Досвід країн Східної Європи у сфері охорони державної таємниці

 

Упродовж тривалого часу поняття «країни Східної Європи» мало не лише географічне, а і політичне значення, оскільки ці держави були частиною соціалістичного табору. Після падіння Берлінської стіни у 1989 році і розпаду Радянського Союзу вони визначилися із зовнішньополітичними пріоритетами й отримали повноправне членство в Європейському Союзі й Організації Північноатлантичного договору. Цей статус значною мірою впливає на той підхід у питанні охорони державної таємниці, що панує у цих державах.

Захист інформації в НАТО регламентується документом «Безпека в межах угоди Північної Атлантичної Організації» (С-М(55)15 Ріпаї), що був погоджений між країнами-члена-ми. Наприкінці 90-х років XX ст. відбувся перегляд цього документа, у результаті чого у 2002 році з’явився документ, який отримав назву С-М(2002)49. Він відбиває основні вимоги щодо захисту інформації з обмеженим доступом, які держави – члени НАТО домовилися виконувати [51]. Підписуючи С-М(2002)49, кожна країна дає зобов’язання на національному рівні гарантувати адекватний захист інформації з обмеженим доступом НАТО.

У процесі дослідження законодавства країн Східної Європи у сфері збереження державної таємниці ми зосередили увагу на кількох аспектах, зокрема: видах інформації, що підпадають чи не підпадають під державну таємницю, ступенях секретності, термінах засекречування, уповноважених органах та особах, що здійснюють засекречування і розсекречування інформації.

Так, Законом Естонської Республіки «Про державну таємницю» від 22 жовтня 1997 року [42] до державної таємниці віднесено інформацію, що стосується обороноздатності й захисту державної безпеки; є результатом співробітництва між Естонською Республікою і міжнародними чи іноземними організаціями (якщо в цих документах указано, що вони є секретними); має безпосереднє відношення до діяльності розвідувальних і контррозвідувальних служб, зовнішньополітичної діяльності, наукових, технологічних та економічних питань, криптографічних інформаційних систем і шифрувальної апаратури; осіб, які володіють секретною інформацією; іншу інформацію, що має пряме відношення до державної безпеки [42]. Отже, серед пріоритетних галузей зазначено обороноздатність і міжнародні відносини, що безпосередньо пов’язано з зовнішньополітичним курсом держави.

Згідно із зазначеним законом, не може бути віднесена до державної таємниці інформація, що не становить загрози для державної безпеки; може бути використана для приховування злочину чи правопорушення; свідчить про помилки посадових осіб; стосується стихійних лих, катастроф, стану екології, демографії, освіти й культури, охорони здоров’я; спрямована на збереження репутації особи, організації, державних органів, а також обмеження конкуренції.

Для інформації, що є державною таємницею, залежно від її змісту встановлено три грифи секретності: «Цілком таємно», «Таємно», «Конфіденційно», проте, на відміну від інших країн, у законі Естонської Республіки детально кожен ступінь секретності не розписаний.

Термін засекречування інформації становить не більше 50 років без конкретизації за ступенями секретності, а щодо конфіденційних джерел, розвідки і контррозвідки – не більше 75. Цей термін визначається особами, що наділені правом засекречування інформації, до яких відповідно до законодавства належать: президент Естонської Республіки, члени уряду, командувач збройними силами, керівники виконавчих органів державної влади, канцлери міністерств, посадові особи не нижче рівня старшого чиновника [42]. Зазначимо, що в законі детально прописані суб’єкти, що мають право встановлювати кожен із ступенів секретності.

Раз на рік здійснюється перегляд секретної інформації щодо збереження ступеня її секретності, зміни терміну засекречування чи розсекречування. Усі поточні питання, пов’язані з функціонуванням сфери охорони державної таємниці перебувають у компетенції Комісії з охорони державної таємниці, яка безпосередньо підпорядковується уряду і подає йому на розгляд пропозиції і рекомендації щодо державної таємниці.

Загалом, зазначимо, що в законі Естонської Республіки досить детально описано процедуру допуску до державної таємниці, вказано форми документів для його оформлення, визначено обов’язки суб’єктів державної таємниці, процес зниження чи підвищення ступенів секретності, особливості зберігання носіїв державної таємниці. Загалом, порівнявши законодавчі бази Естонії та інших східноєвропейських країн, зазначимо, що в цій державі особливо ретельно розроблено законодавство у сфері доступу до інформації і її захисту, а також ефективно діють механізми його реалізації. На нашу думку, це пов’язано з тим, що після розпаду СРСР Естонія обрала собі за орієнтир європейські країни з міцними традиціями захисту інформації, зокрема Швецію і Фінляндію.

У Законі Латвійської Республіки «Про державну таємницю» від 1996 року визначено, що державною таємницею є матеріали військового, політичного, економічного, наукового, технічного чи іншого характеру, які входять до затвердженого кабінетом міністрів переліку, і втрата чи незаконне розголошення яких може завдати шкоди безпеці, економічним чи політичним інтересам держави [43]. До державної таємниці заборонено відносити інформацію щодо стихійних лих, природних та інших катастроф; екології, охорони здоров’я, освіти і культури, демографічного стану, порушення прав людини, стану і рівня злочинності, випадків корупції, протиправних дій посадових осіб; економічного становища, рівня життя населення, стану здоров’я високопосадовців держави. Окремо зазначено, що положення про державну таємницю поширюється на засекречені відомості Організації Північноатлантичного договору, Європейського союзу, іноземних й міжнародних організацій, якщо це питання окремо не обумовлено в інших документах.

Відповідно до закону, відомості, що складають державну таємницю, можуть мати три категорії секретності: «Особливої важливості», «Цілком таємно» і «Таємно». До відомостей «Особливої важливості» належить державна інформація військового, політичного, економічного, наукового, технічного, розвідувального чи контррозвіду-вального, оперативно-розшукового характеру, втрата чи розголошення якої може призвести до військової агресії проти держави чи її союзників, загрози такої агресії чи загрози національному суверенітету; розриву дипломатичних стосунків чи виведення Латвії зі складу міжнародних і міжурядових організацій; дестабілізації внутрішньополітичної ситуації, що призведе до масових заворушень, терористичних актів чи введення надзвичайного стану; розкриття державних планів у сфері оборони чи систем шифрування [43].

До категорії «Цілком таємно» належать відомості, що можуть призвести до загострення міжнародних стосунків, наслідком яких буде руйнування економічних стосунків, загострення міжурядових відносин, розкриття заходів розвідувального характеру, оперативно-розшукової діяльності, розкриття наукових чи технологічних відкриттів, пов’язаних із державною безпекою чи розвитком певної економічної галузі. Розголошення відомостей, що належать до категорії «Таємно», може поставити під загрозу державні інтереси і завдати шкоди конкретному державному органу [43]. Зазначимо, що у законодавстві Латвійської Республіки більш детально розписано поділ інформації за ступенями секретності порівняно з Естонською Республікою.

Відомості під грифом «Таємно» засекречуються на 5 років, під грифом «Цілком таємно» – на 10 років, під грифом «Особливої важливості» – на 20 років. Дані про осіб, що займаються оперативно-розшуковою діяльністю, засекречуються на75 років.

У законі Латвійської Республіки пропонується визначення поняття «захист державної таємниці», під яким розглядається цілеспрямована діяльність правового, технічного, організаційного характеру, яка здійснюється компетентними державними органами, посадовими особами з метою забезпечення збереження відомостей, що складають державну таємницю, і попередження їх незаконного поширення та використання. Перелік відомостей, що складають державну таємницю, їх об’єм і зміст установлюються урядом, окрім того, охороною державної таємниці займаються Бюро із захисту Конституції, Служба військової контррозвідки і Служба безпеки [43].

Отже, у Латвійській Республіці відсутній єдиний орган державної влади, який би займався охороною державної таємниці, натомість це питання перебуває в компетенції кількох служб. Окрім того, на відміну від Естонії, тут диференційовано термін засекречування інформації відповідно до ступеня секретності, конкретизовано відомості, що потрапляють під окремі грифи.

Закон Литовської Республіки «Про державну та службову таємниці» від 1995 року визначає, що державною таємницею є відомості у військовій галузі, сферах політики, економіки, правопорядку, науки і техніки, втрата або незаконне розголошення яких можуть порушити суверенітет, обороноздатність або економічну потужність держави, завдати шкоди її конституційному ладу та політичним інтересам, піддати небезпеці життя і здоров’я людини, її конституційні права [44].

Засекречена інформація залежно від важливості, ступеня тяжкості збитку, який може бути нанесений державі, її органам або особам унаслідок її розголошення, а також від рівня захисту, необхідного для її збереження, розподіляється на «Цілком таємну», «Таємну», «Конфіденційну».

У ст. 5 указаного закону дуже детально (24 пункти) описані види інформації, що потрапляє під категорію «державної таємниці», зазначимо, що насамперед це матеріали, пов’язані з обороноздатністю, дослідженнями у сфері науки й техніки, міжнародних відносин, криптографії. Проте окремі пункти є більш конкретизованими, наприклад, до державної таємниці належить інформація щодо організації охорони Італійської державної атомної електростанції, детальні схеми кабельних магістралей, що забезпечують урядовий і спеціальний зв’язок, а також дані щодо страхування здоров’я суб’єктів оперативної діяльності, декларації майна і прибутків цих осіб та членів їх сімей.

У законі визначено терміни засекречування інформації: під грифом «Цілком таємно» – 30 років, а інформація, пов’язана з секретними учасниками оперативної діяльності, – 75 років; під грифом «Таємно» – 15 років; під грифом «Конфіденційно» – 5 років [44].

Захист засекреченої інформації перебуває в компетенції Комісії Литовської Республіки з координування захисту таємниць, яка є колегіальним органом, що складається з семи членів: по два члени делегують президент, голова сейму, прем’єр-міністр. Головою цієї комісії є генеральний директор Департаменту державної безпеки, який також призначає одну посадову особу секретарем комісії, в обов’язки якого входить підготовка і представлення документів для розгляду.

На відміну від інших Прибалтійських держав, у законі Литовської Республіки визначено основи охорони не лише державної, а й службової таємниці, описано сфери суспільного життя, у яких функціонує це поняття, процедуру і механізми захисту службової інформації.

Зазначимо, що в законодавстві Прибалтійських країн передбачена кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці. Проте, як вказує О. Абадаш [29, с. 4], Литва і Латвія зберегли традиційний підхід до кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці, що існував у радянському кримінальному законодавстві (кримінальний кодекс Литовської Республіки – ст. 125, кримінальний кодекс Латвійської Республіки – ст. 94), а кримінальний закон Естонської Республіки передбачає інші ознаки складу злочину розголошення державної таємниці. Насамперед, у ньому окремо розписана відповідальність за розголошення державної таємниці різних ступенів секретності, відповідно передбачається різна відповідальність (в ч. 1 ст. 73 – «Конфіденційно», в ч. 2 ст. 73 – «Таємно» та в ч. З ст. 73 – «Цілком таємно»). Окрім того, не описані ознаки суб’єкта злочину, тобто він може бути будь-ким, водночас відповідальність передбачається і за видання незаконного дозволу на доступ до відомостей, що становлять державну таємницю [29, с. 4]. Загалом погоджуючись із думкою дослідника, зазначимо, що це вочевидь пов’язано із запозиченням Естонії західноєвропейської моделі регулювання усіх процесів у зазначеній галузі.

Отже, на основі аналізу законодавчої бази у сфері охорони державної таємниці в Прибалтійських країнах, доходимо висновку, що всі держави однаково визначають сфери суспільного життя, які потрапляють під категорії «державної таємниці» і які не можуть бути до неї віднесені, що обумовлюється зовнішньополітичними пріоритетами держав. Окрім того, у всіх країнах визначено три ступені секретності інформації, описано терміни і процеси засекречування, указано органи державної влади, у компетенції яких перебуває питання охорони державної таємниці. Відмінності виявляються в основному в більш детальному описі окремих аспектів захисту таємної інформації. Незначні розбіжності у законодавстві зазначених країн у сфері захисту державної таємниці пояснюються, на нашу думку, тим, що політика НАТО в галузі захисту інформації з одного боку, уніфікує основні норми і принципи охорони секретних матеріалів, а з другого, залишає широкий простір для реалізації конкретних положень національного права.

Інші країни Східної Європи на сьогодні теж мають достатньо розроблену законодавчу базу у сфері охорони державної таємниці. Республіка Молдова на сьогодні не є членом НАТО, проте співробітництво між ними веде відлік з 1992 року. У 2006 році підписано Індивідуальний план партнерства між Республікою Молдова й Організацією Північноатлантичного договору, один із розділів якого присвячений захисту інформації і ресурсів. Відповідно до цього документу необхідно реформувати систему охорони секретної інформації відповідно до стандартів, прийнятих у НАТО.

Згідно із законом Республіки Молдови «Про державну таємницю» від 27 листопада 2008 року до державної таємниці належать такі види інформації: питання війни й оборони, стратегічні й оперативні плани, метою яких є захист безпеки республіки, інформація, що стосується військової техніки та місць її зберігання, використання озброєння й технологій, особового складу, об’єктів спеціального призначення; питання економіки, науки й техніки (наукові дослідження, експериментальні проекти, технології, що мають потенціальне значення) [45]. Указано, що не може належати до державної таємниці інформація про порушення громадянських прав і свобод, аварії і катастрофи, що загрожують безпеці і здоров’ю громадян, стихійні лиха, стан системи охорони здоров’я, сільського господарства, торгівлі й правопорядку, нелегальні дії представників влади у випадку, якщо це може негативно вплинути на виконання державних програм суспільно-економічного й культурного розвитку або призведе до обмеження конкуренції [45].

У зазначеному законі чітко визначено, що національна система захисту державної таємниці охоплює сукупність органів захисту державної таємниці, методів і засобів, що використовуються для захисту інформації, що належить до державної таємниці, і їх матеріальних носіїв, а також прийнятих в указаній сфері заходів. Чітко прописано основні функції національної системи захисту, зокрема: запобігання несанкціонованому доступу до державної таємниці, її розголошенню; встановлення обставин і осіб, які своїми діями чи бездіяльністю можуть поставити під загрозу безпеку державної таємниці; гарантування того, що відомості, віднесені до державної таємниці, доступні лише особам, які мають право їх знати у зв’язку з виконанням службових обов’язків; забезпечення безпеки телекомунікаційних та інформаційних систем і мереж передачі державної таємниці [45].

Ступінь секретності відомостей, що належать до державної таємниці, має відповідати ступеням тяжкості шкоди, яка може бути завдана інтересам Республіки Молдови у випадку їх розголошення або втрати. Встановлено чотири ступені секретності відомостей: «Цілком таємно», «Таємно», «Конфіденційно», «Обмеженого користування». Щодо четвертого ступеня вказано, що під нього потрапляють матеріали, розголошення яких може призвести до оприлюднення відомостей з грифами «Цілком таємно», «Таємно», «Конфіденційно».

Для відомостей з грифом «Цілком таємно» встановлюється термін засекречування до 25 років, «Таємно» – до 15 років, «Конфіденційно» – до 10 років, «Обмеженого користування» – до 5 років. Проте для відомостей про осіб, що співробітничають на конфіденційній основі з органами чи здійснюють розвідувальну, контррозвідувальну діяльність, установлено необмежений термін засекречування [45].

У законі детально розписані обов’язки парламенту, президента і міжвідомчого комітету з охорони державної таємниці: парламент здійснює законодавчу владу у сфері захисту державної таємниці, утверджує бюджет державних програм у цій сфері, а також контролює реалізацію законів, що регулюють захист державної таємниці. Президент країни затверджує державні програми з охорони державної таємниці, запропонований урядом список офіційних осіб, уповноважених класифікувати інформацію як секретну, перелік видів інформації, що підлягає засекречуванню, а також структуру й кадровий склад Міжвідомчого комітету з охорони державної таємниці. Окрім того, президент уповноважений укладати міжнародні договори, що регулюють спільне використання й захист інформації, що віднесена до державної таємниці. Органи місцевого самоврядування мають забезпечити захист державної таємниці на своїх робочих місцях.

Отже, у законодавстві Республіки Молдови досить детально прописано механізми і технології охорони державної таємниці, які розроблені відповідно до стандартів країн НАТО. У законі чітко визначено повноваження і обов’язки представників різних гілок влади у процесі охорони державної таємниці, розписано функції й основні аспекти національної системи захисту.

Кожна держава з метою охорони інформації, що містить державну таємницю, формує спеціальну систему її захисту. Аналіз систем охорони державної таємниці в країнах Східної Європи дозволяє стверджувати, що практично в усіх державах таємною вважається інформація, яка зачіпає національну безпеку або обороноздатність, може завдати шкоду міжнародними стосункам, громадській безпеці, економічній діяльності.

Структура проаналізованих законодавчих актів, що стосуються охорони державної таємниці, містить однакові складові: класифікація інформації з метою захисту, організація захисту класифікованої інформації, класифікована інформація, визначення грифів секретності, доступ до класифікованої інформації, документообіг у цій сфері.

Це пов’язано насамперед з тим, що кожна країна – член Організації Північноатлантичного договору, перш ніж стати її повноправним членом, має прийняти низку законів або привести у відповідність уже існуючі нормативні акти під систему законодавства НАТО. Тому більшість законодавчих актів щодо охорони державної таємниці збігаються в основних моментах, а мають розбіжності в деталях.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз норм чинного кримінального законодавства засвідчив, що інститут кримінальної відповідальності є дієвим правовим засобом забезпечення охорони та захисту інформаційних відносин, які відображають сформовані комунікативні зв’язки суспільства щодо реалізації наявних інформаційних потреб.

На сьогодні вітчизняне кримінальне законодавство містить значну кількість нормативних приписів, якими визначаються підстави виникнення та настання відповідальності за порушення встановленого законом порядку створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації. Злочини у сфері обігу інформації можна класифікувати за такими групами: (1) Злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері обігу інформації з обмеженим доступом та іншої інформації, що охороняється законом. (2) Злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері технічного захисту інформації. (3) Злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері інформаційно-психологічної безпеки особи та суспільства.

Запропонована класифікація має доволі умовний характер і не позбавлена можливості її подальшого обговорення у наукових колах. Водночас, очевидним є факт ідентичності форм об’єктивної сторони злочинів у сфері обігу інформації та загроз інформаційній безпеці людини, суспільства і держави. До числа наявних та потенційно можливих явищ і чинників, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України в інформаційній сфері, закон відносить:

· прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації;

· поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

· комп’ютерну злочинність та комп’ютерний тероризм;

· розголошення інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави;

· намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

З огляду на зазначене, вбачається доцільним об’єднання в окремому розділі Особливої частини КК України злочинів у сфері обігу інформації, родовим об’єктом яких виступатиме інформаційна безпека людини, держави і суспільства. Такий підхід забезпечить системний підхід у визначенні кола потенційних і реальних загроз інформаційній безпеці, та сприятиме довершеності положень кримінального законодавства України.

Таємниця – це охоронювані законом конфіденційні та секретні відомості у галузі приватного життя громадян, у підприємницькій, фінансовій, політичній, економічній, військовій, а також в інших сферах життя, відомі або довірені певному колу осіб через їх професійні, службові та інші обов’язки, незаконне одержання, використання, розголошення яких заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди правам і законним інтересам громадян, суспільства, держави, та тягне настання відповідальності згідно з чинним законодавством. Норми Особливої частини КК України закріплюють понад 50 складів злочинів, що посягають на встановлений законом порядок створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Кримінальний кодекс встановлює покарання за розголошення наступних таємниць:

· за розголошення лікарської таємниці;

· за розголошення таємниці усиновлення;

· за розголошення комерційної таємниці;

· за розголошення державної таємниці;

· за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю.

В рамках удосконалення правового регулювання кримінальної відповідальності за розголошення таємниці, автор пропонує:

· внесення змін до ст.ст. 132, 145 Кримінального кодексу України в частині підвищення розмірів санкцій за незаконне розголошення лікарської таємниці;

· прийняття відповідного закону, яким виключити частину третю статті 285 Цивільного кодексу і частину третю статті 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», оскільки вони суперечать частині першій статті 285 Цивільного кодексу України і частині першій статті 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»;

· прийняття відповідних змін до законодавства України, які б містили визначення поняття «лікарська таємниця» (ст. 40 «Лікарська таємниця» Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» не містить такого визначення);

· в рамках удосконалення кримінальної відповідальності за розголошення комерційної таємниці, доцільно запропонувати нові редакції ст.ст. 231 та 232 КК: «ст. 231. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю. Збирання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, тобто умисне вчинення дій, спрямованих на отримання таких відомостей, з метою їх незаконного розголошення чи використання, а також незаконне розголошення чи використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду, – караються штрафом від трьох тисяч до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; ст. 232. Розголошення комерційної або банківської таємниці. Незаконне розголошення комерційної або банківської особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту, – карається штрафом від п’яти до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

З урахуванням досвіду країн Європи вважається за доцільне створення в державі єдиного національного органу безпеки інформаційної сфери, який діяв би у складі СБУ, або створення окремого державного органу з покладанням на нього функцій упровадження стандартів безпеки інформації та здійснення загального контролю за дотриманням вимог національного законодавства у сфері охорони інформації з обмеженим доступом.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26 – Ст.131.

3. Зaкoн Укрaїни «Прo друкoвaнi зaсoби мaсoвoї iнфoрмaцiї (пресу) в Укрaїнi» вiд 16.11.1992. // Вiдoмoстi Верхoвнoї Рaди Укрaїни. – 1993. – № 1. – Ст.1.

4. Кримiнaльний прoцесуaльний кoдекс Укрaїни вiд13.04.2012. // Вiдoмoстi Верхoвнoї Рaди Укрaїни. – 2013. – № 9-13. – Ст.88.

5. Кoдекс Укрaїни прo aдмiнiстрaтивнi прaвoпoрушення вiд 07.12.1984. // Вiдoмoстi Верхoвнoї Рaди Укрaїни. – 1984. – № 51. – Ст.1122.

6. Зaкoн Укрaїни «Прo iнфoрмaцiю» вiд 02.10.1992. // Вiдoмoстi Верхoвнoї Рaди Укрaїни. – 1992. – № 48. – Ст.650.

7. Зaкoн Укрaїни «Прo нaукoвo-технiчну iнфoрмaцiю» вiд 25.06.1993. // Вiдoмoстi Верхoвнoї Рaди Укрaїни. – 1993. – № 33. – Ст.345.

8. Закон України «Про державну таємницю» від 21.01.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 16. – Ст. 93.

9. Закон України «Про основи національної безпеки» від 19.06.2003. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №39. – Ст. 351.

10. Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.

11. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

12. Cімейний кодекс України від10.01.2002. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.

13. Господарський кодекс України від16.01.2003. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18-22. – Ст. 144.

14. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 5-6. – Ст. 30.

15. Закон України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.

16. Цивільний процесуальний кодекс України від18.03.2004. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-42. – Ст. 492.

17. Цивільний кодекс від16.01.2003. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.

18. Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314.

19. Закон України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24.03.1999. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22-23. – Ст. 194.

20. Закон України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 108.

21. Закон України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 382.

22. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 16. – Ст. 146.

23. Укaз Президентa Укрaїни «Про Положення про технiчний зaхист iнформaцiї в Укрaїни» вiд 27 вересня 1999 р. № 1229/99. // Офiцiйний вiсник Укрaїни. – 1999. – № 39. – Ст. 28.

24. Указ Президента України «Про стратегію національної безпеки України» від 12 лютого 2007 р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 11. – Ст. 1.

25. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» від 28 серпня 2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 36. – Ст. 14.

26. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію» від 27 листопада 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 48. – Ст. 31.

27. Наказ Служби Безпеки України «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» від 12.08.2005. // Офіційний вісник України. – 2005. – №134. – Ст.172.

28. Наказ Міністерства Оборони України «Про Інструкцію про порядок доступу на об’єкти Збройних сил України осіб, які забезпечують виконання заходів і робіт згідно з міжнародними договорами України» від 12.03.2003. // Офіційний вісник України. – 2003. – №13. – Ст.197.

29. Абадаш А. Охрана государственной тайни: законодательство Украйни и международньїй опит / А. Абадаш II Юстиниан. – 2014. -№14.-5. 3-7.

30. Анучкова М.В. До питання про захист лікарської таємниці за Кримінальним кодексом України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – 2015. – Вип. 40. – С. 404-413.

31. Бабін І. І. Правове регулювання податкової таємниці за законодавством України. / І.І. Бабін // Науковий вісник Чернівецького університету. – 2012. – Вип. 618. – С.98-101.

32. Берзін П.С. Злочинні наслідки: поняття, основні різновиди, кримінально-правове значення: монографія. / П.С. Берзін. – К.: Дакор, 2009. – 736 с.

33. Берназ В. Д. Нові можливості захисту прав особи у кримінальному проваджені на підставі угод як напрям гуманізації кримінальної юстиції / В. Д. Берназ, Ю. В. Меркулова // Психологія правоохоронної діяльності. – 2013. – № 2. – С. 165175.

34. Бірюков В. В. Теоретичні основи інформаційно-довідкового забезпечення розслідування злочинів: монографія. / В. В. Бірюков / Луган. держ. ун-т внутр.справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2009. – 664 с.

35. Васильев А. Н. Предмет, система и теоретические основи криминалистики: монографія. / А. Н. Васильев, Н. П. Яблоков. – М.: Моск. гос. ун-т, 1984. – 144 с.

36. Веліканов С. В. Концептуальні підходи до формування криміналістичної характеристики злочинів / С. В. Веліканов // Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи: матеріали наук.-практ. конф., 14 трав. 2015 р. – 2015. – С. 374-376.

37. ДадеркоЛ. Ф. Кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc6-2-2/21.pdf

38. Даль В. И. Толковьій словарь живого великорусского язика: в 4 т. / В. И. Даль. – М.: ГИС, 1956. – Т. 4. – 1956. – 683 с.

39. Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) підтримує скасування таємниці всиновлення в Україні [Електронний ресурс].// Україна без сиріт. – Режим доступу: http://www.unicef.org/ukraine/ukr/media_20680.html

40. Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: монографія. / О.О. Дудоров. – К.: Юридична практика, 2013. – 923 с.

41. Заварза Т. В. Проблеми збереження лікарської таємниці // Медичне право України: проблеми становлення та розвитку: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. – Львів, 2007. – С. 143-146.

42. Закон Зстонской Республики «О государственной тайне» от 22.10.1997 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://estonia.news-city.info/docs/sistemsr/dok_iegiso.htm

43. Закон Латвийской Республики «О государственной тайне» от 29 октября 1996 г [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lib.rada.gov.ua/static/LIBRARY/catalog/law/latv_tajna.html

44. Закон Литовской Республики «О государственной и служебной тайне» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lib.rada.gov.ua/static/LIBRARY/catalog/law/lit_taemniz.html

45. Закон Республики Молдова «О государственной тайне» от 27.11.2008 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lex.justice.md/ru/330847/

46. Закон України «Про доступ до публічної інформації»: Науково-практичний коментар (видання ініційоване Комітетом Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації і рекомендоване для використання в адміністративній та судовій практиці) І Р. Головенко, Д. Котляр, О. Нестеренко. – К.: Фундація «Центр суспільних медіа», 2012. – 335 с.

47. Інформаційна безпека: організ,аційно-правові основи: Навч. посібник. / Кормич Б.А.-К.: Кондор, 2014.-384с.

48. Карпенко Л. Особенности уголовной ответственности за разглашение врачебной тайньї: сравнительно-правовой анализ // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – С. 113-116.

49. Кони А. Ф. Собрание сочинений / Кони А.Ф. – М.: Юрид. лит., 1967. – Т. 4. – 544 с.

50. Коробцова Н. В. Цивільно-правова охорона таємниць особистого життя людини: монография. / Н. В. Коробцова. – Х.: Вид. Дім «ІНЖЕК», 2015. – 152 с.

51. Кпимчук С. Проведення порівняльного аналізу законодавства у сфері інформації з обмеженим доступом України та країн-членів НАТО/С. Кпимчук// Юридичний радник. – 2015. – №11.-С. 9-16.

52. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Х.: Право, 2013. Т. 2: Особлива частина. / Ю. В. Ба у лін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.

53. Кузьмічова Є.В. Лікарська таємниця у кримінальному процесі України – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uris-c.com.ua/2013/10/11/%D0%BB%D1%96%D0%BA% A-%D1%80/

54. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні: монографія / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / За заг. ред. В. А. Ліпкана. – К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2013. – 344 с.

55. Лісогор В. Г. Криміналістичне забезпечення збереження таємниці досудового слідства: наук.-практич. посібник / В. Г. Лісогор; Міністерство внутрішніх справ України. Юридична академія. – Д.: Юридична академія Міністерства внутрішніх справ, 2005. – 156 с.

56. Мазуров В. А. Тайна: государственная, коммерческая, банковская, частной жизни. Уголовно-правовая защита: учеб. пособ. / В. А. Мазуров. – М.: Дашков и Ко, 2013. – 156 с.

57. Макарова З. В. Гласность уголовного процесса: монография. / З. В. Макарова. – Челябинск: ЧГТУ, 2013. – 177 с.

58. Марущак А. І. Інформаційна безпека банківської установи: структура та система забезпечення: тез. доп. міжнар. наук-практ.конф. (м. Севастополь, 1-2 жовтня 2010 року) / Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2010. – 208 с.

59. Маслов А. Е. Следственная тайна как средство преодоления противодействия расследованию: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09 / А. Е. Маслов; Воронеж. гос. ун-т. – Воронеж, 2011. – 24 с. 139

60. Музика А. А. Предмет злочину: теоретичні основи пізнання: монографія / А. А. Музика, Є. В. Лащук. – К.: ПАЛИВОДА А. В., 2011. – 192 с.

61. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / [П.П. Андрушко та ін.]; за ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К.: Дакор, 2008. – 1428 с.

62. Носік Ю.В. Права на комерційну таємницю в Україні (цивільно-правовий аспект): дис...канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 / Ю.В. Носік. – К., 2006. – 221 с.

63. Огляд новел кримінального законодавства у сфері комп'ютерно-інформаційних злочинів / Носік Ю.В. // Третя науково-технічна конференція "Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні". Тези доповідей. – К. – 2013. – С. 27 – 29.

64. Огородов Д. В. Правовьіе отношения в информационной сфере: дис.... кан. юрид. наук: 12.00.14 / Д. В. Огрородов; РАН Ин-т государства и права. – М., 2012 – 241 с.

65. Ожегов С. И. Словарь русского язьїка: 70000 слов / С. И. Ожегов; под ред. Н. Ю. Шведова. – 23-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1991. – 915с.

66. Пилипенко Ю. С. Общее теоретические аспекты института тай<