Вірування та міфологія східнослов'янських племен.

Дати характеристику української передхристиянської релігії надзвичайно важко. Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих літературних пам’яток були християни і з ненавистю ставилися до віри старої часів передхристиянських. Крім того, часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо «нечестія і поганства» старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів, найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші літописні списки.

Взагалі старі літературні твори, з яких доводиться здобувати відомості про стару передхристиянську віру українців, — це пам’ятники, або літописні, або проповіді проти двовір’я, себто призначені для християн, які побіч Христової віри не позбулися старих — передхристиянських обрядів. Ці проповіді здебільшого постали в XII столітті, але дійшли до нас в пізніших списках не раніше XIV століття. Літописи теж, як відомо, підлягали літературним редакціям, вставкам і переробкам; при тому треба пам’ятати, що і перші автори, і пізніші редактори, компілятори, переписувачі одностайно були настроєні проти поганства.

Та трудність ускладнюється ще тим, що спочатку у християнських письменників панував погляд, що передхристиянські боги — це біси та що про них зовсім не благочестиво згадувати, і тому ті письменники, що могли ще знати про стару релігію, уникали про неї оповідати. Коли згодом пізніше погляд на передхристиянську релігію трохи зм’якшився і в старих богах бачили вже не бісів, а «тварі», тобто речі або тварини, створені єдиним Богом і нечестиво нерозумним темним людом обожествлеві, то в ті часи вже автори, що припускали можливість писати про поганську віру, щоб її поборювати, фактично вже тієї віри самі не знали, або в ліпшому разі мали поняття про зовнішні вияви поганського культу, але зовсім не були освідомлені ні про внутрішній сенс, ні про зміст поганських вірувань.

 

Характерною особливістю слов’янської міфології є пантеїзм - вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання усіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом (багатобожжям).

Світосприймання слов'ян формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів.

1. Культ " упирів" та "берегинь " — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

2. Культ землеробських богів "Рода" і " Рожаниць ". У них уо­соблюється поєднання первинної форми матерії, " небесної " (Сварога) та " земної " (Рожаниць, матері-землі).

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покро­вителя воїнів та князів.

Із середини II тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформилась слов'янська релігія. У степах на курганах вста­новлювалося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охо­ронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та вро­жаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце.

Удосконалювалася система землеробства — від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали досвід поколінь, визначали терміни сільськогосподарських робіт, періоди дощів, корисні для ярових. Зазвичай ці природні явища зумов­лювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива. На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ.

Ігумен Дани­ло, сучасник Володимира Мономаха зробив спробу дати системний виклад слов'ян­ського язичництва:

Род - один з богів, який залишився в пам'яті українського народу найдовше. Вважалося, що Род був Богом над іншими богами. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірям, птахам, дарує дощ. Деякі дослідники вважають, що пізніше Род перетворився в Хатнього Домовика, який за повір'ям жив біля домашнього вогнища і став його охоронцем

З культом Рода тісно переплітається культ жіночого божества - Рожаниці.. Він символізував образ жінки, Матері-Рожаниці – богині родючості, яка сприяє збільшенню врожаю. Давні слов'яни приносили жертви Роду і Рожаниці у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті).

Сварог - Прабог, володар світу. Ім'я Сварог походить від давньоіндійського сварга, що означає небо, вхід у небо. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші боги - Сварожичі. Наприклад, священний вогонь звався Сварожичем. Вшанування слов'янами вогню має давнє коріння. Воно сягає ще доби Трипільської культури, коли кожна родина молилася до свого Овина, яким був домашній вогонь. Овином звалися піч, клуня та саме вогнище, яке запалювалося від іскри, добутої тертям дерева об дерево (живий вогонь). Хоча зображення Сварога до цього часу не знайдено, все ж є підстави вважати, що його символами є окремі форми різнобічних хрестів , які присутні на вишивках, писанках та керамічних виробах

Дажбог (Даждьбог). Даждь - "дай" і бог - близько до "багатства". Як син Сварога - Дажбог цілком пов'язаний з небом та сонцем, він є також і богом земного достатку, що символізується гарним врожаєм жита і пшениці. Найбільше звернень до Дажбога було пов'язано з хліборобськими обрядами. Дажбогу поклонялися і його вшановували подніпровські слов'янські племена - поляни.

Стрибог. Це один з найстаріших богів у трипільців, етрусків. Стрибога вшановували як і Перуна. У "Слові о полку Ігоревім" він згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів.

Велес (Волос) - Бог достатку. Його також назвали "скотнім богом": в давнину скот (велика рогата худоба) був ознакою багатства. Велес був опікуном торгівлі і купецтва. У договорах з греками Велес сприймався як Бог золота, а Перун як бог зброї. Вважалося, що Велес міг виступити навіть проти Перуна. В обрядах (у звичаї останнього снопа) Велес порівнювався з Родом і Дажбогом. За гіпотезою, ім'я Велес походить від слова "волох" - волохатий, а його символом є Тур (Тілець) і найбільшого пошанування набуває в епоху Трипілля та Бронзовому віці. Родовід Велеса іноді виводиться від волохатого ведмедя, який за повір'ям, впливає на полювання і мисливство. Згодом Велес набуває людської подоби. У Володимировому пантеоні богів Велес відсутній. Його кумир у Києві стояв окремо на березі річки Почайни, куди й був скинутий, коли князь Володимир руйнував язичницькі святилища. Після впровадження християнства Велес разом з іншими богами потрапив до розряду "нечистої сили". Його почали також ідентифікувати з міфічним Вієм - Богом підземного царства мертвих.

Мокоша. Це представниця жіночих божеств у пантеоні князя Володимира. Її ім'я пов'язане з жіночою сферою діяльності в господарстві: рукоділлям, прядінням, ткацтвом тощо. Їй приносили жертви у вигляді снопів льону та виштих рушників. Походження Мокоші дуже давнє. В образі Мокоші бачимо образ Великої Богині - Матері, відомий на українських землях ще за часів Трипільської цивілізації.

Купало (Купайло). Бог літнього сонця. Купалом називали солом'яне опудало, яке молодь виготовляла спеціально для свята. Крім Купала, робили ще й інше опудало - Марену - ляльку з вінків та гілок дерев, прикрашену квітками та стрічками. Вважається, що Купайло та Марена - два божества, що відповідають двом стихіям: вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Свято відбувається в період літнього сонцестояння. Сонце ототожнюється з небесним вогнем, Хмара - з небесною вологою. Купальське вогнище запалювалося від "жертовного вогню", добутого тертям двох шматків дерева, і символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання в серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. Нині залишки давніх купальських звичаїв збереглися сильно переплутаними, що ускладнює розуміння їх змісту. Логічно, що сам процес свята зводиться до наступних дій. В ролі чоловіка виступає Купайло (небесний вогонь), а в ролі жінки - Марена (водяна стихія). Перед цими "ідолами" ставили стіл із різними стравами, біля них палав священний вогонь, навколо якого парубки й дівчата з веселощами, піснями і танцями "справляли празник". У кінці свята Марену топлять у річці, іноді у воду кидають і Купала

Близьким за своєю сутністю до Купала є божество під назвою Ярило. Він, на відміну від Купала, діє лише навесні. Ярило це Бог весняного розквіту природи, символ плодючості, любові й пристрасті. Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується, а влітку відбувається символічний похорон Ярила, відомий під назвою похорон Кострубонька. Жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба), який уже все запліднив і завмирав на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Описаний обряд означав завмирання сонячної сили - після Купала "сонце на зиму повертає". Свято Ярила близьке до купальського ще й тому, що під час його святкування парубки викрадали собі дружин. Таким чином, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це боги, які завмирали на зиму і пробуджувалися (воскресали) навесні

Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець).

Симаргл. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Семаргла , а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки.

Він відомий у багатьох народів: скіфів, іранців, індійців. В Ірані божество Сасномергла у вигляді собаки сприймається як охоронець рослин. Подібне зображення собак зустрічається і на трипільському глиняному посуді, а поруч них - хлібний колос або стеблина, що інтерпретується як охоронець посівів. Малюнки Симарглів у вигляді гілок та листя широко застосовувалися як декоративний мотив прикрашування стародавніх книжок. Зображення Симарглів були улюбленими мотивами в майстрів ювелірів епохи Київської Русі. Зображення тварин і птахів подавалося так, ніби вони заплутались у складному плетиві орнаменту. Створювалася думка, що вони відігравали певну магічну роль, щоб заплутати злі ворожі сили і не дати їм зашкодити людині

Але, крім богів, на українських землях існувала, а частково збереглася і нині, велика і складна міфологічна система, згідно якої поруч з самою людиною, її тілом та життєвим простором "жили" духи й демони, зокрема чорти, домовики, лісовики та інші злі і добрі духи. Тому наші предки приносили жертви різним духам, які могли чинити зло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події. Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертву богам.

 

Демон - це злий дух, який виникає блискавично і, вчинивши якусь шкоду, безслідно зникає. З прийняттям християнства давні боги й духи перейшли в розряд неофіційних (поганських, селянських, бабських забобонів), а церква визнала їх "нечистою силою - усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту.

Хто ж є цими представниками нечистої сили?

Чорт - антропоморфна істота, вкрита чорною шерстю, з рогами, хвостом і копитами. Його образ має дохристиянське походження, але пізніше він перебрав на себе всі негативні риси християнського диявола (Сатани), як противника Бога, володаря пекла, натхненника відьом на землі. До вищеназваних ознак чортів близькими за функціями є також ідентичні до них: чаклун, відун, відьмак, характерник та ін. Чорт так само смертний, як і людина, його часто вбиває блискавка, тому під час громовиці він ховається за дерева, хати, за людину. Виробилося уявлення про те, що чорт за послуги відбирає у людини душу.

Домовик. Він живе за піччю або під порогом хати. Домовик невидимий, але подекуди показується маленьким дітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Домовики люблять домашніх тварин, особливо кішку й козу, але бояться сороки.

Лісовик. Дух лісу, дикий чоловік, пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів, вовків, зайців. Тому справжні пастухи укладають з Лісовиком угоду у вигляді принесення у жертву яйця або печива із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехресті чи галявині. Він любить пожартувати з людиною, завівши її далеко в ліс, сплутавши дорогу. Щоб вибратися, людині треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевики не на ту ногу - тоді повернеться пам'ять. Проте значної шкоди людині він не робить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір.

Водяник. Уявлявся в образі старого довгобородого діда або водяного царя, який панує над русалками. Якщо людина необережно втручається до його царства, він може перевернути її човен і навіть утопити. Тому моряки і рибалки завжди намагалися умилостивити Водяника: приносили йому в жертву чорну тварину (півня або цапа). На кораблях існував звичай тримати чорну кішку як оберіг. Водяник показувався людині у вигляді сома, щуки або іншої риби.

Русалки. Це духи передчасно померлих дівчат. Найстрашнішими для людей були ті з них, які померли ображеними або мали злий характер. Уявлялися русалки в образі красивих дівчат із розкішним волоссям, прикрашеним квітами та різним зіллям. В Україні русалки відомі як Мавки, Нявки (від стародавнього навь - покійник). В лісі вони гойдаються на гіллях. Можуть заманювати хлопців і, як усі русалки, залоскотати їх до смерті. В свято Трійці, що вважається поминальним тижнем, русалкам приносили жертви. Жінки прив'язують до дерев шматки полотна, а дівчата вішають вінки.
Перелесник. Літаючий дух. Заманює жінок і дівчат. Кохається з ними і забирає сили та вроду. Уявляється в образі гарного, палкого юнака з "буйно розвіяним, як вітер волоссям, з чорними бровами з блискучими очима" (Леся Українка). Українська міфологія, таким чином, багата на образи, наповнена міфічними істотами духів і демонів. Все, що є в природі, було населене ними: в лісі - Полісун, в очереті - Очеретяник, в полі - Польовик, в болоті - Болотяник, скарби стереже Скарбник, хворобу приносить Пропасниця або Моровиця.

Упирі (вампіри). Вважалися дуже страшними. Вони п'ють кров у своїх жертв.
Перевертні й вовкулаки. Це ті, що могли обертатися у вовків і повертатися знову до людської подоби. Іноді чаклун перетворює на вовкулаку чоловіка, який має якийсь гріх.

І, нарешті, уявлення наших предків про Долю й Недолю. В українців виробилося уявлення про те, якщо Бог буде милостивим, він дасть добру Долю, якщо ні - то життя у людини буде пропащим. Тому природний оптимізм українця знаходив шляхи і способи вимолити у Бога щасливу долю.
Доля ідентична римській Фортуні, яка в ранні часи вважалася богинею урожаю, материнства і жінок, а пізніше стала богинею долі, щастя.