Теоретичні підстави християнської теології історії

Вихідним моментом переходу від античності до середньовіччя була криза

Римської імперії ІІІ-ІV ст. Виникнення і поширення християнства, створення

Християнських громад свідчили про застаріння і недостатність панівних

Філософських і етичних вчень, всієї системи цінностей, які пояснювали світовий

Порядок і місце людини в ньому. На початку ІV ст. християнські ідеологія і культ

Перетворилисz з протесту поневолених і знедолених у офіційно визнану релігію, у

Спосіб світобачення і систему морально-духовних цінностей. Християнство посіло

Домінуючі позиції у занепадаючій імперії, зорганізувалося у потужну, всеохоплюючу

І суворо ієрархізовану структуру релігійного інституту церкви. Християнські

Громади втратили свій примітивно-зрівняльний характер, дуже швидко канув у Лету

Їхній первісний демократизм. Християнський культ віднайшов своє місце у системі

Державної влади і авторитету. У такому новому статусі християнська церква зустріла

нашестя варварів і крах Західної Римської імперії [5, 76-77].

Не дивно, що суспільні катаклізми епохи падіння імперії народили

загострене світосприйняття, намагання знайти відповіді на болючі питання

Подальшої долі цивілізованого людства і причин краху такого міцного, як здавалося,

Світопорядку. Численні поганські релігійні культи і філософські системи виявилися

Неспроможними пояснити потрясіння і трагізм епохи. Свідомість та інтелект кращих

Мислителів не могли знайти відповідей у старій системі координат, де панівні позиції

Займали натурфілософські уявлення про циклічний характер змін оточуючого світу.

Прийнятні для свідомості пересічних мешканців імперії відповіді спромоглися

Подати християнське віровчення і його тлумачі — теологи.

Ще у І ст. почали з’являтися писемні документи, в яких поступово

Формувалось віровчення нової релігії, що радикально розривала з іудаїзмом, який

Прив’язував віру до одного богообраного народу. У християнських громадах все

Більш помітну роль відігравали прозеліти з інших племен і народів. Найвидатнішу

Роль у формуванні віровчення і згуртуванні християнських громад відіграв апостол

Павло. Його послання увійшли у Новий Завіт і стали канонічними текстами, до яких

Пізніше були додані й інші документи — діяння та євангелії. Церковний собор у

Лаодикеї близько 364 р. затвердив новозавітний канон у кількості 26-ти текстів,

Відкинувши низку документів, що отримали назву апокрифів. Проте тлумачення

Новозавітних текстів і формування християнської доктрини — теології тривало ще

Протягом декількох століть.

Сприйнявши головні ідеї іудейського світобачення, в якому містилася

Цілком відмінна від тогочасних візія історії природи і людства (див. вище).

Християнство внесло принципово новий момент: хресну смерть та воскресіння Ісуса

Христа, котрі розділили історичний процес на дві якісно різні частини — час Бога-__

Отця і час Бога-Сина. Від Ісуса Христа, який спокутував людські гріхи, для усіх

Людей відкрито шлях до спасіння під час досягнення кульмінаційного пункту

Розвитку — Страшного Суду, яким завершиться світова історія і розпочнеться

Царство Боже.

Першим досвідом християнської історіографії були три праці єпископа з

Кесарії Євсевія (бл.263-339 рр.) “Хроніка”, “Церковна історія” і “Житіє

Константина”. Через усі праці проходила ідея божественного провидіння, якому

Підпорядковане усе людство і яка знайшла концентрований вигляд у втіленні Ісуса

Христа. У відповідності з цим історія поділялась на дві частини — “до Різдва

Христова” і “після Різдва Христова”, при чому перший період був “підготовкою” до