Принципи державної регіональної політики.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Принципи державної регіональної політики.



Головними цілями регіональної економічної політики є:

- примноження національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, науково-технічного та виробничого потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між ними;

- послідовне скорочення найбільш значних відмінностей у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, створення умов для зміцнення економічної бази відсталих регіонів;

- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності і раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення рівня життєзабезпечення галузей виробництва в ринкових умовах;

- створення міцних засад для поліпшення демографічної ситуації, збільшення тривалості життя населення та підвищення рівня його якості у кожному регіоні;

- послідовне формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізація економічної діяльності та забезпечення комплексного розвитку кожного міста, села та селища;

- регулювання природно-ресурсної збалансованості регіонів, запобігання забрудненню природного середовища, ефективне використання та відтворення природних ресурсів, збереження генетичного фонду живої природи, унікальних заповідних територій та природних об'єктів.

 

 

32. Механізм державного регулювання розвитку регіонів. Механізм державного регулювання розвитку регіонів передбачає наявність взаємоузгоджених елементів:

— нормативно-правової бази;

— бюджетно-фінансового регулювання та селективної підтримки окремих регіонів;

— державних регіональних програм розвитку;

— створення та розвитку спеціальних економічних зон у певних регіонах;

— розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Державні регіональні програми сприяють найповнішому узгодженню територіальних та галузевих інтересів, створюють реальні передумови для зближення та вирівнювання рівнів виробництва і споживання в усіх регіонах.

Підготовлені державні регіональні програми соціально-економічного розвитку схвалюються Кабінетом Міністрів України і стають складовими державної програми розвитку країни.

Закони України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про зайнятість населення», «Про столицю України — місто-герой Київ», «Про бюджетну систему України», Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори», Указ Президен­та України від 25 травня 2001 р. про затвердження «Концепції дер­жавної регіональної політики» та інші нормативно-правові акти.

 

33. Етапи реалізації регіональної політики. Ефективність регіональної політики.

Зокрема, за етапами виконання регіональної політики, її схваленою Урядом у 1999 році Концепцією було передбачено низку наступних заходів.

Перший етап (2000-2001 роки):

• створення Центрального органу виконавчої влади з пи-тань регіональної політики;

• розробка і внесення змін до існуючої нормативної бази щодо визначення функцій і розмежування повноважень цент-ральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місце-вого самоврядування;

• розробка методики фінансового вирівнювання регіонів;

• створення Національного і територіальних агентств регіонального розвитку;

• розробка мінімальних державних соціальних стандартів;

• розробка середньо- і довгострокових прогнозів ресурс-ного забезпечення економіки України з урахуванням регіональних особливостей; стимулювання створення ареалів та зон економічного зростання в регіонах;

• формування інфраструктури регіональних і міжрегіональних аграрних ринків: товарних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі;

• створення фондів фінансового вирівнювання на цент-ральному та регіональному рівнях;

• розробка нормативно-правової бази визначення депре-сивних і проблемних регіонів та умов надання їм державної підтримки;

• запровадження нової моделі організації місцевих органів виконавчої влади;

• перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній доходній базі та оптимізованих .видатках;

• упорядкування територіальних громад, підвищення їх економічної, фінансової та владної дієздатності;

• запровадження системи комунальних запозичень;

• створення інститутів і механізмів забезпечення взаємно-го представництва центральних та регіональних органів влади;

• визначення регіональних розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічної, галузевої і цінової кон’юнктури та створення єдиної бази даних отримувачів соціальної допомоги;

• створення нового економічного механізму взаємодії дер-жавних органів влади різних рівнів, органів місцевого само-врядування і природокористувачів, включення екологічних вимог у процедуру регіональних управлінських рішень;

• організація державного і громадського контролю за ви-конанням регіональних соціальних програм, ефективним ви-користанням фінансових ресурсів;

• реорганізація діючої системи соціального захисту, усу-нення дублювання функцій соціальної підтримки органами публічної влади різних рівнів, надання усіх видів допомоги в регіонах та територіальних громадах;

• врегулювання питань комунальної власності, державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утво-рення та діяльності органів самоорганізації населення;

• утворення Всеукраїнського об’єднання органів місцево-го самоврядування;

• розробка концепції перспективного розвитку малих міст України.

Другий етап (2002-2004 роки);

• формування інтегрованих регіональних та міжрегіо-нальних тернторіально-господарських утворень: фінансово-промислових груп, консорціумів, холдінгів, корпорацій, тех-нополісів тощо;

• розробка нормативно-правової бази щодо взаємодії регіонів України з регіонами країн Європейського Союзу;

• запровадження системи фінансового вирівнювання на основі прозорих і об’єктивних критеріїв та показників;

• створення міжнародних регіонів економічного співробіт-ництва, запровадження особливого режиму транскордонної ко-операції шляхом надання відповідних повноважень органам регіонального управління та місцевого самоврядування;

• завершення передачі державного майна, включаючи об’єкти соціально-культурної сфери, до складу комунальної

власності та його розмежування між рівнями регіонального управління та місцевого самоврядування;

• запровадження програмного підходу до формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров’я, соціального захисту і культури;

• остаточний перехід на казначейське виконання місцевих бюджетів;

• створення системи адміністративних судів як інструмен-ту забезпечення законності у сфері державного управління та захисту прав і свобод громадян, врегулювання окремим Адміністративно-процесуальним кодексом, процедури;

• розгляду справ з цих питань;

• формування та законодавче врегулювання служби в ор-ганах місцевого самоврядування;

• розвиток співробітництва асоціацій та об’єднань місце-вих регіональних влад з відповідними об’єднаннями за-рубіжних країн.

Третій етап (2005-2010 роки):

• розробка методологічного та нормативно-правового за-безпечення щодо реформи адміністративно-територіального устрою України;

• трансформація адміністративно-територіальної одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки адміністративно-територіального устрою на основні збереження його консти-туційної триланкової структури;

• відкриття зелених коридорів та формування спільної екологічної мережі з країнами Європейського Союзу та Російської Федерації;

• законодавче врегулювання міграційних процесів і про-блем зайнятості прикордонних областей;

• розробка міжрегіональних інвестиційних соціальних проектів і створення міжрегіональних бюджетів розвитку;

• підвищення забезпеченості населення озелененими те-риторіями, доведення природних комплексів регіонів до рівня, що забезпечує виконання рекреаційних та середовищерегулю-ючих функцій на урбанізованих територіях;

• створення економічних і нормативно-правових передумов реалізації основних принципів сталого розвитку в регіонах;

• запровадження державних і регіональних інфор-маційних систем щодо стану потенціалу і потреб регіону.

Ефективність регіональної політики залежить від зовнішніх факторів та базується на комплексному врахуванні основних суспільно-територіальних властивостей та соціально-економічних характеристик регіонів.

34. Принципи та методи регіонального управління.

1. Принцип цільового управління. Ціль управління випли-ває з інтересів, властивих об’єкту управління. Тому що об’єктом управління є регіон, то його інтереси визначаються інтересами населення, що проживає на його території (ма-теріальне благополуччя, можливість духовного розвитку, фізичне здоров’я й загальний високий рівень якості життя). При цьому мета розвитку регіону повинна бути кількісно виз-наченою, конкретною й проранжированою за строками досяг-нення.

2. Принцип використання регіональних переваг у територіальному розподілі праці. Суть його полягає в тому, що система управління регіональним розвитком повинна забезпечу-вати використання природно-кліматичних і соціально-економічних переваг регіону в територіальному розподілу праці й у той самий час сприяти комплексному розвитку регіональної економіки. Дія цього принципу проявляється в активізації факторів використання можливостей, породжуваних тери-торіальною близькістю промислових підприємств. Це дає, по-перше, агломераційний ефект при будівництві й реконструкції, що виникає за рахунок економії при створенні й експлуатації міжгалузевих виробництв загального користування.

3. Принцип поєднання інтересів усіх структур, що бе-руть участь у процесі регіонального відтворення. Цей принцип відображає наявність власних інтересів у кожній структурі й припускає наявність об’єктивних протиріч між ними. Головна вимога до механізму управління суспільним відтворенням — створення таких умов діяльності, при яких досягався б певний баланс інтересів всіх структур, взаємодіючих у процесі регіонального відтворення.

4. Принцип економічної самостійності характеризує не тільки відсутність директивного втручання держави в справи регіонів. Він відображає визнання різних форм власності й економічної самостійності всіх власників. Крім того, еко-номічна самостійність означає необхідність чіткого розподілу повноважень і функцій управління між різними рівнями вла-ди й створення фінансово-економічних умов для їхньої ре-алізації.

5. Принцип самофінансування означає, що розвиток регіону повинен здійснюватися, насамперед, за рахунок до-ходів, що утворяться на самій території.

6. Залежність між ефективністю економічного розвитку регіональної економіки й формуванням ресурсної бази соціаль-ного й загальноекономічного розвитку регіону. Відповідно до цього принципу повинні бути враховані й задіяні економічні інтереси, що стимулюють розвиток економіки й зростання її ефективності.

7. Принцип відповідальності за реалізацію функцій уп-равління, що представляє суть і зміст управління на рівні регіону даного рангу.

Реалізація всієї системи принципів дозволить створити передумови для формування надійної й стійкої системи уп-равління. Усі ці принципи повинні бути покладені, насампе-ред, в основу законодавчих і нормативно-правових актів, що створюють контури системи управління регіональною еко-номікою й визначать вибір конкретних інструментів і важелів механізму управління.

Залежно від ознак, покла-дених в основу класифікації, виділяють такі групи методів уп-равління:

1. За характером впливу на ринкові процеси — прямі й не-прямі.

2. За широтою впливу — загальноекономічні й селек-тивні.

3. За каналами впливу — економічні й адміністративні.

4. За політикою дії і формами реалізації — податкові, бю-джетні, кредитно-грошові, цінові, антимонопольні, зовнішньо-економічні, інституціональні.

 

 

35. Взаємозв’язок регіонів в економіці України.

Сучасне соціально-економічне життя демонструє складний і неоднозначний характер суспільної динаміки. Загальний її тренд є, беззаперечно, результатом взаємодії різноманітних процесів. Серед них особливої уваги заслуговують питання соціально-економічного розвитку. В останні роки цьому питанню приділяється значна увага. Але всі дослідження концентрують увагу на метрологічних аспектах розвитку без прив’язки до змісту цього процесу і його зв’язках з іншими.

Інституції світового рівня (World Bank) у найширшому розумінні визначають розвиток як «покращення якості життя ( підвищення якості освіти, рівня здоров’я й харчування, розв’язання проблем бідності, оздоровлення навколишнього середовища і т.і.)» [1, с. 3]. Проте впродовж усіх років незалежного господарювання структури управління пов’язували і пов’язують розвиток на національних теренах виключно з зростанням ВВП. Постає питання: Чи є тотожними ці поняття і чи впливає воно на реальний соціально-економічний розвиток?
Оскільки соціально-економічний розвиток в цілому здійснюється через функціонування регіонів і тільки крізь їх призму можливо усвідомити його інтегральні результати, нами і було досліджено питання розвитку у взаємозв’язку зі зростанням на рівні регіонів. При цьому ми прагнули задіяти це поєднання в контексті моніторингу державної регіональної політики подолання асиметрій в регіональному розвитку. Для визначення результату розвитку нами було прийнято найбільш простий але значущий індикатор, а саме рівень споживання продуктів харчування, яке забезпечує фізичне існування індивідів, їх працездатність, характеристики робочої сили, тривалість життя. Щодо економічного показника економічного зростання то найбільш універсальним вважається обсяг валового регіонального продукту (ВРП) з розрахунку на душу населення.

36. Відносини центру і регіонів.

Розглянемо сучасні тенденції розвитку відносин між центром і регіонами в Україні. Вони, безумовно, визначалися особливостями президентських виборів 1999 р., що виникли за ними змінами в парламенті і референдуму 2000 р. Під час своєї президентської кампанії Л. Кучма виступив із важливими ініціативами у сфері регіональної політики. Як відомо, під час передвиборної кампанії, виступаючи в Полтаві, Л. Кучма висунув гасло "Сильний центр через сильні регіони". Далі було створено Спілку керівників регіональних і місцевих властей, і підписано Декларацію про вдосконалення державної регіональної політики. Українська влада припускають створити двопалатний парламент, в якому верхньою палатою стане Рада Регіонів, що складається з представників місцевої влади. На порядок денний було поставлено тема розмежування повноважень між центром і регіонами.

Специфіка територіально-державного устрою Української держави викладена в дев'ятому розділі Конституції. У вступній для цього розділу статті 132 робиться наголос на засадах централізованого, але гнучкого державного будівництва: "Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у діяльності державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій ".

У той же час, незважаючи на унітарну регіональну політику, Україна не змогла уникнути асиметрії територіально-державного устрою у зв'язку з виникненням кримської проблеми.

Однією з головних причин зростання напруженості у відносинах між регіонами, між регіонами та центром є неефективність як місцевого самоврядування, так і державного управління. Сьогоднішня модель державно-територіального устрою вiдзначається значним дисбалансом на користь виконавчої влади, що стало наслiдком посилення централiзацiї публiчної адміністрації, відсутності чіткого розподілу повноважень і відповідальності між рівнями та органами місцевого самоврядування. Обрана Україною модель територіальної організації влади потребує пошуку оптимальніших варіантів розмежування повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, особливо на обласному рівні.

 

37. Дайте характеристику функціональному й виконавчим блокам програми підтримки малого підприємництва. Які ці блоки взаємозалежні.

Важливим напрямком ринкової трансформації економіки України є створення умов становлення й розвитку національ-ного підприємництва, у першу чергу, малого підприємництва. З розвитком цього сектора економіки зв’язують забезпечення стійких темпів економічного росту, формування цивілізованих ринкових відносин. Як особливий сектор економіки, мале підприємництво характеризується протиріччям між високою соціально-економічною значущістю й украй низькою життє-здатністю, обумовленою його об’єктивно підлеглою роллю й залежністю в системі відносин з державою, органами місцевого самоврядування, великими підприємствами, фінансово-кредитними інститутами. Місія вирішення цього протиріччя по-кладається на державну систему підтримки малих підпри-ємств, що на регіональному рівні ще зовсім не досконала.

Метою державної підтримки малого підпри-ємництва є створення політичних, правових, організаційних і економічних умов для вільного розвитку малого підприємництва, що забезпечують:

♦ ріст чисельності зайнятих у секторі малого підприєм-ництва, доходів і рівня соціальної захищеності праців-ників малих підприємств;

♦ підвищення темпів розвитку малого підприємництва, як одного зі стратегічних факторів соціально-еко-номічного розвитку держави, збільшення частки малих підприємств у формуванні всього складового внутрішнього валового продукту (виробництва товарів, надання послуг, чисті податки), розширення сфер діяльності й економічне зміцнення малих підприємств.

Мета державної підтримки малого підприємництва:

1) створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

2) сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

3) підтримка вітчизняних виробників;

4) формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Державна підтримка малого підприємництва включає такі складові:

1) формування правової бази функціонування підприємницького сектора та вироблення важелів адміністративного регулювання діяльності підприємницьких структур з урахуванням специфіки їхнього розвитку в окремих галузях і сферах національної економіки;

2) регулювання інституційних змін в економіці, які виступають факторами формування підприємницького середовища;

3) формування системи підтримки та стимулювання підприємницької діяльності;

4) залучення суб'єктів підприємницької діяльності до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, здійснення поставок продукції (робіт, послуг) для задоволення державних та регіональних потреб.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється Кабінетом Міністрів України, Держкомітетом малого підприємництва, Українським фондом підтримки підприємництва через мережу регіональних (обласних, міських) фондів підтримки.

 

38. Спеціальні (вільні) економічні зони як напрям регіональ­ного розвитку.

Вільна економічназона (ВЕЗ) — частина території країни, виділена із загального митного кордону держави, яка має повну свободу в режимі господарських питань, з особливим режимом управління і пільговими умовами діяльності, податковими пільгами для місцевих підприємців та іноземних фірм.

У своєму життєвому циклі ВЕЗ проходять 3 фази:

· Розвиток – зростає приплив іноземного капіталу та збільшується експорт виробленої в зоні продукції, виробництво стає високоефективним.

· Зрілість – приплив іноземних інвестицій стабілізується, експорт продукції зростає.

· Спад – приплив іноземних інвестицій падає, іноземних інвесторів витискають місцеві фірми, виробничі потужності викупляють національні компанії.

Спеціальні економічні зони як інструмент стимулювання розвитку окремої території в практиці державного управління відомий давно. Надаючи певні пільги та преференції підприємствам, що діють чи будуються на певній території, держава стимулює таким чином притік капіталу, активізацію ділових процесів, створення нових робочих місць із високою заробітною платою. Досить поширена думка, що з іноземним капіталом через СЕЗ надходять також і нові технології у виробництві та менеджменті. Окрім названих прямих вигод від існування СЕЗ, існують ще й опосередковані, до яких слід віднести збільшення надходжень до бюджетів різних рівнів та державних цільових фондів (оподаткування заробітної плати, нарахування на неї), завантаження суміжних підприємств, що обслуговують суб’єктів СЕЗ (транспорт, будівельні організації, порти), а також підвищення кваліфікації місцевого персоналу і розвиток інфраструктури, що обслуговує спеціальні економічні зони.

Підсумовуючи сказане вище, можна зробити висновок, що спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку України не стали активним і дієвим механізмом стимулювання розвитку окремих територій. Було допущено низку помилок як на стадії формування нормативно-правової бази, так і на етапі практичної діяльності СЕЗ. Але головна причина невдач, на наш погляд, полягає в тому, що застосування спеціального режиму господарської діяльності визначалося не реальними потребами території, а бажанням та можливостями регіональних еліт лобіювати таке рішення на державному рівні. СЕЗ і ТПР стали показником реальної ваги окремого регіону в державі, його спроможності диктувати та просувати свої умови. Відповідно і діяльність СЕЗ та ТПР у перші роки їх функціонування була спрямована не на забезпечення динамічного розвитку регіонів, а на задоволення потреб і бажань тих груп людей, зусиллями яких постали до життя ці утворення.

 

39. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-еконо­мічного розвитку регіонів.

Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика (ДРФП), тобто сукупність державних фінансових заходів для розв’язання фінансових проблем регіонів.

ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов’язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати виробництва, розподіляються суспільні фонди споживання між окремими верствами населення, фінансується розвиток галузей виробничої сфери передовсім місцевої та харчової промисловості, комунального господарства.

Основними функціями місцевих бюджетів є:

· - формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

· - розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

· - контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової частин.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходів. Термін «власні (закріплені) доходи» означає, що ці кошти належать суб’єкту бюджетного права або повністю, або у твердо фіксованій частці і надходять до місцевого бюджету, обминаючи бюджети вищого рівня.

Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори, відрахування від державних податків. У такий спосіб здійснюється бюджетне регулювання, тобто система відрахувань із вищих бюджетів нижчим, з метою узгодження доходів з витратами.

Саме в балансуванні доходів і витрат регіонів виявляється державне регулювання місцевих бюджетів.

Регулюючі доходи охоплюють всю сукупність грошових коштів, що передаються з державного бюджету на місця: проценти відрахувань від державних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюджету (або вищих бюджетів) за взаєморозрахунками.

Чинна система державного регулювання місцевих бюджетів уможливлює забезпечення регіонів необхідними коштами для виконання ними завдань ДРЕП незалежно від продуктивності місцевих джерел доходів, створює передумови для вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів, стимулює місцеві органи влади до виконання планів мобілізації державних і місцевих податків. Недоліком цієї системи можна вважати елементи суб’єктивності у формуванні регулюючих доходів, можливе необ’єктивне визначення нормативів відрахувань для різних регіонів. Хоч дотації та субвенції як джерела поповнення місцевих бюджетів позбавлені стимулюючого впливу на пошуки додаткових джерел надходжень, але повністю скасувати їх поки що неможливо, бо це може призвести до ускладнення фінансування регіональних програм.

 

40. Регіональна система розселення як об’єкт територіального управління.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насамперед обласних систем з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Обласні системи розселення істотно відрізняються одна від одної за територіальною структурою і впливом обласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто області завжди відчутно впливає на формування транспортної мережі, яка й сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньообласної системи розселення. Це виявляється в концентрації сільського розселення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регулюванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення; в стабілізації малих і середніх міст, транспортне положення яких не завжди відповідає вимогам і умовам сучасного виробництва.

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, демографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. Залежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення.

При формуванні обласних систем населених місць виникають нові види взаємозв'язків міст і сільських поселень. Розвинуті транспортні зв'язки забезпечують населенню сільських поселень доступність до загальноосвітніх і культурних центрів обласної системи розселення. Інтенсивність зв'язків з міськими центрами дає змогу значно прискорити процес переведення сільсько-господарського виробництва на промислову основу і тим самим сприяє зближенню умов праці в міських та сільських поселеннях.

Пропорційність, збалансованість розвитку мережі населених місць передбачають раціональне розміщення виробництва, насамперед у центрах малих і середніх групових систем, і заборону будівництва нових містоутворюючих підприємств у великих містах із збільшенням у них обсягів виробництва переважно за рахунок інновацій без істотного збільшення кількості працюючих. Особливого значення це набуває при вивченні питань забезпеченості трудовими ресурсами галузей господарства окремих областей, які розвиваються високими темпами.

Управління розселенням означає проведення заходів щодо формування систем регіонального розселення. На місцеву державну адміністрацію покладаються функції:

• забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку території;

• розробка економічних, соціальних та екологічних програм;

• погодження розміщення нових підприємств та інших об'єктів на даній території.

Виконання цих функцій безпосередньо пов'язане з формуванням поселень і відповідних систем розселення.

 

 

41. Розкрийте суть та структуру ресурсного потенціалу ре­гіону.
Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.
Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації при-родних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.
Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

42. Охарактеризуйте методи оцінки природно-ресурсного потенціалу регіону.

До числа специфічних методів науки про РПС і тер орг-цїі н/г належать як традиційн, так і нові. До основних з них слід віднесит: - вивчення конкреного п-ва і аналіз його госп-ї діяльності, вир-го потенціалу, технологічних особливостей, складності вир-го процесу, зв’язків по поставках сировини і реалізації готової пр-ції, енергетичної і кадрової забезпеченості, можливостей збільшення потужностей, перспективності розвитку тощо; - вивченя елементарної системи в-ва, до складу якої входить п-во; - вивчення галузевого РПС і галузевої стр-ри госп-ва міста, р-ну, області, країни. Для цього галузі диференціюються на добувні і обробні. Галузі обробної пр-сті под-ся на: 1/галузі, що тяжіють до джерел дешевого палива і електроенергії; 2/галузі, що розвиваються головним чином біля джерел сировини; 3/ галузі, п-ва яких тяжіють до населених пунктів і р-нів зосередження резервів трудових ресурсів або наявності кваліфікованих кадрів; 4/ галузі, п-ва яких тяжіють до р-нів споживання їх пр-ції; - виявлення і вивчення промвузлів, ТВК і АПК як основ територіальної орг-ції в-ва; - картографування тер-х аспектів розвитку і РПС, формування ек р-нів. За доп тематичних ек карт розкриваються особливості розміщення промислових п-в, центрів, галузей, промислових р-нів, їх взаємозв’язки щодо сировини і поставок пр-ції; покриття території країни або р-ну мережею транспортних шляхів, лініями електропередачі та ін. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель території з сучасним розміщенням в-ва, транспорту, невир-ї сфери, розселенням людей та ін.; - ек рай-ня як найважливіший метод науки про РПС, систематизацію складної інф-ції, удосконалення територ орг-ції н/г і його упр-ня. Науково обгрунтована мережа ек р-нів дає змогу визначити основні напрями найбільш рац-го використання ресурсів в кожному з них шляхом утворення ТВК, визначення галузей їх спеціалізації в н/г країни і перспектив розвитку; - порівняльний метод, за доп якого на основі аналізу статистичних даних і основних ек показників визначається місце галузі серед ін галузей р-ну чи серед ін районів; - статистичні методи, зокрема такі, як: групування статистичних показників, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних показників на 100 або на 1000чол., розрахунки динамічних рядів у натур числах та в %-х і визначення на їх основі темпів зростання, приросту тощо; - вивчення і визначення ТВК регіонів за доп методу енерговиро-х циклів, який розкриває ланцюговий зв’язок п-в від видобутку сировини до в-ва гот пр-ції, включаючи і обслуговуючі цю групу п-ва та наукові установи; - балансовий метод, що широко використовується при аналізі розвитку і розміщення п/с. Системний підхід до вивчення проблем рац розміщення п/с дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи. Серед них найбільшого поширення набули такі: - математико-статистичні (одержання кількісної інф-ції і обробка даних); - математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення в-ва, побудова відповідних моделей (систем математичного рівняння); - методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і со-побутових об’єктів тощо.

43. Проаналізуйте вплив інноваційного потенціалу на розвиток господарства регіону.

Сьогодні Україні, щоб вернути собі позиції лідера і стати країною з конкурентоспроможною економікою, потрібно створювати інновації, формувати попит на вітчизняні розробки. Вирішення проблеми інноваційного розвитку економіки потребує системних заходів, гнучких механізмів та інструментів, посилення ринкової орієнтації всіх учасників інноваційного процесу.

Питання інноваційного розвитку регіонів країни активно досліджували і досліджують такі відомі науковці, як З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць, Я.А. Жаліло, Б.Є. Кваснюк, В.П. Семиноженко, Л.І. Федулова та багато інших. Проте, проблема інноваційного розвитку національної економіки та її регіонів є комплексною і у контексті досягнення глобальної конкурентоспроможності потребує пошуку стратегічно нових механізмів та інструментів.

Під інноваційним потенціалом, як правило, розуміють сукупність необхідних ресурсів для здійснення інноваційної діяльності, і, власне, спроможність до впровадження інновацій. Оцінка інноваційного потенціалу українського суспільства обов'язково включає дослідження стану винахідництва, раціоналізаторства та інформатизації в країні. За період дослідження 2000-2010 рр. кількість поданих заявок на винаходи збільшилась практично удвічі. Охоронних документів на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки) через Державний департамент інтелектуальної власності України отримано у 2,4 рази більше. Також збільшилось у 1,4 рази надходження патентів від патентних відомств іноземних держав.

Отже, можливості в Україні для інноваційного розвитку економіки є і вони повинні повноцінно використовуватись. Проте інноваційний розвиток регіонів гальмується недостатністю бюджетного фінансування інноваційних проектів, слабкістю інноваційної інфраструктури, втратою творчого потенціалу кадрів. Спрямування сьогодні інвестицій в ос<



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; просмотров: 425; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.207.247.69 (0.011 с.)