Напрями відповідальності соціальних партнерів за рівень зайнятості населення регіону

До соціальних партнерів у сфері зайнятості населення регіону належать:

— обласна державна адміністрація, зокрема: Головне управ-ління праці та соціального захисту; Головне управління економіки; Головне управління промисловості та розвитку інфраструктури; Головне управління агропромислового розвитку; Головне управління освіти та науки; органи місцевого самоврядування (районні ради, сільські, селищні, міські ради, місцеві державні адміністрації);

—обласна державна служба зайнятості населення;

роботодавці; безробітні та наймані працівники;

— інші партнери (об’єднання організацій роботодавців та професійних спілок).

— Аналіз положень про діяльність зазначених партнерів дає змо-гу визначити напрямки їх відповідальності за рівень зайнятості населення в регіоні.

— 1. Державна політика у сфері соціально-трудових відносин, оплати і належних умов праці, зайнятості, трудової міграції, со-ціального захисту населення.

— 2. Програми соціально-економічного розвитку регіону. Відпо-відальність за реалізацію даного напрямку покладається на всіх соціальних партнерів у сфері зайнятості населення регіону, кожен з яких повинен діяти в рамках своїх компетенцій, що визначені як функціональні обов’язки у відповідних положеннях.

— 3. Територіальні програми зайнятості (поточні та перспективні). До реалізації цього напрямку відповідальності за рівень за-йнятості населення згідно з положеннями залучаються також усі соціальні партнери в регіоні.

— 4. Законодавство про зайнятість (нормативно-правові акти про працю, зайнятість, трудову міграцію).

— Обласна державна адміністрація відповідає за організацію роз’яснення законодавства про зайнятість через ЗМІ та за допо-могою інших заходів.

— Відповідальність обласної державної служби зайнятості (ДСЗ) полягає у виконанні завдань додержання та контролю за додержанням законодавства всіма соціальними партнерами у сфері за-йнятості. Крім того, ДСЗ може надавати консультаційно-інфор-маційні послуги своїм клієнтам з питань правового регулювання їхніх взаємовідносин. На роботодавців та громадян покладаються обов’язки додер-жання державних нормативно-правових актів про працю, зайня-тість, трудову міграцію.

— Моніторинг у сфері праці, зайнятості, трудової міграції, соціального захисту.

— 6. Соціальне забезпечення та соціальний захист населення. Обласна державна адміністрація відповідає за виконання таких завдань:

— — розроблення та організація виконання заходів щодо соці-альної захищеності населення від безробіття;

— — участь у розробленні цільових регіональних програм по-ліпшення умов праці;

— — визначення нормативів квотування робочих місць.

— Основними завданнями у сфері соціальної відповідальності обласної державної служби зайнятості визначені такі:

— — участь у реалізації заходів соціального захисту населення;

— — надання соціальних послуг особам, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

— На роботодавців покладені відповідальні обов’язки бронювання робочих місць для працевлаштування осіб, які не спроможні конкурувати на ринку праці, та участі у реалізації заходів соці-ального захисту населення регіону.

— 7. Створення робочих місць.

— 8. Працевлаштування.

— 10. Профорієнтаційна робота.

—. 11. Громадські роботи для населення.

12.Мотивація до праці.

21. Розвиток системи соціальної відповідальності у сфері зайнятості населення регіону

Сьогодні соціальну відповідальність у сфері зайнятості доцільно розглядати як систему добровільних взаємовідносин між найманим працівником, роботодавцем і суспільством, спрямовану на вдоско­налення соціально-трудових відносин, підтримання соціальної ста­більності в трудовому колективі, а отже, суспільстві в цілому. Актуальність упровадження концепції соціальної відповідальності в практику регулювання відносин сфери зайнятості населення обумо­влена об’єктивними реаліями сучасності: зниженням економічної активності населення у працездатному віці, старінням економічно активного населення, застійним характером безробіття, зменшенням соціальних гарантій, декларованих державою.

За рівнем розвитку системи соціальної відповідальності у сфері зайнятості передбачає:

1) мікровідповідальність, тобто відповідальність на рівні ро­ботодавця та громадянина — соціальна відповідальність робото­давця перед працівниками власного підприємства і суспільством у всіх її виявах, а громадянина — перед суспільством і родиною за економічно активну життєву позицію;

2) мезовідповідальність, тобто відповідальність на рівні регіо­ну — соціальна відповідальність місцевої влади перед мешкан­цями регіону в усіх її виявах;

3) макровідповідальність, тобто відповідальність на рівні на­ціональної економіки — соціальна відповідальність держави пе­ред жителями всієї країни в усіх її виявах

У регіональній системі соціальної відповідальності у сфері за­йнятості необхідно виділити дійову силу, що забезпечить баланс соціально-економічних інтересів та ризиків. Цією силою має ста­ти місцева (регіональна, міська) адміністрація. Ефективність її дій обумовлена розумінням своєї ролі в системі соціальної відпо­відальності, а також інструментами, що використовуються.

Регіональна адміністрація заінтересована у створенні позитив­ного іміджу підприємств, що працюють на території регіону. Поширеними засобами мають стати:

— регіональні конкурси і премії в галузі соціальної відповідаль­ності;

— інформаційна підтримка заходів компаній, що реалізову­ються в рамках соціальних програм регіону і самих компаній.

Крім того, регіональні адміністрації повинні надавати:

— субсидування щодо фінансового впровадження процедур та заходів, спрямованих на підвищення соціальної відповідально­сті регіональних компаній;

— фінансування та організаційну підтримку семінарів з обмі­ну досвідом, навчальних семінарів у галузі менеджменту, у тому числі в соціальній сфері;

— методичну допомогу регіональним компаніям у вдоскона­ленні взаємодій «роботодавець — працівник»;

- фінансування підготовки фахівців.

Планування й реалізація заходів, спрямованих на розвиток соціальної відповідальності в регіоні, мають здійснюватися за зрозумілими і прозорими правилами в рамках політики підтримки підприємств у сфері соціальної відповідальності (наприклад, за регламентами проведення конкурсів, регламентами асигнування бюджетних коштів регіону). Оскільки загальних рекомендацій для розроблення таких правил немає, у регіоні мають діяти свої правила, адаптовані до територіальної, національної, соціальної та економічної специфіки регіону.

 

22. Теоретичні підходи до визначення сутності екологічної відповідальності

За сучасних умов екологічна відповідальність є лише однією зі складових соціальної відповідальності, проте у період становлення останньої вона була її домінантою.

До визначення сутності екологічної відповідальності немає єдиного підходу. Екологічна відповідальність по-різному інтер­претується представниками різних економічних напрямів. Згідно з класичним підходом екологічна відповідальність виникла під дією екологічного законодавства: щоб уникнути санкцій, підпри­ємства змушені були переглянути свою екологічну політику і вжити заходів для зменшення негативного впливу своєї діяльно­сті на навколишнє середовище. Відповідно до неокласичного підходу екологічна відповідальність є наслідком не лише норма­тивно-правових обмежень, а й моральної відповідальності вироб­ників за заподіяння шкоди природі. Концепція стійкого розвитку є органічним синтезом класич­них та неокласичних підходів. Вона поєднує у собі обмеження, встановлені екологічним законодавством, та моральні зо­бов’язання представників бізнесу. Згідно з цією концепцією еко­логічна відповідальність перестає бути чимось примусовим, вона перетворюється на внутрішні правила ведення бізнесу. Проте, за­значимо, що дотримання компанією принципів екологічної від­повідальності не завжди відбувається лише з метою збереження навколишнього середовища, у цьому є і певна фінансова вигода.

Теоретичним підґрунтям дослідження екологічного напряму соціальної відповідальності стали концепції «екологічної модер­нізації», «рефлексії ризику», «нової екологічної парадигми», стратегія екологічного маркетингу тощо.

Концепцію екологічної модернізації запропоновано вченими Вільного університету Берліна (Дж. Хубер (J. Huber), У. Саймо- ніс (U. Simonos)) на початку 1980-х років. Принциповим положенням даної концепції є те, що навколиш­нє середовище — це основне джерело економічного зростання та розвитку промисловості. Тобто для забезпечення розвитку су­спільства потрібно гармонійно поєднувати економічні та екологіч­ні аспекти: продуктивне використання корисних копалин, води, ґрунтів та інших природних ресурсів може бути джерелом для майбутнього економічного зростання, а також для підвищення продуктивності праці й капіталу.

Концепцію «суспільства ризику» запропоновано німецьким со­ціологом У. Беком (U. Beck) та американським дослідником Е. Гід- денсом (A. Giddens)1. У сучасній науці цей підхід дістав назву «реф­лексія ризику», і є одним з провідних напрямів соціо-екологічних досліджень на Заході. Значним поштовхом для розвитку даної кон­цепції стала Чорнобильська катастрофа. У рамках цієї концепції до­сліджується суспільна реакція на появу та поширення соціально- екологічних ризиків, які виникають під дією соціальних, економіч­них та техногенних змін.
Концепцію «нової екологічної парадигми» запропонували Р. Данлоп (R. Dun^), У. Каттон (W. Cotton) та інші наприкінці 1970-х років. Головна проблематика даної концепції полягає у дослідженні змін у глобальному середовищі та їх соціально- культурній інтерпретації. Такий підхід передбачає існування не­розривного взаємозв’язку людини, соціальних систем та біосфе­ри.

Стратегія екологічного маркетингу стала новим концептуаль­ним підходом до визначення екологічної відповідальності на ос­нові аналізу екологічної свідомості населення, її розвитку та трансформації. Ідейними засновниками даної стратегії стали К. Хеннісон (К. Hennison) та К. Кіннеар (К. Kinnear). Згідно з да­ною концепцією потрібно змінювати екологічну поведінку насе­лення за допомогою інструментів маркетингу та гнучких методів трансформації поведінки таким чином, щоб вона стала екологіч­но орієнтованою.

Отже, Екологічна відпові­дальність — це відповідальність людини, підприємства, держави, інститутів суспільства перед сучасними та наступними поколін­нями за збереження довкілля, що виявляється у раціональному природокористуванні, ощадливому виробництві та споживанні й інших свідомих діях, спрямованих на поліпшення екологічної ситу­ації.

 

23. Нормативно-правова регламентація екологічної відповідальності

З 1970-х років людство почало активно перейматися екологіч­ними проблемами, науковці сконцентрували свої зусилля на до­слідженні причин порушення еко-соціального балансу та пошу­ках шляхів поліпшення екологічної ситуації.

Створення Шведської Національної Агенції захисту навколиш­нього середовища (SNAEP) у 1967 році визнається першим нор­мативним кроком до вирішення екологічних проблем у світовій практиці. У 1970 році таку саму агенцію було створено у США, що сприяло швидкому ухваленню нормативних документів щодо якості повітря та води.

1973 року розпочала свою роботу Програма захисту навколиш­нього середовища при Організації Об’єднаних Націй. Загально­світова стурбованість екологічними проблемами наростала впро­довж наступних років, разом з тим збільшувалась кількість нор­мативних документів, що регламентували видобуток природних ресурсів та обмежували забруднення довкілля. Екологічне зако­нодавство розвивалось надшвидкими темпами — кожна з країн запроваджувала власні екологічні обмеження та встановлювала різні види відповідальності за їх порушення. Для прикладу, тіль­ки в Європі налічується понад 300 законодавчих актів, які регу­люють відносини в екологічній сфері.

Важливим кроком у розв’язанні екологічних проблем стало засідання Міжнародної Комісії з питань екології та розвитку (World Commission on Environment and Development) у 1984 році. Підсумком роботи Комісії стало визначення нового напряму еко­номічного розвитку, за якого задоволення потреб сучасного по­коління не повинно відбуватися за рахунок можливостей при­йдешніх поколінь задовольняти їхні потреби. Саме концепцію збереження природи без шкоди для економічного розвитку по­кладено в основу Концепції стійкого розвитку.

У 1991 році на другій світовій конференції у Роттердамі, присвя­ченій проблемам екологічного менеджменту, було запропоновано стратегічну концепцію розвитку організацій для досягнення прин­ципів стійкого розвитку. Основною складовою цього документа була екологічна компонента.

Згідно з українським законодавством такий вид відповідаль­ності класифікують як еколого-правову відповідальність. Остан­ня є відносно новим видом юридичної відповідальності, її на­стання передбачене нормами екологічного законодавства за скоєння екологічних правопорушень. Відповідальність в еколо­гічному праві є важливим складовим елементом правового забез­печення раціонального природокористування, відновлення еко­логічних об’єктів і охорони довкілля.

У юридичній літературі існує два підходи до визначення еко­логічної відповідальності: позитивний та ретроспективний. Від­повідно до позитивного підходу екологічна відповідальність ви­являється у дотриманні основних правил взаємодії з навколиш­нім середовищем з метою збереження стійкої взаємодії між су­спільством та природою. Ретроспективний підхід передбачає за­стосування санкцій до порушників екологічних норм.

 

24. Функції та рівні екологічної відповідальності

Суть екологічної відповідальності виявляється через три ос­новні функції: стимулювальну, компенсаційну та превентивну. Вона полягає у збереженні стійкого балансу економічних та еко­логічних інтересів у процесі господарської діяльності на базі по­передження, скорочення й відновлення втрат у природному середовищі. Виявом стимулювальної функції є наявність економіч­них і нормативно-правових стимулів до охорони довкілля. Ком­пенсаційна функція екологічної відповідальності полягає у від­шкодуванні збитків, завданих навколишньому природному се­редовищу, у грошовому чи натуральному виразі. Превентивна функція реалізується у формі примусових засобів впливу на по­ведінку учасників екологічних відносин застосуванням покаран­ня та відшкодування завданих збитків.

Екологічна відповідальність реалізується на різних рівнях. Основними рівнями вияву екологічної відповідально­сті є індивідуальний та колективний. У свою чергу, до складу ко­лективної екологічної відповідальності входять екологічна відпо­відальність бізнесу, екологічна відповідальність держави та міжнародна екологічна відповідальність.

Індивідуальна екологічна відповідальність.

Передумовою формування екологічної відповідальності лю­дини є набуття екологічних знань, на основі яких формується екологічна свідомість, відображенням якої є екологічний світо­гляд. Екологічна культура є однією з основних передумов стано­влення екологічної відповідальності. Вона реалізується у формі екологічної поведінки, яка демонструє наявність чи відсутність екологічної відповідальності

Екологічна відповідальність бізнесу виявляється у відповіда­льності перед партнерами, співвласниками, державою як додер­жання законодавства та контрактів, партнерських угод тощо; як відповідальність перед суспільством за безпеку виробництва та його результатів для життя і здоров’я людей, як мінімізація впли­ву на навколишнє природне середовище тощо.

Екологічна відповідальність держави у найбільш загальному вигляді виявляється у забезпеченні правового поля та контролі за додержанням екологічного законодавства.

Міжнародна екологічна відповідальність діє на рівні міжнародних організацій, об’єднань та транснаціональних корпорацій.