Класифікація кримінальних правопорушень, які посягають на таємницю

 

Норми Особливої частини КК України закріплюють понад 50 складів злочинів, що посягають на встановлений законом порядок створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації. З метою забезпечення системного підходу у визначенні підстав кримінальної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері їх доцільно класифікувати на певні групи [91] (таблиця 1.1.).

Таблиця 1.1. Групи правопорушень в інформаційній сфері

	Групи правопорушень в інформаційній сфері:
	Кримінальні правопорушення, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері обігу інформації з обмеженим доступом та іншої інформації, що охороняється законом.
	Правопорушення у сфері обігу інформації, відповідальність за які передбачена нормами чинного кримінального законодавства, становлять злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері технічного захисту інформації.
	Злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері інформаційно-психологічної безпеки особи та суспільства.
	Окрему групу кримінальних правопорушень утворюють злочини, що посягають на порядок обігу інформації, що не є обмеженою у доступі.
	Сукупність злочинів, що посягають на свободу слова і доступу до публічної інформації, особисту і суспільну свідомість, утворюють особливу групу протиправних діянь у сфері інформаційно-психологічної безпеки.

Першу групу становлять кримінальні правопорушення, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері обігу інформації з обмеженим доступом та іншої інформації, що охороняється законом.

Залежно від змісту відомостей, які охороняються нормами КК України, та суб’єктів, на яких поширюється обов’язок забезпечення їх охорони та захисту, серед підстав кримінальної відповідальності можна виділити злочини, що посягають на встановлений порядок обігу державної таємниці, професійної таємниці, таємниці особистого життя, банківської та комерційної таємниці, таємниці слідства та інших таємниць, що охороняються законом.

Злочини у сфері обігу інформації, що становлять державну таємницю, містяться у різних розділах Особливої частини КК України, проте спільним для них є предмет злочинного посягання – відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим законом, державною таємницею і підлягають охороні державою [2].

Підстави кримінальної відповідальності за злочини, предметом яких є відомості, що становлять державну таємницю, насамперед, визначені в Розділі І КК України – «Злочини проти основ національної безпеки України». Два склади злочинів цього Розділу мають безпосереднє відношення до встановленого законом порядку охорони та захисту відомостей, що становить державну таємницю: ст. 111 КК України – «Державна зрада» і ст. 114 КК України – «Шпигунство». Об’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. ст. 111, 114 КК України виражається у двох формах: 1) передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; 2) збирання таких відомостей з метою передачі іноземній державі.

Підстави кримінальної відповідальності за вчинення злочинів у сфері обігу державної таємниці також містяться в Розділі XIV КК України – «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову на мобілізацію». Ст. 328 КК України («Розголошення державної таємниці») передбачає відповідальність за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Також ст. 329 КК України («Втрата документів, що містять державну таємницю») встановлює відповідальність за втрату документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого законом порядку поводження із зазначеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інформації або предметами.

Кримінальне законодавство України встановлює відповідальність за порушення встановленого законом порядку зберігання відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю. Розділ XIX – «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» містить ст. 422 КК України – «Розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості». З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 422 КК України, може виражатися у двох формах: розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, за відсутності ознак державної зради (ч. 1 ст. 422 КК України) та порушення встановлених правил поводження з докумен тами або матеріалами, що містять відомості військового характеру, які становлять державну таємницю, а також із предметами, відомості про які становлять державну таємницю, що спричинило їхню втрату (ч. 2 ст. 422 КК України) [2].

У системі кримінальних правопорушень, що посягають на встановлений законом порядок обігу інформації з обмеженим доступом, слід виокремити злочини, предметом яких є відомості, що становлять зміст професійної таємниці. Обов’язком зберігати такі відомості наділені представники певних професій (адвокати, журналісти, медичні працівники, нотаріуси тощо). Важливим у відношенні збереження професійної таємниці є питання довіри – особа, яка потребує певної професійної допомоги, погоджується надати чуттєву для себе інформацію, очікуючи збереження її в таємниці. Вона також очікує, що надана нею інформація може бути розголошена лише за її згоди. При цьому така інформація надається під час реалізації особою своїх прав і свобод. Тому розголошення довіреної інформації матиме наслідок обмеження прав осіб, які не зможуть вільно користуватися послугами відповідних професій, якщо не матимуть впевненості у захищеності інформації, яку вони передають [46, с. 146].

Серед кримінальних правопорушень у сфері охорони професійної таємниці законодавець, насамперед, виділяє злочин, передбачений ст. 145 КК України – «Незаконне розголошення лікарської таємниці». Безпосереднім об’єктом зазначеного злочину є встановлений законом порядок збереження лікарської таємниці, який забезпечує належний стан здоров’я громадян. Спеціальною нормою стосовно ст. 145 КК України є дії, передбачені ст. 132 КК України («Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби»), що виражаються у розголошенні відповідною службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення відповідного медичного огляду та його результатів.

До кримінальних правопорушень у сфері охорони професійної таємниці також слід відносити злочин, передбачений ст. 397 КК України – «Втручання в діяльність захисника чи представника особи». Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він порушує нормальну діяльність осіб, які надають необхідну правову допомогу юридичним і фізичним особам у захисті їхніх законних інтересів у цивільному, адміністративному і кримінальному судочинстві.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 397 КК України, виражається у вчиненні будь-яких перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника чи представника особи з надання правової допомоги або порушенні встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці. Таке порушення може виражатися у проханні, вимозі, примушуванні надати відомості, що становлять зміст адвокатської таємниці, примусовому вилученні, огляді документів, пов’язаних із виконанням захисником його обов’язків, а також розголошенні змісту таких документів.

Суміжною до професійних таємниць, охорона яких забезпечується нормами чинного КК України, є банківська таємниця. Її основна відмінність від професійних таємниць полягає в тому, що інформація, яка становить зміст банківської таємниці, довіряється не особі, яка належить до певної професії, а конкретній організації – банківській установі. При цьому основними умовами режиму існування такої таємниці є ознака добровільності передачі інформації клієнтом певній організації та вимога захисту цієї інформації від розголошення, навіть за відсутності прямої вказівки на це з боку фізичної чи юридичної особи [46, с. 152].

Чинний КК України містить два склади злочинів у сфері обігу банківської інформації, а саме: ст. 231 КК України – «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю» і ст. 232 КК України – «Розголошення комерційної або банківської таємниці». Протиправність дій означених правопорушень знаходить свій вираз у формі отримання відомостей з метою їх подальшого розголошення чи іншого використання і незаконному використанні відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю.

Кримінальний закон визнає злочинним діяння, що посягає на встановлений порядок обігу інсайдерської інформації – інформації про емітента, його цінні папери та похідні (деривативи), що перебувають в обігу на фондовій біржі. Ст. 2321 КК України передбачає відповідальність за незаконне використання такої інформації, що виражається у її розголошенні чи іншому використанні і може суттєво вплинути на ринкову вартість цінних паперів компанії [2].

Суміжною до професійних таємниць, охорона яких забезпечується нормами чинного КК України, є таємниця досудового розслідування. Ст. 387 КК України встановлює відповідальність за розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування. Протиправність зазначених дій виражається у розголошенні даних оперативно-розшукової діяльності або досудового розслідування як особою, попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані, так і суддею, прокурором, слідчим, працівником оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи приймала ця особа безпосередню участь в оперативно-розшуковій діяльності, досудовому розслідуванні.

Посяганням на встановлений законом порядок забезпечення таємниці досудового розслідування та конфіденційності іншої інформації, пов’язаної з виявленням та розкриттям злочинів, слід визнавати злочин, передбачений ст. 381 КК України – «Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист». Предметом цього злочину є відомості про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, які визначені в Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» [10]. Це може бути інформація про особисту охорону, охорону житла і майна особи, взятої під захист, про зміну її місця роботи або навчання, про переселення в інше місце проживання, про зміну прізвища чи інших конфіденційних відомостей про цю особу тощо.

Злочини у сфері обігу інформації, що становить зміст таємниці особистого життя, містяться в Розділі V Особливої частини КК України і встановлюють відповідальність за розголошення відомостей, що становлять зміст таємниці кореспонденції (листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), таємниці усиновлення, таємниці голосування. Протиправний характер зазначених дій виражається в розголошенні певної інформації, незаконному ознайомленні з відомостями, що становлять зміст відповідної таємниці, усному чи письмовому повідомленні відомостей тощо.

Окрему групу кримінальних правопорушень утворюють злочини, що посягають на порядок обігу інформації, що не є обмеженою у доступі. Проте використання такої інформації відбувається у визначеному законом порядку. Об’єктивна сторона таких діянь може виражатися у: наданні завідомо неправдивої інформації (ст. 158, ч. 1 ст. 2091, ч. 1 ст. 2231, ч. 1 ст. 2232, ст. 238, ст. 259, ст.358, ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 383, ч. 1 ст. 384 КК України); приховуванні або неподанні інформації (ст. 136, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 2091, ч. 1 ст. 2232, ст. 238, ч. 3 ст. 243, ст. 285, ч. 1 ст. 385, ст. 396 КК України).

Другу групу правопорушень у сфері обігу інформації, відповідальність за які передбачена нормами чинного кримінального законодавства, становлять злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері технічного захисту інформації.

Третю групу правопорушень становлять злочини, що посягають на врегульовані законом суспільні відносини у сфері інформаційно-психологічної безпеки особи та суспільства.

Закон України «Про основи національної безпеки України» серед загроз у сфері інформаційної безпеки поряд із розголошенням інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави, комп’ютерною злочинністю та тероризмом, окремо виділяє прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації, та намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [9]. Чинний КК України містить ряд статей, нормами яких визначаються підстави кримінальної відповідальності за вчинення вищезазначених протиправних дій. Сукупність злочинів, що посягають на свободу слова і доступу до публічної інформації, особисту і суспільну свідомість, утворюють особливу групу протиправних діянь у сфері інформаційно-психологічної безпеки.

Ст. 171 КК України встановлює кримінальну відповідальність за «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів». Суспільна небезпечність даного злочину полягає у порушенні встановленого порядку здійснення професійної діяльності журналістів, спрямованої на забезпечення конституційного права людини на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. З об’єктивного боку злочин може виражатися у формі перешкоджання законній діяльності журналістів (ч. 1 ст. 171 КК України) або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків або за критику (ч. 2 ст. 171 КК України) [2].

Деструктивний вплив на сферу інформаційно-психологічної безпеки особи і суспільства чинять злочини, передбачені ст. 298 КК України – «Незаконне проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини» та ст. 2981 КК України – «Знищення, пошкодження або приховування документів чи унікальних документів Національного архівного фонду». Суспільна небезпечність зазначених протиправних діянь полягає у завданні істотної шкоди культурній спадщині українського народу, що, у свою чергу, впливає на рівень національної самосвідомості та принципів морального життя суспільства. Об’єктивна сторона зазначених злочинів може проявлятися в умисному незаконному знищенні, руйнуванні або пошкодженні об’єктів культурної спадщини чи їх частин (ч. 2 ст. 298 Кк України); умисному незаконному знищенні, руйнуванні або пошкодженні пам’яток національного значення (ч. 3 ст. 298 КК України); умисному знищенні, пошкодженні або приховуванні документів Національного архівного фонду (ч. 1 ст. 2981 КК України); умисному знищенні, пошкодженні або приховуванні унікальних документів Національного архівного фонду (ч. 2 ст. 2981 КК України).

Злочини, пов’язані з негативним інформаційно-психологічним впливом на особу і суспільство також знаходять свій вираз у різного роду публічних закликах (ст. ст. 109, 110, 2582, 295, 436 КК України); розпалюванні національної ворожнечі (ст. 161 КК України); пропаганді насильства та аморального способу життя (ст. ст. 300, 301, 436 КК України); впливі на діяльність державних службовців (ст. ст. 343, 344, 376, 397 КК України) тощо.

Зазначені злочини містяться у різних розділах Особливої частини КК України, проте спільним для них є об’єкт посягання – інформаційно-психологічна безпека особи і суспільства, яка, у свою чергу, є складовою частиною інформаційної безпеки держави і має займати особливе місце в державній політиці під час її забезпечення [91].