Поняття та істотні ознаки держави

Держава - це суверенна, політико-територіальна організація суспільства, що володіє публічною владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження групових, індивідуальних та загально суспільних інтересів зі спиранням у разі потреби на легальний примус.

Ознаки держави:

Держава – єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія – матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство – юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління – систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава органі-

зує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити – офіційні символи: прапор, герб, гімн.

 

Існують такі теорії (доктрини, концепції) походження держа­ви: теологічна, патріархальна, договірна, соціально-еконо­мічна, органічна, теорія насильства (завоювання), патримо­ніальна, психологічна, технократична, космологічна, а також сучасні доктрини синтетичного спрямування, які поєднують різні підходи, що формувалися в межах моністичних підходів.

1. Теологічна (теократична) доктрина (релігійні концеп­ції Стародавнього Сходу, християнства (Аврелій Августин, Т. Аквінський), ісламу та ін.):

– вічний і непорушний характер держави ґрунтується са­ме на волі Бога;

– необхідність у суспільному житті дотримуватися норм, що встановлюються релігійними джерелами;

– призначення божої влади в руках правителя – захищати благо всіх людей.

2. Патріархальна (від грец. – батько та початок, влада) доктрина (Платон, Аристотель (Стародавня Греція), Конфу-цій (Китай), Р. Філмер (Англія), М. К. Михайловський (Ро­сія) зазначає, що:

– поява держави є результатом історичного розвитку сім'ї (об'єднання сімей у роди, родів у племена, племен у союзи племен);

– будь-яка влада (вождя, старійшини, монарха) є продов­женням влади батька;

– підлеглі повинні слухатися правителя, як діти батьків, а правителі дбати про підданих, як про дітей.

3. Договірна теорія (софісти та Епікур у Стародавній Греції, Мао Цзи (Китай), у ХУІІ-ХУШ ст. – Т. Гоббс, Дж. Локк (Англія), Г. Гроцій, Б. Спіноза (Голландія), Ж.-Ж. Руссо (Фран­ція), О. Радищев (Росія) є складовою доктрини природного права:

– держава створюється людьми внаслідок договору з ме­тою захисту їх спільного блага та інтересів (життя, свободи, власності). Договір – правова основа держави;

- індивіди у процесі створення держави передають певну частину своїх прав державі, залишаючи їх частину в себе. Са­ме ці права визначаються як невідчужувані і які неможливо скасувати;

– обов'язком держави є охорона та забезпечення цих прав. У випадку порушення вказаного договору він може бути розірваний.

4. Соціально-економічна теорія (арабський історик Ібн-Хальдун (1332-1406 рр.), Ш.-Л. Монтеск'є (Франція), К. Маркс, Ф. Енгельс) обґрунтовує такі положення:

– спочатку існувала особлива додержавна стадія історично­го розвитку суспільства – первісний лад із наступними принци­пами: спільність володіння і користування знаряддями праці, колективний характер привласнення і споживання, а тому й не­можливість антагонізмів у соціальних відносинах;

– завдяки ніким соціально-економічним факторам, як:

вдосконалення знарядь виробництва; поява нових засобів підтримання життя; розподіл праці на землеробство, скотар­ство, ремісництво, поява особливої групи людей, які займа­ються вже не виробництвом, а обміном (торговці); виникнен­ня моногамного шлюбу.

Внаслідок цього відбувається: зростання виробництва (поява надлишкового продукту); відокремлення майна в ме­жах окремих сімей; поява приватної власності; розкол суспільства на антагоністичні класи. Отже, держава виникає як політична форма організації соціальне неоднорідного суспільства.

У межах цієї теорії Ф. Енгельс розрізняв три основні фор­ми виникнення держави: афінську (держава з'являється внаслідок класових протиріч у межах раніше єдиного цілісно­го суспільства); римську – держава виникає в результаті про­тиріч між різними групами суспільства, які раніше не були класами єдиного цілого (так, патриції були місцевою аристо­кратією, а плебеї – за однією з версій – прийшлим населен­ням); германську – держава виникає внаслідок необхідності управління підкореним населенням після завоювання одного племені (народу) другим, що вимагає іншого типу організації напічної влади самого завойовника.

5. Органічна теорія (Платон (Стародавня Греція), Й.-К. Блюнчлі (Швейцарія), Г. Спенсер (Англія) походження держави грунтується на таких принципах:

- соціальна еволюція є різновидом еволюції біологічної, а тому існує певна аналогія між соціальним устроєм та біоло­гічним організмом;

- держава подібна будь-якому живому тілу, а тому й ха­рактеризується процесом народження, становлення, усклад­нення будови, старіння та смерті;

– політична будова держави схожа на функціональну по­будову організму.

6. Теорія насильства або завоювання (Євген Дюринг (Ні­меччина), Л. Гумплович (Австрія), К. Каутський (Німеччина):

– абсолютизує фактор панування сили як універсального закону всесвіту, що проявляється на всіх рівнях розвитку та існування суспільства і держави;

– держава виникає як результат завоювання одних племен іншими;

– держава разом із правом є засобом тримання у покорі підкорених та знаряддям зміцнення влади переможця над пе­реможеними.

7. Психологічна теорія (Г. Тард (Франція), Л. Й. Петражицький, М. М. Коркунов (Росія), О. Гірке (Німеччина), Дж. Болдуїн (США) пояснює виникнення держави і права як результат розвитку психіки людини. Головними психо­логічними чинниками як підґрунтям держави є:

– стихійне, інстинктивне підкорення, засноване на почут­тях та звичках;

– потреба певних осіб у такому підкоренні, яке з часом раціоналізується;

– усвідомлення залежності від видатної особистості;

– здійснення влади лише індивідами, які мають потребу в цьому і які здатні брати на себе відповідальність за прийнят­тя рішень;

– право є «етичною емоцією», а об'єктивне законодав­ство – лише «проекцією» людських почуттів.

8. Патримоніальна (від лат. раtrimonialis – спадковий) теорія (Цицерон (Стародавній Рим), К.-Л. фон Галлер (Швейцарія) визначає, що походження держави пов'язане:

– з економічними відносинами у додержавному суспільстві, а саме з появою поземельної власності;

– держави не було, доки земля належала племені в цілому, громаді, тобто була у колективній власності;

– держава виникає, коли розпорядження землею перехо­дить до певних осіб (вождів), що надає їм можливість з часом (концентрувати в своїх руках і владу (стати монархом). Отже, право власності на землю є засадою панування над певною територією.

9. Технократична (з грец. – влада майстра) концепція – сучасна доктрина соціологічного напряму (Т. Веблен, Г. Скотт (США), яка доводить, що:

– влада, державне управління виникають з потреби вирі­шувати перш за все технологічні проблеми суспільства;

– вказані проблеми можуть вирішити лише ті особи, які добре розуміються на алгоритмах створення і застосування технічних засобів, що ґрунтується на певній методології пишання;

– внаслідок цього виникає можливість визначити реальні потреби суспільства, а, використовуючи можливості держави – знайти оптимальні шляхи його розвитку.

10. Космологічна (космічна) доктрина визначає державний спосіб організації суспільних відносин нашої цивілізації впли­вом інших космічних цивілізацій. Наводиться низка технічних, культурних, релігійних факторів, які пов'язуються з різними формами контактів із прибульцями у часі та просторі.

11. Синтетичні доктрини поєднують різні підходи до ро­зуміння закономірностей виникнення держави. Так, М. Грушевський у праці «Початки громадянства» (1921 р.) серед факторів, що породжують державну організацію суспільства, визначав: психологічні (таланти, магічні здібності людей, популярність), культурно-соціальні (принципи старшинства), релігійні (досвід у релігійних церемоніях, богоугодність) та соціально-економічні (багатство).

У межах синтетичного напряму існує й теософський під­хід до розуміння виникнення держави, який визначається в єдності космічних, божественних та земних (біосоціальних) факторів (В. О. Котюк).

 

Термін «функція» в перекладі з латинської означає – здійснити, виконати.

Функції держави – це основні напрями її діяльності по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, в яких відобра­жаються й конкретизуються завдання держави, проявляють­ся її сутність, соціальне призначення. Метою функціонування держави є забезпечення цілісності та стабільності розвитку й існування суспільства.

Функції держави також визначаються певним етапом роз­витку суспільства та історичними типами (формами) самої держави. Так, сучасна соціальна і демократична держава по­кликана задовольняти потреби та інтереси всього суспільства і гарантувати права та свободи всіх його членів.

Загальні риси функцій держави:

1) залежно від суб'єкта державної діяльності (поділу вла­ди) – законодавчі (правотворчі), виконавчо-розпорядчі (управлінські), судові і контрольно-наглядові (парламентсь­кий контроль, прокурорський нагляд);

2) залежно від їх ролі в суспільстві – основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення – внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільних відносин (об'єкта діяль­ності) – економічні, політичні (ідеологічні), функції соціаль­ного захисту, гуманітарні, екологічні;

5) залежно від терміну виконання – постійні і тимчасові;

6) залежно від форм, методів державної діяльності:

– правотворча – правове регулювання суспільних відносин шляхом видання компетентними державними орга­нами нормативних актів;

– правореалізаційна – діяльність державних органів щодо втілення нормативних актів у суспільну практику шляхом ви­дання правозастосовних актів, які є підставою для виникнен­ня, зміни чи припинення правовідносин;

– правоохоронна – безпосереднє реагування на скоєні пра­вопорушення, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності осіб, які їх вчинили.

Розрізняють також функції окремого органу держави – основні напрями його діяльності, зумовлені соціальним призначенням як особливої частини механізму держави, що кон­кретизуються у його компетенції, а також у закріплених правах і обов'язках посадових осіб.

 

Механізм держави - це система державних органів, державних підприємств, установ, організацій, що здійснюють завдання й функції держави.

Риси механізму держави:

а) наявність системи взаємозалежних, взаємодіючих, ієрархічно підпорядкованих органів і установ, підприємств, організацій;

б) наявність групи осіб, відмінною рисою яких є керування суспільством на професійній основі;

в) наявність можливості реалізації завдань і функцій держави як організаційними, фінансовими коштами, так і примусовими коштами, матеріальними знаряддями примуса;

г) наявність у кожного з державних органів і підприємств, установ, організацій своєї компетенції як правової основи їхньої діяльності.

У структурі механізму держави розрізняють:

1) державні органи — це вид державних організацій, які наділені чітко визначеними державновладними повноваженнями та не­обхідними матеріальнотехнічними засобами для виконання конкретних завдань і функцій держави в певній сфері суспільних відносин;

2) державні підприємства — це вид державних організацій, які безпосередньо реалізують завдання і функції держави у сфері матеріального виробництва. Вони створюються на основі держа­вної власності, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності і несуть самос­тійну майнову відповідальність. До них слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо;

3) державні установи — це вид державних організацій, які безпо­середньо реалізують завдання і функції держави у сфері немате­ріального виробництва (освіта, культура, виховання, наука, охо­рона здоров'я, соціальне забезпечення). Вони, як правило, не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету. До них слід віднести державні дошкільні дитячі уста­нови, школи, вищі навчальні заклади, лікарні, санаторії тощо.

Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.

Ознаки державного апарату

Державний апарат характеризується такими ознаками

це структурно організована система державних органів, яка ґрунтується на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії, орієнтована на забезпечення реалізації функцій держави;

це система юридично оформлених органів, які наділяються відповідною компетенцією та здійснюють управління суспільством на професійній основі;

це система органів, кожний з яких має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій;

це диференційована, згідно з принципом поділу влади, система державних органів;

це система державних органів, які здійснюють свою діяльність у безпосередньо управлінських і правових формах;

державний апарат наділений державно-владними повноваженнями — це повноваження є правообов'язком.

Принципи організації державного апарату.

 

Для підвищення ефективності та якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основу його організації і діяльності була покладена система принципів, основними з яких вважають такі

верховенство права;

пріоритет прав і свобод людини — державні органи та службовці зобов'язані визнавати, реалізовувати та охороняти права і свободи громадян. Людина є найвищою цінністю суспільства, і тому держава відповідальна перед кожною особою за створення умов для вільного і гідного її розвитку;

демократизм — передбачає широке залучення громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності органів державного апарату;

законність — усі державні органи і громадяни зобов'язані суворо дотримуватись усіх законів держави й організовувати свою діяльність відповідно до них;

поділ влади — основні напрями діяльності державного апарату (законодавча, організаційно-виконавча, судочинство, нагляд і контроль) чітко розмежовуються між відповідними системами органів. професіоналізм та компетентність — залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів, висока організація праці;

принцип ненасильства — у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення;

гласність та врахування громадської думки — забезпечує відкритість діяльності державних органів;

поєднання виборності та призначуваності;

поєднання колегіальності та єдиноначальності;

економічність та науковість.

 

Форма держави визначається як спосіб існування та функціонування держави. У формі держави певною мірою від ображається її зміст: соціальна сутність та геополітичне (значення, основні завдання і напрями діяльності. 1 У вузькому розумінні форма держави характеризується [наступними основними елементами: формою правління, формою державно-територіального устрою та державно-політичним режимом.

– форма правління – це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями та іншими соціальними групами. За формою правління держави поділяються на мо­нархії та республіки, монократії і полікратії;

– державно-територіальний устрій – територіальна ор­ганізація державної влади, територіальний поділ її на певні складові з метою оптимального управління суспільством, а також правовий взаємозв'язок окремих частин держави між собою та їх спільними вищими державними органами. За те­риторіальним устроєм держави поділяються на прості (унітарна держава) і складні (федерації, конфедерації, імперії та союзи або співдружності держав);

– державно-політичний режим – це система державно-правових засобів (методів), за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується забезпе­ченням прав і свобод людини та громадянина, а також ставленням державної влади до правових основ діяльності її органів. За формою політичного режиму всі держави поділя­ються на демократичні і недемократичні.

Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя:

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство,

3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб.

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності,

6. Поділ державної влади між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади: їх незалежність і єдність;

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган).

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів

9. Можливість особи домагатися конкретного^ мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут

12. Забезпечення державою соціальної функції власності

13. Проведення державою політики соціальної поступки

Громадянське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Громадянське суспільство — це насамперед сукупність громадян одного суспільства, одного регіону, однієї країни чи регіонального об'єднання. У будь-якому разі, на практиці, ГС не досягається індивідуально, лише спільнотою. Таку спільноту можна розглядати як утворену на добровільних, волонтерських засадах і сукупні особисті зацікавлення громадян формально від імені членів спільноти (організації).

Ознаками громадянського суспільства є:
- приватна власність, вільна праця, підприємництво;
- існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань

-громадян.на добровільній основі;
-багатоманітність виховання, освіти, науки, культури;
-наявність незалежної системи засобів масової інформації;
-вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей;
-переважне регулювання поведінки людини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та --інтересів у решті сфер приватного і суспільного життя на засадах свободи, незалежності та недоторканності.

Найхарактернішим зв'язком особи (людини) з державою є її громадянство, як постійний політико-правовий зв'язок індивіда (особистості) з державою, що відображається в їхніх взаємних правах та обов'язках. Підстави й порядок набуття чи втрати громадянства України передбачені Законом України "Про громадянство України" від 16 квітня 1997 р.

Особа виступає і як суб'єкт права. У правовій системі суспільства її місце і роль характеризуються через правовий статус, що дає можливість розглянути фактичне та юридичне становище людини у громадянському суспільстві.

В найширшому значенні під правовим статусом особи розуміють її юридичне закріплене становище в суспільстві. Розрізняють загальний, спеціальний (родовий) та індивідуальний правовий статус.

Загальний правовий статус має такі структурні елементи:

а) відповідні правові норми;

б) правосуб'єктність;

в) загальні для всіх суб'єктивні права, свободи та обов'язки:

г) законні інтереси; д) громадянство;

е) юридичну відповідальність;

е) правові принципи;

ж) правовідносини (загального) статусного характеру.

Ядром (серцевиною) загального правового статусу є суб'єктивні права, свободи, законні інтереси та обов'язки особи. Конституція України закріплює основні права і свободи людини та громадянина, що становлять основу будь-яких інших прав і свобод. До них відносять громадянські й політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні й культурні права, особисті права-гарантії, що забезпечують їх здійснення, а також основні обов'язки особи.

Отже, держава та особа тісно взаємозв'язані. Держава визнає людину, її життя, недоторканність, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Головний обов'язок держави - забезпечення людині відповідних умов для здійснення прав і свобод, виконання обов'язків. Держава відповідальна перед людиною й суспільством за свою діяльність. За допомогою права (передусім конституційного) держава закріплює відповідний правовий статус людини і громадянина, забезпечує кожній особі рівні можливості в користуванні суб'єктивними правами і виконанні обов'язків.

Статус України як демократичної держави закріплюється в таких положеннях її Конституції:

- народ є єдиним джерелом влади;

- вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя відбувається відповідно до волі більшості громадян;

- виборність найвищих державних органів;

- поділ влади;

- забезпечення широкого кола особистих, політичних та соціальних прав і свобод;

- держава гарантує свободу політичної діяльності;

- юридична рівність громадян;

- гарантії прав меншості;

- визнається і гарантується місцеве самоврядування.

Результати народного волевиявлення у визначених Консти­туцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими. Тільки народ має право безпосередньо, шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону в по­рядку, встановленому його розділом XIII. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Ук­раїні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами. Забороняється захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконсти­туційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями.

Україна - соціальна держава

1) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;

2) забезпечується необхідний прожитковий мінімум для людини, індивіда.

3) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

4) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості встановлюються законами України (п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України);

5) громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення у разі тимчасової втрати працездатності, на допомогу у разі народження дитини, її догляду та ін.;

6) створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами - територіальні центри соціального обслуговування населення, будинки-інтернати для самотніх і престарілих громадян, дитячі будинки

7) конституційні норми та закони України в частині регламентації соціального захисту людини відповідають міжнародним правовим актам, наприклад, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права та ін.

 

10.