Кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці

 

Відповідно до ст..328 КК, розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства – карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

Таблиця 2.4. Склад злочину з розголошення державної таємниці

Підслідність– Служба безпеки України.
Категорія злочину– за ознаками ч. 1 – злочин середньої тяжкості, за ч. 2 – тяж- кий.
Об’єктом злочинує цінність держави у вигляді таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, які становлять державну таємницю.	Предметом злочинує інформація, яка віднесена до державної таємниці.
Об’єктивна сторона злочинуполягає в незаконному обнародуванні відомостей, які містять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, внаслідок чого стали надбанням сторонніх осіб. Розголошення державної таємниці треба відрізняти від державної зради у формі шпигунства, де передача відомостей, які містять державну таємницю, пов’язана з наявністю іноземного адресата і бажанням винного, щоб такі відомості стали надбанням іноземної держави, іноземної організації.	Під розголошеннямслід розуміти діяння або бездіяльність особи, в результаті чого секретна інформація стала відома хоча б одній сторонній особі. Диспозиція є бланкетною. Злочин є закінченимз моменту, коли хоча б одна стороння особа була ознайомлена зі змістом документа, виробу чи іншого матеріалу, що становлять державну таємницю. Тяжкі наслідкимають місце, якщо такі відомості стали надбанням іноземної розвідки або якщо розголошення державної таємниці завдало значної шкоди обороноздатності, економіці або іншим державним інтересам країни.
Суб’єкт злочину– спеціальний.	Ним є службова особа, якій такі відомості довірені, або інша особа, якій ці відомості стали відомі по службі чи по роботі, а також військовослужбовці за тих же умов.
Суб’єктивна сторона– умисна (прямий і непрямий умисел) чи необережна (злочинна самовпевненість і злочинна недбалість).

Прогресивні технології, нові види виробництва продукції і технологічних процесів, що мають велике оборонне чи економічне значення або істотно впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України; у сфері економіки – це відомості про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи; у сфері зовнішніх відносин – про експорт та імпорт озброєння, військової техніки, окремих видів стратегічної сировини. Ці відомості мають гриф секретності, ступінь якої («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно») залежить від їх важливості, і визначає строк секретності, ступінь обмеженості доступу до неї та рівень охорони державою.

Ст. 8 Закону «Про державну таємницю» [8] забороняє віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть порушуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю й безпеці населення. Це відомості про стан довкілля, якість харчових продуктів, аварії, катастрофи, небезпечні природні явища, стан здоров’я громадян, їх життєвий рівень тощо.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого в ч. 1 ст. 328 КК, визначена як розголошеннявідомостей, що становлять державну таємницю, тобто протиправне доведення їх до відома сторонніх осіб (хоча б однієї особи). Під сторонніми особами слід розуміти осіб, яким ці відомості не повинні бути відомими. Розголошення може виражатися як у дії, так і бездіяльності. Дія може виявлятися, наприклад, у розголошенні секретних даних у розмові, письмовому повідомленні, шляхом публікації у пресі, у виступі по радіо чи телебаченню, у передачі для друкування особі, що не має права на ознайомлення з даними відомостями, у показі креслень, документів й ін. Бездіяльність може полягати в недотриманні правил збереження, обертання, перевезення матеріалів, документів, коли створюється можливість ознайомлення з відомостями сторонніх осіб. Спосіб розголошення для кваліфікації значення не має.

Обов’язковою ознакою є відсутність у цих діях або бездіяльності ознак державної зради або шпигунства.

Злочин вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, тобто коли вони стали відомі хоча б одній сторонній особі.

Суб’єктивна сторона цього злочину – це будь-яка форма вини: як умисел(прямий чи непрямий), так і необережність (самовпевненість чи недбалість). Наприклад, розголошення відомостей буде вчинене з прямим умислом, якщо суб’єкт усвідомлював та бажав похвалитися про наявність у нього інформації про державну таємницю. Недбалість має місце, наприклад, у випадку, коли особа, приймаючи відвідувачів, не прибирає зі столу документ, який містить державну таємницю, що дає можливість прочитати його стороннім особам.

Мотиви і мета розголошення можуть бути різними і на кваліфікацію вчиненого за ст. 328 КК вони не впливають.

Винятки становлять мета ослаблення держави та мета передачі відомостей, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, які є обов’язковими ознаками державної зради або шпигунства як злочинів проти основ національної безпеки України. Саме це і відмежовує ст. 328 КК від статей 111 та 114 КК.

Суб’єкт злочину спеціальний – це особа, якій відомості, що містять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Це може бути як службова особа, так і інша особа, пов’язана по службі з такими відомостями (секретар, шифрувальник тощо). Для цих осіб Закон України «Про державну таємницю» [8] встановлює спеціальний порядок допуску і доступу до державної таємниці і певні обов’язки її охорони, зокрема, не допускати розголошення будь-яким способом державної таємниці; виконувати режим секретності та інші вимоги, про знання яких особа обов’язково ставить підпис у певних документах. Військовослужбовець за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, відповідає за ст. 422 КК.

Частина 2 ст. 328 КК передбачає кваліфікуючу ознаку розголошення державної таємниці – спричинення тяжких наслідків. Закон не дає поняття тяжких наслідків. Їх зміст необхідно визначати виходячи з конкретних матеріалів справи (оціночне поняття). Це випадки, коли відомості, наприклад, стали відомі іноземній розвідці або її представникам, або коли розголошені відомості за своїм змістом є особливо важливими (наприклад, особливо важливі дані про новітні розробки у сфері оборони) [52, c. 690-691].

Державна таємниця визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом України «Про державну таємницю», державною таємницею і підлягають охороні державою [8].

Ст. 328 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці. Однією з головних ознак складу злочину, передбаченої даною статтею, є предмет даного злочину – інформація, що становить державну таємницю [2].

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому Законом. Чинним на сьогодні є Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений наказом Голови Служби безпеки України від 12.08.2005. На підставі та в межах цього Зводу органи державної влади України (міністерства й відомства) створюють галузеві або відомчі (міжгалузеві чи міжвідомчі) розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю [27].

Висновок щодо того, чи є розголошена конкретна інформація державною таємницею, надає, згідно із законодавством, державний експерт з питань таємниць. Він також визначає ступінь секретності такої інформації і формулює висновок щодо шкоди національній безпеці України в разі її розголошення. Визначальне значення, таким чином, має не гриф секретності, а дійсний зміст відомостей – завдає чи не завдає їх розголошення шкоди національній безпеці України в тій чи іншій сфері. Тому в усіх випадках посягання на схоронність державної таємниці необхідно мати висновок Державного експерта з питань таємниць, який несе персональну відповідальність за законність і обґрунтованість свого рішення про віднесення інформації до державної таємниці. Даний висновок має бути чітко викладений, уникаючи двозначності, та містити вказівку щодо ступеня секретності оцінюваної інформації, наявності шкоди національній безпеці у разі розголошення такої інформації, а також посилання на конкретний пункт Зводу та відповідного розгорнутого переліку, щоб слідчий, прокурор або суд могли перевірити правильність віднесення інформації до державної таємниці.

Відповідальність за ст. 328 КК України настає незалежно від характеру відомостей, що становлять державну таємницю, які були розголошені (окрім інформації у сфері оборони у деяких випадках). Це має значення лише для встановлення тяжкості завданої шкоди, тобто ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину й може бути враховано судом при вирішенні питання про призначення винній особі конкретної міри покарання [2].

Суспільна небезпечність розголошення державної таємниці досить висока. Практично кожний факт порушення встановлених правил поводження з державною таємницею становить джерело небезпеки. Як указується в юридичній літературі, при розголошенні державної таємниці суспільна небезпечність полягає в створенні можливості потрапляння відомостей, що становлять державну таємницю, у розпорядження іноземної розвідки чи інших організацій і осіб, які можуть, використати їх на шкоду державі, суспільству чи окремим громадянам. У результаті вчинення цього злочину порушується схоронність секретної інформації: вона стає надбанням сторонніх осіб, які можуть передати ці відомості ще більш широкому колу осіб, у тому числі й ворожим елементам. Таким чином, порушення схоронності державної таємниці створює загрозу заподіяння шкоди національній безпеці України. Розголошення державної таємниці може призвести до людських жертв та інших тяжких наслідків з великими матеріальними або моральними збитками: дипломатичних ускладнень, науково-технічних і технологічних втрат, загроз життю й волі осіб, які співробітничають із правоохоронними органами тощо.

Разом з тим у Кримінальному кодексі України кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці, розміщена не в розділі «Злочини проти основ національної безпеки», а в розділі «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації». Тим самим, на думку автора, законодавець дещо применшує значення, що має для національної безпеки схоронність державної таємниці, та об’єднує окремі склади злочинів за старою кримінально-правовою традицією як такі, що посягають на «обороноздатність держави» [37].

Розголошення державної таємниці слід розглядати як таке діяння (дію або бездіяльність) особи, внаслідок якого секретна інформація, що була їй довірена або стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків, була сприйнята хоча б однією сторонньою особою. Розголошення шляхом активних дій – це будь-яка форма передачі відомостей, які становлять державну таємницю, сторонній особі, що дозволило їй сприйняти такі відомості. Так, розголошення державної таємниці може відбутися в усній формі (у відкритому публічному виступі – лекції, доповіді; у довірчій бесіді; під час розмови чи суперечки в громадському транспорту, на вулиці, в іншому місці в присутності сторонніх осіб тощо), у писемній формі (при листуванні; у відкритих публікаціях; у записах на необлікованих аркушах відомостей, що становлять державну таємницю, і наступній їх втраті і т. ін.), у формі наочної демонстрації чи умисної передачі стороннім особам для передруку, ознайомлення або іншого використання матеріальних носіїв секретної інформації: предметів, об’єктів, документів чи матеріалів, відомості про які становлять державну таємницю.

Розголошення шляхом злочинної бездіяльності – це невжиття належних заходів щодо збереження секретної інформації, у результаті чого стороння особа сприйняла таку інформацію. При цьому «секретоносій», нехтуючи правилами поводження із секретними документами, виробами тощо (через неуважність, безпам’ятність, довірливість), створює умови, за яких стороння особа ознайомилась з державною таємницею, тобто не перешкоджає такому ознайомленню.

Отже, розголошення державної таємниці передбачає обов’язкову наявність у процесі діяння другої сторони – сторонньої особи, яка сприймає зазначені відомості. Однак у тексті статті 328 КК України поняття «стороння особа» відсутнє. Втім дана дефініція набуває значення конститутивної ознаки складу розголошення державної таємниці, тому вимагає наукового тлумачення.

Сторонньою особою визнається будь-яка фізична особа, яка не належить до кола тих, кому державна таємниця довірена або стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків і якій винний не мав права довіряти відомості, що становлять державну таємницю. До таких осіб належать усі громадяни, що не мають допуску до даного роду відомостей, а також ті, кому й за наявності загального допуску дані відомості не були доступні по службі чи роботі. Таким чином, критерієм визначення сторонньої особи необхідно визнати доступ до державної таємниці. Тому під сторонньою особою необхідно розуміти таку особу, яка, виконуючи покладені на неї обов’язки, відповідно до її службових повноважень не має доступу до секретної інформації, що розголошується [37].

Кримінальна відповідальність настає незалежно від того, скільком стороннім особам стали відомі відомості, що становлять державну таємницю. Ця обставина може враховуватися судом при вирішенні питання про призначення винному конкретної міри покарання.

Оскільки адресат розголошення є обов’язковою ознакою діяння, автор пропонує в диспозицію статті 328 КК України включити поняття «стороння особа», котра є реальним учасником процесу розголошення та визначає суть діяння. Чим точніше виражені сутнісні ознаки в кримінально-правовій нормі, тим менша кількість помилок може бути зроблена при кваліфікації вчиненого.

Не менш важливо визначити також зміст поняття «сприйняття», від якого досить часто залежать, чи буде діяння особи містити склад закінченого злочину, передбаченого ч. 1 ст. 328 КК України. Сприйняття як одна з форм пізнання є відображення у свідомості людини предмета чи явища в цілому, в сукупності його властивостей, при їх безпосередньому впливі на органи почуттів людини. Разом з тим у сприйнятті завжди проявляються особливості особистості сприймаючого суб’єкта, тобто в його свідомості інформація, що розголошується, може відбитися лише частково або трансформуватися, спотворитися. Якщо особа усвідомила зміст відомостей, що були їй розголошені, та може їх відтворити в обсязі, який свідчить про перехід державної таємниці у власність такої особи, то це закінчений склад злочину. Якщо ж стороння особа нічого не запам’ятала або ж володіє розголошеною інформацією в такому обсязі, який свідчить про необізнаність даної особи з державною таємницею, то умисне діяння суб’єкта необхідно кваліфікувати як закінчений замах на розголошення державної таємниці за статтями 15 і 328 КК України.

Таким чином, розголошення державної таємниці, передбачене ч. 1 ст. 328 КК України, слід вважати закінченим з моменту, коли відомості, що становлять державну таємницю, були сприйняті сторонньою особою в обсязі, який свідчить про перехід даної інформації у власність такої особи [2].

Іноді можливі ситуації, коли з причин, які не залежали від волі винного, умисно розголошені їм відомості взагалі не були сприйняті сторонніми особами (внаслідок незнання національної мови, глухоти, сильного сп’яніння тощо). Такі невдалі спроби розголошення державної таємниці слід кваліфікувати також як незакінчений злочин.

При протиправному розголошенні державної таємниці винна особа завжди порушує встановлені правила (порядок) поводження (використання, зберігання, передачі, оголошення тощо) з відомостями, що становлять державну таємницю, які встановлюються Законом України «Про державну таємницю» [8] і відповідними нормативно-правовими актами – інструкціями, наказами тощо. Однак не можна ототожнювати розголошення державної таємниці з порушенням правил поводження з нею. Тільки при порушенні таких правил розголошення фактично немає, а та обставина, що відомості могли бути сприйняті сторонніми особами, є лише можливим наслідком порушення. При розголошенні ж ознайомлення з державною таємницею сторонніх осіб – необхідна ознака злочинного діяння.

Якщо відомості, що становлять державну таємницю, стали відомі стороннім особам при повному дотриманні посадовою особою правил поводження з такими відомостями, відповідальність суб’єкта виключається. Не буде розглядуваного злочину й у тому випадку, якщо саме сприйняття відомостей не було безпосередньо обумовлене фактом порушення встановлених правил поводження з державною таємницею.

Розглядаючи питання щодо наявності вини в діях підозрюваного, важливо встановити, чи усвідомлював він, що розголошені ним відомості становлять державну таємницю. Якщо не знав про це і не повинен був за родом службової діяльності знати, то він і не несе відповідальності за це діяння.

Зазначимо, що при розголошенні суб’єкт усвідомлює, що доводить державну таємницю до сторонньої особи (або що не вживає для запобігання цьому належних заходів), але не усвідомлює й не може усвідомлювати істинний характер адресата у випадку його належності до іноземної держави чи організації і не має наміру ознайомити з такими відомостями іноземну державу, іноземну організацію чи їх представників.

Передаючи державну таємницю іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам, суб’єкт державної зради чи шпигунства усвідомлює, що ці відомості будуть використані на шкоду інтересам зовнішньої безпеки України, й бажає цього. При умисному ж розголошенні особа не бажає заподіяна шкоди зовнішній безпеці держави, а в крайньому випадку може лише допускати такі наслідки. У цьому полягає докорінна й принципова відмінність умисного розголошення державної таємниці, передбаченого ст. 328 КК, від випадків розголосу таких відомостей, що утворюють склади державної зради (ст. 111 КК) або шпигунства (ст. 114 КК) [2].

Характеризуючи ознаки суб’єкта розголошення державної таємниці, необхідно зазначити, що кримінальній відповідальності за розголошення державної таємниці за безпосередньою вказівкою закону підлягають тільки такі особи, яким конкретна секретна інформація була довірена або стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Інакше кажучи, йдеться про спеціального суб’єкта злочину. Отже, кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, підлягає фізична осудна особа, яка досягла на момент скоєння злочину 16-річного віку і має або мала допуск до державної таємниці, а так само взяла на себе письмове зобов’язання щодо збереження (нерозголошення) секретної інформації, довіреної чи такої, що стала відомою у зв’язку з виконанням службових обов’язків [37].