Діяльність митрополита Іларіона як просвітника, діяча культури. ІЛАРІОН (XI в.), митрополит Київський.

Перший російський (за походженням) на нашій Церкві Іларіон був поставлений на митрополію в 1051 собором архієреїв по волі вел. кн. Київського Ярослава Мудрого. Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської.

Іларіон відомий киянам автор твору “Слово про закон і благодать”, що стало однією з перших спроб християнського осмислення російської історії. У своєму творі Іларіон виходить з переконання, що "закон" і "благодать", Старий Заповіт і Новий Заповіт, — протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні. "Закон", на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна "благодаті".
За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповітів Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Позиція Іларіона, спрямована проти "візантизації" київської церкви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, проголошує свободу. Іларіон був відомий киянам автор твору “Слово про закон і благодать”, що стало однієї з перших спроб християнського осмислення російської історії.

Головним прозрінням Іларіона стало його твердження про духовну природу тієї сили, яка з'єднала розрізнені слов'янські племена в єдиний народ. Митрополит говорить про російський народ як про цілісність, з'єднану під владою Божієй довкола релігійного християнського начала, ідеал якого втілений в Православній Церкві. Саме “Слово” є навряд чи не єдиним пам'ятником XI в., в якому вжито словосполучення “російський народ”, а не звичне для того часу поняття “Російська земля”. Іларіон став фактичним засновником Києво-Печерського монастиря. Він брав участь разом з Ярославом Мудрим в створенні першої руської. бібліотеки при Софійському соборі; був причетний до становлення древнєруської правової системи; підтримував Ярослава Мудрого в боротьбі за незалежність від Візантії. Після смерті вел. князя, певно, був зміщений, оскільки в 1055 вже був новий митрополит. Подальша доля його. невідома.

Писемність, літописи..

Писемність. На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою проукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, "софійська" азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови.

Пізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: " Остромирове євангеліє ", " Ізборники Святослава " 1073, 1076 рр., " Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Мстиславове євангеліє", "Повість временних літ " та ін.

Давня наука виявляла надзвичайне зацікавлення до філософії. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович . Це були люди, які цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі фрагменти з праць Платона і Аристотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ("Топографія"), олександрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Аравії, але відкидав теорію Птоломея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площа чотирикутної форми, замкнена стінами. З українських описово географічних творів найбільшої популярності набули " Ходіння" Данила Мниха», чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

 

Літописи. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками розвинулось і українське літописання. Вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так званий Літопис Аскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літописний звід, названий автором "Повість временних літ". Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ятьох списках, починаючи з XV ст. В Іпатіївському збірнику відбито історичні події XI—XIII ст.
Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис "Повість временних літ. Другу частину Іпатіївського збірника складає "Київський літопис", основним змістом якого є відображення боротьби Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину "Іпатіївського збірника". Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинськийлітопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про "Євшан-зілля".

Мислителі Київської Русі. Книжна справа

10. Мислителі Київської Русі. Література. Книжна справа. Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа. Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги много". З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.
Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти. Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.
У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.
Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю. Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.
В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.
Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.
Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.
Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.
За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.
11. Літературні пам'ятки Київської Русі.
Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.
У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клятвовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.
Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".
Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.
У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого — "закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.
Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.
Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменності".

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виникла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з’явилися бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі.

Усе це дає підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією. У ній чітко виділяється два напрями: це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті. Переважала перекладна література. Захоплення книжною справою для великого князя Ярослава Мудрого виступало складовою частиною зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з великокнязівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст. - грецької церковної класики.

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо " Четвероєвангелія " та " Апостола ". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж "Апостоли" датуються 1195 і 1220 pp.
Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.
Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) — це агіографічна література, яка була продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались подвиги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось їхнє життя й чудеса, що вони їх начебто творили з ласки Божої.. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець).. Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природничо-науковим жанрами. Природничонаукова література (пов’язана з вивченням природи, природознавча література). Серед інших перекладних літературних пам’яток Русі значне місце посідають перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту, в яких подавалися тогочасні відомості з усіх основних галузей знання: анонімний "Фізіолог", " Шестоднев " Іоанна Екзарха та " Християнська топографія" Козьми Індикоплова.
Художній вплив на читачів справляли багаті фантастико-поетичні ілюстрації, а також словесні додатки перекладачів, які не скупилися на найщедріші характеристики героїв, країн, тварин, місцевостей та ін. Переклади цієї літератури з’явилися на Русі в кінці XII — початку XIII ст.
Історична література. Інтерес до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік. У Київській Русі були відомі в перекладі хроніки Іоанна Малали ("малао" — по-сирійському "проповідник"), Георгія Амартоли ("амартос" — по-грецькому "грішник") та Георгія Синкела ("синкел" — по-грецькому "секретар").Це були компілятивні збірники. Вони були не стільки науковими трактатами, скільки читанками, хрестоматіями повчальних та цікавих оповідань на історичні теми.
Повісті. Цей жанр перекладної літератури на Русі користувався чи не найбільшою популярністю у читачів.. Особливо це стосується повісті " Александрія ", що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Александра Македонського. Неабияку популярність на Русі мали переклади повісті про Варлаама і Йосафа. Перекладено цю повість з оригіналу, тобто з грецької, десь в XI ст. У середині XI ст., мабуть ще за часів Ярослава Мудрого, було перекладено з грецької й повість про Іудейську війну (або "О полонении" чи "О разорении Иерусалима") Йосифа Флавія. До нас твір дійшов у списку XV ст. Повість про " Девгенієве діяння " перекладена на Русі в XII—XIII ст. Відомо на сьогодні три списки перекладів цього твору.

Найхарактернішою рисою його є билинно-богатирський дух, що виявляється і в образах повісті, і в зображенні битв. до таких творів належить повість про Акира Премудрого — одна з найдавніших літературних пам´яток Сходу, засвоєних Руссю.
У домонгольські часи Русь була обізнана і з подіями Троянської війни (XII ст. до н. е.), але не за "Іліадою" Гомера, а за повістю "О троянских временах" ("Троянські діяння") із хроніки Іоанна Малали.

Оригінальна література.. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так і з внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами. Серед мислителів цієї пори виділяється передусім Лука Жидята . Головне місце в його " Повчанні до братії" посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я. Прикметною рисою "Повчання" Луки Жидяти є також його домінуюча орієнтація на стародавні правила. Київська Русь засвоювала християнство початково не в євангельському, а в біблійному варіанті — тому що релігійно-світоглядні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам. Справді, ці біблійні тексти не містять вчення про потойбічне життя, не заперечують культури пращурів, не сіють зневаги до реального, земного життя. Пекло у Старому Заповіті — це звичайне місце поховання людей. Без огляду на визнання єдиного Бога, повністю зберігається віра у буття інших (чужих) богів, і сам старозаповітний Бог все ще мислиться у зв’язку з матеріальним: він виказує себе лише завдяки "чуду", природному знаменню.Все це в основних моментах збігалося з тим, у що вірив і чим жив руський язичник.
Автор " Слова о Законі і Благодаті" Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Обрання його було приурочене до завершення будівництва Софійського собору й знаменувало проголошення незалежності Київської церкви від Константинопольської. У своєму творі Іларіон виходить з переконання, що "закон" і "благодать", Старий Заповіт і Новий Заповіт, — протилежні, виключають одне одного. Однак мислитель переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні. "Закон", на його погляд, роз’єднує народ, підносячи одних і принижуючи інших, він засвідчує рабський стан людства. Інша справа — істина. Вона — універсальна, всеохоплююча і, внаслідок цього, тотожна "благодаті".
За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповітів Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Позиція Іларіона, спрямована проти "візантизації" київської церкви, мала принциповий характер. Аргументом для неї слугувала теза про те, що благодать, заперечуючи закон, проголошує свободу.
Клим Смолятич — другий після Іларіона український митрополит Київської держави, обраний на цю посаду поза волею константинопольського патріарха. Клим — продовжувач лінії Іларіона, його наступник у боротьбі за незалежність Української Церкви від Візантії. Він є автором " Посланія пресвитеру Фоме" і кількох (за приписом) "слів".
Кирило Туровський — автор притч, повістей, казань, "слів", послань, молитов. Його перу дослідники приписують такі пам´ятки, як: "Притча о человечестій души и о телеси" (про сліпця і хромця), " К Василию игумену Печерському " (про безтурботного царя і його мудрого радника), " Сказание о черноризьчьстім чину " (тобто про чернечий стан), вісім похвальних "слів" тощо. Він видатний майстер урочистого красномовства. Усі його твори писалися з пропагандистською метою.

Такі жанри оригінальної літератури Київської Русі, як "повчання" (" Повчання" Володимира Мономаха, послання Феодосія Печерського до князя Ізяслава Ярославича) та житійна література також відстоювали ідею самобутності Київської церкви.
Житійна література — це література XI—XIII ст., яка поділяється на дві тематичні групи. Перша з них — твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, "рівноапостольних" княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Всі оповідання про Ольгу ґрунтуються на детальній (досі ще не знайденій) церковній повісті про хрещення і смерть першої української княгині-християнки. Їх зміст складається зі стислої біографії Ольги і короткої похвали святій. Про хрестителя Русі Володимира Великого, було складено " Пам´ять і похвалу " йому. Авторство твору приписується " мніху Іакову". Твір складається з біографічної, власне житійної і панегіричної, риторичної частини. Невдовзі після "Пам´яті" виникає коротке проложне житіє Володимира, як наслідок його офіційної канонізації. Найпопулярнішими і найулюбленішими святими на Русі були сини Володимира — Борис і Гліб. Відразу ж після трагедії (їх насильницької загибелі) виникає кілька оповідань про них. Окрім літописної повісті 1015 p., з’являється анонімне, приписуване монахові Іакову "Сказаніє и страсть и похвала святую мученику Бориса и Гліба" (відоме вже в списку XII ст.) та " Чтеніє о житіи и о погубленіи блаженную страстотерпцу Бориса и Гліба " Нестора Печерського , створені на межі XI—XII ст. Перу Нестора належить також і житіє Феодосія Печерського (1108 p.). Це перший оригінальний зразок староукраїнської агіографії, у ньому зображено подвиги аскета, ченця, засновника українського чернецтва. Автор подає повну біографію Феодосія — "от юны версты" до його смерті в 1074 р.
Тогочасні агіографи створили ряд канонів і молитов місцевим святим, наслідуючи при цьому візантійську гімнографію. Такими є канон Борису і Глібу митрополита Іоанна І, канони і молитви інока Григорія, Кирила Туровського та ін.

На особливу увагу заслуговує розгляд оригінальної, на думку дослідників, української збірки легенд і житій початку XIII ст. — " Києво-Печерського патерика ". В її основі лежать порівняно невеличкі за обсягом легенди та усні перекази раніших часів. До нас дійшли вони у вигляді послань київського ченця Симона та оповідань ченця Києво-Печерської лаври Полікарпа. Обидва автори прагнули довести особливу святість Києво-Печерського монастиря. Обґрунтуванню святості місця заснування монастиря присвячено цілий цикл легенд, особливо — про спорудження головної печерської церкви, Успенського собору. Святість монастиря виявляється й у подвижництві його чорноризців. Описові їх подвигів присвячено переважну більшість легенд "Патерика". За цими легендами, печерські святі люди — особливого складу, вони будь-що прагнули досягнути аскетичного ідеалу життя.

Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це — ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163 p.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик") та ін. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили жителів з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих "хожденій". Найвидатнішою пам´яткою цього жанру є "Житіє и хоженье Данила, руськыя земли игумена". "Книга-паломник" і "Странник" — паломницькі записки, що вийшли з під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200—1204 pp. і описав усе бачене.

"Слово о полку Ігоревім". Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є " Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська. Велич "Слова" полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати руська українська земля.

" Слово про погибель Руської землі " — це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі, твір, за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім". Найімовірнішим є припущення, що "Слово" створене між 1225 і 1238 роками. Автор його невідомий, лише є гадка, що він міг бути вихідцем з південноукраїнських земель. Фрагмент "Слова", який дійшов до нас у чотирьох списках XV—XVI ст., композиційно розпадається на три частини. У творі оспівано красу, велич і багатство Київської Русі; колишню її могутність; після цього починається плач про лихоліття, пов’язане з татаро-монгольською навалою. У "Слові" поєднано елементи книжкового стилю з уснопоетичними формами пісенної мови.
"Моленіє" Данила Заточника. Це також один із цікавих творів доби Київської Русі. "Моленіє" ("Слово", "Посланіє") творилося на межі XII—XIII ст. Автор його невідомий. В основі твору лежить ідея сильної князівської влади. В авторському баченні князь — опора і надія всіх своїх підданих. Тільки у нього варто шукати порятунку і захисту від усіляких бід та напастей. Князь — джерело багатства й слави для всіх, хто йому служить.
Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Коли і як саме виник цей феномен у духовному житті нашого народу, сьогодні відповісти з повною достовірністю просто неможливо. Спершу це — записи подій, ведені ченцями в монастирях, поволі вони перетворювалися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного характеру сентенції (вислови повчального характеру). Порічні записи поступово перетворювалися на "енциклопедії, збірки найрізноманітнішого літературного матеріалу". Автори літописів висловлювали в них свої погляди, редагували в них праці попередників і цими прикметами дали підстави дослідникам, наприклад, О. Шахматову, виділяти з літописів окремі фрагменти і встановлювати за ними хронологію редакцій. Виходячи з цього, вчений визначив, що перший вітчизняний літопис був написаний у 1037—1039 роках при Софійському соборі в Києві і названий ним найдавнішим Київським зводом. Другим за часом творення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини XI ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут 1073 року високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Він включив до нього розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. У 1093—1095 роках ігумен Іоанн написав другий Печерський звід, названий О. Шахматовим Початковим. У ньому знайшли своє відображення зростання міжкнязівських усобиць та боротьба Русі з половцями. Всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу.