Релігійна ситуація на Україні в період Литви та Польщі.

Церква в XIV-XVII ст.. часи є основним фундатором культури. Розвиток культури окремо і незалежно від церкви не уявляється так як вона перш за все є основою духовного життя людини. Цілком зрозуміло, що всі культурні процеси і всі поштовхи щодо культурного відродження починаються саме із православної церкви, вона є тієї силою, яка підтримує українську культуру.

За часів Київської Русі панувала культура візантійського канону. Але згодом Візантійська імперія ослаблюється і втрачає свій авторитет. Згодом відбувається завоювання Візантії турками-османами, починається ісламізація Балканів. Це призводить:

· До зміни політичної ситуації в Європі, до занепаду культурного життя в усіх країнах, де культура Візантійської імперії була авторитетом.

· До зміцнення католицької церкви, яка стає об’єднуючим чинником для надання відсічі ісламу.

Константинопольський патріархат зберігається, можна говорити навіть про таке явище як “поствізантійська культура”.Але в умовах неволі не можна говорити ні про який подальший якісний розвиток візантійської культури, тут мова вже йшла про те, щоб зберегти попередні надбання. Взагалі, цей період носить назву “Велика церква в турецькому полоні”.

Якщо православна церква підупадає, то католицька віра, яка є офіційною релігією майже всіх держав західної Європи, навпаки набуває сили і більшого впливу, Разом із нею набуває впливу латинська культура західноєвропейського зразка. Церква сприймається більш зрозуміло і гармонійно, бо використовує на свою користь всі досягнення тодішнього мистецтва для натхнення людей. Крім того при католицькій церкві була більш прогресивна система освіти, яку забезпечувала діяльність різних впливових католицьких орденів: ієзуїтів, францисканців, домініканців, бенедиктинців і т.д. Католицькі священики та богослови були більш освіченими, більше зналися у богословських питаннях, мали добрі ораторські здібності, що дозволяло навертати все більшу кількість людей у католицьку віру.

Звичайно, такі зміни не могли не позначитися на культурному житті України. Ще під владою Великого князівств Литовського Польщею постійно здійснюються спроби нав’язати українським землям католицизм. Після Люблінської унії ці спроби набувають відкритого і рішучого характеру.

Всі привілеї та землі надаються лише католикам. Немає жодного православного, який міг би засідати в соймі та мати впливову посаду. І в містах, і тим більше в селах православні не мали ніякого впливу.

Православна церква деякий час навіть не мала власної митрополії на території В 1469р стає автокефальною Київська митрополія, яка стане на довгий час духовним осередком Українсько-Білоруської православної віри.

Українська православна церква сама по собі знаходилася в занедбаному стані. Відбувалися постійні сварки між духовними особами, рядове духовенство у більшій своїй частині взагалі було неосвіченим і не могло конкурувати із католицькими священиками та місіонерами. До того ж світська влада присвоїла собі право “подавання”, тобто надання церковних посад. Отримували церковні посади ті, хто чимось прислужився королеві чи ті, хто заплатив гроші. Таким чином на владицтва та архімандрицтва православні попадали люди, які не мали ніякої охоти до церковного життя, навіть посвячення не приймали, рострачували церковні гроші й маєтки, збагачували ними своїх свояків і дітей. Отже православ’я поступово ставало вірою низів так як не могло конкурувати і протистояти католицизмові в усіх аспектах.

Але саме духовенство як стан можна назвати першопочатківцями культурного відродження. Це закономірно, бо церква завжди була тією силою, яка оберігала культуру та духовне життя мирян, відігравала значну роль в духовному та ідеологічному русі. Вперше стало зрозуміло, що українсько-візантійська культура була “в нових обставинах польсько-литовського державного життя все менше й менше користна, просто таки не придатна ні до чого поза церковним вжитком” (М.Грушевський). Церковні ієпархії та єпископії, а також монастирі стають першими осередками книжності та освіти. При Киево-Печерському монастирі, який згодом отримав статус Лаври, жило багато ченців-книжників. Саме там складено Київо-Печерський Патерик – збірку житій печерських отців, одну з історичних пам’яток тієї доби. На Закарпатті значними православними культурно-ідеологічними осередками тут виступають Мукачівський та Грушівський монастирі, на Буковині – монастирі в Путні та Воронці. Естафету потім у розвитку освітньої та книжної справи підхопили братства та деякі українські шляхтичі.

Після прийняття Люблінської унії спостерігалася церковна криза. Офіційно у Литовських статутах першої редакції за православними мирянами та духовенством закріплювалися такі ж самі права, як і за католиками, але на практиці це не здійснювалося. Поляки-католики взагалі не хотіли рахуватись із вірою більшої частини населення українських земель і намагалися силою насадити католицизм. Православні називалися у них “схизматики”.

Але нові сформовані громадські організації – братства і деякі українські православні шляхтичі стають на захист православної віри. Разом із православним духовенством вони намагаються шукати шляхи виходу із церковної кризи. Зрозуміло було, що насильницьким заколотницьким шляхом нічого було не добитися. Тоді починають з’являтися ідеї щодо об’єднання двох церков. Ця ідея унії знаходить своїх прихильників, але знаходить й не менш різких своїх супротивників. Ініціаторами унії були магнат Костянтин Острозький та львівський владика Гедеон Балабан. Поляки охоче підтримали ідею унії, що не можна сказати про більшість українців. Для них всі ті, хто висловлював позитивне ставлення до унії, ставали “антихристами” та “слугами диявола”. Для Риму ж таке об’єднання двох церков означало лише засіб повного підпорядкування православної церкви папі Римському.

Розв’язка наступила в 1596 році на соборі в місті Бересті. Там відбувалося скликання одночасно двох соборів – католицького та православного. Православний собор рішуче відмовлявся приймати унію, але це зробили й без нього на католицькому соборі, а потім проголосили це рішення обов’язковим для православного духовенство. Тепер лише уніатська церква могла вважатись державною. На релігійній карті України з’явилася нова церква – греко-католицька. Вона підпорядковувалася Папі Римському, приймала деякі католицькі догмати, такі як догмат про чистилище, але залишався майже повністю православний обряд. Це й момент можна назвати позитивним, бо не було радикальних змін для побутової релігійної свідомості.

Але ця подія не призвела до трансформації православної церкви в греко-католицьку. Піднімається гостра хвиля протесту проти унії, активізується рух громадських організацій, які стають на захист православної віри і роблять все, щоб підняти її з руїни. Починається хвиля полемічної літератури, в якій кожна сторона обґрунтовує свою точку зору, застосовуючи досить вагомі аргументи. Представники різних конфесій пишуть твори з метою обгрунтування своєї точки зору. Це не є просто богословська дискусійна література. Тут можна побачити крім догматичної та політичної дискусій справжнє емоційне обурення й неприйняття супротивника, гострі й яскраві епітети та порівняння, справжню магію слів. Більшість з цих творів – пам’ятки української літератури. Полемічна література з приводу Берестейської унії стає окремим жанром.

Активними учасниками полеміки є і представники Львівського братства (С.Зизаній), і представники Острозького гуртка (Г.Смотрицький, М.Смотрицький, Клірик Острозький) і священники-уніати (Іпатій Потій) і одинокі непересічні особистості такі, як Іван Вишенський.

Полемічна література починається із твору ієзуїта Петра Скарги “Про Єдність церкви божої” (1587), в якому обгрунтовується, що єдиною церквою є католицька церква. Проти цього твору виступають Філаєт Бронський, Стефан Зизаній та інші захисники православної віри.

Захисники уніатської віри обгрунтовують єдність двох церков, критикуючи “схизму”, зосереджують увагу на безладді, яке панувало у Руській церкві і тільки підпорядкування Римському престолу, на їхню думку, може привести все до ладу. Захисники православної віри обгрунтовують рівність двох церков і всіляко обурюються проти тих, хто порушив цю рівність, засуджують людську пиху й гординю як смертельні пороки, вимагають скасування унії. З обох сторін постійно летять прокльони, анафеми та обіцянки “горіти в пеклі”.

Найяскравішими пам’ятками полемічної літератури можна назвати “Апокризіс” Христофора Філалета Бронського (1597), “ Пересторогу” анонімного автора 1605, “Тренос” Мелетія Смотрицького”(1610), “Писання до утекших від православної віри єпископів” Івана Вишенського (1598), “Палінодія або книга оборони” (1616 –1622) Захарії Копистенського,праці Іпатія Потія: “Антикризис”, “Єресь” (1608), “Гармонія (1608), “Лист до Констянтина Острозького" 1598 та ряд інших блискучих праць.

Полемічна література сприяла створенню нових аргументів на захист релігії, культурному взаємообміну, а також досягненню в галузі літератури.

Крім того, православна віра мала ще одних захисників – козацький стан. Так за часів прийняття Берестейської унії на захист православної віри виступив Северин Наливайко. Також можна згадати випадок, коли гетьман Петро Конашевич Сагайдачний разом з усім військом Запорізьким вступив до Київського братства й домігся присутності грецького духовенства на Україні.

Таким чином, на Україні на той час існували три церкви: католицька, православна, уніатська. Берестейська унія 1596 року виявилася невдалою спробою виходу з церковної кризи. Навпаки, вона ще більше поглибила її. Якщо раніше православне духовенство мало змогу отримувати певні кафедри, парафії, єпископії, то зараз це могли робити тільки уніати. Врешті-решт, Манявський скирт, який знаходився на Прикарпатті, залишився єдиним осередком православної віри.

Проте активізувався громадський рух на захист православної церкви. Стала зрозумілою необхідність реформи церкви, покращання стану православного духовенства, створення конкурентноздатної поряд із католицькою системи освіти. Також було покінчено із двоєвір’ям. Православна церква починає поліпшувати свій стан завдяки підтримці частини свого духовенства, яке не перейшло на уніатство, братствам та козацтву, яке тоді поступово перетворювалося на військово-політичну силу.