Кримінальна відповідальність за розголошення комерційної таємниці

 

Аналіз правового регулювання відносин щодо комерційної таємниці в Україні дозволяє стверджувати, що в умовах нерозвинених традицій юридичного захисту конфіденційної інформації, несформованої правозастосовчої практики в цих питаннях та дефіцитом авторитету правової доктрини закріплення поняття комерційної таємниці в діючому законодавстві є необхідним мінімумом для створення системи правової охорони комерційної таємниці [69, c. 57].

В Україні легальне поняття комерційної таємниці міститься у ст. 505 ЦК України. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію [17].

Таблиця 2.3. Склад злочину з розголошення комерційної таємниці

Підслідність –органи внутрішніх справ.
Категорія злочину— невеликої тяжкості.
Об’єктом злочинує порядок здійснення господарської діяльності в частині забезпечення чесної конкуренції між її суб’єктами.	Під комерційною таємницеюрозуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства чи іншого суб’єкта господарської діяльності, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам.
Об’єктивна сторона злочинуполягає у діях, якими комерційна таємниця піддається розголошенню, тобто доводиться до відома сторонніх осіб (хоча б однієї особи), та наслідках у вигляді спричинення істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.	Розголошенняможе бути здійснене будь-яким способом(усно, письмово, із застосуванням засобів зв’язку, через друковані чи інші засоби масової інформації, через комп’ютерні мережі тощо). Злочин вважається закінченимз моменту спричинення власникові комерційної таємниці істотної шкоди. Істотна шкода є оціночним поняттям.
Суб’єктивна сторона злочинухарактеризується прямим умислом і корисливим чи іншим особистим мотивом.	Іншим особистим мотивомможе бути прихильність чи, навпаки, неприязнь до певної особи, бажання зашкодити керівникам або власникам підприємства чи організації, які чимось образили винного.
Суб’єкт злочину –спеціальний.	Суб’єктом злочину може бути особа: 1) якій комерційна таємниця стала відома внаслідок її особливих взаємовідносин з власником таємниці; 2) яка є представником контрагента чи партнера відповідного суб’єкта господарської діяльності, отримала інформацію що є комерційною таємницею, за умови її нерозголошення; 3) яка є службовою особою органу державної влади і отримала відповідні відомості на підставі закону під час виконання своїх службових обов’язків тощо.

Відповідно до ст. 232 КК, умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, – карається штрафом від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років [2].

Об’єкт злочину – суспільні відносини у сфері охорони комерційної та банківської таємниці. Додатковий об’єкт – право інтелектуальної власності.

Предметзлочину – комерційна та банківська таємниця.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують:

а) діяння – розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника;

б) наслідок – істотна шкода суб’єкту господарської власності;

в) причинний зв’язок між діянням та наслідком.

Під розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника хоча б одній особі, що не володіла такою таємницею. Розголошення може бути здійснене в будь-який спосіб – усно, письмово, із використанням засобів зв’язку, друкованих або інших засобів масової інформації, комп’ютерних мереж тощо [52, c. 378].

Розголошенням комерційної таємниці визнається ознайомлення з цими відомостями іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (ч. 3 ст. 36 ГК) [13].

Не може визнаватися злочином розголошення комерційної або банківської таємниці, яке особа здійснює відповідно до вимог закону. Зокрема, згідно зі ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» [14] від 7 грудня 2000 р. інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками: 1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації; 2) за рішенням суду; 3) органам прокуратури України, СБУ, МВС, Антимонопольного комітету України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу; 4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу щодо наявності банківських рахунків; 5) центральному органу виконавчої влади із спеціальним статусом з питань фінансового моніторингу на його запит щодо фінансових операцій, пов’язаних з фінансовими операціями, що стали об’єктом фінансового моніторингу (аналізу) згідно із законодавством щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, а також учасників зазначених операцій; 6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів та рішень, що підлягають примусовому виконанню відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» [15], стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи, фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності. Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів). Банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.

НБУ відповідно до міжнародного договору України або за принципом взаємності має право надати інформацію, отриману при здійсненні нагляду за діяльністю банків, органу банківського нагляду іншої держави, якщо є гарантії того, що надана інформація буде використана виключно з метою банківського нагляду або запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, чи фінансуванню тероризму. Крім того, для практичного застосування ст. 232 КК важливе значення має доповнення до ст. 61 зазначеного Закону, внесене Законом України від 15 лютого 2011 р. № 3024-УІ, згідно з яким банк має право надавати інформацію, яка містить банківську таємницю, приватним особам та організаціям для забезпечення виконання ними своїх функцій або надання послуг банку відповідно до укладених між такими особами (організаціями) та банком договорів за умови, що передбачені договорами функції та/або послуги стосуються діяльності банку, яку він здійснює відповідно до ст. 47 цього Закону.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є завдання істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності (власнику комерційної або банківської таємниці), яка перебуває в причинному зв’язку з розголошенням таємниці. Така шкода визначається, як і в ст. 231 КК, кожного разу з урахуванням усіх обставин справи. Вона може бути майновою, наприклад у виді значних матеріальних збитків, які завдані суб’єкту господарської діяльності і викликані спадом виробництва, необхідністю його переорієнтування, зменшенням клієнтури тощо, або виступати в інших формах. У разі коли істотна шкода заподіяна лише фізичним особам, які користувалися послугами банку (виступали їх клієнтами), ст. 232 КК не застосовується, а дії винного можуть бути кваліфіковані за ст. 182 КК як незаконне поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Злочин вважається закінченим із моменту заподіяння істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.

Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що розголошує комерційну або банківську таємницю, і бажає цього. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони виступає мотив – корислива або інша особиста заінтересованість. Корисливий мотив пов’язаний із прагненням особи одержати матеріальну вигоду. Інші особисті мотиви – це, наприклад, помста, заздрість, образа, родинні чи товариські спонукання, бажання догодити іншій людині тощо. Щодо наслідків у вигляді істотної шкоди вина може бути як у формі умислу, так і необережності.

Суб’єкт злочину – особа, яка досягла 16-річного віку і якій комерційна або банківська таємниця стала відомою у зв’язку з професійною або службовою діяльністю. Це означає, що зазначені відомості були ввірені особі або до них вона мала доступ при виконанні професійних чи службових обов’язків і у зв’язку з цим на неї покладався обов’язок не розголошувати відомості стороннім особам. Це можуть бути як звичайні працівники чи службові особи банків чи інших господарських організацій, так й інші особи, що здійснювали професійну чи службову діяльність, наприклад нотаріуси, аудитори, працівники прокуратури, досудового слідства, податкових органів, суду. Зазначені особи є суб’єктами цього злочину також у тих випадках, коли вони хоч і звільнилися з роботи чи служби, проте зобов’язані не розголошувати комерційну чи банківську таємницю, яка стала їм відомою до їх звільнення.

Злочин, передбачений ст. 232 КК, необхідно відмежовувати від незаконного розголошення у будь-якому вигляді інформації, яка відповідно до закону надається спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади із спеціальним статусом з питань фінансового моніторингу, особою, якій ця інформація стала відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю (ч. 2 ст. 209¹ КК). Ці злочини відрізняються за їх предметом, об’єктивними та суб’єктивними ознаками. Разом із тим за ст. 209¹ КК інформація може включати в себе також ту інформацію, яка є комерційною або банківською таємницею, що вказує на можливість конкуренції зазначених норм КК. У таких випадках вчинене слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 209¹ КК, у якій передбачена відповідальність за більш тяжкий злочин [52, c. 379-381].

У частині 1 ст. 477 КПК, прийнятого 13 квітня 2012 р., злочин, передбачений ст. 232 КК, віднесений до злочинів, у яких кримінальне провадження здійснюється у формі приватного обвинувачення, тобто може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого [4].

Склади злочинів, передбачені ст.ст. 231 та 232 Кримінального кодексу України, сконструйовані з використанням значної кількості бланкетних ознак (зокрема, «комерційна таємниця», «банківська таємниця», «використання» тощо), зміст яких можна встановити, звернувшись до відповідних актів регулятивного законодавства (в першу чергу, цивільного та фінансового). У зв’язку з цим при кваліфікації злочинів, передбачених ст.ст. 231 та 232 КК, перед правозастосовчими органами може поставати, на жаль, традиційна для правової системи України проблема – яким чином слід кваліфікувати дії особи, якщо відповідні акти регулятивного законодавства не повною мірою узгоджені один з одним. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 1076 Цивільного кодексу України [17] можна зробити висновок, що зміст поняття «банківська таємниця» становлять лише відомості про клієнта банку, його рахунок та операції за ним. У свою чергу, ч. 2 ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121-111 [14] містить значно ширший перелік відомостей, які становлять банківську таємницю, а саме – відомості про фінансово-економічний стан клієнта, системи охорони банку та клієнта, коди, що використовуються банками для захисту інформації тощо. Орієнтиром «за аналогією» для вирішення цієї проблеми повинен бути абз. 2 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ППВСУ) «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів» від 8 жовтня 2004 року № 15, в якому вказано, що «у разі, коли норма закону чи виданого на його підставі іншого нормативно-правового акта або норми різних законів чи нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов’язків платників податків або контролюючих органів, тобто має місце «конфлікт інтересів», рішення приймається згідно з підпунктом 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону № 2181-111 на користь платника податків». Тобто, на нашу думку, будь-яку суперечності між актами регулятивного законодавства, на підставі яких встановлюється зміст кримінально-правової норми, повинні вирішуватись на користь винного.

Іншою традиційною проблемою, характерною для складів злочинів з бланкетними ознаками, яка, на жаль, не оминула й склади, передбачені ст.ст. 231 та 232 КК, є неузгодженість термінології кримінального та регулятивного законодавства. По-перше, з вжитого в ст. 231 КК формулювання «...з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей...» можна зробити висновок, що законодавець розглядає, зокрема, розголошення комерційної таємниці як різновид її використання, проте з аналізу положень ЦК випливає інший висновок. Зокрема, вп. 3 ч. 1 ст. 506 ЦК вказано, що одним із майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці, а отже – на рівні цивільного законодавства розголошення та використання розглядаються як різні за своїм юридичним змістом діяння. По-друге, в ст. 231 КК для характеристики суспільно небезпечної поведінки щодо комерційної таємниці вживається формулювання «розголошення», а в ст. 232 КК – «розголошення...без згоди її власника», в той час, як у вже згаданому вище п. 3 ч. 1 ст. 506 ЦК, йде мова про «неправомірне розголошення». Видається, що й в даному разі слід говорити про неузгодженість кримінального та цивільного законодавства, оскільки останнє допускає можливість правомірного розголошення комерційної таємниці без згоди особи, якій належать майнові права на неї. Тобто, з огляду на цивільний закон, не будь-яке розголошення комерційної таємниці є апріорі неправомірним і не будь-яке розголошення комерційної таємниці без згоди особи, якій належать майнові права на неї, є апріорі неправомірним. Положення ст.ст. 231, 232 КК цього, на жаль, не враховують. По-третє, видається некоректним використання в ст. 232 КК формулювання «без згоди її власника» щодо комерційної таємниці, оскільки відповідно до положень ЦК власником називається лише особа, яка має право власності на майно. Стосовно особи, що має майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю, цей термін не вживається. На нашу думку, всі перераховані вище недоліки повинні бути усунені шляхом внесення змін до ст.ст. 231 та КК.

Переходячи до спеціально-юридичних (власне кримінально-правових) проблем відповідальності за злочини, передбачені ст.ст. 231 та 232 КК, розпочнемо з того, що назва ст. 231 КК не повною мірою відповідає диспозиції цієї статті, оскільки в останній взагалі не вживається термін «збирання».

Набагато серйознішою є інша проблема, що стосується складу злочину, передбаченого складу злочину, зазначеного в ст. 231 КК. Як вбачається з аналізу наукової літератури, на сьогодні в теорії кримінального права України склалась консенсусна позиція відносно того, що даний склад злочину є матеріальним, оскільки його обов’язковою ознакою є наслідки у вигляді істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності [72, с. 119]; [97, с. 298; 3, с. 701]. З таким підходом не можна погодитись. Видається, що слова «..а також...»у диспозиції ст. 231 КК слід розглядати як своєрідний «вод розділ» між окремими її фрагментами, що характеризують дві форми цього злочину: а) умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання таких відомостей (далі – перша форма); б) незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності (далі – друга форма). Таким чином, в цілому, склад злочину, передбачений ст. 231 КК, слід розглядати як формально-матеріальний, адже такий елемент складу злочину, як наслідки, характерний лише для другої форми цього злочину (подібну точку зору раніше вже висловлював П.П. Андрушко [31, с. 805]).

Характеризуючи першу форму злочину, передбаченого ст. 231 КК, слід звернути на проблему, що є традиційною для всіх складів злочинів, в яких діяння характеризується за допомогою формулювання «дії, спрямовані на...», а саме – чи можливе готування до злочину, склад якого характеризується зазначеною специфікою? На жаль, на рівні наукової літератури це питання не знайшло належного висвітлення. Відповідь на це питання повинна бути позитивною. Cклад злочину, передбачений ст. 231 КК, в частині своєї першої форми є усіченим, оскільки законодавець в даному випадку розглядає як складову закінченого злочину діяння, що за своїм загальним кримінально-правовим змістом є проявом попередньої злочинної діяльності. Однак формулювання «дії, спрямовані на...», при співставленні його зі змістом ст.ст. 14 та 15 КК, дає підстави для висновку, що в таких випадках законодавець розглядає як закінчений злочин діяння, що в поєднанні з іншими обставинами мало б розглядатись як замах на злочин (про це свідчить використання слова «спрямованого» у ст. 15 КК). Таким чином, якщо суб’єкт лише створює умови для отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, і саме це створення умов без подальших актів поведінки суб’єкта не зможе призвести до реального отримання ним відповідної інформації, його поведінка має кваліфікуватись як готування до злочину, передбаченого ст. 231 КК.

Що ж стосується другої форми злочину, передбаченого ст. 231 КК, то особливу увагу привертає до себе така ознака його складу, як «істотна шкода суб’єкту господарської діяльності». Перш за все відзначимо, що конкретизація суб’єкта, якому спричиняється шкода, в даному разі виглядає невдалою. Зокрема, клієнтами банків можуть бути й несуб’єкти господарської діяльності (наприклад, фізичні особи), яким може бути завдано шкоду внаслідок розголошення банківської таємниці. Окрім того, як випиває, з положень ЦК, особою, яка володіє майновими правами інтелектуальної власності щодо комерційної таємниці, не обов’язково є суб’єкт господарювання. Таким чином, вказівка у ст. 231 КК на суб’єктів господарської діяльності при характеристиці наслідку злочину видається необґрунтованою.

Ознака «істотна шкода» в ст. 231 КК має повністю оціночний характер (для порівняння – наприклад, у ч. 1 ст. 364 КК така ж ознака має оціночний характер лише в тій частині, коли мова не йде про матеріальні збитки), а отже у кожній конкретній кримінальній справі правозастосовчі органи мають самостійно вирішувати питання про її зміст. На думку П.С. Берзіна на рівні ст. 231 КК істотна шкода може мати такі прояви: 1) збитки (реальні збитки та/або упущена вигода); 2) моральну шкоду, спричинену фізичній або юридичній особі; 3) приниження ділової репутації фізичної або юридичної особи як суб’єктів господарської діяльності; 4) організаційну шкоду; 5) інші прояви нематеріальної шкоди; 6) шкода комплексного характеру (поєднання матеріальної та нематеріальної шкоди) [32, с. 706-707]. Підтримує такий підхід й В.Б. Харченко [97, с. 300]. При цьому, однак, незрозуміло, чому ці науковці розглядають приниження ділової репутації фізичної або юридичної особи як окремий різновид істотної шкоди, хоча з ч. 1 ст. 23 ЦК прямо випливає, що такий наслідок є одним із проявів моральної шкоди. Більше того, П.С. Берзін у своїй роботі окрім виділення приниження ділової репутації юридичної особи в якості самостійного різновиду істотної шкоди, ще й розглядає його (приниження) як прояв моральної та організаційної шкоди, які за його підходом також є окремими різновидами істотної шкоди на рівні ст. 231 КК. Видається, що подібні рекомендації науки кримінального права створюють небезпеку, коли один і той самий наслідок (а саме – приниження ділової репутації юридичної особи) буде врахований судом як показник трьох проявів істотної шкоди і лише через це визнаний істотною шкодою. Ще одним недоліком підходу П.С. Берзіна є те, що в якості нематеріальної шкоди він називає обмеження правомочностей суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці, – права на захист від незаконного використання цих відомостей третіми особами; права обмежувати доступ сторонніх осіб на законних підставах; права вживати належних заходів до охорони конфіденційності комерційної таємниці [32, с. 707], -хоча такі правомочності не відображені у чинному законодавстві. Зокрема, у ч. 1 ст. 506 ЦК майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю визначаються: 1) право на використання комерційної таємниці; 2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці; 3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. При цьому, навіть якщо і ставити питання про визнання істотною шкодою обмеження таких прав, видається неможливим вважати таку шкоду нематеріальною, оскільки самі ці права названі законодавцем майновими. У свій час Ю.В. Носік відзначав, що, «...до спеціального змісту системи суб’єктивних прав на комерційну таємницю не входять правомочності, притаманні власникам будь-якої інформації взагалі (тобто і тієї, що не володіє ознаками комерційної таємниці), зокрема права визначати правила обробки інформації та доступу до неї, а також встановлювати систему (способи) захисту інформації (ч. 3 ст. 30 та ч. 8 ст. 38 Закону України «Про інформацію»). Ці права є загальними для усіх власників та володільців інформації, і по відношенню до суб’єктивних прав на комерційну таємницю вони є первинними» [62, с. 91]. Проте, чинна на даний момент редакція Закону України «Про інформацію» від 9 травня 2011 року вже не гарантує зазначених прав власнику інформації, як і взагалі не вживає поняття «право власності на інформацію» [6].

Необхідно звернути увагу й ще на одну проблему, пов’язану з ознакою «істотна шкода суб’єкту господарської діяльності». На думку О.О. Дудорова, якщо встановлено прямий умисел на спричинення істотної шкоди, але злочин не було доведено до кінця з незалежних від винного обставин, його дії слід кваліфікувати як замах на злочин, передбачений ст. 231 КК [40, с. 701]. Кваліфікація таких ситуацій має здійснюватись інакше, – „за аналогією” з підходом до кваліфікації спричинення великої (або значної) шкоди при вчиненні незаконного заволодіння транспортним засобом, – зокрема, в абз. 3 п. 17 ППВСУ «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» від 23 грудня 2005 року № 14 зазначено, що: «Якщо транспортний засіб не зазнав ніяких пошкоджень унаслідок незаконного заволодіння, його технічний стан не погіршився і відновлення він не потребує або сума відповідних витрат менша від зазначеної у п. 3 примітки до ст. 289 КК, така кваліфікуюча ознака, як заподіяння значної або великої шкоди, відсутня». Тобто відповідний наслідок (у випадку зі ст. 231 КК – «істотна шкода») повинен ставитись у вину лише в разі його реального настання. Якщо ж особа мала намір спричинити відповідну шкоду, але реально вона не настала, кваліфікувати її дії як замах на злочин, передбачений ст. 231 КК (в другій формі), не можна.

Низкою проблемних аспектів характеризується й склад злочину, передбачений у ст. 232 КК. Окремі з них, зокрема, ті, що стосуються наслідку у вигляді «істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності» були розглянути нами вище при характеристиці складу злочину, передбаченого ст. 231 КК, інші ж – мають особливий характер. Зокрема, як вже зазначалося вище, з тексту ст. 231 КК можна зробити висновок, що законодавець розглядає (не досить обґрунтовано) розповсюдження комерційної або банківської таємниці як різновид її використання. В наслідок цього між нормами ст.ст. 231 (в тій її частині, що характеризує другу форму злочину) та 232 КК може виникати конкуренція загальної та спеціальної норм. При цьому друга з вказаних норм, очевидно, має розглядатись як спеціальна, оскільки більш точно (конкретно) описує зміст суспільно небезпечного діяння та містить більш специфічні характеристики суб’єкта злочину (особа, якій відповідна таємниця стала відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю). За традиційним правилом подолання такого типу конкуренції наведена ситуація повинна вирішуватись на користь спеціальної норми (ст. 232 КК). Але в той же час слід відзначити, що її санкція є менш суворою, аніж санкція ст. 231 КК (орієнтиром у даному разі є межі основного покарання у виді штрафу). Відтак кваліфікація дій суб’єктів, вказаних у ст. 232 КК, за цією статтею поставила б їх у невиправдано вигідне становище порівняно з іншими особами, які здійснюють незаконне використання комерційної або банківської таємниці. На наш погляд, цей випадок конкуренції (з огляду на неузгодженість санкцій ст.ст. 231 та 232 КК) має вирішуватись на користь сукупності злочинів. Проте оптимальним вирішенням цієї проблеми було б посилення санкції ст. 232 КК.

Окремої уваги заслуговує така ознака складу злочину, передбаченого ст. 232 КК, як корисливий мотив. Очевидно, в даному випадку не можна вести мову про корисливий мотив у його традиційному розумінні для злочинів проти власності, а саме – розуміти його як бажання винного одержати вигоду за рахунок певного майна, оскільки комерційна та банківська таємниця самі по собі не можуть принести особі майнової вигоди. С.О. Харламова, розкриваючи зміст корисливого мотиву на рівні ст. 232 КК, посилається на п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», в якому корисливим мотивом визначається прагнення отримати матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном), одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат або обов’язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди [96, с. 143]. З таким підходом загалом можна погодитись, але специфіка змісту діяння («розголошення») в складі злочину, передбаченому ст. 232 КК, дозволяє говорити про те, що корисливий мотив при його вчиненні, очевидно, може зводитись лише до вчинення такого злочину за винагороду. Якщо ж особа використовує здобуту комерційну чи банківську таємницю у виробництві і тим самим одержує майнову вигоду, її дії мають кваліфікуватись як злочин, передбачений ст. 231 КК (в другій формі).