Основні етапи розвитку культури східних слов'ян.

КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Основні етапи розвитку культури східних слов'ян.

Трипільська культура, її особливості.

Особливості культурного процесу скіфського періоду.

Черняхівська культура, її місце у культурному надбанні слов'ян.

Вірування та міфологія східнослов'янських племен.

6. Особливості праслов'янської писемності. "Велесова книга", її значення для розвитку культури києворусичів.

Язичницька культура Київської Русі.

Запровадження християнства, його вплив на розвиток культури Київської Русі.

Взаємозв'язки культури Київської Русі і культурами інших народів - Візантії, Болгарії. Володимир Великий, Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі. Діяльність митрополита Іларіона як просвітника, діяча культури.

Писемність, літописи.

Мислителі Київської Русі. Книжна справа. Література

Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові осередки.

Розвиток медичних знань.

Архітектура Київської Русі.

Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.

Музичне мистецтво Київської Русі, нотне крюкове письмо. Театральне мистецтво.

Соціально-історичні умови розвитку культури галицько-волинської русі та її характерні риси

 

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

У IV—III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — зем­леробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археоло­гічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра

. Крім неї, дослідники виділяють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури:гумельницьку, середньостогівську, лійчастої кераміки, кулястих амфор, кемі-обинську. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки.

На початку 90-х років XIX ст. В.Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними роз­копками поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "три­пільська культура".

За типологічними ознаками ця культура спо­ріднена з культурами дунайського басейну, алканського півост­рова, островів Східного Середземномор'я і Малої Азії.

Трипільська культура датується IV—III тис. до н.е. її характер­ними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу , одне біля одного, середина залишалася порожньою ; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та середини товстим шаромглини ; розміри будівель становили 100 —140 м²; стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже поселення налічувало близько 500 — 600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам'ятки, це був час матріархату. Більшість статуеток, на зразок "венер" палеоліту , присвячено жінці . Вони, уособлювали вірування в духів предків і, передусім, у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тва­рин , що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевезенні врожаю, будівельних матеріа­лів, а з овечої вовни навчилися виробляти одяг. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.

На середньому етапі історичного розвитку племен трипільської культури розміри поселень значно побільшали. Так, у селищі, виявленому поблизу с. Володимирівка на Південному Бузі, налічувалося понад 200 глинобитних будинків, у котрих могли мешкати до 2 тис. осіб. На пізньому етапі істотно зросла чисельність трипільців. З'являються поселення "гіганти". Вони відкриті у Південному Побужжі біля сіл Доброводи, Талянки, Майданецьке та ін.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби зробило можливим перехід до перелогової системи землекористування Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем'яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов'язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецтва, що засвідчують численні ста­туетки , виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достат­ньо високий. Поширювалось виготовлення керамічних виробів по­бутового призначення: мисок , горщиків , макітер , глечиків , декора­тивної кераміки та модельок жител . Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис . Ці роз­писи складалися з рослинного або геометричногоорнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різ­новиди свастики тощо.

Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини. У межах помешкань трапляються також похова­ні кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура почала занепада­ти, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейський народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці часткове осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.

В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочав бронзовий вік. Його особливість — істотне поширення виробів із бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, — речі з нього використовували упродовж усього бронзового віку.

В ливарній справі з'явилися професійні майстри. Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) і скотарство (степ)

Початок епохи металів привів до кардинальних змін у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчу» про перехід від материнського до батьківського родового ладу патріархату.

Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Розвитоквиробництва і обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі об’єднуючі тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набуваючи сили, привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинило до певного соціально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно із землеробством — працездатність частина чоловічого населення вивільнилася з господарської сфери і спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.

Упродовж бронзового віку на території України існувало декілька етнокультурних груп, це були культури: ямна, катакомбна, багатоваликової кераміки, зрубної (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

До найбільших об'єднань України на зламі енеоліту та початкового етапу бронзового віку належала давньоямна культурно-історична спільність. У межах України вона займала степовеЛівобережжя та Правобережжя. Племена, що входили до її складу, об'єднувалися спільними типами господарства, де переважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крім численних курганів, виявлені сліди тимчасових стоя­нок пастухів, а також залишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с.Михайлівка на Херсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племінний центр.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників — глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини — другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося і металооб­робкою, однак вона не набула великого поширення.

 

На початку II тис. до н.е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історична спільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби, тобто ями з підбоєм). Упродовж першої половини II тис. до н.е. на території Східної Європи (в тому числі й України) відбувалися скла­дні міграційні процеси, чим зумо­влювався загальний рухливий спо­сіб життя. Від катакомбників не за­лишилося довготривалих поселень: дослідникам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. Це засвідчує кочовий характер скотарства, яке становило основу господарства цієї спільності. Водночас велика кількість збро ї у похованнях чоловіків — ознака зростання ролі військової справи.

У другій половині II — на почат­ку І тис. до н.е. степову територію Лівобережної України заселили племена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах), які при­йшли сюди із Середнього Повол­жя. Всі риси їхньої матеріальної культури засвідчують про осілий посіб життя. Поселення (деякі площею до 3 —4 га) розташовувалися на надзаплавних терасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників — скотарство і землеробство, а також металообробка (нерозвинута).

Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочових форм скотарства. Соціальна структура характеризувалася військово-політичною організа­цією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Бронзовий вік в Україні — завершальна стадія первіснообщин­ного ладу. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин — панів­них на наступному історичному етапі.

 

Експертиза фотографії. Влітку 1959 роки стали відомі результати експертизи фотографії дощечки. Висновок експертизи: Фотографія насправді — прорись. Зміст «Велесової книги» і її мова свідчать про підробку.

Писемність книги Вельми незвичайний для передбачуваного регіону і часу матеріал листа — тонкі випиляні дощечки (за іншими даними, краї їх були відрізані ножем; а не береста або церв на дерев'яній підкладці, де текст розташовувався не на дереві, а на воску). На відміну від більшості відомих стародавніх рукописів на дереві, дощечки були тонкими (0,5 см), розміром 20 на 30 см і розлініяні з двох сторін; ці параметри, на думку деяких критиків, сприяли б крихкості і розколюванню матеріалу ще в старовині. «Велесова книга» написана особливим алфавітом, що є варіантом кирилиці з деякими не властивими ні кирилиці, ні грецькому алфавіту зображеннями окремих літер. Цей алфавіт, відомий тільки по «фотографії» однієї дощечки і описам Ю. П. Міролюбова, прихильники автентичності тексту називають «в(е)лесовицей». Для кожного рядка була проведена горизонтальна лінія (як в індійському листі деванагари), під якою йшли «прикріплені букви». Саме існування докирилловского листа — «протокирилицы», а також «протоглаголицы» — вивчалося дореволюційними і радянськими ученими, але переконливих фактів про наявність такої писемності знайдено не було.

Мова Велесової книги Власне історія викладається непослідовно, народи різних епох зводяться в один час, ігноруються західна і південна гілки слов'янських племен, використовуються літературні назви історичних персонажів (відомі за римсько-візантійськими джерелами: боспорський цар Мітридат, готський вождь Германаріх, вождь антів Мезамір). Імена стародавніх героїв мають пізню славянську етимологію, відмінну від раннєславянських імен (відомих з синхронних римсько-візантійських джерел), в текстах також використовуються історико-географічні терміни, що виникли в пізньому часі. Географія представлена в розпливчатих кордонах, поєднуючи віддалені один від одного місцевості в єдиний театр дії. Велику частину текстів посідає вихваляння самих русичів із зіставленням візантійців і готів, перераховуються язичницькі боги, поверхово описуються обряди русичів.

Академічна наука вважає Велесову книгу підробленою і створеною в новітній час. Вигадник уявляв собі мову стародавніх слов'ян просто як суміш сучасних мов — російської, церковнослав’янскої, української, польської, чеської тощо, і саме так будував свій текст. Крім того, він довільно спотворював слова, замінюючи в них букви, додаючи зайві склади, обрубуючи кінці і т. п., — в наївній вірі, що все це створить враження старовини. На жаль, як і у випадку з іншими творами лінгвістів-любителів, фальш тут добре видна тільки професійним лінгвістам. Непідготовлений читач і нині може опинитися в полоні тих вигадок.

 

Писемність, літописи..

Писемність. На етапі завершення формування державності Київської Русі серед слов'ян поширюється писемність. Час опанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою проукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, "софійська" азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови.

Пізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кирилицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм, які поширювали християнство серед слов'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: " Остромирове євангеліє ", " Ізборники Святослава " 1073, 1076 рр., " Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Мстиславове євангеліє", "Повість временних літ " та ін.

Давня наука виявляла надзвичайне зацікавлення до філософії. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович . Це були люди, які цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі фрагменти з праць Платона і Аристотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Обмежені відомості з географії доповнював найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ("Топографія"), олександрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Аравії, але відкидав теорію Птоломея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площа чотирикутної форми, замкнена стінами. З українських описово географічних творів найбільшої популярності набули " Ходіння" Данила Мниха», чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

 

Літописи. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками розвинулось і українське літописання. Вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так званий Літопис Аскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літописання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літописний звід, названий автором "Повість временних літ". Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ятьох списках, починаючи з XV ст. В Іпатіївському збірнику відбито історичні події XI—XIII ст.
Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис "Повість временних літ. Другу частину Іпатіївського збірника складає "Київський літопис", основним змістом якого є відображення боротьби Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літописів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину "Іпатіївського збірника". Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літературний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинськийлітопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про "Євшан-зілля".

Мислителі Київської Русі. Книжна справа

10. Мислителі Київської Русі. Література. Книжна справа. Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа. Князь Ярослав Мудрий наказав перекладати й переписувати книги: "зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги много". З часом кількість таких фахових переписувачів значно збільшилася. Готова до читання книга цінувалася дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень.
Довго й ретельно виготовляли обкладинку книги. Як правило, оправляли її в тонко стругані дошки, покриті шкірою, оздоблювали золотом, сріблом і дорогоцінним камінням, майстерно виготовляли різні орнаменти. Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.
У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним •— перші рядки, звідси вираз "червоний рядок", а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.
Перед писанням сторінки розлініювали писалом з рогу, без барвника, при цьому визначали також поля. Лівий бік завжди ідеально рівний, а рядки праворуч під це правило не підпадали. Порожні місця заповнювали різними позначками: крапками, рисочками тощо; часто їх виконували кіновар'ю. Допоміжний апарат — колонтитули, колонцифри — також писали червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою.
В оформленні староруської книги широко використовували декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли назва або слово відігравали роль орнаменту, їх писали червоною фарбою, а в престижних виданнях — золотом.
Рукописна книга була насичена ініціалами, що виконували декоративні й символічні функції. Вражає їх розмаїтість: геометричні, каліграфічні, рослинні, сюжетні та змішані мотиви. Нерідко зустрічаються зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів, орачів, воїнів тощо. Ініціали-гіганти, що характерні для європейської рукописної книги, у руській майже не зустрічаються або зустрічаються дуже рідко, причому за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.
Широко і зі смаком на сторінці компонувалися заставки, їх завдання — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути від 3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де їх набагато більше. У композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що орнаменти будувалися на традиційних елементах та колористичних рішеннях української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше — рамки і таблиці.
Важливою частиною художнього оформлення рукописної книги були мініатюри. Вони поділяються на вихідні, або лицеві, й ті, що власне "відкривають" текст. Зображення займало цілу сторінку. Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на полях. Характерна особливість цього періоду — велика кількість ілюстрацій, що становили цикли по два-три, а то й більше зображень. Окрім функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з великою кількістю ілюстрацій прийнято називати лицевими. Це прекрасні, високохудожні твори.
Усі рукописні книги "одягалися" в оправи для захисту та надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися добре висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою, а подекуди й коштовними тканинами, металевими прикрасами — жуковинами та середниками, які були багато орнаментовані. Жуковини прикрашали золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали сюжетні сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними. Обов'язковим елементом були орнаментовані застібки, відлиті з металу, найчастіше з бронзи.
За окремим замовленням обріз рукописної книги оброблявся спеціальним інструментом по кольоровому або золотому тлу. Ця техніка називалася басменням. Відтак книга була схожа на коштовну річ або ювелірний виріб. Більшість майстрів рукописної книги невідома, лише зрідка ми подибуємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити про школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону, де активно використовувалися місцеві особливості декоративного мистецтва та кращі досягнення рукописання в Європі. Рукописні книги стали цінним надбанням нашої культури.
11. Літературні пам'ятки Київської Русі.
Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.
У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клятвовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.
Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь... сгадал есьм с митрополитом Ларионом..." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".
Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова...". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.
У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого — "закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.
Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.
Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.
На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменності".

Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис під 1037 роком. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань — художньої, юридичної, історичної.

Окрім книгозбірні при Софійському соборі, дещо пізніше виникла велика бібліотека при Києво-Печерському монастирі, до складу якої увійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею — одним з ченців монастиря, колишнім чернігівським князем. Незабаром з’явилися бібліотеки в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі.

Усе це дає підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою індустрією. У ній чітко виділяється два напрями: це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також — оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному ґрунті. Переважала перекладна література. Захоплення книжною справою для великого князя Ярослава Мудрого виступало складовою частиною зусиль, спрямованих на визволення з-під візантійського духовного опікування. Цим, зокрема, пояснюється та, на перший погляд, парадоксальна обставина, що книжки з великокнязівської бібліотеки були перекладом не візантійських джерел, а переважно авторів IV—VIII ст. - грецької церковної класики.

Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішим були переклади Нового Заповіту, особливо " Четвероєвангелія " та " Апостола ". Найдавніші з відомих нам перекладів Євангелія належать до XI—XII ст. (Архангельське, Галицьке, Мстиславове). Найдавніші ж "Апостоли" датуються 1195 і 1220 pp.
Біблійна література Київської Русі була представлена також апокрифами і житійною літературою.
Апокрифи (від грецького — таємничий, прихований) — твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) — це агіографічна література, яка була продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались подвиги найвидатніших християнських діячів — святих, змальовувалось їхнє життя й чудеса, що вони їх начебто творили з ласки Божої.. У добу Київської Русі були відомими переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater — отець).. Це — оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії або ченців якоїсь певної общини, скажімо, Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Синайського, Скитського, Римського та ін. патериків. Найпопулярнішими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.