Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

 

Термін “конституція” походить від лат. constitution - установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування та діяльності, основні права та обов’язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює та закріплює устрій держави, саме за це її називають Основним Законом.

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. У X ст. з'являється князівське законодавство. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. За часів Київської Русі найважливішою пам'яткою, що зберегла давні норми права, була “Руська правда” (термін “правда” означає тут закон). Початковий текст “Руської правди”, укладений у 30-х роках XI ст. і відомий у науці під назвою “Правда Ярослава”, до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану “Правду Ярославичів”. Тепер відомо 106 списків “Руської правди”, їх прийнято поділяти на три редакції - коротку, розширену та скорочену. Кожна з редакцій відбиває певні етапи розвитку феодалізму в Давній Русі.

У 1468 р. був виданий Судебник - перша спроба загальнодержавного кодексу. У ньому регулювалися переважно питання кримінального права й процесу. Протягом XVI ст. (1529, 1566, 1588 рр.) були видані три збірники законів під назвою Литовських статутів. Статут доповнювали так звані сеймові конституції, які видавалися окремими збірниками через кожні два роки.

27 березня 1654 р. за наказом царя Олексія Михайловича було сформовано 11 статей (так звані “Березневі статті” 1654 р.), які забезпечували війську Запорізькому такі права: самостійність у діяльності адміністрації та судочинстві, відносинах з іноземними державами (крім Польщі й Туреччини), збиранні податків для українського скарбу, утриманні 60-тисячного війська тощо. Ці документи підтверджували політичну й правову автономію України у складі Російської держави.

У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка складалася з преамбули та 16-ти параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. В силу історичних причин ця конституція не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися такі конституції: один із членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгій Андрузький під впливом М. Гулака розробив “Начерки Конституції республіки” (1846-1847 рр.) та більш докладний проект Конституції України під назвою “Вольный союз” (Вільна спілка). Його розробив у 1884 р. український учений і політичний діяч М. Драгоманов.

Значно радікальнійший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. у першому числі часопису Української Народної партії “Самостійна України” під назвою “Основний закон “Самостійної України” спілки народу українського”, автором якого був М. Міхновський.

З часу створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.) почався процес розбудови інститутів державності України. Першим актом законодавчого характеру Центральної Ради був її І-й Універсал, який розглядався як “статут автономної України”.

ІІ-й Універсал Центральної Ради врегулював відносини з Тимчасовим Урядом Росії. У ІІ Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

ІІІ-й Універсал став першим конституційним актом Української держави. В ньому було записано: “Віднині Україна стає Українською Народною Республікою...”. ІІІ-ім Універсалом передбачалася широка програма політичних та соціально-економічних перетворень. Проголошувалися демократичні принципи - свобода слова, друку, віросповідання, зборів, недоторканність особи. Відмінялася смертна кара. Передбачалося скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Упроваджувався 8-годинний робочий день, право робітничого контролю в промисловості.

Після проголошення ІІІ-го Універсалу виникла необхідність прискорити написання власне Конституції УНР. Очолив комітет для її опрацювання М. Грушевський. Він визначив такі головні частити проекту Конституції: 1)загальнодемократична, де встановлюється державний характер України, її територія та основні права громадян Української Республіки; 2) визначення відносин з Федеративною Російською Республікою; 3) визначення компетенції вищої законодавчої влади - Усенародних Зборів (сейму) та їх президії; 4) визначення виконавчої влади - Кабінету Міністрів; 5) визначення організації судової влади - Генерального Суду. Всенародні Збори обирали голову УНР, тобто президента. Він мав право представляти Україну у відносинах з іншими державами і виконувати функції, пов’язані з представництвом республіки. Подальшій перебіг подій зумовив прийняття ІV-го Універсалу. Саме він 22 січня 1918 р. проголосив повну самостійність і незалежність України. Згідно з ІV-им Універсалом проблему федеративного зв'язку з Росією мали розв'язати Всеукраїнські Установчі Збори. Виконавчим органом визнавалася Рада Народних Міністрів, що замінила Генеральний Секретаріат, її головною метою стало укладення миру з Німеччиною та її союзниками. IV-й Універсал визнав за необхідне якнайшвидше прийняти Конституцію.

Вибори до Установчих зборів були проведені лише у квітні 1918 р. Парламентська комісія Центральної Ради підготувала проект Конституції, який врахував реалії самостійницького статусу України. 29 квітня 1918 р. на засіданні Центральної Ради було заслухано і ухвалено проект Конституції України – “Статут про державний устрій, права й вільності УНР”. Проте квітневий (1918 р.) державний переворот, що привів до влади гетьмана П.Скоропадського, позбавив Конституцію УНР правової чинності.

Конституційні документи часів гетьмана П. Скоропадського (“Грамота до всього українського народу”, “Закони про тимчасовий державний устрій України”, гетьманські ухвали про цензові вибори, впровадження нової системи місцевого управління та ін.) робилися з російських аналогів початку XX ст. і офіційно не розглядалися. Це був другий період української державності - монархічний. Згідно з конституційними документами гетьманату вся влада в Україні належала виключно Гетьману України, котрий затверджував закони і без дозволу якого жоден закон не мав сили. Лише гетьман керував зовнішніми справами та був Верховним головнокомандуючим українських Збройних сил.

Конституційні документи Директорії (1919-1920 рр.) спіткала така ж доля, як і Конституцію УНР 1918 р.: вони були затверджені за кілька днів до падіння самої Директорії.

Цікавий досвід конституційного устрою України набуто Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Згідно з “Тимчасовим Основним Законом” ЗУНР визнавалася суверенною демократичною державою із сильною президентською владою, представницьким парламентом та незалежним судом. ЗУНР входила в правові відносини із УНР. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено об'єднання обох республік у єдину соборну Українську Народну Республіку.

У зв'язку із створенням у 1922 р. СРСР та прийняттям союзної Конституції (січень 1924 р.) були внесені відповідні зміни до Конституції УРСР 1919 р. 15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УРСР, що внесла зміни до територіального устрою і зафіксувала триступеневу систему управління територіями.

Зміна політичних орієнтирів Комуністичною партією зумовила відповідне правове забезпечення. Прийняття програмної тези про перемогу соціалізму в країні Рад стало передумовою нового Основного Закону. Слідом за прийняттям у грудні 1936 р. “сталінської” Конституції СРСР в Україні, XIV з'їзд Рад затвердив у 1937 р. Конституцію УРСР.

Поряд із перебудовою державного апарату республіки вона провела демократизацію виборчої системи, встановила загальне, пряме і рівне виборче право при таємному голосуванні

У червні 1978 р. Верховна рада УРСР прийняла чергову Конституцію. ЇЇ текст розробила комісія на чолі з першим секретарем ЦК Компартії України В.Щербицьким. Відповідно до Конституції СРСР 1937 р., ця Конституція відобразила новий стан розвитку Радянської держави - побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік. Усі чотири радянські конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.) формально проголошували Україну суверенною державою, але зовнішня політика, торгівля, фінанси, військові справи, транспорт, пошта належали до компетенції союзної влади. Інтенсивно проводилася русифікація усіх сфер українського життя. В умовах існування командно-адміністративної системи управління, вся влада в центрі та на місцях була зосереджена у руках партійних органів. УРСР не була ні правовою, ні демократичною державою, як і всі інші радянські республіки.