Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов’ян.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суспільно-історичні передумови формування держави східних слов’ян.



Уже в середині 60-х років IX ст. у літописах з'являються свідчення про конкретні форми державності східних слов'ян. Першими київськими князями були Аскольд і Дір.

Першим князем, який об'єднав під своєю владою східнослов'янські землі і на півночі, і на півдні Русі, був князь Олег. У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих правителів — князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави.

Політичний та соціальний устрій Київської держави Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Київська Русь за часів Олега (882—912) та його племінника Ігоря (912—944) вела успішні війни проти сусідніх держав та кочівників (печенігів, половців). Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювало сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців. За часів Ольги (945—962) зв'язки Русі з Візантією зміцнилися. У 957 р. Ольга відвідала Константинополь, де прийняла християнство, що свідчило про її широкий світогляд. За князювання Святослава (964—972), сина Ігоря й Ольги, Київська Русь розгромила Хозарський каганат, здобула перемогу над Волзько-Камською Булгарією, утвердилася на Північному Кавказі й у Східному Криму. Отже, часи Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава — це період найбільшої експансії Київської держави, в результаті якої Русь значно розширила свої межі, укріпилась на Чорному морі, а майже всі причорноморські країни увійшли до сфери її впливу.

Період розквіту Київської Русі (кінець X — перша половина XI ст.) Період розквіту Київської Русі припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого. Розвиток ремесел та культури Київської Русі. Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу.

Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав. Під час правління Ярослава (1019—1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X—XI ст. В цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації.

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. З другої половини XI ст. посилюються князівські міжусобиці. В другій половині XI — на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру

З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Претендентів на київське князівство вабили перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави. У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль. Піднесення цієї території почалося з середини XII ст. і пов'язане з ім'ям Юрія Долгорукого — сина Володимира Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва, князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених постійними усобицями. Сини Юрія Долгорукого вже були представниками суздальської північної землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику щодо Києва. З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств.

Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI—XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом

2. Православна церква та її роль у розвитку Київської Русі.

Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як Державної релігії (988—989), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. У 960-70-х роках при київському князі Володимирі (980-1015 рр.) була проведена реформа язичницького культу. Був створений пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном. На князівському дворі для відправлення язичницького культу побудували капище та жертовник. За наказом князя Володимира статуя Перуна була поставлена і в Новгороді.

В язичницьку добу зароджується усна народна творчість, яка була узагальненням у художній формі життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, його уявлень, ідеалів, етичних і естетичних норм. Вона набула традиційного характеру і відома в сучасній літературі під назвою фольклору. Форми прояви усної творчості народу були різноманітними: перекази, легенди, билини, казки, пісні, приказки і прислів’я, загадки, прикмети тощо.

Проте язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Володимир хрестився сам ще в Херсонесі, хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. "Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем", - такговорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в "нижчі духи". Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб.

Введення християнства означало розповсюдження в Київський Русі нової культури в її греко-візантійському варіанті. Існує цікава літописна легенда про вибір віри князем Володимиром. Суть її полягає в тому, що Володимир, після прийому послів-місіонерів від різних церков і релігій та заслуховування своїх посланців до певних країн, зупинився на греко-візантійському православ’ї. Начебто руські посланці до Візантії були враженні пишністю служби та вбранням православних храмів, виразними обрядами. Тому і було вирішено перенести на Русь православ’я як істину віру краси і добра, як багату духовність для народу руського.

Київська Русь прийняла християнську культуру через Візантію, яка до того ж була прямою спадкоємницею античності та перебувала в цей період у розквіті культурного життя. Завдяки цьому церковна організація принесла в Київську Русь деякі досягнення античної культури, синтезованої християнством. Таким чином, Київська Русь прилучилась до загальноєвропейської культурної спадщини і до нових матеріальних та духовних цінностей. Візантійські зразки, попавши на грунт Київської Русі, були творчо засвоєні руськими людьми.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства.



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.56.11 (0.006 с.)