Робочий час та час відпочинку

 

Робочий час – це час, на протязі якого працівник повинен виконувати покладені на нього трудові обов’язки.

Трудове законодавство передбачає наступні види робочого часу: нормальний, скорочений, неповний, ненормований та надурочний.

Нормальний робочий час – це норматив, що встановлює тривалість робочого тижня (у годинах) за умови роботи в нормальних умовах праці. Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень (ст. 50 КЗпП України).

Скорочена тривалість робочого часу – це такий вид робочого часу, тривалість якого в силу спеціальної норми закону менша встановленої нормальної тривалості робочого часу.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

1) для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу для осіб відповідного віку.

2) для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень.

Законодавством установлюється скорочена тривалість робочого часу (6 годин) для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших) (ст. 51 КЗпП України).

Неповний робочий час – це час, тривалість якого у порівнянні з нормальною чи скороченою тривалістю, зменшена з угодою працівника з роботодавцем.

Зазвичай розрізняють два різновиди неповного робочого часу – неповний робочий день і неповний робочий тиждень. При встановленні неповного робочого часу оплата праці відбувається пропорційно відпрацьованому часу.

Ненормований робочий час встановлюється для окремих категорій працівників (список професій та посад установлюється колективним договором). При цьому виді робочого часу, як правило, допускається робота понад нормальний робочий день і тиждень, за що ці працівники користуються додатковою відпусткою.

Надурочний робочий час - це робота, яка виконується працівником понад нормальний робочий день і тиждень. Ці роботи проводяться тільки у випадках, передбачених трудовим законодавством. Вони дозволяються тільки за погодженням із профспілковими комітетами і не більше 120 годин на рік. Вони заборонені для вагітних жінок і тих, які мають дітей, неповнолітніх працівників.

Згідно ст. 45 Конституції України кожний працюючий має право на відпочинок.

Час відпочинку – це час, на протязі якого працівники вільні від виконання трудових обов’язків і який вони можуть використовувати за власним розсудом.

Законодавство про працю розрізняє наступні види часу відпочинку: перерви на протязі робочого дня; щоденна перерва в роботі; щотижневі вихідні дні; святкові дня; щорічні відпустки.

Перерви на протязі робочого дня з врахуванням призначення та правового режиму бувають двох видів: перерви для відпочинку й харчування, що не включаються в робочий час (ст. 66 КЗпП України); додаткові перерви деяким категоріям працівників, що включаються в робочий час (перерви для відпочинку на вантажно-розвантажувальних роботах; перерви на роботах із шкідливими умовами праці; перерви для обігріву тощо).

Щоденний відпочинок – це перерва в роботі після закінчення робочої зміни та до її початку наступного робочого дня. За загальним правилом тривалість щоденного відпочинку повинна бути разом із часом обідньої перерви не менша подвійної тривалості роботи попереднього робочого дня.

Питання, пов’язані з вихідними днями, зайшли своє відображення в ст.ст. 67 - 71 КЗпП України.

Перелік святкових днів указаний у ст. 73 КЗпП України (зараз в Україні 11 святкових днів).

Правове регулювання відпусток здійснюється Законом України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. та відповідними статтями КЗпП України.

Відпустка – це вільний від роботи час протягом установленої законом або угодою сторін кількості днів, на протязі якого зберігається місце роботи або посада. Розрізняються наступні види відпустки:

1) щорічні відпустки: основна; додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці; за особливий характер праці; інші, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

3) творча відпустка;

4) соціальні відпустки: у зв’язку з вагітністю та пологами; із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей;

5) відпустки без збереження заробітної плати.

Тривалість щорічної основної відпустки – не менша як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік. Особам віком до вісімнадцяти років – 31 календарний день.

Право працівника на щорічну відпустку повної тривалості в перший рік роботи виникає по закінченню 6 місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

 

Трудова дисципліна. Порядок накладання дисциплінарних стягнень

Трудова дисципліна – це сукупність правових норм, регулюючих внутрішній трудовий розпорядок, які визначають трудові обов’язки працівника й роботодавця, а також засоби забезпечення виконання цих обов’язків.

Трудова дисципліна передбачає: чесну і сумлінну працю; своєчасне й точне виконання розпоряджень власника; підвищення продуктивності праці; виконання технологічної дисципліни; додержання вимог охорони праці; дотримання техніки безпеки та виробничої санітарії; збереження та зміцнення власності підприємства; поліпшення якості продукції.

Усі обов'язки працівника можна поділити на три групи:

1) обов’язки, що стосуються виконання персональних посадових функцій, покладених на працівника умовами трудового договору;

2) обов'язки, які випливають із наказів і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу;

3) обов'язки, пов'язані з дотриманням іншого діючого законодавства.

Існують 3метода забезпечення дисципліни праці: переконання, заохочення та примус.

Метод переконання (виховання) полягає в усвідомленні працівником необхідності дотримання приписів правових норм.

Примус – метод впливу, що забезпечує здійснення дій суб’єктом права всупереч його волі. Він полягав застосуванні до порушника трудової дисципліни заходів дисциплінарного та громадського впливу, а також заходів майнового характеру у вигляді відшкодування збитків завданих сторонами трудового договору.

Заохочення – це громадське визнання результатів високопродуктивної високоякісної праці працівника. Воно здійснюється за допомогою різноманітних заходів заохочення (морального та матеріального характеру), а також шляхом надання певних пільг та переваг.

До працівників, які порушують дисципліну праці можливе застосування дисциплінарної відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність – це застосування до працівника дисциплінарного стягнення за скоєний ним дисциплінарний проступок.

Згідно чинного трудового законодавства України (ст. 147 КЗпП України), за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один із таких заходів стягнення:

1) догана;

2) звільнення за підставами, передбаченими п. п. 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП України).

Інші види стягнень можуть встановлюватися статутами та положеннями про дисципліну тільки по відношенню до окремих категорій працівників.

Дисциплінарне стягнення може бути застосоване власником (уповноваженим ним органом) безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня виявлення і шести місяців із дня вчинення проступку. Стягнення оголошується наказом і повідомляється працівнику під розписку протягом трьох робочих днів. Якщо протягом року до працівника не будуть застосовані дисциплінарні стягнення, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Дисциплінарне стягнення може бути зняте і до закінчення одного року. Протягом дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення не застосовуються. Дисциплінарні стягнення до трудової книжки не заносяться.