Основні напрямки моніторингу СТС

 

Основні напрямки моніторингу СТС представлені на рис. 12.2.

Рис. 12.2. Напрямки моніторингу СТС

 

Моніторинг демографічних і міграційних процесів повинен визначити закономірності в демографічних і міграційних процесах і повинен будуватися таким чином, щоб відобразити основні особливості відповідних процесів на всій території України.

Соціально-економічна криза 90-х г. XX ст. в Україні спричинила негативні тенденції у відтворенні населення України, що призвело до значного скорочення потенціалу, накопиченого попередніми поколіннями.

Демографічна ситуація в країні в останні роки ускладнюється настільки, що є всі підстави вважати Україну зоною демографічної кризи з особливо складним становищем у сільській місцевості й в окремих регіонах. Скорочення чисельності населення в країні має негативні наслідки як з погляду демографічної основи його відтворення, так і з економічної точки зору: зміни в статевіковій структурі населення впливають на можливості стабілізації економіки, зростання обсягів виробництва, соціально-економічний розвиток. Зростає кількість регіонів, охоплених депопуляцією.

Населення України продовжує скорочуватися. І хоча темпи скорочення трохи сповільнилися, в 2007 році жителів країни все-таки стало менше на 273,3 тис осіб і склало на початок 2008 року 46 372 700 осіб.

Зменшення чисельності населення відбувалося тільки в результаті природного скорочення, тобто через низьку народжуваність у країні, що не покриває смертність населення.

В 2007 році також зафіксовано 16,8 тис. осіб міграційного приросту населення.

Фахівці відзначають, що в 2007 спостерігається збільшення народжуваності й зменшення смертності. Так, інтенсивність народжуваності за цей період зросла в цілому з 9,8 до 10,2 дитини на 1 тис. населення. Найвищий серед регіонів рівень народжуваності на 1 тис. населення спостерігався в Ровенській області (13,2%), а найнижчий – у Сумській і Чернігівській областях (7,8%).

Практично у всіх регіонах країни жінки, як правило, йшли двудітною моделлю. А матері, що народили єдину дитину – явище, найбільш характерне для східно-центрального й, у меншій мері, південного регіону й м. Києва. Тут частка однодітних матерів коливається в межах 38-50%. Багатодітні мами, що народили за своє життя трьох і більше чад, живуть, як правило, у західному, частково в центральному (Житомирська й Хмельницька області) регіонах і Херсонській області. Тут питома вага жінок репродуктивного віку, що народили в різний час трьох і більше дітей, досягає 20-31%.

За даними опитування, проведеного Дніпропетровським обласним центром соціологічних досліджень і Центром політичних досліджень, серед жителів м. Дніпропетровська в липні 2005 р., 63,8% респондентів уважають, що сучасна міська родина повинна мати двох дітей, 16,3% - що такій родині досить одного, а 13,3% – три дитини. Кожен другий з опитаних уважає, що нині необхідно приймати спеціальні заходи щодо сприяння народжуваності в місті. Серед інших найчастіше називалися міри, що сприяють підвищенню матеріального добробуту молодих родин, поліпшенню їхнього соціального забезпечення, медичного обслуговування, розв'язанню житлового питання.

Високий коефіцієнт народжуваності, тобто такий, котрий свідчив про приріст населення, в Україні спостерігався в післявоєнний період й в 80-і роки, коли була цілеспрямована державна політика в підтримку народжуваності.

Сьогодні за показниками народжуваності Україна займає одне з останніх місць у Європі – сумарний коефіцієнт народжуваності становить 1,2 (тобто 1,2 дитини розраховуючи на одну жінку). У той час, як для простого відтворення населення, заміни покоління батьків тією же чисельністю покоління дітей необхідно, щоб цей показник був не менше двох.

Народжуваність дуже пов'язана із соціально-економічним розвитком країни. Крім того, українська жінка все частіше зараз залучається в нашій країні до економічної діяльності, як у західних країнах; усе більше з них прагнуть зробити кар'єру й забезпечити себе відповідними стабільними заробітками. Тому сьогодні народжуваність у молодих жінок у віці 25-29 років зменшилася в 1,7-1,2 рази, у той час як жінки у віці 20-24 року майже в 2 рази скоротили народжуваність, тобто йде тенденція до більше старшої вікової групи молодих матерів.

Найбільш показовім збільшенням народжуваності може стати досвід скандинавських країн. Там пішли по шляху, що жінка може сполучати роботу із сімейними обов'язками й не ставити хрест на своїй кар'єрі й благополуччі родини. Це гнучкий графік роботи, можливість чоловіку (батькові) взяти оплачувану відпустку по догляду за дитиною. У європейських країнах з найвищими показниками народжуваності дуже високий рівень економічної активності жінок. Зараз у Норвегії 90% чоловіків при народженні дитини беруть таку відпустку: період, коли папа «працює» ще й мамою, і за ним повністю зберігається зарплата. Результат такої політики – не тільки збільшення народжуваності, але й поліпшення сімейних відносин.

Сьогодні збільшення населення спостерігається тільки в країнах, що розвиваються, найбільша народжуваність – в азіатських країнах і Китаї.

Зниження народжуваності в наш час є глобальним процесом, характерним для багатьох країн. У цілому третина держав миру має сумарний коефіцієнт народжуваності нижче рівня простого відтворення. А серед країн колишнього СРСР тільки Таджикистан, Узбекистан і Киргизія можуть похвастатися розширеним приростом населення.

У глобальному масштабі зниження народжуваності в розвинених країнах стало помітним явищем уже в 60-х роках минулого сторіччя. Згідно із прогнозами демографів, якщо така тенденція збережеться й надалі, те демографічна карта миру в XXI столітті буде істотно відрізнятися від тієї, котра спостерігалася ще недавно. Після Другої світової війни населення Європи в 2,4 рази перевищувало населення Африки, а сьогодні вже по кількості жителів європейський континент відстає від африканського. По деяких прогнозах, до 80-х років нинішнього сторіччя населення Азії, Африки й Латинської Америки буде становити 90% від усього населення земної кулі, Європи – не набагато більше 5%, Північної Америки – близько 4%, Австралії й Океанії – 0,5%.

Смертність населення в 2007 році становила 16,4 осіб на 1 тис. населення. Найвищий рівень смертності зареєстрований у Чернігівській області (22,6%), а найнижчий – у Києві (11,4%).

Ще одна проблема України, раніше властива лише розвиненим країнам, – старіння населення. Дослідники говорять сьогодні про «геронтологічну революцію» – революцію старих. Найбільше інтенсивно процес старіння суспільства буде відбуватися між 2010 й 2040 р., коли в пенсійному віці опиняться післявоєнні покоління, що народилися в період «бебібума». В Україні процес старіння населення має свою особливість. З одного боку, як і на Заході, він обумовлений спадом народжуваності. З іншого боку – підвищенням смертності в працездатному віці. За даними статистики, імовірність умерти в працездатному віці для українських чоловіків в 1,5 рази вище, ніж для європейських.

Відповідно до звітів Держкомстату, в 2007 році було зареєстровано
416,4 тис шлюбів, що більше, ніж було у відповідному періоді минулого року (61,4), а реєстрація розлучень залишилася майже на рівні 2006 року (178,4).

Погіршення стану навколишнього середовища, низький рівень життя значної долі населення визначає збільшення рівня захворюваності й смертності населення. Особливо небезпечні тенденції зростання смертності населення в працездатному віці, і найбільше серед чоловіків. Ускладнює демографічні проблеми й активна міграція населення. Серед мігрантів більшу долю становлять висококваліфіковані фахівці. Кілька мільйонів громадян України, залишаючи свої родини, працюють за рубежем.

На рис. 12.3 графічно відобразимо динаміку основних демографічних показників за 2001 - 2006 рр.

 

Рис. 12.3. Темп росту основних демографічних показників за
2001 - 2006 рр. (у % до попереднього року)

 

В 90-і роки в Україні відбувалися динамічні міграційні процеси, які істотно вплинули на етнічний склад населення, його освітні, професійну й вікову структури. Тут рівною мірою інтенсивними були як імміграція, так й еміграція. Особливо потужним був міграційний вибух в 1991-1992 р., у період розпаду Радянського Союзу. Величезні потоки мігрантів кинулися як в Україну, так і з її. За сім років (1991-1997) в Україну на постійне місце проживання прибуло 1995685 осіб, а із країни вибуло за кордон на постійне місце проживання 1929608 осіб. За тенденціями останнього років, починаючи з 1994, еміграція перевершує імміграцію (приводячи ці дані, нагадаємо, що тут враховано лише тих мігрантів, які приїжджають і виїжджають на постійне місце проживання).

Україна була привабливою країною для мігрантів тільки до середини 1993 року. Після цього тенденція змінюється на зворотну – із країни стали більше виїжджати, чим приїжджати в неї. Головною причиною зростання еміграції в Україні стала затяжна соціально-економічна криза, що породжувала масову незадоволеність, непевність у майбутньому й недовіру до влади, що не зуміла запропонувати чітку, зрозумілу всьому населенню програми виходу суспільства із кризового стану. Багато безробітних, частково зайнятих, а також тих, хто працює, але місяцями не одержує за свою працю заробітної плати, втративши надію знайти місце додатка своїх сил у своїй країні, направляють погляди за кордон. Інший мотив еміграції з України акумулюється в більше складному психологічному феномені. Він проявляється як бажання переїхати на свою історичну батьківщину, возз'єднатися зі своїм етносом, інтегруватися в ту культуру, з якої себе ідентифікує особистість. Отже, у процесах еміграції населення з України в країни далекого зарубіжжя проглядається два мотиваційних аспекти – економічний й етнічний. Ці аспекти не суперечать один іншому, і часто взаємодоповнюються.

Моніторинг доходів і рівня життя населення включає систематичне вивчення рівня життя, її динаміки й диференціації за основними соціально-професійними й соціально-демографічними групами населення, і за окремими регіонами України. Основні висновки й пропозиції цього напрямку здійснення моніторингу повинні сприяти більш об'єктивному сприйняттю органами влади реальних результатів внутрішньої соціально-економічної політики.

З початку періоду економічного зростання в Україні відбулися позитивні зрушення у формуванні доходів населення: зростає реальна заробітна плата, збільшується її частка в сукупних доходах населення, саме заробітна плата перетворилася в основний фактор нерівності населення за доходами, почали зростати значимість пенсійних виплат у бюджетах пенсіонерів. Однак зберігається ряд складних проблем: загальний рівень доходів залишається низьким по стандартах країн не тільки з розвитий економікою, але й з перехідною економікою; оцінка добробуту населення за середніми показниками приховує збільшення відриву заможних верств від іншого населення, спостерігаються істотні регіональні розбіжності в рівнях доходів, насамперед заробітної плати; незважаючи на істотне зниження бідності, обумовленої за абсолютними критеріями, не вдається досягти відчутного прогресу щодо зменшення бідності, визначеної з урахуванням майнового розшарування.

Ключовою проблемою залишається досягнення суспільно прийнятного рівня, структури, диференціації доходів від трудової діяльності, у першу чергу, заробітної плати. При цьому доходи від зайнятості повинні бути матеріальною основою добробуту не тільки для працюючих й їхніх родин, але й для всього населення.

Останнім часом уряд України вживає певні заходи з підвищення рівня доходів населення. Державні програми передбачають скорочення розмірів заборгованості з заробітної плати, реформування пенсійної системи, збільшення витрат на освіту й охорону здоров'я.

У доларовому еквіваленті оплата праці в Україні виявляється меншого щодо оплати праці в США в 12 разів, у Франції – в 9 разів, у Великобританії й Німеччині – майже в 8 разів.

Заробітна плата найманих робітників була основним джерелом доходів населення (42,7%). Прибуток і змішаний доход від підприємницької діяльності й виробництва продукції для власного кінцевого споживання становили 14,8% загальних доходів. Усе ще не відіграють належну роль доходи від власності, зокрема від операцій з нерухомістю й цінними паперами. Це є наслідком, насамперед, безладу у корпоративних відносинах, відсутністю належного захисту прав власників, нерозвиненості фондового ринку й гнітючого продажу акцій поза його межами.

Середній розмір заробітної плати у серпні 2008 року становив 1872 грн. Залишається значної диференціація заробітної плати працівників за видами економічної діяльності.

Найвищі розміри номінальної заробітної плати в серпні 2008 року спостерігалися у працівників, які займаються такими видами економічної діяльності: діяльність авіаційного транспорту (4304 грн.), фінансова діяльність (3952 грн.), що в 2,3 - 2,1 рази перевищує середній рівень заробітної плати за видами економічної діяльності по Україні. Низкою залишається заробітна плата в працівників за такими видами економічної діяльності: рибальство, рибництво (897 грн.); охорона здоров'я й надання соціальної допомоги (1159 грн.); сільське господарство, полювання й пов'язані з ним послуги (1274 грн.), що становить 47,9 - 68,1 відсотка середнього рівня заробітної плати за видами економічної діяльності по Україні.

Зберігається диференціація заробітної плати по регіонах країни. Як і раніше, найвищі її розміри були в м. Києві (3110грн.), Донецької (2151 грн.), Дніпропетровської (1964 грн.), Київської (1925 грн.) областях, де рівень номінальної заробітної плати перевищував на 66,1 – 62,8 відсотки середній рівень по економіці країни. Низьким залишився розмір середньої заробітної плати в Тернопільській (1321 грн.), Херсонської (1400 грн.), Чернівецької (1437 грн.), Чернігівської (1445 грн.), Волинської (1451 грн.), областях, де розмір заробітної плати становив 70,6 - 77,5 відсотка середнього рівня по економіці України. У харківської обл. – 1738 грн.

Метою моніторингу зайнятості, ринку праці й безробіття є визначення масштабів ринку праці, запобігання масового безробіття, найбільш повне й ефективне використання трудового потенціалу, без чого не можливо наступний соціально-економічний розвиток суспільства.

Зайнятість і безробіття.

Ринок праці й процеси які відбуваються на ньому прямим образом впливають як на рівень життя населення. Формування ринку праці в Україні відбувалося в екстремальних умовах перехідного періоду. Відсутність у суб'єктів ведення господарства досвіду діяльності в ринкових умовах, слабість організацій працівників і низька результативність соціального діалогу на фоні гострої економічної кризи обумовили складний характер розвитку вітчизняного ринку праці.

Основні показники ринку праці у 2001 – 2006 рр. за даними держкомстату України наведені у табл. 12.1 [9].

Аналіз даних, наведених у табл. 12.1 показав, що чисельність економічно активного населення в Україні з 2001 року по 2004 рік зменшилась на 145,7 тис. осіб або на 0,006 %.

При цьому на 0,1% зменшилась й чисельність економічно активного населення в порівнянні до населення відповідної вікової групи (вік від 15 до 70 років). У 2005 р. спостерігається приріст економічно активного населення по відношенню до 2004 р. у віці з 15 до 70 років на 0,35%, однак при цьому чисельність даної категорії трудових ресурсів у 2005 році в працездатному віці зменшилась в порівнянні з 2004 роком на 0,005%. Це свідчить про збільшення на ринку праці молоді у віці до 16 років та пенсіонерів, що є негативною реакцією на погіршення рівня доходу домогосподарств. У 2006 р. ситуація змінилася на краще, оскільки при зменшенні чисельності економічно активного населення на 0,16% або на 35,4 тис. осіб спостерігається збільшення економічно активного населення у працездатному віці на 0,31% або на 64,2 тис. осіб.

Таблиця 12.1