Фінансово-правове регулювання ринків фінансових послуг.

Загальна лібералізація торгівлі у сфері фінансових послуг змушує країни виробляти фінансові послуги та обмінюватися ними на основі зіставних переваг. Прикладом цього може бути встановлений на рівні національних законодавств дозвіл на вход­ження іноземних банків, зокрема через їхні філії, до національ­них банківських систем. Так, з кінця 1990-х рр. філії іноземних банків (переважно європейських* було відкрито в Польщі, Че­хії, Болгарії, Литві, Словаччині, Латвії, Естонії тощо. В Україні філії іноземних банків стали частиною національної банківської системи з 2008 р., відколи країна ввійшла до СОТ.

Згідно зі ст. XVI Генеральної угоди про торгівлю послугами, кож­на країна-член має надати постачальникам послуг будь-якої іншої країни-члена режим, не менш сприятливий, ніж наданий згідно з пра­вилами, обмеженнями і умовами, узгодженими і зазначеними в її роз­кладі (конкретні зобов'язання країни-члена із зазначенням часових рамок їх виконання*, і дати набуття чинності такими зобов'язання­ми. Згідно зі ст. XVII, у секторах, які входять до національного роз­кладу, за виконання умов та кваліфікаційних вимог, обумовлених у ньому, кожна країна-член має надати постачальникам послуг будь-якої іншої країни-члена щодо всіх заходів, які стосуються поставки послуг, режим, не менш сприятливий, аніж той, що його вона надає своїм постачальникам послуг. Разом із тим слід зауважити, що ще на початку 2002 р. із 145 країн-членів СОТ лише 31 не мала обмежень у фінансовому секторі.

Розглядаючи ринки фінансових послуг та державне регулю­вання на цих ринках як предмет регулювання нормами фінан­сового права, необхідно розуміти багатоаспектність, комплекс­ність відносин, що виникають на таких ринках між їх суб'єктами. Тому межі втручання фінансово-правового регулювання у від­носини на ринках фінансових послуг, які є складовою правового регулювання публічних фінансів, потрібно чітко розуміти й базувати на предметі та ознаках власне фінансового права.

Слід визнати, що публічний характер правового регулювання публічних фінансів поширюється не лише на бюджетні або податкові відносини, на відносини стосовно здійснення публічних видатків або управ­ління чи обслуговування державного боргу, не тільки на відноси­ни щодо формування публічних фондів коштів (як бюджетних, так і позабюджетних* тощо. Правове регулювання публічних фінансів провадять і на національних та міжнародних ринках фінансових послуг. Разом із тим слід розуміти, що далеко не всі дії на ринках фінансових послуг підпадають під фінансово-правове регулювання. Більшість із них є предметом цивільно-правового або господарсько-правово­го регулювання. І тому, розглядаючи ту чи ту діяльність на ринку фінансових послуг як предмет правового регулювання, необхід­но чітко відмежовувати її предмет, і лише після цього застосову­вати правові засоби, притаманні певній галузі права.

Загалом під фінансовою послугою чинне законодавство ро­зуміє операцію з фінансовими активами, яку здійснюють в ін­тересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб. У випадках, передбачених законодавством, фінансові послуги надають за рахунок коштів, залучених від інших осіб з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансо­вих активів.

Національний підхід щодо визначення фінансових послуг та фі­нансових інструментів, що обертаються на ринках фінансових по­слуг, цілком відповідає прийнятим міжнародним та європейським стандартам у цій сфері.

Зокрема, Директива 2004/39/ЄС Європейського Парламенту та Ради «Про ринки фінансових інструментів», що вносить зміни до Директив Ради 85/611/ЄЕС і 93/6/ЄЕС та Директиви 2000/12/ЄС Європейського Парламенту та Ради і припиняє дію Директиви Ра­ди 93/22/ЄЕС від 21.04.2004 р., спрямовує свою регуляторну дію на створення цілісного фінансового ринку, на якому інвестори ефектив­но захищені й забезпечується охорона ефективності та цілісності всього ринку; встановлює загальні регуляторні вимоги щодо інвести­ційних компаній, ліцензованих на території ЄС, та вимоги, що регу­люють функціонування регульованих ринків й інших торговельних систем, для запобігання напівпрозорості чи розколу на одному ринку внаслідок підриву ефективного функціонування європейської фінан­сової системи загалом.

Під фінансовими інструментами Директива розуміє: (1* цінні па­пери, що підлягають обігу; (2* інструменти грошового ринку; (3* цін­ні папери інститутів спільного інвестування; (4*—(7*, (10*: опціони, ф'ючерси, свопи, форвардні відсоткові угоди та будь-які інші деривативні контракти стосовно цінних паперів, товарів тощо; (8* деривативні інструменти для передачі кредитного ризику; (9* фінансові ко­нтракти щодо різниці.

Директива містить перелік послуг з інвестування та види інвести­ційної діяльності, зокрема прийняття та передача замовлень щодо одного чи більше фінансових інструментів; виконання замовлень від імені клієнтів; здійснення операцій за власний рахунок; управління активами; консультування з інвестування; андеррайтинг фінансових інструментів та/або розміщення фінансових інструментів на основі твердих зобов'язань; розміщення фінансових інструментів без твер­дих зобов'язань; керування багатосторонніми торговельними засоба­ми. Директива визначає критерії прозорості й інтегрованості фінан­сового ринку.

В Україні, відповідно до статей 1 та 4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-НІ (зі змінами*, до фінансових послуг та операцій з фінансовими активами належать: випуск пла­тіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінансовими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо їх подальшого повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику (й на умовах фінансового кредиту*; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфері страхування й накопичувального пенсійного страхування; торгівля цінними паперами; факторинг. До фінансових послуг можна зараховува­ти також інші операції, що відповідають визначеним вище кри­теріям.

Право на здійснення операцій з надання фінансових послуг належить фінансовим установам, а у випадках, коли це прямо передбачено законом, і фізичним особам—суб'єктам підприєм­ницької діяльності. Надання фінансових послуг переважно є виключним видом діяльності фінансової установи. Дане об­меження, як і решта обмежень щодо надання окремих фінан­сових послуг, закріплено в законах про діяльність відповідних фінансових установ та нормативно-правових актах державних органів, що регулюють ринки фінансових послуг. Разом із тим у нормативно-правових актах може передбачатися можливість надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статутом не є фінансовими установами. У та­кому разі відповідно до законодавства фінансові послуги надаватимуть суб'єкти підприємницької діяльності на підставі дого­вору.

Під ринками фінансових послуг розуміють сферу діяль­ності учасників ринків фінансових послуг із метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінан­сових послуг належать професійні послуги на ринках банків­ських, страхових, інвестиційних послуг, операцій із цінними па­перами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

У широкому розумінні фінустановами є установи, організа­ції, що займаються рухом, інвестуванням або кредитуванням грошових коштів, діяльністю з фінансовими інструментами або наданням фінансових послуг. Фінансові установи входять до фінансової системи держави і виконують операції з фінансо­вими ресурсами, беруть участь у здійсненні або регулюванні фі­нансових відносин та зв'язків.

За ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова установа — це юридич­на особа, яка надає одну чи кілька фінансових послуг і яку внесено до відповідного реєстру, встановленого законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбар­ди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститу­ти спільного інвестування (корпоративні й пайові інвестиційні фонди* та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг з урахуванням вимог антимо-нопольного законодавства та законодавства про захист від не­добросовісної конкуренції.

За чинним законодавством, фінансові установи можуть ство­рюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо зако­ни з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень. Наприклад, ЗУ «Про банки і банківську діяльність» закріплює, що банки можна ство­рювати у формі акціонерного товариства або кооперативного банку (ст. 6*. Корпоративні інвестиційні фонди, відповідно до ст. 7 ЗУ «Про інститути спільного інвестування (пайові та кор­поративні інвестиційні фонди*», створюють у формі відкрито­го акціонерного товариства. Особа набуває статусу фінансової установи лише після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру. Такими є Державний реєстр фінансових установ, Державний реєстр банків тощо.

Публічні аспекти організації діяльності на ринках фінансо­вих послуг передусім полягають у сфері організації та здійснен­ня державного регулювання таких ринків.

Чинне законодавство визначає як мету державного регу­лювання ринків фінансових послуг в Україні:

1* провадження єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2* захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3* створення сприятливих умов для розвитку та функціону­вання ринків фінансових послуг;

4* надання умов для ефективної мобілізації й розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5* забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг і захисту прав їх учасників;

6* дотримання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7* запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8* контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9* сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фі­нансових послуг.

Реалізація зазначених цілей на практиці передбачає застосу­вання правового інструментарію, серед якого провідне місце по­сідають механізми та способи правового регулювання, визначе­ні нормами фінансового права. Водночас певний регулювальний вплив на функціонування ринків фінансових послуг чинять норми господарського права (наприклад, стосовно запобігання монополізації та недопущення недобросовісної конкуренції* й адміністративного права. Зрозуміло і те, що власне фінансові послуги будуються, переважно, на цивільно-правових засадах.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових по­слуг здійснюється шляхом:

1* ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцен­зування діяльності з надання фінансових послуг;

2* нормативно-правового регулювання діяльності фінансо­вих установ;

3* нагляду за діяльністю фінансових установ;

4* застосування уповноваженими державними органами за­ходів впливу;

5* інших заходів із державного регулювання ринків фінан­сових послуг.

Органами, що здійснюють державне регулювання ринків фі­нансових послуг, є:

• Національний банк України — щодо ринку банківських послуг;

• Національна комісія з регулювання ринків фінансових по­слуг України — щодо інших ринків фінансових послуг;

• Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку України — щодо ринків цінних паперів та похідних цінних па­перів.

• Антимонопольний комітет України й інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансо­вих послуг та отримують від них інформацію у межах повнова­жень, визначених законом.

Між органами, що здійснюють державне регулювання на ринку фінансових послуг, налагоджено відповідну координацію діяльності та організовано постійну співпрацю.