство заради миру". Мадридський самміт, який відбувся у липні 1997 р., вивів процес змін та внутрішньої і зовнішньої адаптації НАТО на вирішальний етап. Глави держав та урядів країн Альянсу прийняли ключові рішення, спрямовані на до­сягнення загальної мети посилення миру і стабільності у євроатлантичному регіоні. Вони запросили Чеську рес­публіку, Угорщину та Польщу розпочати переговори про вступ до НАТО у ранзі повноправних членів. Потім вони підтвердили політику "відкритих дверей" щодо май­бутнього вступу нових членів, а також продовження інтенсивного діалогу з партнерами, зацікавленими у май­бутньому приєднанні до Альянсу. Вони заявили про втілення суттєво вдосконаленої програми "Партнерство заради миру", а також про інтенсифікацію процесу кон­сультацій з партнерами через Раду євроатлантичного партнерства і посилення постійного діалогу між Альянсом і його середземноморськими сусідами — не членами НАТО. Що стосується внутрішньої адаптації, то Мадридський саміт підтвердив досягнення у розбудові власне євро­пейської системи безпеки і оборони в Альянсі та у зміцненні інституційної співпраці з Західноєвропейським Союзом.

В березні 1999 року членами НАТО стали Угорщина, Польща та Чеська Республіка. Два саміти НАТО - Празький в 2002 році й Стамбульський в 2004 - служать віхами періоду безпрецедентної активності в Альянсі. Фактично за останні два роки в НАТО відбулося більше конструктивних змін, ніж за будь-яке десятиліття в історії Альянсу. Празький саміт створив умови для знаменних ініціатив в області військової трансформації, і операції Альянсу проводяться із чудовою швидкістю. НАТО запропонувало семи партнерам приєднатися до Альянсу. У квітні 2004 року новими членами стали Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія й Естонія. Кожна із цих країн внесла вклад у глобальну війну з тероризмом. Їхня інтеграція в НАТО являє собою значний крок до загальної мети - побудувати єдину й вільну Європу, де безпека й процвітання є загальними й неподільними







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.173.45 (0.005 с.)