Захист особистих немайнових прав.

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав є їх належний цивільно-правовий захист (ст. 276 ЦК). Право на захист особистих немайпових прав — це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

• вимагати непорушення цих прав;

• вимагати припинення всіх діянь, які порушують ці права;

• вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у разі їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (Глава 3 ЦК), а також інші (спеціальні) способи — відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, що спричинено цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

• поновлення порушеного особистого немайнового права;

• спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту;

• заборону поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права.

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 280 ЦК можливість накласти на особу штраф, у разі невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, або ж у разі ухилення від виконання судового рішення. Причому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

Першим із спеціальних способів захисту особистих немайнових прав фізичної особи є поновлення порушеного права, яке полягає в тому, що орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного права, не вчинено, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди. Однак цей спеціальний спосіб захисту можна застосовувати не до всіх особистих немайнових прав. Наприклад, ми вважаємо, що неможливо відновити порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. В таких випадках слід застосовувати інші способи захисту.

Спростування неправдивої інформації як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав фізичної особи означає, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації має право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчинюється у такий самий спосіб, у який було поширено неправдиву інформацію. Якщо спростування неможливо чи недоцільно провести в такий самий спосіб, то воно має здійснюватися в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі, з урахуванням того, що спростування має бути ефективним, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Наприклад, якщо спростування в тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок того, що діяльність цього засобу припинено, то його має бути оприлюднено в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Подібним до спростування є відповідь, яка полягає в тому, що особа, особисте немайнове право якої було порушено внаслідок поширення про неї та/або членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на висвітлення власного погляду щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права. Право на відповідь та право на спростування інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким та родичам і іншим заінтересованим особам.

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт вчинення правопорушення особою, до змісту протиправної поведінки належить поширення:

• відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, яких вони стосуються;

• відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа належить до кола осіб, яких ці відомості стосуються;

• відомостей недостовірних, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладено неправдиво. Причому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності. Застосування цього способу захисту можливо у разі, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права. Сутність цього способу захисту полягає в такому:

1) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

2) якщо особисте немайнове право фізичної особи порушено в газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущено у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунути порушення неможливо, — вилучити наклад газети, книги тощо з метою його знищення.

Істотна відмінність цього спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що вона порушує особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя, чи право на таємницю про стан свого здоров'я (дифамація).

31. Поняття і види власності в Україні.

Власність - економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ.
Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.
Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.
В об'єктивному аспекті право власності - сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.
Володіння - фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність у особи речі за правом власності) і незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, Що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).
Користування - це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).
Розпорядження - це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).
Сукупність зазначених повноважень у особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.
Розглядають такі форми власності:
власність народу України - надра землі, повітряний простір, вод ні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
приватна власність - майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);
колективна власність - це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);
державна власність - це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність (скорочено «ІВ», англ. intellectual property) — результат інтелектуальної, творчої діяльності однієї людини (автора, виконавця, винахідника та інш.) або кількох осіб.

Право інтелектуальної власності — у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях.

Але доцільнішим визначення інтелектуальної власності через зазначення об'єктів ІВ:

— авторські права (літературні твори, комп'ютерні програми, бази даних, карти, фотографічні твори);

— суміжне право;

— право промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, товарні знаки);

— фірмові та комерційні найменування;

— географічні зазначення;

— сорти рослин та породи тварин;

— топографії інтегральних мікросхем;

— комерційна таємниця;

Законодавство, яке визначає права на ІВ, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

33. Захист права власності.

Захист права власності та інших речових прав — це сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, що застосовують у зв'язку із вчиненим щодо права власності та інших речових прав правопорушенням та спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів володільця цих прав.

Визначено такі цивільно-правові способи захисту речових прав:

• речово-правові — ті, що спрямовані на захист речових прав та не пов'язані із якимись конкретними зобов'язаннями, а спрямовані на відновлення належних особі речових прав, або ж усунення перешкод чи сумнівів у використанні цих прав (віндикаційний позов, негаторний позов, позов про визнання права власності, вимога про виключення майна з-під арешту (вилучення майна з опису), визнання недійсним правового акта, що порушує право власності тощо).

• зобов'язально-правові — ті, що є певними видами зобов'язань та спрямовані, переважно, не на безпосереднє, а на побічне відновлення речового права, внаслідок виконання певного зобов'язання. Через це ми більше уваги приділимо саме речово-правовим способам захисту речових прав.

Під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу неволодіючого власника чи особи, яка володіла цим майном на законних підставах (титульний володілець), до фактичного володільця про повернення утримуваного ним майна в натурі.

Право на віндикацію належить власникові або титульному володільцеві, який втратив фактичне володіння річчю. Як відповідач виступатиме особа, яка фактично без належних підстав утримує майно. Предметом віндикації є вимога про повернення майна з незаконного володіння. Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з незаконного чужого володіння. До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі:

1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю;

2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало в фактичному володінні іншої особи;

3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально-визначеним;

4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.

Для правових наслідків віндикаційного позову істотне значення має той факт, на якому титулі здійснює незаконне володіння річчю фактичний утримувач: добросовісно чи недобросовісно.

За добросовісного володіння власник або титульний володілець має право витребувати майно лише у разі, якщо:

1) його було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) його було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо ж він придбав це майно безоплатно, то воно передається власнику чи титульному володільцю у будь-яких випадках. Причому гроші та цінні папери на пред'явника не може бути витребувано від добросовісного володільця.

Добросовісний володілець має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо їх можна відокремити від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можна відокремити від майна, добросовісний володілець має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

За недобросовісного володіння фактичний володілець, який без належних на те підстав утримував майно зобов'язаний передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Негаторний позов — це вимога власника чи титульного володільця, до третіх осіб, про усунення перешкод у здійсненні повноважень з користування та розпорядження. Негаторний позов можливий лише у разі, якщо власник чи титульний володілець і третя особа не перебувають у зобов'язальних відносинах щодо спірної речі, а також якщо здійснене правопорушення не призвело до припинення суб'єктивного права власності чи іншого речового права.

Як позивач у негаторному позові може виступати лише власник чи титульний володілець. Натомість відповідачем може бути третя особа, яка своїми протиправними діями створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності чи іншого речового права. Предметом негаторного позову є вимога позивача про усунення порушень, що не пов'язані із залишенням володіння, а спрямовані на перешкоджання у здійсненні користування чи розпорядження. Підставою негаторного позову є обставини, якими зумовлено право позивача на користування та розпорядження майном, а також підтверджується те, що поведінка третьої особи створює перешкоди для здійснення цих повноважень. Причому неправомірність діянь відповідача презюмується.

Позов про визнання права власності чи іншого речового права — це позадоговірна вимога власника майна чи титульного володільця про визнання перед третіми особами факту належності позивачу права власності чи іншого речового права на оспорювань майно, що не поєднано з конкретною вимогою про повернення майна чи усунення інших перешкод, які не пов'язані із залишенням права володіння.

Позивачем за цим договором є власник чи титульний володілець індивідуально-визначеного майна, права на яке оспорює або не визнає інша особа, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує її право власності. Відповідачем за цим позовом буде третя особа, яка заявляє свої права, або та, що не заявляє свої права, проте не визнає за власником чи титульним володільцем цих прав.

Предметом позову про визнання права власності чи іншого речового права є констатація факту належності позивачеві певного речевого права на майно. Підставою позову є обставини, які підтверджують наявність у позивача відповідного речового права на річ.

Близьким до позову про визнання права власності чи іншого речового права є вимога про звільнення майна з-під арешту (про вилучення майна з опису). Вказані дії розглядають як форму забезпечення цивільного позову. Проте вони можуть суттєво обмежити правовий режим майна, що унеможливить повноцінну реалізацію відповідного речового права не тільки щодо його власника чи титульного володільця, а також і щодо інших осіб, які мають право оспорювати це обмеження. Тому цю вимогу пред'являють до органів, що вчинили таке обмеження.

Визнання недійсним правового акта, що порушує право власності, дозволяє власникові чи титульному володільцеві майна звернутися до суду з вимогою про визнання незаконним та скасувати правовий акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові та порушує права власника. Власник чи титульний володілець майна, права якого порушено внаслідок видання правового акта, має право вимагати відновлення того становища, що існувало до видання цього акта, а якщо це неможливо, то — відшкодування майнової та моральної шкоди.

 

34.Цивільно – правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність - установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойки, штрафу або пені.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є: наявність майнової шкоди (у грошовому виразі - майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв'язок між збитком і протиправною поведінкою.

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежного.

Вина може бути у формі умислу (коли правопорушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже) чи необережності (передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, себто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Різновидностями цивільно-правової відповідальності є:

- договірна та позадоговірна;

- часткова і солідарна;

- основна й субсидіарна (додаткова);

- повна та обмежена.

Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату й пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи).

Якщо в цивільному правовідношенні є декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність. За часткової відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці. За солідарної відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним із декількох боржників звільняє останніх од відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна, або додаткова, відповідальність має місце за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового. У разі неможливості відшкодовування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Скажімо, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам за наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки чи піклувальники. Боржник звільняється од відповідальності за невиконання зобов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила чи випадок.

 

35. Поняття та підстави спадкування за ЦКУ

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком:

-особистих немайнових прав

-права на участь у товариствах та права членства в об’єднаннях громадян

-права на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я

-права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, можуть бути спадкоємцями за заповітом і за законом. Юридичні особи можуть бути лише спадкоємцями за заповітом.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини, спадкування відбувається за законом.

(для підстраховки:

Перша черга спадкоємців за законом. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, утому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 Цивільного кодексу України).

Друга черга спадкоємців за законом. У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері (ст. 1262 Цивільного кодексу України).

Третя черга спадкоємців за законом. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця (ст. 1263 Цивільного кодексу України).

Четверта черга спадкоємців за законом. У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини (ст. 1264 Цивільного кодексу України).

П'ята черга спадкоємців за законом. У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення (ст. 1265 Цивільного кодексу України).)

 

Не мають права на спадкування особи:

- які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя (крім випадку, коли спадкодавець залишився живим після замаху і, знаючи про нього, все ж призначив особу своїм спадкоємцем за заповітом)

- які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині

- які є батьками дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини

шлюб яких із спадкодавцем є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

 

36. Поняття шлюбу, умови і порядок його укладання

Шлюб — це добровільний та рівноправний союз жінки та чоловіка, який реєструється в державних органах реєстрації актів цивільного стану з метою створення сім'ї, виховання дітей, який породжує взаємні права та обов'язки подружжя. Законодавством України передбачено умови й порядок одруження.

Умовами одруження є вільна згода осіб, які укладають шлюб, та досягнення певного шлюбного віку. Вільна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки та чоловіка на реєстрацію шлюбу. Щодо другої умови, то у ст. 22 Сімейного кодексу шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків та 17 років для жінок. Однак за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Звертаємо увагу, що особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Чинним законодавством не встановлено максимального віку для вступу до шлюбу. Також не має значення і велика різниця у віці осіб, що вступають до шлюбу.

(На всяк випадок: Законодавство також закріплює обставини, за яких укладення шлюбу є неможливим. Так, у шлюбі не можуть перебувати:

— особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

— рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра;

— двоюрідні брат та сестра, тітка, дядько та племінник, племінниця;

— усиновлювач та усиновлена ним дитина (однак у разі скасування усиновлення цей шлюб може бути зареєстрований);

— між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між дітьми, які були усиновлені ним. Лише за рішенням суду може бути надане право на шлюб між вказаними особами.)

Порядок укладання шлюбу:

Реєстрацію шлюбу здійснюють органи реєстрації актів цивільного стану.

Заява про реєстрацію шлюбу подається особисто жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану, за їхнім вибором.

Особи, які вступають у шлюб, повинні повідомити одне одного про стан свого здоров'я. Приховування важкої хвороби чи хвороби, небезпечної для другого з подружжя та їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Однак заручени не створюють обов'язку вступу в шлюб.

Якщо особа, яка відмовляється від шлюбу, отримала від іншої подарунок у зв'язку з майбутнім одруженням, то вона зобов'язана повернути подаровану річ, а якщо така не збереглася — то відшкодувати її вартість. Якщо це не відбувається добровільно, то дарувальник має право розірвати договір дарування за рішенням суду.

Шлюб укладається в органах цивільного стану після спливу одного місяця від дня подання заяви особами, які бажають одружитися. У виняткових випадках цей термін може бути скорочений керівником відділу реєстрації актів цивільного стану на підставі спільної заяви осіб, які бажають укласти шлюб, та документів, які підтверджують наявність вагомої причини для його скорочення.

Якщо жінка і (або) чоловік не можуть з вагомих причин особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, то таку заяву, підпис на якій повинен бути нотаріально засвідчений, можуть подати їхні представники.

Якщо до органу реєстрації актів цивільного стану надійде письмова інформація про наявність передбачених законодавством перешкод до укладення шлюбу, то реєстрація його відкладається на термін не більше трьох місяців. Рішення про таке відкладення реєстрації шлюбу може бути оскаржене в судовому порядку.

Реєстрація шлюбу за довіреністю або через представника не дозволяється. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.