Інститут загальнообов’язкового страхування в системі фінансового права

Питання про місце страхового права в системі права не раз притягувало вчених, які на цей рахунок висловлювали різноманітні судження.

Багато з них вважають, що страхове право слід розглядати як комплексну галузь права. Одним з перших, хто в юридичній літературі звернув увагу на багатовимірність системи права і здійснив спробу зумовити існування наряду з основними комплексних галузей права, був В.К. Райхер, який у першу чергу до комплексних відносив страхове право. На думку Ю.К. Толстого, для віднесення страхового права до комплексної галузі права є всі ознаки. По-перше, воно має своїм предметом різноманітні суспільні відносини; по-друге, складається з норм основних галузей права; по-третє, в ньому застосовуються різноманітні методи правового регулювання, запозичені з основних галузей права, і нарешті, норми страхового права можуть входити до складу інших комплексних галузей права. З такою позицією погодитись досить важко, оскільки відбувається досить грубе змішування таких категорій, правових явищ як страхове законодавство та правовий інститут страхування, що є неприпустимим.

У літературі зі страхового права висловлювався погляд про те, що обов’язкове страхування належить до інститутів публічного права. В.І. Серебровський указував, що «справді ми маємо перед собою різновид особливого інституту публічного права – обов’язкове виконання публічно-правового наказу зобов’язаною до цього особою». На думку М.В.Гордона, правовідносини з обов’язкового страхування виходять за рамки цивільного права. Тут укладення договору відсутнє, а органи страхування ведуть облік об’єктів, визначених законом; усі ці об’єкти вважаються застрахованими, і плата з їх власників стягується в обов’язковому порядку. Тому відносини з обов’язкового страхування належать до інституту фінансового права.

Не будемо заперечувати, що відносини, які виникають у сфері страхування, носять досить склад­ний характер і регулюються нормами кількох галузей права: адміністративного, цивільного, господарського і фінансового. Зокрема, регулюванню страхових відносин присвячена глава 67 Ци­вільного кодексу та ст.ст. 352-355 Господарського кодексу. Велика частина відносин у галузі страхування керуються нор­мами фінансового права, адже при страхуванні виникають гро­шові перерозподільні відносини. Наявність обставин, які мо­жуть нанести шкоду здоров'ю, життю або майну фізичних і юридичних осіб, примушують страхувальників частину націо­нального доходу, яка їм належить, передати на утворення страхових фондів. Причому участь у створенні цих фондів мо­же бути обов'язковою (при обов'язковому страхуванні — ст. 7 Закону України "Про страхування"* або добровільною (ст. 6 Закону "Про страхування"*. Ці фонди в Україні не належать державі, і вона не втручається в конкретні страхові відносини страхови­ків і страхувальників. Однак держава підтримує публічний фінансовий інтерес усіх учасників страхових відносин, і не тільки регулює частину відносин методом владних приписів, але й частину витрат на виплату відшкодувань працівникам бюджетних установ, які служать у особливо небезпечних умо­вах (військовослужбовці, митники, пожежники, службовці органів внутрішніх справ тощо*, бере на себе за рахунок кош­тів Державного бюджету. Крім того, держава визначає порядок одержання ліцензії і ліцензійні умови для здійснення страхової діяльності в ст. 38 Закону України "Про страхування", у Ліцензійних умовах здійснення страхової діяльності. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг", Положення про Національну комісію з регулювання рин­ків фінансових послуг, уповноваженим дер­жавним органом, що здійснює видачу ліцензій на здійснення страхової діяльності і нагляд за діяльністю страховиків, є Національна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Якість правового регулювання залежить від того, наскільки правильно норми враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високим є рівень загальної та правової культури суб’єктів даних відносин.

У світовій практиці існує три типи фінансово-правового регулювання діяльності у сфері страхування:

1* коли фінансово-правове регулювання у сфері страхування здійснюється на рівні центральних виконавчих органів влади (Україна, Росія, Велика Британія, ФРН*, що є найбільш поширеним;

2* фінансово-правове регулювання здійснюється як на державному рівні, так і на рівні провінцій (Канада*;

3* фінансово-правове регулювання страхової діяльності здійснюється на рівні суб’єктів федерації (США*.

Під фінансово-правовим режимом страхування розуміється особливий порядок правового регулювання, встановлений для фінансово-правових відносин страхової галузі, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правового регулювання.

Фінансово-правове регулювання діяльності у сфері страхування з боку держави проявляється у:

- прийнятті нормативних правових актів, що регулюють страхову діяльність (у тому числі й тих, що регулюють фінансові відносини у цій сфері*;

- встановленні обов’язкового страхування в інтересах суспільства та окремих категорій його громадян (державне обов’язкове страхування повністю знаходиться у сфері фінансово-правового регулювання*;

- проведенні спеціальної фінансової політики (ця функція повністю знаходиться у сфері фінансово-правового регулювання страхової діяльності з боку держави*;

- встановленні різноманітного роду податкових пільг суб’єктам страхової справи для стимулювання їх діяльності (застосування пільг у сфері оподаткування та інвестиційної діяльності регулюється нормами фінансового права*;

- створенні правового механізму, що забезпечує нагляд за діяльністю суб’єктів страхової справи й дотриманні ними вимог законодавства, у тому числі й фінансового, що регламентує відносини у сфері страхування.

Особливості правовідносин, які виникають при обов’язковому страхуванні, дозволяють віднести їх до числа правовідносин, які регулюються фінансовим правом. Так, характерними рисами страхових правовідносин з державного обов’язкового страхування як фінансово-правових є: по-перше, встановлення державою видів, порядку і умов обов’язкового страхування, яке здійснюється як за рахунок засобів самих страхувальників (обов’язкове страхування *, так і за рахунок відповідних бюджетів (державне обов’язкове страхування *.

По-друге, наявність державного контролю (нагляду * в цій сфері чи безпосередня участь держави (уповноваженого органу * в якості обов’язкового суб’єкта з обов’язкового державного страхування.

По-третє, застосування переважно імперативного методу при регулюванні виникнення, зміни і припинення правовідносин, тобто норми фінансового права визначають систему й організацію страхування, його види, порядок обов’язкового страхування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стійкості страховиків, а також здійснення державного нагляду за страховою діяльністю.

Втручання в діяльність страховиків з боку державних та ін­ших органів, якщо воно не пов'язане з повноваженнями орга­нів, які здійснюють державний нагляд і контроль за діяльніс­тю страховиків, заборонено.

Ст. 116 Конституції України поклала на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, податкової по­літики, політики соціального захисту населення.

В галузі стра­хування Законом України "Про страхування" на Кабінет Міністрів покладено встановлення розміру плати за видачу ліцензії на страхову діяльність; визначення порядку і правил проведення обов'язкового страхування, встановлення особли­вих умов ліцензування обов'язкового страхування, розмірів страхових сум та максимальних розмірів страхових тарифів або методику розрахунків. Кабінет Міністрів України встановлює випадки та умови, коли із централізованих страхових резервних фондів виплачу­ються компенсації за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю по­терпілих у дорожньо-транспортних подіях, або інших випад­ках (ст. 13 Закону України "Про страхування"*. За вимогами Закону України "Про страхування" страховик створює гарантійний фонд. Законом визначені і джерела цього фонду: додатковий, резервний капітал та сума нерозподіленого прибутку.

Для забезпечення виконання страховиками зобов'язань що­до окремих видів обов'язкового страхування за Законом Украї­ни "Про страхування" страховики можуть утворювати центра­лізовані страхові резервні фонди і органи, які управлятимуть цими фондами. Положення про централізовані страхові резервні фонди затверджує Національна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Фонди діють на підставі статутів, що затверджуються у порядку, визначеному законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Управління ними здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб’єктів соціального страхування: роботодавцями та застрахованими особами.

Управління фондами загальнообов’язкового державного соціального страхування здійснюють правління та виконавчі дирекції страхових фондів, які забезпечують визначені законами конкретні види соціального страхування.

Джерелами централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від роз­міщення коштів централізованих страхових резервних фондів.

Перехід від фінансування загальнообов’язкового державного соціального страхування через систему податків до системи внес­ків має принципове значення, оскільки поняття «соціальний податок» та «страхові внески» різняться як за соціально-еконо­мічною природою, так і за роллю й призначенням у соціальному захисті.

Страхові внески — це форма резервування заробітної плати, яка забезпечує матеріальні виплати та надання соціальних послуг працівникам у разі настання страхового випадку.

Підміна страхових внесків єдиним соціальним податком за прикладом Російської Федерації позбавила б їх цільового призначення. Фінансові механізми соціального страхування у такому разі знову трансформувалися б у систему соціальної допомоги, що призводить до втрати взаємо­зв’язку індивідуального вкладу застрахованої особи та його роботодавця з розміром соціальних виплат, а також до зменшення надходжень до фондів соціального страхування. Досвід Російської Федерації, яка перейшла з 1.01.2001 року на єдиний соціальний податок (ст. 241 Податкового кодексу Російської Федерації*, показує, що він не тільки не вирішив існуючих соціальних проблем, а навпаки загострив їх у зв’язку із зменшенням надходжень до фондів. Оскільки внески на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань до єдиного соціального податку не включені, а внески до державного фонду зайнятості ліквідовано, то, по суті, єдиного соціального податку не існує.

Страховики як суб'єкти фінансових правовідносин сплачують податки і збори та інші обов'язкові платежі до Державного бю­джету України та внески до державних позабюджетних цільових фондів і придбавають цінні папери, які емітує держава. Як платники податків страховики несуть відповідальність за додержання податкового законодавства і відповідають в ра­зі його порушення.

Відомий своїми теоретичними та практичними напрацюваннями у галузі страхування, професор А.А. Мамедов зазначає, що „Прослідкувати регулюючий вплив держави у галузі оподаткування страхової діяльності можна по різноманітним напрямкам”. Серед них професор виокремлює:

1. Вплив на попит страхових послуг через оподаткування страхових організацій та інших професійних учасників страхового ринку. Відповідно, структура та рівень податків прямо впливають на ціну та асортимент ринку. Тут необхідно зазначити, що в умовах високих податкових платежів страхові організації відмовляються від малорентабельних, але соціально значимих видів страхування, або намагаються перекласти частину податкового тягаря на споживачів, підвищуючи страхові тарифи.

2. Прямий вплив на попит страхувальників через систему оподаткування страхових операцій. Обкладення податками страхових премій (внесків * та страхових виплат неминуче відображається на економічній ефективності страхового захисту. Щодо цього напряму впливу податків на страхування, зазначив А.Н Зубець: „В умовах високої чутливості споживачів до ціни страхових послуг та високої еластичності попиту на добровільне страхування, необґрунтоване оподаткування, що призводить до подорожчання страхових послуг, здатне призвести до падіння попиту на страхування цієї форми. Як наслідок зменшуються податкові надходження у доходну частину державного бюджету та стагнація страхової діяльності. У свою чергу, пільговий режим оподаткування страхових операцій сприяє зниженню витрат на страховий захист та стимулює попит на нього”.

3. Непрямий впливна попит страхувальниківчерез систему оподаткування юридичних та фізичних осіб. Чим вище рівень податкових платежів, тим меншим є залишок вільних грошових коштів у розпорядженні суб’єктів господарювання та громадян, і тим меншим є платоспроможний попит на страхові послуги.

Таким чином, податки потенційно будуть одним із основних факторів, що визначатиме попит та пропозицію в сегменті добровільного страхування у страховому ринку, структуру та обсяг страхового портфеля страхових організацій, й тим самим, ступінь захищеності населення та суб’єктів господарювання від впливу небажаних подій. Із практики останніх років можна зробити висновок, що держава намагається визначити „правильний” розмір ставок податків. Спроби знайти „золоту” середину є більшою мірою завданням економічної політики, але не права. У той же час встановлення особливого порядку правового регулювання відносин у сфері страхування, що забезпечує доходну частину державного бюджету – задача, безсумнівно, правова.

Відносини в галузі страхування, що регулюються нормами фінансового права, в залежності від суб’єктів, які беруть у них участь, можна класифікувати так:

1. Відносини між організаціями-страховиками та державою в особі органів виконавчої влади, які здійснюють нагляд за страховою діяльністю (Міністерство фінансів України* з приводу визначення основних положень їхньої діяльності в цілях здійснення державного нагляду за страховою діяльністю в Україні.

2. Відносини між органами виконавчої влади з нагляду за страховою діяльністю та організаціями — страховиками з приводу видачі ліцензій, встановлення правил формування та розміщення резервів, показників і форм звітності страхових організацій;

3. Відносини між державою в особі Антимонопольного комітету України та організаціями-страховиками з приводу попередження, обмеження й усунення монопольної діяльності та недобросовісної конкуренції на страховому ринку;

4. Відносини з державного обов’язкового особистого страхування, де держава як обов’язковий суб’єкт усіх фінансових правовідносин виступає в якості страховика майнових та особистих інтересів окремих категорій громадян і вибирає заходи для забезпечення їхніх (страхувальників* інтересів.

5. Відносини між Державною податковою службою України, Національною комісією з цінних паперів і фондового ринку з приводу здійснення контрольних функцій за страховою діяльністю.

6. Між державними контрольними органами і страховиками.

Отже, можна прийти до висновку, що державну обов’язкову форму страхування, як інститут фінансового права, відрізняють такі ознаки:

1. Встановлення державою видів, порядку й умов обов’язкового страхування, як за рахунок засобів самих страхувальників (обов’язкове страхування*, так і за рахунок засобів визначених бюджетів;

2. Наявність державного контролю в цій сфері чи безпосередня участь держави в якості обов’язкового суб’єкта з державного обов’язкового страхування;

3. Застосування переважно імперативного методу при регулюванні виникнення, зміни і припинення цих правовідносин, тобто норми фінансового права визначають систему й організацію страхування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стійкості організації страховиків, а також здійснення державного контролю за страховою діяльністю;

4. Обов’язкове страхування встановлюється законом, відповідно до якого, страховик зобов’язаний застрахувати вказані законодавцем об’єкти, а страхувальники – внести страхові платежі;

5. Автоматичність розповсюдження обов’язкового страхування на об’єкти, вказані законом, при їх появі в народному господарстві;

6. Дія обов’язкового страхування незалежно від внесення страхових платежів;

7. Безстроковість обов’язкового страхування, яке діє протягом усього періоду існування об’єкта;

8. Загальне охоплення обов’язковим страхування вказаних у законі об’єктів;

9. Нормування страхового забезпечення з обов’язкового страхування;

10. Обов’язковому страхуванню як повноцінній ланці фінансової системи властиві практично всі загальногалузеві принципи фінансового права.

Страхування розглянуто як одну із функцій превентивної діяльності держави, а страхові фонди, створення та використання яких регламентується безпосередньо нормами фінансового права – як частину національного багатства.

Дослідження й аналіз сутності та змісту страхування дало змогу визначити, що з точки зору фінансового права, страхування – це система фінансово-правових норм, які регулюють відносини з формування цільових публічних фондів грошових коштів, призначених для відшкодування збитків, завданих внаслідок реалізації певних страхових ризиків (природного, техногенного, соціального та іншого характеру *, передбачених законом та (або * договором, шляхом розкладки суми збитків між учасниками формування цих фондів.

На основі аналізу національного законодавства у галузі страхування, можна зробити висновок, що воно характеризується єдністю функціонального призначення комплексу нормативних актів і об’єкта законодавчого регулювання та суперечністю методів правового регулювання. Публічно-правове регулювання, як невід’ємний елемент суспільного розвитку, має свої національні особливості, що зумовлені історичним розвитком вітчизняного страхового законодавства, яке формувалося під впливом єдиної радянської фінансової системи.

За допомогою фінансових відносин держава впливає на процеси нагромадження та використання страхового капіталу. Через правові норми вона прагне організувати і врегулювати їх належним чином, додає їм відповідної форми і певного змісту, в результаті чого значне коло цих відносин набуває ознак фінансово-правових.

За допомогою фінансових відносин держава впливає на процеси нагромадження та використання страхового капіталу. На підставі правових норм вона прагне організувати і врегулювати їх належним чином, додає їм відповідної форми і певного змісту, в результаті чого ці відносини стають фінансово-правовими. Доводиться необхідність аналізу вказаних правовідносин з нових позицій, із застосуванням абсолютно відмінних від радянських часів методологічних засад. Неврахування в процесі розробки методів та підходів, змін, які сталися в науковому пізнанні, призведе до значних помилок при виробленні певних практичних результатів. А це може прямо відбитися на якості правового регулювання.