Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво

Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалось майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств.
Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева. У письмових джерелах згадуються дерев'яні миски, хлібниці, сільниці, ложки та інші побутові речі; називаються також меблі — лави, ліжко, ларець (скриня), полиця.
Широко використовувалось дерево і для виготовлення культових речей — хрестів, розп'ять, згодом іконостасів. Руські майстри здавна володіли різними техніками прикрашання дерев'яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли в поверхню виробу врізають пластинки або куски різного матеріалу — деревини інших порід, золота, срібла, перламутру. Широко використовувалась інтарсія — композиції з різноколірної деревини. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри.

Було розвинене ливарництво. Про велику майстерність давньоруських зброярів свідчать рядки "Слова о полку Ігоревім", де розповідається про "мечі харалужні", якими були озброєні воїни Романа Мстиславича. Тривалий час історикам не вдавалось пояснити значення цього терміна. Дослідження львівських археологів показали, що околиці волинського селища Харалуг були великим центром чорної металургії ще від скіфських часів. Очевидно, саме тут і виготовлялися "харалужні мечі" або, принаймні, метал для них.
Славились майстерністю ливарники дзвонів. Унікальною пам'яткою українського ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св.Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп'яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найстаріших ікон такого зразка — "Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с.Бовшів Івано-Франківської області. Майстерно відливали ремісники маленькі натільні іконки і енколпіони — хрестики, всередині яких містились мощі святих.

Ще в добу неоліту на території сучасної України зародилось гончарство. Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовлялися також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Для оздоблення гончарних виробів застосовували також техніку поливи. Поширеною на Галицько-Волинській Русі була й чорна, або задимлена, закурена кераміка.

У багатьох містах Галицько-Волинської Русі розвивається будівельна кераміка. Стіни й долівки храмів та житлових будинків нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою. Зразки таких плиток знайдені під час археологічних розкопок Галича

Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні з давніх часів було ткацтво. Літописи повідомляють про виробництво тканин з льону й конопель, які згадуються під назвою "узчина", "товстина", "ярич". З X ст. є згадки про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин згадується також сірячина — грубе сукно натурального кольору вовни, з якої шили верхній одяг — сіряки. З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного виду ткацьких виробів — килимів. Вони виступають як приналежність поховальних обрядів. Перша згадка про килим пов'язана з похороном князя Олега. За словами літописця, тіло вбитого Олега поклали "на коврє".

 

Архітектура, скульптура і малярство

 

В архітектурі багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європипереважали замки і храми. Близькість до країн Західної Європи зумовила освоєння певних художніх прийомів, сформованих там. Так, у типах споруд і в характері білокам'яного різьблення можна простежити вплив романської архітектури сусідніх країн — Угорщини, Польщі, Моравії. Ці впливи виявились і в застосуванні кольорових вітражів.

 

Окрасою Галицько-Волинської Русі було місто Володимир, Оцінюючи стратегічне значення Володимира, хан Бурундай 1259 р. наказав не тільки спалити його стіни, а й розкопати оборонні вали. На архітектурі Володимира позначився вплив київської традиції. Найзначнішою його архітектурною пам'яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву у Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоч його первісний вигляд змінили численні перебудови. Галицький літопис повідомляв про цей храм: "В лето 6668 (1160) князь Мстислав Изяславич подписа святую церковь в Володимирі Волинском и украси ю дивно".

Улюбленим містом Володимира Васильковича був Любомль. Тут він побудував кам'яну церкву св. Юрія, прикрасив її іконами, подарував срібний посуд, дорогоцінні тканини, дзвони, богослужебні книги.

Величчю славився і Лучеськ — Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок. Давню і славну історію має м. Холм — серце Холмщини і Підляшшя. Деякі дослідники вважають, що місто заснував 1237 р. князь Данило, який зробив Холм своєю столицею. Укріплення Холма, побудовані за особливою технологією, були такі міцні, що ординці не могли їх подолати. Повідомляв літопис і про зведену Данилом Галицьким у Холмі церкву Іоанна Златоустого, пошкоджену пожежею 1259 р. її склепіння, як зазначено в літописі, трималося на чотирьох стовпах, зверху прикрашених зображеннями людських голів. Самі склепіння покривали лазур'ю і золотими зірками. Вівтарні вікна мали "римські стекла" — вітражі. Помост храму відливали з міді й олова, портали дверей складали з білого галицького і зеленого холмського каменю і прикрашали різьбленням "хитреця" Авдія — холмського майстра.

З кінця IX ст. існувало м. Галич, яке вперше згадується в Києво-Печерському патерику. Центр міста був розташований на високій горі й укріплювався двома рядами ровів і валів. Архітектурою вирізняється комплекс княжих палацових будівель, церквасв. Пантелеймона, соборна церква Успенія Пресвятої Богородиці та інші храми.
Початок історії Львова — міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева, датується 1256 р.. Перша згадка про львівську церквусв. Миколая датується 1292 р. Припускають, що ця церква була родинною усипальницею князів. Миколаївська церква не має прямих аналогів у давньоруському будівництві. В її об'ємно-плановому вирішенні багато спільного з українськими п'ятикамерними дерев'яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини.
За князя Лева Даниловича у Львові було споруджено Онуфріївськуцеркву, яка внаслідок багатьох перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду належить також П'ятницька церква, костьолиІоанна Хрестителя та Марії Сніжної . На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.
У Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною. Споруджувались і фортеці. Одна з найдавніших — Кременецька, зведена на неприступній горі з вапняка, яка досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Руські літописи вперше згадують про неї під 1226 р. У 1240 р. Кременець обложили татари, проте взяти його не змогли. У 1261 р. князь Василько повинен був, згідно з умовами угоди з татарами, "разметать" фортецю. До наших часів збереглися лише залишки фортеці, побудованої на цьому місці в XVI ст.
Нерідко оборонну функцію виконували феодальні замки. Один з таких замків — Луцький, збудований князем Любартом-Дмитрієм між 1337 і 1383 pp. З південно» сторони, де пагорб не омивала річка, був проритий рів, і потрапити до замку можна було лише за допомогою підйомного моста. Цей замок мав назву Великого, або Верхнього. Дещо збоку від нього стоїть замок, який називався Малим. Це широка кам'яна будівля з товстими стінами і вежею поряд.

Понад шість століть налічує історія Олеського замку (нині — Бродівський район Львівської області). Уперше цей замок згадується в історичних джерелах 1327 р. Як вважають, городище на узгір'ї серед боліт, на місці якого згодом постала фортеця-замок, було закладене втікачами з Пліснеська, розташованого за 10 км від Олеська. У 1241 р. на Пліснеськ напали загони Батия, знищили його, а населення, рятуючись, подалося в ці місця. Олеський замок, що стояв на межі Волині й Галичини, в середині XIV ст. опинився на кордоні Литви та Польщі. З цього приводу між державами точилася безперервна боротьба, однак майже півстоліття Олеська фортеця була неприступною для польських магнатів.
Скульптура на українських землях існувала ще в дохристиянську добу. Скульптурними були зображення давніх язичницьких богів. У X ст. Володимир Великий встановив такі ідоли "на дворі теремному" в Києві у роки своєї першої релігійної реформи. Однак після запровадження християнства кругла скульптура не набула в Русі дальшого розвитку. Натомість достатньо поширеним став рельєф. Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельеф, ХVІ ст., який зображає св.Дмитрія. Нині він зберігається у Кам'янець-Подільському музеї. Під час археологічних розкопок у с.Крилосі було виявлено рельєф, що колись прикрашав церкву Успення. Рельєф зображає дракона, з пащі якого виростає пишна гілка. Фігура дракона сповнена динаміки, тло скульптурного рельефа глибоке, і в окремих частинах фігура дракона переходить у повний об'єм. Церква Успення збудована 1535 р. з матеріалу зруйнованого Успенського собору Ярослава Осмомисла, і фрагмент давнішого рельєфа потрапив у стіну оновленої будівлі.
Найхарактернішою скульптурною пам'яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви с в. Пантелеймона в Галичі. Довкола порталу — ціла анфілада пілястрів і колонок, а вгорі на їх капітелях простягся характерний романський фріз з акантового листя. Вирізнялось пишністю і скульптурне оздоблення собору в Холмі, проте до наших часів воно не збереглося. Судячи з опису, це була типова різьба романського стилю з різнокольорових мармурів — різьба багата, з орнаментальними та фігурними сюжетами, її творцем став " великий хитрець Авдій". Це перше ім'я майстра скульптури, якого знає історія українського мистецтва.

Яскраву сторінку у розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства. Воно розвивалось формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису. Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами (ініціалами, заставками та ін.). Вже з другої половини XI ст. у книгах на мініатюрах можна побачити зображення не лише відомих руських князів, а й простих людей. Нерідко мініатюри зображають сцени сільської праці, розваг. У XII —XIII ст. виникли цикли сюжетів, які ілюструють історичні розповіді.
Особливе місце серед книжкового оздоблення доби Київської Русі посідають п'ять мініатюр так званого Кодексу Гертруди (або Трірської Псалтирі) . Ці мініатюри виконано в другій половині 1078—1087 pp. як доповнення до Псалтирі, що належала Гертруді — дружині князя Ізяслава. Нині ця пам'ятка зберігається у м. Чівідале у Північній Італії. Псалтирі цікаві тим, що вони містять портретні зображення руського князя Ярополка, його матері та дружини. Високий рівень мистецтва мініатюри у Галицько-Волинській Русі засвідчує оздоблення Добрилового Євангелія (1164), Галицького Євангелія (початок ХШ ст.).
Станковий живопис Галицько-Волинської Русі широко представлений і творами іконопису. Зразками для руських іконописців слугували візантійські ікони. Вже на межі XI —XII ст. сформувалась Київська іконописна школа. Виникли осередки іконописання і на західноукраїнських землях. Одним з них, на думку дослідників, був Спаський монастир поблизу Великих Мостів (Львівщина). У XIII — XIV ст. найпопулярнішими стають образи святих заступників. Такою заступницею часто виступає Богородиця, зокрема знаменита Богородиця в Луцьку. Поширеним у цей час стало й зображення Богородиці-Покрови. У Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва зберігається "Покрова" ХVІ ст. з Галича. На відміну від інших ікон, галицька Богородиця зображена з немовлям Ісусом на лоні, а дугоподібний покров над нею нагадує завісу, зображену на іконі в Константинопольському Влахернському храмі. Очевидно, галицький іконописець був ознайомлений з візантійською пам'яткою, і це дало поштовх до створення власної іконографії Покрови, культ якої асоціювався з ідеєю захисту від зовнішніх ворогів.
Надзвичайно популярними були ікони св. Миколая, котрого здавна вшановували як покровителя і заступника всіх гнаних, сірих і убогих. Його зображали у золотавих або білих ризах як пастиря, котрий благословляє віруючих і проповідує слово Боже. В руках він зазвичай тримає Святе Письмо або Божественну Літургію.
Однією з тематичних ліній в іконописанні Галицько-Волинської Русі став образ святих мучеників і мучениц ь — Дмитрія, Фрола і Лавра, Бориса та Гліба. Однак, напевно, найпопулярнішим образом цієї трагічної й героїчної доби був образ воїна-захисника св.Юрія Змієборця. Відома пам'ятка XIV ст. — ікона "Юрій Змієборець" із с. Станилі поблизу Дрогобича.

До наших днів майже не збереглося творів вітчизняного монументального фресковогоживопису, хоча літературні джерела, матеріали археологічних розкопок дають підставу стверджувати, що у Галицько-Волинській Русі він також досягнув високого рівня. Так, літописці повідомляють, що у 1160 р. за дорученням Мстислава Ізяславовича був розписаний щойно споруджений собор у Володимирі-Волинському. В тому ж місті Володимир Василькович "списа святого Дмитрія всего", а в Любомлі "списа всі три олтаря і шия вся списана бысть". Високий рівень монументального живопису часів Галицько-Волинської Русі засвідчує і те, що XIV —XV ст. західноукраїнські майстри виконували монументальні розписи у Польші. Збереглись їхні розписи в Сандомирі (30-ті роки XIII ст.); Кракові — каплиця св.Хреста на Вавелі (1470 p.); костьолі у Вислиці (XIV ст.). Фрески Замкової капели у Любліні на замовлення короля Ягайла виконала група малярів, яку очолював майстер Андрій з Волині. Єдиним пам'ятником, який дає уявлення про розвиток фрескового живопису на землях колишнього Галицько-Волинського князівства, є Вірменський собор у Львові, де під час реставрації, проведеної на початку XIX ст., було відкрито фрагменти фресок XIV —XV ст. Це, зокрема, зображення Іоанна Богослова з Прохором , Христа-Пантократора, а також портрет Акопа (Якова) з Кафи — ктитора, про якого згадують документи 1363 р.

 

Освіта і письменство

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.

Значними центрами тогочасної освіти були Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив "премудрий книжник" Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Покровителем освіти і письменства виступав волинський князь Володимир Василькович, "книжник великий і філософ".Високий рівень освіти у Галицько-Волинській Русі засвідчують грамоти, Дві з них — грамота Володимира Васильковича 1289 р. і Мстислава Даниловича1289 р. — збереглись у складі Галицько-Волинського літопису. В оригіналі збереглись також грамоти останніх галицько-волинських князів Андрія і Лева Юрійовичів та Юрія II. З боярських грамот відома лише одна — грамота Дмитра Детька, управителя і старости Руської землі у 1341 — 1342 pp., з документів — лист громадян м. Володимира-Волинського 1324 р.

Те, що грамотні люди були не лише серед князів і бояр, а й серед ремісників, купців, дружинників, засвідчують клейма літер на глиняному посуді, свинцевих пломбах, які слугували товарними або митними знаками, на побутових речах — пряслицях, кістяних ручках ножів. Під час археологічних розкопок у Звенигороде Перемишлі, Галичі знайдено бронзові писала — " стилуси " для писання на вощених табличках, що застосовувались для навчання грамоті у тодішніх школах.

Поширенню освіти на руських землях сприяв розвиток шкільництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно-парафіяльні школи на Волині — у Луцьку, Холмі, Овручі.

З ураховуванням державних потреб у тогочасних школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, головно грецьку і латинську. Давали також певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. З уваги на це школи давали учням початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури. Навчали в школах також музики та співу. Навчання велося старослов'янською мовою.

З розвитком освіти і культури зростала потреба в книгах. Центром переписування книг став Володимир-Волинський. Саме тут була здійснена нова редакціяКормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та Білорусі.

З-поміж рукописних книг того періоду згадується збірник повчаньЄфрема Сиріна, списаний якимось Йовом у часи правління Володимира Васильковича. До пам'яток писемності Галицько-Волинської Русі XII —XIV ст. належать Христинопільський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича.

Визначною пам'яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис. Галицько-Волинський літопис охоплює майже 90 років — від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій літопис розповідає про славного князя Романа Мстиславича, котрий переміг усіх погаників силою розуму, керуючись Божими заповідями. За словами літописця, він нападав на невірних, мов лев, сердитий був, мов рись, нищив їх, мов крокодил, переходив їхні землі, мов орел, і хоробрий був, мов тур. Далі в літописі йдеться про тяжкі для династії Романовичів десятиліття, коли малолітні княжичі після смерті Романа залишились під боярською опікою і точилась запекла боротьба за князівський престол, описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій — події 1262 (?) — 1291 pp. У літописі йдеться про заснування князем численних міст, фортець. Саме з цього літопису, зокрема, став відомий і час заснування Львова: "Року... 6767 (1256 за новим літочисленням). Куремса вирушив війною на Данила і Василька... "Повість про Куремсу і Бурундая" — одна зі складових частин літопису — описує напад татарського темника Куремси на Волинь 1256 р. і його наступника Бурундая, який у 1259 р. мав на меті знищити всі укріплення: "Прийшла звістка до князя Данила і до Василька, що наближається Бурундай, окаянний, проклятий. І засмутилися обидва брати. Бо Бурундай прислав послів з такими словами: "Якщо ви зі мною в мирі, зустріньте мене, а хто мене не зустріне — ті зі мною у війні..." Сказав Бурундай Василькові: "Якщо ви в мирі зі мною, to розкиньте всі свої міста". Лев розібрав Данилів і Стожок, а звідтіля пославши (людей) розібрав Львів. А Василько послав людей і розкинув Крем'янецьк і Лучеськ".
"Повість про Володимира Васильковича" охоплює події від 1267— 1268 pp. до 1289 р. У ній з великою повагою розповідається про князя — філософа, книжника, що був покровителем мистецтв, опікуном бідних і знедолених. Помер він у розквіті сил від невиліковної хвороби.

У "Повісті про татарщину" висвітлюється Батиєве побоїще, мученицька смерть у татарському стані чернігівського князя Михайла Всеволодовича, котрий згодом був зачислений православною церквою до лику святих.

Одна з наведених у літописі легенд розповідає: колись могутній князь Володимир Мономах переміг половецького хана Отрока і вигнав його до Обезів, за залізні ворота — на Кавказ, а Сирчан, брат хана, залишився над Доном. Після смерті Володимира відрядив Сирчан до Обезів співця свого Оря і наказав передати: "Володимир помер, вернися, брате, та йди в свою землю". Однак Отрок забув батьківщину і не захотів повертатися. Тоді Орь дав йому понюхати євшану, і запах рідного степу викликав сльози на очах молодого хана. "Та краще в своїй землі лягти кістьми, ніж на чужині бути славним", — промовив він. "І прийшов у землю свою, а від нього народився Кончак. До цієї легенди звернувся у поетичній творчості І.Франко, її взяв за основу балади "Євшан-зілля" один з родоначальників української модерної поезії М.Вороний.

Інша легенда літопису — про перемишльського співця Дмитра Митусу, який через гордість відмовився служити князеві Данилу, — у XIX ст. надихнула на творчість українського поета-романтика Миколу Костомарова. Сюжети Галицько-Волинського літопису слугували також основою багатьох прозових творів — романів О.Назарука "Осмомисл", І.Філіпчака "Іванко Берладник" і "Будівничий держави", С.Пушика "Галицька брама" та ін.

Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культрурний розвиток України. їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі, коли відносно України проводилась політика національної асиміляції як з боку польської держави, так і Російської імперії.