Кримінальна відповідальність за розголошення лікарської таємниці

 

Відповідно до статті 145 КК, умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років [2].

Таблиця 2.1. Склад злочину з розголошення лікарської таємниці

Категорія злочину– особливо тяжкий.
Об’єктом злочинує порядок збереження лікарської таємниці. Предметом злочинує лікарська таємниця.	Суспільна небезпекадіяння полягає в незаконному розголошенні лікарської таємниці. Потерпілимвід злочинупри цьому може бути будь-яка особа незалежно від віку, громадянства, соціального стану, правової характеристики тощо.
Об’єктивна сторона злочинухарактеризується діями у вигляді розголошення лікарської таємниці, їх тяжкими наслідками, а також причинним зв’язком між цими діями і наслідками.	Закінченим злочинвважається з моменту фактичного розголошення лікарської таємниці. Розголошення— це усна або письмова розповідь стороннім особам про зміст документів, що містять лікарську таємницю, відповідні публікації у пресі та інше надання гласності певних відомостей.
Суб’єкт злочину– спеціальний.	Ним є медичні працівники та інші особи, у тому числі і службові, яким відповідна інформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків.
Суб’єктивна сторона злочинухарактеризується змішаною формою вини: умисел до діяння і необережність до його наслідків.	Тяжкими наслідкамирозголошення вказаних відомостей можуть бути визнані самогубство чи самоскалічення потерпілого, серйозне загострення його хвороби внаслідок переживань.

Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я [11] медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Лікар повинен зберігати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта, навіть після смерті останнього.

Об’єктивна сторона злочину характеризується трьома ознаками:

1) діянням;

2) тяжкими наслідками;

3) причинним зв’язком між ними.

Розголошення лікарської таємниці виражається в незаконному повідомленні іншій особі (особам) цієї інформації. Вона може передаватися в розмові, у тому числі телефонній, у листах, доповідях, виступах, лекціях, по телебаченню, радіо або в періодичній пресі. Розголошення може мати місце і при наданні можливості стороннім особам ознайомитися з лікарською таємницею.

Тяжкі наслідки є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони. Ними можуть визнаватися: самогубство або спричинення собі тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, психічна хвороба тощо.

Між тяжкими наслідками і розголошенням медичної таємниці має бути встановлений причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона злочину виражається в умислі. Особа усвідомлює, що інформація, яку вона розголошує, є лікарською таємницею, і вона не має права її розголошувати, розуміє протиправність свого діяння і бажає або свідомо допускає її розголошення. Якщо особа в розмові повідомляє іншій особі лікарську таємницю, то вона це робить з прямим умислом. Якщо ж два лікарі в розмові між собою обговорюють відомості, які становлять лікарську таємницю, у присутності сторонніх осіб, яким цю інформацію не можна передавати (на вулиці, у громадському транспорті тощо), то вони розголошують лікарську таємницю з непрямим умислом.

До тяжких наслідків можлива лише необережна вина (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

Суб’єктом злочину є особа, якій ці відомості стали відомі у зв’язку з виконанням професійних (лікар, фармацевт, медична сестра, фельдшер тощо) або службових обов’язків (головний лікар, завідувач відділення та ін.). Інші громадяни, яким ці відомості стали відомі не у зв’язку з виконанням ними професійних чи службових обов’язків, а з інших джерел, не можуть бути суб’єктом цього злочину.

Цей злочин слід відрізняти від розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК). Стаття є спеціальною нормою стосовно ст. 145 КК, у якій говориться про широке коло питань, що можуть бути лікарською таємницею. У статті 132 КК зазначається лише про зараження СНІДом або іншою невиліковною інфекційною хворобою [52, c. 104-106].

Конституція України гарантує недоторканність приватного життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом (ст. 32) [1]. Медична діяльність має свої особливості, а саме поняття «лікарська таємниця» – найважливіше поняття медичної деонтології. У лікарської таємниці є своя історія, яка налічує понад два тисячоліття. Деякі автори вважають, що поняття «лікарська таємниця» зародилося у Стародавній Індії. Довірчі відносини лікаря і пацієнта відображені в індійському афоризмі: «Можна страшитися брата, матері, друга, але лікаря – ніколи!».

Перше згадування про необхідність збереження лікарської таємниці міститься в «Клятві Гіппократа»: «Щоб при лікуванні, а також і без лікування, я не побачив або не почув стосовно життя людей із того, що не слід розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею».

Лікарська таємниця визнана на законодавчому рівні поряд із адвокатською або нотаріальною, а її розголошення тягне за собою відповідальність (цивільно-правову, дисциплінарну, кримінальну). Її носії охороняються законом. Так, у Кримінально-процесуальному кодексі України зазначається, що не можуть бути допитані як свідки лікарі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості (п. 1 ст. 69) [4]. У п. 2 ч. 1 ст. 51 Цивільно-процесуального кодексу вказується, що не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем [16].

Професійну таємницю утворюють відомості, що стали відомі особі у зв’язку з виконанням нею певних професійних обов’язків [53]. Український законодавець так і не дав чіткого визначення поняття «лікарська таємниця». М. Анучкова вважає, що медичну інформацію можна розглядати як один з елементів персональних даних або конфіденційної інформації про особу. Директива 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» містить окремі положення щодо доступу до медичної інформації, відповідно до яких з метою захисту прав і свобод осіб за законодавством країн-членів ЄС доступ до медичних даних може бути отримано тільки через медичного працівника [30, с. 405]. З цим можна погодитися, тому що на сьогодні існує безліч міжнародних документів, які закріплюють за медичною таємницею статус конфіденційної інформації. Так Женевською декларацією Всесвітньої медичної асоціації (1948 року) (Міжнародною клятвою лікарів) передбачений обов’язок медичних працівників поважати довірені секрети навіть після смерті пацієнта. А в Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі (прийнята Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 1994 році) міститься положення про те, що уся інформація про стан здоров’я пацієнта, діагноз, прогноз та лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна охоронятися в секреті, навіть після смерті пацієнта. При цьому конфіденційну інформацію можна розкрити лише тоді, коли на це є ясно виражена згода пацієнта або цього потребує закон. Припускається згода пацієнта на розкриття конфіденційної інформації медичному персоналу, який бере участь у лікуванні пацієнта. Усі дані, що можуть розкрити особу пацієнта, мають бути захищені. При цьому ступінь захисту має бути адекватним формі збереження даних. Компоненти людського тіла, з яких можна отримати ідентифікаційну інформацію, також мають зберігатися з дотриманням правил захисту. Документом також передбачено, що пацієнти, які поступають до лікувально-профілактичного закладу, мають право розраховувати на наявність у цьому закладі інвентарю та обладнання, необхідного для забезпечення збереження медичної таємниці, передусім у тих випадках, коли медичні працівники здійснюють догляд, а також проводять дослідницькі та лікувальні процедури [53].

Проблема збереження лікарської таємниці в сучасних умовах надання медичної допомоги стає дедалі гострішою і складнішою. Швидкий плин життя, науково-технічний прогрес в галузі медицини породжують нові явища, які потребують своїх етичних гарантій. Достатньо звернути увагу на значення збереження у таємниці таких медичних заходів як трансплантація, штучне запліднення, корекція статі, статус ембріона, евтаназія та ін. На думку деяких авторів, складність збереження лікарської таємниці зумовлена також вузькою спеціалізацією медичних працівників, відсутністю персональної відповідальності лікаря за хворого, наступністю у роботі лікарів. Незважаючи на такі проблеми у збереженні лікарської таємниці, більш важливим є гарантії свободи особи у суспільстві, що закріплені у ст. 12 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його життя, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» [30, с. 405-406].

Аналізуючи вітчизняне законодавство, можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. Стаття 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р. [11] визначає перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю. Перш за все, це відомості про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадян. Згідно частини третьої статті 46 Закону України «Про інформацію» 1992 р. [6] не підлягають, зокрема, розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, крім випадків, передбачених законом. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (ч. 1 ст. 286 Цивільного кодексу України [17], ч. 1 ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р. [11]). Згідно зазначених актів також забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи (ч. 1 ст. 286 ЦК України, ч. 2 ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р.).

Однією з суттєвих гарантій дотримання лікарської таємниці є наявність в розділі ІІ Кримінального кодексу України «Злочини проти життя і здоров'я» ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці». Однак кримінальне законодавства України в питанні захисту інформації, що становить лікарську таємницю, недосконале. Статистика свідчить про збільшення кількості злочинів у цій сфері [2].

Окремим різновидом лікарської таємниці є відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд. Враховуючи особливу небезпечність такого захворювання, законодавець передбачив підвищену відповідальність за розголошення цього різновиду лікарської таємниці в окремій статті Кримінального кодексу України (ст. 132) [30, с. 410]. Сьогодні почастішали випадки незаконного розголошення цих відомостей, але на практиці дуже рідко притягають до кримінальної відповідальності за скоєння цього злочину у зв’язку з цілим рядом причин.

Розголошення лікарської таємниці, якщо вона водночас є таємницею слідства, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 145 і 387 «Розголошення даних досудового слідства або дізнання». Тяжкими наслідками розголошення вказаних відомостей можуть бути визнані самогубство чи самокалічення потерпілого, серйозне загострення його хвороби внаслідок переживань тощо. Настання таких наслідків розголошення лікарської таємниці, як самогубство потерпілого, заподіяння йому тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень не охоплюється ст. 145 і за наявності підстав потребує додаткової кваліфікації за ст.ст. 120 «Доведення до самогубства», 128 «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження» КК України [2].

В той же час, вітчизняний дослідник Л. Карпенко вказує на те, що цілий ряд питань, зокрема такі, як визначення поняття незаконного розголошення лікарської таємниці, ознак об'єктивної і суб'єктивної сторони, суб'єкта злочину тощо мають дискусійний характер [48, с. 113]. Отже, доцільно звернутися до законодавства зарубіжних держав у відповідній частині для можливого вирішення цих питань.

Єдиного підходу з приводу регулювання відповідальності за незаконне розголошення лікарської таємниці в кримінальному законодавстві європейських держав немає. Зокрема, Кримінальний кодекс Франції (ст. 226-13 § 1 «Про посягання на професійну таємницю» відділу IV «Про посягання на таємницю» глави 6 «Про посягання проти особи») встановлює відповідальність у вигляді одного року тюремного ув'язнення і штрафу у розмірі 100 тис. франків за розголошення інформації секретного характеру особою, що володіє нею в силу посади, яку займає, чи тимчасового виконання обов'язків. Таким чином, в Кримінальному кодексі Франції лікарська таємниця окремо не охороняється кримінальним законом, а є елементом професійної таємниці [92].

Кримінальний кодекс Швеції також не має окремої норми про розголошення лікарської таємниці. Зокрема, незаконне розголошення конфіденційної інформації пов’язується зі зловживанням службовим становищем і вказує на те, що особа, яка розголошує інформацію, яку вона повинна зберігати в таємниці згідно закону чи нормативного акту, наказу або положенню, чи незаконно використовує таку таємницю, підлягає покаранню у вигляді штрафу чи тюремного ув’язнення не більше одного року (ст. 3 гл. 20 «Про зловживання службовим становищем») [93]. Аналогічні підходи до розглядуваних вище спостерігаються при аналізі у відповідній частині кримінальних законів інших зарубіжних держав.

Отже, на відміну від кримінального законодавства України, в європейських державах переважно не передбачено кримінальними кодексами окремої статті за незаконне розголошення лікарської таємниці, а відповідальність за вказані дії настає за іншими статтями кримінальних кодексів, в основному за зловживання службовим становищем чи розголошення професійної (адвокатської, нотаріальної тощо) таємниці.

Основним фактором ризику розголошення лікарської таємниці є відповіді на запити, що приходять на адресу медичного закладу з вимогою надання інформації про пацієнта. Законодавством України передбачені випадки, коли медичні заклади повинні надати відомості, що становлять лікарську таємницю, а саме лікарська таємниця не зберігається при запитах судово-слідчих органів та, у деяких випадках, при запитах медичних закладів. Надання відомостей, що становлять лікарську таємницю на запити правоохоронних органів, має свої особливості. Наприклад, надання інформації про пацієнта на запит органів внутрішніх справ може відбуватися виключно у разі знаходження у їх провадженні справи про злочин в межах досудового слідства.

На практиці, на адресу медичних закладів надходять різноманітні запити в т. ч. адвокатські запити, запити органів або осіб, які згідно чинного законодавства України не завжди мають права на отримання інформації про самого пацієнта та його лікування. В свою чергу, медичні працівники, не маючи достатніх правових знань, не завжди можуть правильно зорієнтуватись, на які запити потрібно надавати певні відомості, а де саме слід обмежити надання інформації, що становить лікарську таємницю. Внаслідок цього медичні заклади надають відповіді на запити з наданням повної інформації про пацієнта, що становить лікарську таємницю, в більшості випадків не усвідомлюючи, що в порушення вимог закону розголошують відомості, які становлять лікарську таємницю.

Схожа ситуація спостерігається в Російській Федерації. Ю. Аргунова, коментуючи положення чинного російського законодавства про лікарську таємницю, стверджує, що «незважаючи на те, що перелік випадків надання відомостей, які складають лікарську таємницю, без згоди громадянина або його законного представника є вичерпним, на практиці медична документація без згоди пацієнта запрошується і в інших цілях. Так, медичні карти вилучаються в цілях проведення експертизи якості медичної допомоги, при здійсненні фінансових розрахунків за надану медичну допомогу в системі обов’язкового медичного страхування. Доволі поширеними є факти ознайомлення з історіями хвороби, не запитуючи на те дозволу у пацієнтів, прокурорами, що здійснюють наглядові функції по виявленню порушень законів в органах і установах охорони здоров’я. Повідомляти медичні відомості про громадян по запитах військкоматів наказано медичним установам Положенням про військово-лікарську експертизу, затвердженим Урядом РФ від 25 лютого 2003 р. № 123, що не є, як відомо, законодавчим актом. Принцип доцільності у всіх цих випадках бере гору над принципом законності» [99, с. 673]. На аналогічну тенденцію щодо розширення переліку осіб, які мають доступ до лікарської таємниці, вказує і Н.В. Путіло, яка в коментарі до Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян зазначає, що «незважаючи на те, що при прийнятті даного акту (Постанови Уряду Росії про військово-лікарську експертизу, яка розширює повноваження військкоматів по отриманні медичної інформації) ставились за мету «благі» цілі, а саме: недопущення до військової служби за призовом осіб, котрі страждають психічними та іншими захворюваннями, перебування яких в умовах військової служби може бути пов’язане з негативними наслідками, – дані норми підзаконного акту розширяють законодавчо визначений перелік підстав для надання відомостей, що становлять лікарську таємницю» [99, с. 673].

Заслуговує на особливу увагу і той факт, що в Україні досить розповсюджена практика, коли лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє близьким родичам пацієнта постопераційний діагноз. На практиці переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я. Крім того, часто «задля блага» пацієнтів не доводиться інформація про стан їхнього здоров’я, щоб не погіршити цей стан через усвідомлення безнадійності діагнозу. Причому законодавець свідомо закріпив відповідну норму в Цивільному кодексі України (ч. 3 ст. 285 ЦК України) – якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених ч. 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. Така практика також порушує права пацієнта, адже той має право, незважаючи на безнадійний стан, мати інформацію про своє здоров’я. Але це прямо суперечить ч. 1 ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р., згідно якої пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь. З цього приводу в законодавстві України виникає колізія.

Вітчизняне законодавство змушує лікарів відмовляти собі у проявах «людяності», за які він може бути притягнутий до цивільної та/чи кримінальної відповідальності. Зокрема, лікар в Україні не має права:

· попередити людину, що може постраждати від безпосереднього спілкування з хворим, без згоди останнього;

· розкрити лікарську таємницю з метою професійних консультацій.

Проте дедалі більше проблем виникає не стільки у зв’язку з ненаданням лікарям певних можливостей у цій сфері, а з причин нехтування медиками своїми посадовими обов’язками. Не лише недоліки і невирішені колізії законодавства є причиною неналежного виконання лікарями свого етичного обов’язку. Низька професійна культура лікарів – це одна з передумов недодержання лікарської таємниці. Відомо, що українські лікарі не надто переймаються умовами зберігання медичних карток пацієнтів, при бажанні будь-хто може ознайомитися з медичними справами, що складаються на стіл медсестри. З метою навчання студентам медичних закладів дозволяють вивчати медичні картки пацієнтів, які перебувають на лікуванні. Але як зазначено в ч. 2 ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р., «при використанні інформації [11], що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Лікарська таємниця залишаться однією із проблем, вирішення якої може «почекати», оскільки існують проблеми значно важливіші, а між тим скарги на неетичність лікарської поведінки частішають. Питання, яке для лікаря є не дуже важливим, подекуди перетворюється на одне з ключових для пацієнтів, що страждають дерматологічними, венеричними та іншими захворюваннями. На практиці інформація про стан пацієнта продовжує залишатися для лікаря тією, що може бути представлена кожному, хто назветься родичем пацієнта, при цьому доволі часто не потрібно навіть підтверджувати родинні зв’язки та пред’являти документи [41, с. 141].